|
Олег Ольжич, "Неизвестному воину"
I.
Читайте газеты при тихом окне,
обратом хлопот упивайтесь.
И крик не раздастся из мякиша дней
опасно-отчаянный ,кайтесь!
Читали, плели тонколунные сны,
слащавую млечность тумана.
За годом годок, от весны до весны,
и полдень, и вечер всё "рано".
Вели не в грядущие бури и гром,
в ушедшее воспоминанья.
Будь прокляты скопом истории том
и вы, его горе-созданья!
II.
Соблазны огнёвок худых и лихих
цвели нам нам в болотах отпетых.
Но в изморось ныне грядущего стих,
прожектором брошен сноп света.
С ним вам, безымянным, из сумрака из нор
к победе идти расторопно.
Вас помнит почтовый, в пыли, коридор
и серость истоптанных тропок.
И вы написали в грязи мостовых
три буквы багровой программы.
Не годы—суть жизни, а дел её жмых,
коль смотришь вперёд ты упрямо.
Смутил приговор благолепье лица,
смела с него буря овечье.
Идти непреклонно, идти до конца
вам, выход чей взрывом отмечен.
* * *
III.
Усадьба у города в сонном селе
сады и луга несравненны,—
патроны на поле, как угли в золе,
и школа—оплоты измены.
Года ковыляли как марш старика:
ты стал гимназистом во Львове,—
гдё стёрла тишайшая служка-рука
все пятна от пролитой крови.
Учёба и книжки, и месиво дней—
за ладом мещанской герани,
ты гнёв недомученный, жгучий пролей
на рабски-униженном "рано".
IV.
И видели детские очи твои
нагие ,похожи на рану,
как люди что знали за волю бои,
услужливо кланялись пану.
И слушали уши учительский гул
нечестно-лукавый, урочный,
о том, что покорность соседу-врагу
и дань от земли непорочны.
О, нет, не ступать по дороге прямой
борцами за праведный принцип,—
по чину и креслу смиренной рукой
давать, получать—и креститься.
И встала уродина, голая суть
ползучей продажи идеи.
Бессильны, бессильны тебя обмануть
притворщики и фарисеи!
И ты распознал их, покорных таких
молчальников, маком упитых,
упрямцев, чей труд хлопотливый столь тих,
потуги чьи лавром увиты.
V.
Пустые слова неугодны бойцу:
что велено, сделал на пробу
—и вот ты, юнец, среди всех на плацу,
равненье на тупость и злобу.
Тайком вы листовку читаете да
кусаете губы несмело.
Никто ведь не знает минуты, когда
и как позовёт его дело.
VI.
Вы замерли нервно за тихим столом
без отдыха ради ученья.
Товарищ твой впился глазами в простор,
чеканя стальные реченья:
—В упор разгляди, и тебе не краснеть
за рабски-убогие шансы,
что кровью оплачена сытая клеть
в хозяйстве у хитрого Пансы?
Они одолеют четвёрку врагов,
народ в Революцию двинут?
Толсты и одышливы, робкий улов,
чьи души опущены в тину!
Лишь совесть твоя голосит за приём,
а против резонов довольно:
ведь сызмальства тело сроднилось твоё
с комфортом семейным и сольным.
Дорогу свой избери среди двух:
борение иль крохоборство.
Идём до конца, непреклонен наш дух
и взрыву подобно упорство.
VII.
Утеха на сердце, ты льёшь через край
вслед стольким сомненьям, шатаньям!
Дорога, развилка, берёзовый гай—
как глыба, как камень на грани.
—Присягу давали? Тягучая грязь
в победном пути нас не минет
На синее-жёлтое знамя равняйсь...
И пульс отдаёт в карабине.
И впредь твоего не отнимут венца,
ты горд им—и сам безупречен.
Пойдёшь неуклонно, пойдёшь до конца,
и взрывом твой выступ отмечен.
VIII.
