Нещодавно мені процитували слова одного письменника (здається Чака Палланика), звучало це якось так: "Втративши всі надіі, ми здобуваємо свободу". Свободу від чого? Від життя? А от мені здавалося, що надіі, це ті незчисленні ниточки, що тримають нас життя. Якщо я втрачу всі надаї... Надію, що батьки зможуть мною гордитись (що я не стану розчаруванням). Надію, що я зможу знайти свою улюблену справу. Надію, що все таки є десь така людина, які й би я змогла довіритись і що кохання не вигадка людства, щоб виправдати своє існування. Надію що ти станеш мені абсолютно байдужим (бо тобі я абсолютно не потрібна). Це все мене тримає, не дає мені йти... Не дає мені ВИЙТИ. Якщо би хто сказав, що інакше не буде. Що я і далі гнитиму на роботі яка мені не по душі (на якій я по пів дня в потолок втикаю), на якій і поваги до мене ніхто не має (а особливо ти). Що я і далі опускатиму у твоїй присутності очі, що ти і далі опускатимеш мене, не відпускатимеш (і навіть у снах, хоч звучить це так банально). Зникнути б тоді, і так щоб ніхто і не згадав. Так ніби і не було зовсім.
|
|
