Хто бачив як вмирає літо?..Повільно,гойдаючись на першому пожовтілому листку,тихо,ховаючись за ще голосні звуки грози,чарівно,посилаючи людям останній привіт у теплі пожовтілі дні.
 Я не помічаю його народження,мені здається воно завжди не просто так з*являється,а воскресає з кожною замріяною усмішкою,з тих ліхтарів,під якими гріються закохані пари.Повз роки,повз людей,через весь світ воно повертається знову і знову,розказує,ділиться своїми враженнями,виливає їх дощем,кричить щастям грому.Його малюють сотні сердець митців на синьому полотні неба,його виспівують весняні зорі в унісон з дівочими голосами,ним радіють веснянки на щічках дітей,яскравіючи з кожним днем.
 Але як воно помирає?...Красиво.Сонце віддає всього себе..виливає свою краску на землю,дарує його деревам,які за всі три місяці лише ховали спраглі думки людей у своїх тінях..
Кожен останній день здається все солодшим,ти хочеш затримати ці медові миті,жадібно хапаючись тонкими безсильними руками за проміння,яке губиться між пальцями,ллється на обличчя,роздразнюючи очі. Все хороше має перевищену швидкість, перецукрований смак і виструговується в памяті надовго,як шрам,як \"плюси\", незнайомі імена,\"дорівнює\" і \"сердечка\" на дерев*яних стінах,як кров на білому простирадлі.
|
|
