Cпиночка болить – ледь не лусне: цілий ранок провів на огороді батьківському, нищив колорада. Дощів немає вже з місяць, уся городина квола, в’яла, на полуденному сонці навіть кукурудза, завжди у травні зеленюща і життєрадісна, покрутила листя дудочками, ось-ось пожовтіє та вклякне зовсім. Картопелька сумна така кущиться, пагони поопускала, ледь животіє у сухому-сухісінькому чорноземі. Дощу немає. Ходять грози околицями, поливають щедро по периметру район – а нам дощу зась: у нас у селі вішальник. Старі люди кажуть: сорок днів по такому покійнику дощу не буде. Справжнє жахіття, скажу вам.
У батька у дворі колодізь гарний, повноводий, смачнюній холоднячок і пити досхочу приємно і на полив годиться. Насосу, правда, років сорок – той іще насос, совєцький – та водичку з колодізя в чан помпує залюбки, безвідмовно. Чан зроблений зі величезних залізних коліс довоєнного грейдера, три обода зварені батьком власноруч, товстелезне дно виставлене на тракторний обід «Кіровця» з півметра заввишки – зазирнути в чан можу я один, і то навшпиньки. Решта сімейних мусять підставляти драбинку. Вода колодізна холоднюща – такою поливати не можна, вклякне огородина враз – тож спочатку наповнюємо чан, на осонні водиця нагрівається за пару діб – і отоді вже хочеш купайся, хочеш огородину поливай, а хочеш у садочок півтора-два кільця випусти під черешню. Обережно, правда – невчасний полив може зашкодити плодовим деревам, одного разу вже я молодесеньку черешеньку вграв. Залив без міри та не тоді, коли треба – вона і зів’яла за ніч. Досі шкода.
Коли дощу довго немає, поливати огород – марна справа. Дощ весняний нічим не заміниш. От іще якби поливати річковою водою – та потужною поливною системою – якось би, може, воно і виходило би – а відрами з чана не наносишся – як не старайся. Так ми ото потрошку розсаду поливаємо, таку-сяку огородину: огірочки, бурячок, морквочку, кавунчики з диньками – баштан у нас кажуть – а на кукурудзу з картоплею не вистачає снаги.
Але окрім нечастої в наших краях тривалої виснажливої засухи є на нашу огородину щорічне неминуче страхітливе нещастя: колоради. Ото де вже біда – так біда натуральна!!! Усім нашим бідам – біда бідовна. Жуть. А одначе ж – боремося вже якось, з більшим чи меншим успіхом – проте боремося. Непримиримо. Постійно. Безрезультатно.
А колись же їх, колорадів, не було в Україні, старі люди кажуть. Картопля була – а колорада не було. Дивно якось таке чути – на казку схоже. Проте я пам’ятаю сірникові коробки з намальованими чудернацькими смугастими жучками – влада пробувала пояснити селянам страхітливу загрозу від тих смугастиків. Дарма, думаю, не змушувала страхом і силою тодішня потужна держава нищити тих проклятущих колорадів, а тільки пяснювала. Дарма-дарма-дарма… Ну і допустилося, одначе… Біологічних ворогів у колорада в наших краях не виявилося – так він і розплодився люто і, здаєтся, на віки вічні.
От я і цієї весни заходився колорада нищити і плющити зі всіх моїх силов… Захотілося застосувати до проклятущого якийсь незвичайний неотруйний спосіб. Зазвичай ми допускали до виведення молодих потворно їстівних криваво-червоних личинок, а потім труїли їх найрізноманітнішими отрутами і ядами. Ефективно, звичайно – але не здорово щодо екологічної чистоти кінцевого результату… Власне картоплі…
А придумав я старовинний китайський спосіб боротби з колорадом, трудомісткий страшно – проте китайці ж кількості праці не бояться – їм аби джерело матеріалів для праці було невичерпним. Ото саме про колорада – щодо невичерпності. Вирішив я – поки личинки не вивелися і не зхрупали нашу картопельку – збирати колорадів парами та відкладені смугастиками яйця. Вирішив – зробив, чи дарма ж я козацького роду!!!