Тебя ожидают соблазны без дна
и мудрые райские гады,
озёра кристальной науки, вина
поэзии дивной каскады.
Но хмелем богаче иной водограй,
и плёсов нет ярче холодных,
где стопы небрежно на пропасти край
лазурного кубка свободных!
IХ.
Захочешь—и будешь. Судьбина в любом,
запомни, сверхсилу сокрыла.
Опасность с отвагой—два нимба над лбом,
они же для смертного—крылья.
Легко тебе, зря ты глаза опустил:
заметны ухабы алмазу,
и сладостно сердцу, где б ты не носил
груз тайны и дротик наказа.
Перуны научишься в мысли вплетать,
решенья с каменьями свяжешь.
По совести станешь других посылать,
снесёшь её чистую тяжесть.
Х.
Очей твоих острая синь холодна:
увидишь заветные дали.
И даже любовь твоя будет тверда,
как бронза, рубин и эмали.
Ко смоквам и гроздию в солнечный сад
тебя она тихо не сманит.
Ни шагу с дороги, ни помысла взад,
ни зряшного часа дерзанью.
В небесном краю поколений черёд—
над серой и гиблою нишей.
Надмирное пламя тебя не сотрёт—
над веком взойдёшь ты к вершине.
ХI.
Туманом сокрыт Революции лик,
а руки незримы стократно:
расклейщик невзрачен, молчит боевик,
трубит и зовёт агитатор.
Но телом крепка она, кровь—как вино,
и длань её крепче отныне:
четыре колонии* сбиты в одно,
едины суть три украины.
А дух Революции—пьёшь его ты
горячей душою своею.
Вибрации воли свивают фронты,
колонии связаны нею.
Подспудные иски, желая конца,
вам, жертвенным, лица нахмурят—
и дёрнут рычаг, и забросят сердца
в очаг магнетический бури.
* (??)по-моему, здесь речь о Левобережной, Правобережной Украине и о Кубани, поделенных в 1930-е годы СССР, Румынией, Польшей и Чехословакией,— прим. перев.
ХII.
На день не надейся. Замри, не спеши.
В тумане низы и вершины.
И только ночами скрежещут в тиши
стальные колёса машины.
И поочерёдно ночами пути
приказы с проклятьями мечут.
То Спилка* отряды спешит развести,
сереют промокшие плечи.
Их утро отыщет в долине сырой,
в окопах на час онемевших.
Вот брызнули перлы с травы фронтовой,
шеренги посыпали пеших.
И луг озарённый отныне не тих,
с ним траур багров по убитым.
Манёвры жестокие, полудень лих:
приходится кровью платить им.
* Спілка Українських Націоналістів (современная. полумифическая организация) ни при чём, так мне кажется (??) ; это фантастическое видение автора(??)
ХIII.
Парует и тяжко вздыхает земля
от пощелков огненной гидры,
и льётся усадьбами, полнит поля
потоп —голубые мундиры.
Расписанный план надо всем отыграть
до точки, исполнить по нотам.
Траншеи оставив, кровавая рать
ворочает вражеским гнётом.
И злость чужака, и недобрая весть,
и муки, что прежде не снились.
Слепцы и глухие, исполните месть,
упейтесь смертями не в милость!
Где чёркал ландкарту москаль или лях,
там вам контратака не снилась
на тех, на ладони прострельных полях,
где вас, может, скосят на силос.
ХIV.
Пришлось всю казну за победу отдать,
с бедой и невзгодой торгуясь.
Упрятан в могилу в пути командант—
погиб он от пули холуйской.
Три года душили раздымленный жар,
и мститель рукой замахнулся,
и их генерал на брусчатке лежал—
он летом о пулю споткнулся.
ХV.
Предать осмелевших судам полевым—
и край тишиною охвачен.
Ответ им был громким, как вы боевым:
атаки гремели тем паче.
И эхом откликнулись горы ему,
рассветы алее и краше.
В подполье сколь надо охочих возьмут—
призыв новобранцам не страшен.
