він носить з собою старі фотокартки
й захлялу акваріумну рибину.
я бачу як в стінах його черствої кімнатки
веселі скелети ламають спини.
мені неодмінно до нього в сповідь,
інакше навіщо ця милість божа?
я схожа на тінь його, що говорить
про те, що давно ні на кого не схожа....
рік розлітається на жмути сивого волосся,
притрушуючи аркуші вичавлені.
він невимушено доживає віку на моєму плечі,
обирає колір труни й плаче над заповітом.
звідти вже не вертаються, бо не хочеться,-
там і ковдри тепліші й поштар не жалкує листів.
з обмілілого вогнища днів я одна навшпиньки.
стільки пахучих усмішок і натхнення
розливається часом на берег чужих життів.
він ніким не оскаржений і не виграний,
він для мене відсутність вибору
та від того лише тепліш.
і коли безпорадність завершення
я для нього трапляюсь першою,
надсилаючи в прірву вірш...
Я не вмію коменти писати на тексти, тому не буду кидати банальне: геніально. Просто можу сказати, що з усіх мнов перечитаних в жодному слабкого місця. Поглинаєшся, направду.
Biryuza відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як завжди, заплутано, треба мислення вмикати, читаючи. Але БАГАТО, МУДРО, цікаво!Відчула біль! Хочу, щоб у вас все було добре. Щоб те, про що мрієте, збулось. В на це заслуговуєте!
Biryuza відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00