Я буду йти, збивати свої стопи
і в кров стирати відданість свою.
Тут їхати хіба що автостопом,
але іду, або хоча б стою,
і слухаю я знову щось жорсткіше,
старе і темне, наче моя туш.
Стискаюся в собі тепер сильніше:
"Ти можеш, відштовхнися, з місця зруш!".
Мій шлях перетворився у погоню,
в мені не вистачає глибини.
Або подай мені свою долоню,
або у мілині моїй тони.
Здолай зі мною гори і рівнини,
пісок і кригу, спеку руйнівну,
збери мене, почни хоча б з краплини,
побач в мені колишню глибину.
Пробач мені за сон і за зупинки,
що дуже довго й боляче нам йти.
Сплюсуємо хвилинку до хвилинки,
хоч важко час знайти, як не крути.
Вдихни, віддавши втому надвечір'ю,
заплющи очі, видихни чимдуж,
Бо я, понад усе, у тебе вірю,
Ти зможеш, відштовхнися, з місця зруш