Идут отовсюду богатой гурьбой
и поодиночке. и снова
рабочий сметливый, крестьянин тугой
с оружием к бою готовы.
ХVI.
Держава—коленам грядущим? о нет,
держава живущими ныне,
стальными от ковки в боренье-огне,
гранитными, дело не стынет.
Утеху ранье не обрящет, о нет,
ранимы цветы пансионов,—
кто кровью и волей замесит в цемент
безвластный песок миллионов.
ХVII.
Речам легковесным был выделен срок
но рампа властей задрожала,
когда заблестел в пахоте Городок
безжалостным жалом кинжала.
О, мiръ бледно-розовых снов-полуслов,
научно сверлящие буры,
дебело-тупых патритов, послов
и всех юбилянтов культуры!
Безумные выстрелы—пощелк бича,
сервильной натуре проблема,
в просветы и пасеки смертью крича,
кровавит он розы эдема.
Будь славен Ты, в этот решительный час
готовый метнуть будто карту
на стол боетерпкий духовными нас—
не манну, возмездья караты.
ХVIII.
О, верь в молодильный отваги костёр—
и слабость сомнения прахом,
без тщетности помысел станет остёр
коль ты разойдёшься со страхом.
И так тебя хмель утоляет сполна,
владеет нацеленным телом,
что смерть твоя входит покорна, смирна,
служанка, убитая делом.
ХIХ.
На вилле комфортной властитель один
был эхом пальбы потревожен—
он понял, кто истинный здесь господин,
на боль миллионов помножен?
Нули из нулей! Не книжонок памир,
чернила и жалкие жесты,—
воро`жею кровью и рёвом мортир
народ оформляет протесты.
ХХ.
О, Нация, вечная крепость ,как Бог,—
не это отродье холопов,
кто тенью марает победный итог
у Корсуни и Конотопа.
О, Нация выше судьбы и добра,
зло ниже, и ласка, и кара,
Чья тёмная не воспылает кора
в слепящем сияньи Базара?
И мёртвый не сыщет свой праведный след
в дороге, что славою бита,
в зарнице грядущих горячих побед,
которой полмира овито?
ХХI.
Товарищ, ты, тело чьё словно кинжал
в деснице решительной дела!
Тела молодые во здравьи дрожат,
их крылья распластаны смело.
Мы ж будем достойны не слав и похвал,
по подвигов, трущих горами!
Гранаты, петарды, живой арсенал
из плоти, и дух, что над нами.
ХХII.
О, мысль, что бессудно пряма и права,
что очи, уста твои сушит!
Взывает сквозь годы восстанья труба:
архангелом созваны души.
И мёртвые живы, и ищут креста,
их очи распахнуты странно.
Из кладбищ взрастает, чиста и густа
рать дикая новых титанов.
ХХIII.
Ускорено следствие. Нервный синклит
и улица: "Крови и плоти!"
Ему девятнадцать лишь. Сроком палит
пожизненным суд на охоте.
Истлеет не вмиг он, как метеорит,
сияньем в просторах приметен,—
Жечь сердцем он будет суровый гранит
безвыходно десятилетья.
Ему умирать поминутно, всегда,
кончаться и денно, и нощно,
в гордыне упорнее горе-суда,
навстречу агонии тощей.
ХХIV.
Не следует бисер напрасно метать,
и знай, что в лихую годину,
лишь слюни и слёзы ты волен отжать
у зрителей, праведных свинов.
Твой оклик железный достанет сердца,
что гибнут, цветущие в суши.
Казнившие в помыслах мать и отца,
палите им квёлые души!
Поверь, что темницы земного падут,
коль сердце, твой горн, засигналит!
Ведь высшие вежи духовности ждут
тебя при мече и в металле!
ХХV.
И слышат иные—предвестие, нет?—
малы в неутешном разоре:
стихия слепая разводит, во сне
в два лагеря мiръ, им на горе.
Каменье легло на холодных полях
моренами тяжкой булыги.
