... він наче сфотографований в одній з кімнат будинку мого майбутнього, - стіни кольору стиглих абрикосів вщент заставлені книжковими полицями, невеличке трикутне вікно, письмовий стіл, застелений списаними аркушами і відсутність ліжка. Він сидить на підлозі і стискає пальцями сигару, навколо нього вже багато попелу, а за вікном щось схоже на осінь…
Я й справді бачу його живим. Вчора вранці ми придбали колиску, а вже ввечері в ній засинало двійко ліричних героїв. В нього був гарний настрій, в мене теж. Ми конспектували джаз, який надиктовувала ніч, а потім ділились ним з світом. Нас захопила розмова про аеропорт і на мить ми стали літаками. Потім заплакали наші немовлята і він розчинився….
Приблизно триста днів він не повертався, а потім нагадав про себе чужим голосом. Весь цей час я писала про нього і врешті виснажилась… Свіжість віршів про ромби, туманність його плащу і нові вигадки про час повернули мене до тями. Ми так поспішали, що ледь встигли в кіно, а там: дивна дівчина закохалась в мертвого письменника. Кожної ночі він снився їй. Одного сну вони обвінчалися, придбали просторий будинок десь за містом і відчули себе щасливими. Дівчина вчилась слухати його музику, бути матір’ю його книжкам і в неї все виходило. Він багато палив, малював її в своїх віршах, крав риси її обличчя і нагороджував ними героїнь своїх романів. Їм було спокійно і справжньо вдвох аж доти поки не завадило безсоння. В фіналі холодна озерна вода стала притулком її тілу, а зустріч з ним перетворилась у вічність.
Він щиро радів за цю дивачку, а я вже відчувала на собі ранкову прохолоду. Весь день я згадувала колір його плащу і собі почувалась живою. Маленькі бісенята ночі вабили мене та очі відмовлялись від зустрічі з тобою. Хотілось перемоги і я йшла доти поки не помітила блиск сонного озера……….
Привіт.