Надія у душі її хранится,
хоч все вже розуміє так давно,
що ти у небі просто вільна птиця,
літаєш і тобі вже все одно,
що на землі там є така людина,
яка кохає тебе до безтями.
І майже так,як та мала дитина,
не спить з-за тебе цілими ночами.
І дивиться у небо,в височінь,
шукає тебе сумними очами...
А ти вже поглядаєш в далечінь,
себе питаєш:"Що там,за горами?"
Летиш туди пізнать нові краї,
кидаєш все своє на призволяще:
свої ліси,сади,стежки,гаї...
І думаєш що всім так буде краще.
Але сумує за собою та людина
усе питає небо:Де ти?З ким?
Вже пролітає не одна година,
а вона все розмовляє з ним.
Питає його й просить передать
тобі слова кохання та печалі...
Але ти хочеш всі краї пізнать.
І все летиш ти далі,далі,далі...
Не чуєш ти її зітхання,
коли вона питає небо:Де?
Не чуєш ти її кохання,
коли вона сама кудись бреде.
І як погано їй у ті хвилини,
коли ти там,далеко,за горами.
Коли секунди як оті години,
що все несуть перед її очами.
Або коли іде у гай зелений,
питать у неба все,що теє знає
про милого і про той край шалений,
де зараз він один собі блукає.
Сьогодні теж іде у ті гаї,
і знову в небо,як завжди,підійме очі.
Порозмовляє тихо-тихо з ним...
Отак щодня і майже кожної ночі...
Та ось і рання,вранішня зоря
на небо сходить в сутінках печалі.
Так знай,що та людина то є я,
а ти летиш від мене далі й далі...
кеша хароший 