О, чья-то добыча в упорных боях,
окопы лихие—не книги.
А вы, что феллахами ил старины
месили в шутейные стены.
Вот гром прогремит—и осядут они
озёрами глины нетленной.
ХХVI.
Тот взглядами молнии мечет в умы,
кто заживо знается с Летой.
И видит он загодя пятна чумы
на личнине розово-светлой.
И загодя чует заразу и мор,
и взводит курок, не жалея...
Ослепнут они, обитатели нор,
во тьме за неслабых болея.
Как стадо овечек в пустой суете
сбивается, топчется тупо!
Чтоб утром горчила пахучая степь
отравою кучною трупов.
ХХVII.
Он снова выходит на тот же процесс
из камеры, тёмной и серой,
чтоб камнем лица бросить в пуганный лес
и нации крикнуть: "За веру!"
В минуту, когда фарисеи, греша
судьбу одиночки решали,
гадливая, кислая мерзость-душа
заёрзала в cви`нушке-зале.
Толпа насыщала умишки—ей речь
бубнели умытые судьи.
И крикнуло сердце: чей праведный меч
обрубит толпе этой муди?
ХХVIII.
Записка пришла... Горячась, ты не раз
к походу свой ранец готовил.
Товарищ, сбиваясь, читает приказ:
в шесть утром собраться во Львове.
В рабочей одежде. Не бриться, сказал.
Детали изложат при встрече.
Ты к делу готовый, с порога—вокзал,
и часом билет не отмечен.
ХХIХ.
—Готовы на дело?—Приказ, командир!
Отрублено словом решенье.
И не бестиарий, гадючник—твой тир:
хрипят, извиваясь, мишени.
За жизнь свою купишь не славу и честь,
потупясь, познаешь измену:
оденут не в пурпура сладкую лесть,
окрасишься в грязную пену.
Но, бледен, как мел, ты не свергнешь венца,
пусть смерть и покажется легче.
Пойдёшь непреклонно, пойдёшь до конца
ты, выход чей взрывом отмечен.
ХХХ.
Нахмурились брови и ссохлись уста,
морщины твой лоб роют немо.
А мысль, как на диво ясна и проста,
решает конца теорему.
Отходим. Противник упорен и туп,
ему только сдвинуться надо.
Решение: гадине брошен твой труп—
товарищам есть баррикада.
ХХХI.
Рассвет этот кровью твоею истёк,
и взгляда колючие искры!
Незыблемый взгляд твой, что их пересёк,
и твой неминучий в них выстрел.
Тот подвиг, что лавой сметает толпу,
проклятие случая вечно.
И вот ты фехтуешь рапирами пуль,
и молнии выстрелов мечешь.
Минута—и душит дыханье твоё
толпа, словно туча густая.
Из мозга последняя молния бьёт—
и пулей назад, замирая.
ХХХII.
Он веет, шалея на жни`вами дней
дыханьем безудержной воли
от дальних пикетов, засечных огней
империи двух суходолов.
Он веет дыханьем солёным, как кровь
хмельной океанской отрады—
кладёт Севастополь булатную бровь
кильватерным ладом эскадры.
Карпаты-Памир. Окрыляя простор
звенящей и славной стрелою,
натянутым луком на цоколе гор
Стальную Державу устроим.
перевод с украинского Терджимана Кырымлы
Олег Ольжич, "Незнаному воякові"
I.
Читайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!
Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку молошність туману.
Від року до року, з весни до весни,
Від рана чекали до рана.
Вели не в майбутнє, де бурі і грім,
В минувшину спогади всі ці.
О, будьте ви прокляті кодлом усім,
І ваші діла, і річниці!
II.
Багато нам вогників кволих мани
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні і будучини
Прожектором кинуто світло.
Ви вийшли, незнані, із темряви нор
Позначити шлях перемоги.
І знав вас поштовий брудний коридор
І сірі обніжки дороги.
