Забудь ці руки, що тебе тримали,
І усмішку, що світлом оповила.
Забудь слова, що в грудях не лунали,
Бо осінь їх безмовністю накрила.
Забудь ті очі, що були світанком,
Що берегли тебе у снах крилатих.
Забудь той погляд — ніжний і безраний,
Що так боявся втратити, кохати…
Забудь той світ, де ми були удвох,
Де сміх лунав у шепоті вітрів.
Любили, вірили — усе пішло,
Як листя, що зірвав холодний сніг.
Забудь ті зустрічі під зорями мовчання,
Де тиша нам казала більше слів.
І дотики, що стали лиш зітханням,
Розвіяні у сутінках вітрів.
Забудь усе… Хоча, напевно, марно,
Бо спогади не знають вороття.
Та якось ти згадаєш випадково
І зрозумієш — це було життя...
Востаннє прошу — відпусти це все.
Не озирайся в спогади минулі.
Забудь… хоча б ти. Хай тебе не несе
Туди, де я забути не зумію...
