Приходжу до Бога.
Я маю розмову.
Питаю.
Чи чує?
Напевне,
бо змога
На те в нього є,
Чи батрак, чи небога
Звертаються знову
Як я, ще з порогу,
Кидають кавалки питань
В Його сторону…
Питаю:
Він знав? Він чекав меї з'яви?
Чекав на ті вечори п'яної кави?
Чекав, щоб забрати мене в своє ліжко?
Чекав, аби так приголубити ніжно?
Він знав? Не мовчи…
Нетривке те мовчання…
Він знав, про мої пишномовні зітхання.
Про сльози і посмішку, вічне чекання.
Про сотні сварок і прощання з "останнім"…
Він знав, передбачив, відмолив і пробачив.
На сотні сторінок вперед розкріпачив
Всі мої слова, всі чуття… і це значить,
Що також любив, що також був зрячим!
Чекав мого серця як пари до свого,
Чекав як голубку виспівує голуб,
Він вимріяв щось близько схоже на бога,
І я прийняла в себе його подобу.
Приходжу до Нього. Скидаю все з себе.
Стаю перед ним, як земля перед небом.
Молоко тут і хліб… більшого і не треба.
Бо ти знаєш… кохати - найбільша потреба.