Це ви написали на брукові міст
Трьох літер багряну рекляму.
Не роки життєвою мірою — зміст
Для того, хто дивиться прямо.
Лягла постанова за спокій лиця
І буря за погляди тихі.
Йдете неухильно, йдете до кінця,
І вибух голосить ваш прихід.
* * *
III.
Обійстя у соннім підміськім селі—
Сади, і сади, та левади,—
Набої, що ти їх збирав на ріллі,
І школа—леговище зради.
Та ось по кількох невиразних роках
Ти вже гімназистом у Львові,—
Де стерла дбайлива, услужна рука
Всі плями пролитої крови.
Книжки, та наука, та течія днів —
За ладом міщанських фіранок.
І вперше пекучий, задушений гнів
На рабсько-плескатий поранок.
IV.
І бачили очі дитячі твої,
Широкі і схожі на рану,
Як люди, що знали визвольні бої,
Улесливо кланялись пану.
І слухали уші, коли вчителі
Учили, нечесно-лукаві,
Лучити гонори своєї землі
І службу ворожій державі.
О, ні, не ступати по правих путях
Борцями дзвінкої засади,—
Сприймати життя і творити життя
З кубельця своєї посади.
І встала потворна оголена суть
Повільної зради ідеї.
Не може, не може, не може ж так буть,
Облудники і фарисеї!
І ти розпізнав їх, таких мовчазних,
Однаковим трунком упитих,
Упертих і все заклопотаних, їх,
Що знають, що треба робити.
V.
Коротка розмова та погляд часом,
Раптова і болісна проба,
І ось ти у лаві стоїш юнаком
На бруку, де тупість і злоба.
Читаєте спільно рядки з-під поли,
І бліднуть уста і обличчя.
Ніхто-бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
VI.
Завмерли, заклякли, обпершись на стіл.
Холонуть відсунені лишки.
Товариш уп’явся очима в простір,
Карбуючи крицею вишкіл.
—Розкрий свої очі і прямо поглянь,
І ти не займешся багрянцем
За все, що лишилось від наших змагань
Під зарядом хитрого Панци?
Чи їм чотирьох ворогів побороть,
Народ в Революцію зрушить?
Не їхня пухка і задихана плоть,
Не їхні зацьковані душі!
За вступом твоїм тільки совість стає,
А проти резон—не єдиний:
Од роду-бо ласе є тіло твоє
Вигоди, їди і родини.
Дорогу назви свою, ця—або ця,
Горіння—чи збирання крихот.
Ми йдем неухильно, ми йдем до кінця,
І вибух голосить наш прихід.
VII.
О втіхо, що серце виповнюєш вкрай
По сумнівах і по ваганні!
Дорога, рогачка, березовий гай—
Як брила, як камінь на грані.
—Свідомі присяги? Свідомі шляхів?
І як небезпечні шляхи ці?
На стяг синьо-жовтий і зброю батьків...
І пальці холонуть на цівці.
Тепер вже тобі не відняти вінця,
Твоєї єдиної пихи.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
VIII.
Чекає спокуса тебе не одна
І, повні зрадливої знади,
Прозорі озера науки, вина
Поезії пінні каскади.
Та де той п’янкіший знайдеш водограй
І плеса синіші холодні,
Як ставити ногу недбало на край
Блакитної чаші безодні!
IХ.
Захочеш—і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.
Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам на сам
З своїм невблаганним сумлінням.
Х.
Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачать гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда,
Як бронза, рубін і емалі.
Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смокви і грона сочисті.
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці!
Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі-бо самому найвищих горінь
Дано осягнути вершини.
ХI.
Туман повива Революції лик,
Його не побачиш багато.
Блідий кольпортер, мовчазний боєвик
І наче труба—пропагатор.
Та тіло міцне її, кров—як вино,
І сітка не рветься ніколи,
Чотири займанщини скувши водно,
Опутавши три суходоли.
А дух Революції—п’єш його ти
Всією душею своєю.