Яйця колорадиха відкладає на нижній стороні картопляного листка, не всі в одному місці – а в п’яти-шести місцях на різних листочках – щоб личинкам, коли повиводяться, не тісно було. А перед тим, як відкладати яйця, колорадиха з колорадом мають момент ніжності і пристрасної близькості. Спостерігати мені ці їхні циркуляції не дуже приємно – я ж самотинець, друзів і подруг на батьківщині у мене немає – не встигаю роззнайомитися – поговорив з притиском – і поїхав у столицю на пару місяців чи й на квартал, потім приїжджаю знову у невідомий момент – і знову ненадовго, на тиждень чи на декаду – і знову здимів. З таким – зрозуміло – відносини будувати важко. Отож самотую: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю… І на такому фоні сприймати клорадські пестощі завжди важкувато… Хоча їхній пристрасності я майже заздрю: сам колись таким був…
Отож притарабанив я на огород розкладного стільчика, схилився над кущиком картопляним, шебуршу його туди-сюди, розглядаю і зверху, і знизу листячко обдивляюся. А яйця колорадові – якщо свіжі, щойно відкладені – яскраво-жовтого кольору, групками по три-чотири десятки на різних листочках на якомусь одному картопляному стебельці жовтіють – добре їх видно. Пробував пальцями обдирати з листочка – щоб не таранити картоплине бадиллячко – а потім перестав: вони слизькі, клейкі, до пальців добре пристають, а відлипають погано – наморочишся, допоки обтрусиш… То став я частину листочка з яйцями посто обривати акуратно і в пластикове відерце складати. Туди ж і палких закоханих скидаю – гарно їм на листячку, серед яєць, нових личинок планувати і втілювати… Усі заддовлені – і я, і вони, і картопелька… Обдивлюся кущик уважненько, обнюхаю, поторсаю з усіх боків, обгладжу, земелькою стебельця обгорну лагідно – і до іншого кущика картопельки горобцем на стільчику перестрибую…
Зібраних колорадів разом з яйцями свіжими і щойно вилупленими личинками закопую глибоко в землю на господарському подвір’ї, більше ніж на штик лопати – щоб не вигреблися, бісові діти…
А на городі ж не один я працюю – весною день рік годує – усі сусіди парами по своїх ділянках товчуться: хто сапає, хто підгортає, хто поливає, хто прориває – усі заняті, вгору ніколи глянути – але по-між собою дружненько перебалакуємося, коли по рядочками близько одне до іншого наближаємся. Порядок у нас на крайку такий заведено: виходиш на огород – оглядаєшся, чемненько з усіма здоровкаєшся, та й починаєш працювати. А якщо маєш новину якусь пекучу чи анекдота старого до слова згадав – то й посходимося, бувало, потеревенимо – невеличкий та приємний перепочинок виходить. Пристосувалися, одначе.
А за цими колорадами я – синичкою, навколо картопляних кущів стараюся, заглядаю з усіх боків, шукаю смугастиків і яйця під листочками – не напоглядаєшся по сторонам… А сусіди ж мої зроду такого китайського способу боротьби з колорадами не бачили – чудуються: а що там сусіда витіває… Дивляться-дивляться – а здогадатися не можуть… То й підходять по одному, придивляються, ніби так, між іншим – а як допетрають – сміятися починають: веселезний спосіб нищити колорадів придумав сусіда.
А Степан Станішевський реготав пару хвилин та й видав, заспокоївшись та віддихавшись: «Ох і врізав же ти, пане брате сусідоньку, колорадам по яйцям!».
23.05.2014, Котівка
ID:
501526
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.05.2014 14:56:35
© дата внесення змiн: 27.05.2014 14:57:49
автор: Michel Nako
Вкажіть причину вашої скарги
|
