14.02.07.
нарешті. цього ранку здійснилась їх мрія. вони були поруч. вони були майже разом. імла і сніг. вони притискались одне до одного у марній потузі цілунку. вони тремтіли. це тремтіння було навкруг них і в них...
сніг у відчаї падав і стискав у своїх обіймах дерева. вони хитали вітами і дрижали від непомірної пристрасності, що передавалася і їм. вони стогнали під снігом, разом зі снігом, у снігу...
імла оповивала людей. перехожі вчували її жадання, але як вони могли зрозуміти до кого? навкруги були лише імла і сніг. вони були протилежними і непоєднуваними одне до одного. холодний, білий сніг і сіра, вогка імла. вони були приречені. приречені на вічну пристрасть. пристрасть без перспектив у майбутньому дні.
вони розуміли, що поєднання їх неможливе, але все одно поривалися до одне одного на зустріч. імла линула понад снігом. у тих місцях, де вони все ж наважувалися на доторк, вмирала частинка їх. імла припадала до снігу, вона його цілувала – і її вуста танули в нім. але і сніг віддавав шматочок себе їй, на його тілі з’являлись рани від її цілунків. але то було не важливо, він згоден був все стерпіти, аби бути з нею. він намагався дотягнутися до неї своїми крижинками, та всі його потуги були малодієві.
зрештою, вона не витримала. вона заплакала. це була загибель для двох. але водночас і скупі миті єдності, монолітності їх тіл. холодні сльози імли розшматовували їй тіло, лишали в нім глибокі рівчаки, сповнені болю і повітря. на тілі снігу лишались картеччю сльози коханої, вони пропалювали у ньому смертельні пробоїни. та ці болючі моменти приносили їм набагато більше насолоди – нарешті, хай на кілька секунд, але вони були одним цілим. вони були щасливі у хвилини своєї смерті, бо вони були поєднанні назавжди цими слізьми.
а люди, що, за бажанням, могли б стати спостерігачами цього кохання, лиш невдоволено обтирали з лиця краплі дощу. вони не розуміли, куди подівся сніг, і де імла. і не знали навіщо іде цей дощ. ІІїї