Набиті струєю кільчасті дроти
Над цілою цею землею.
Вважай, необачний, напруженість ця
Години віщує понурі!
Хтось стисне підойму і кине серця
У вир магнетичної бурі.
ХII.
За дня безнадійно. І мрію лиши.
В тумані і доли, й вершини.
Та кожної ночі скрегочуть в тиші
Залізні колеса машини.
Щоночі котрийсь озивається шлях.
Неясні накази, прокльони.
Це Спілка розводить по темних полях
Промоклі походні колони.
А ранок знайде їх за росами меж
В окопах своїх занімілих.
Ось бризнула лінія перлами стеж,
Разками знялися відділи.
І вже розцвітають в просторах ясних
Багряні і чорнії квіти.
Жорстокі маневри такі, що за них
Доводиться кров’ю платити.
ХIII.
Ще куриться й дихає важко земля
По стрілах огненної бурі,
А вже заливають оселі й поля,
Мов повінь, блакитні мундури.
Але до кінця треба виконать план
Чіткий операції цеї.
Там втрати, що кров’ю захлюпують лан,
І відступ у давні траншеї.
І помста ворожа, і вісті лихі,
І муки, не чувані в світі.
О, бийте, катуйте, сліпі і глухі,
Уявним проломом упиті!
Хтось руку по мапі спокійно простяг,
Там вам контратаки не вздріти
На тих невідомих, прозорих полях,
Де ви лиш розгублені діти.
ХIV.
Прийшлось купувать перемогу всіляк,
Зазнати біди і напасти:
Вночі на дорозі від куль посіпак
Свого команданта покласти.
(Три роки душили розжеврілий шал,
І месник підніс свою руку,
Коли то закидавсь і їх генерал
Від кулі на літньому бруку).
ХV.
На страх і за кару—суди польові,
І землю поглинула тиша.
Щоб відповідь ваша—атаки нові —
Ударила тим голосніша.
Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила поновний побір —
Всі брами нарозтіж до бранки.
І йдуть по шляхах звідусіль, як один,
Одною густою юрбою,
Меткий робітник і важкий селянин
По зброю і просто до бою.
ХVI.
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди—на сталь перекуті в огні,
Це люди—як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів,—
Хто кров’ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.
ХVII.
Був час над усе легковажних гадок—
Імпреза і знову імпреза,—
Коли заблищав на ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.
Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра-наукової бздури,
Огрядно-тупих патріотів, послів
І всіх ювілятів культури!
Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму.
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.
Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духовного гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту!
ХVIII.
О, вір, у одваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.
І так тебе хміль наливає ущерть,
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.
ХIХ.
Чи знала про нього людина одна,
Як вдарила прудкістю хвили
Його незаглушених стрілів луна
У плюшах вигідної віли?
Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір,
Атрамент і жалісні жести,—
Ворожою кров’ю і гуком мортир
Виписує нарід протести.
ХХ.
О Націє, дужа і вічна, як Бог,—
Не це покоління холопів,—
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
О Націє, що над добро і над зло,
Над долю, і ласку, і кару,—
Хто, темний, не схилить поблідле чоло
В сліпучому сяйві Базару?
Хто, мертвий, не стане у праведний слід
На путі, що славою бита,
У громі грядущих огненних побід,
Що ними ти вкриєш півсвіта?
ХХI.
Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилета!
Тремтять молоді і здорові тіла,
І зводяться крила до лету.
І ми будем гідні не слави й похвал—
Учинку, що горами руха!
Гранати, петарди, живий арсенал
Із плоти розкутого духа.
ХХII.
О думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить!
Архангельська срібноголоса труба
Гримить крізь простори і душі.
І мертві встають, і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа,—
Страшне покоління титанів.
ХХIII.
Приспішене слідство. Нервовий синкліт
І вулиця: крови і плоті.
Його дев’ятнадцять нескінчених літ
І присуд:—лише до живоття.
Йому не згоріти, як метеорит,
Осяявши простір широкий,—
Пропалювать серцем похмурий граніт
Десятки безвихідних років.
Йому умирати щоночі, щодня,
Щохвилі конати по тричі,
Між корчами крешучи іскри огня
І кривлячи гордо обличчя.
ХХIV.
Шкодуй для них погляду, дум і промов
І знай у хвилину загину,
Що купить твоя непідроблена кров
Лиш сльози ледачі і слину.
Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі!
О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму!
Найвищі-бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.
ХХV.
І чують одні, і не чують одні,
Малі в недоладному горі.
Стихія виконує сліпо, у сні,
Прогнозу: двоподіл таборів.
Каміння лягло на холодних полях
Важкими моренами ріні.
О, їх здобувати в упертих боях,
Ці хмурі окопи камінні.
А ви, що фелахами глей рівнини
Місили в цяцьковані стіни,
Ось вдарять громи—і осядуть вони
Озерами жовтої глини.
ХХVI.
Є погляд у того жорстоко-прямий,
Хто смерті заглянув у вічі,
І бачить завчасу він плями чуми
На свіжо-рожевім обличчі.
І чує завчасу заразу і мор,
І зводить безжалісну руку…
Та стане сліпим, хто ховався до нор
Від першого пострілів звуку.
Як гурт овечок ошаліло-тупий:
Тісніше, докупи, докупи!
Щоб вранці заслати пахучі степи
Отруйними купами трупу.
ХХVII.
І ось він виходить ще раз на процес
З в’язниці, що мертва і сіра,
Своє показати камінне лице
І крикнути нації: «Віра!»
І в хвилю важку, що для інших ріша
Про волю і соняшні далі,
Гидка, ропувата і ховзька душа
Зачовгалась в поросі залі.
Мовчала достойна і сита юрба,
Гойдалась задушлива мряка.
І крикнуло серце: чи хто розруба
Набубніле м’язиво рака?
ХХVIII.
Твоє поготівля пекуче… Та раз—
Записка: нагальна розмова.
Товариш нервово говорить: наказ,
На шосту годину до Львова.
Робоче убрання. Лиця не голи.
Усе докладніше—на стрічі.
Ніхто-бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
ХХIХ.
—Готові на чин?—Команданте, наказ!
І рвуться слова невблаганні.
Не бестія з кулі твоєї, а плаз
Впаде в передсмертнім харчанні.
Життям своїм купиш не славу і честь
І бачиш понуро-нерадий:
Не пурпур оздобою шат твоїх єсть,
А чорна сироватка зради.
Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
ХХХ.
Нахмурились брови, скипіли уста,
І зморшки на чолі твоєму.
А думка, на диво ясна і проста,
Останню ріша теорему.
До розв’язки—відступ. Не дати углуб
Проховзнутись тілові гада.
І рішення: в скруті твій кинутий труп—
Найкраща твоя барикада.
ХХХI.
О ранок, як ранок твойого життя,
І очі ті, ховзькі і гострі!
Твій погляд невгнутий, що їх перетяв,
І твій незахитаний постріл.
Той стріл, що лавину зриває важку,
Прокляття випадку, що скрізь є.
І ось ти фехтуєш рапірами куль,
Разиш блискавками децизій.
Ще хвиля—і душить дихання твоє
Юрба, що тяжка і густа є,
Остання з чола твого блискавка б’є
І кулею в мозок вертає.
ХХХII.
Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.
Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням нестримної волі
Від дальніх пікетів, вартових огнів
Імперії двох суходолів.
Він віє диханням солоним, як кров
П’янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе розпоров
Кільватерним ладом ескадри.
Над диким простором Карпати—Памір,
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.
1935
Олег Ольжич
Збірка «Вежі» (1940)
ID:
258278
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 07.05.2011 23:24:52
© дата внесення змiн: 08.07.2011 14:20:53
автор: Терджиман Кырымлы
Вкажіть причину вашої скарги
|
