Відроджуватися… вдихаючи пальцями життя у нібито зовсім бездиханну нотну партитуру. Не звертаючи жодної уваги ані на занадто голосне мовчання слухачів,ані на їх синхронний шепіт,ані тим більше на оплески,озвучені здавалося б задля пристойності і доведені до те і діло цілковитого і безвідмовного автоматизму. Відроджуватися по-дівочому несміливо…мов маленя… Знову й знову віднаходячи для себе ці ніколи не зрозумілі до останку чорні вкраплення,чиїм хвостикам притаманна невловима спонтанність їх «направленості» або вгору(прямісінько до сонця) або півмісяцем (униз сторінки)…
Зароджуватися любов’ю до кожної цілої,до кожної половинки,до кожної надто вже тендітної шістнадцятки,яку те і діло «наздоганяють» завзяті тридцять другі…Розкручувати любов’ю всі без винятку четвертні паузи,що немовби порозкривані рубці заплутались у надто вже прямолінійному(лишень на мій погляд)нотному стані. Зароджуватись любов’ю оминаючи увагою те дріб’язкове,що забирає надто довгу за своєю тривалістю частину нашого життя,тому й надвідчутну …Забирає,безперестанку множачи оті безкінечні паузи, заповнюючи ними практично всі дисонуючі моменти,коли б зарадити пластмасовій очерствілості людей спромоглася б лише цілющість музики.
Ще попередніми катастрофічно необхідними нотними дотиками вона відчайдушно намагалась зробити всесвітні умови гармонійнішими…Ні,не для себе коханої (від її відсутності всесвіт точно не задихнеться від дисгармонії!),а хоча би для небесних створінь,чиї онімілі крила і є тим дійсним свідченням знесилення у боротьбі за дружню згуртованість людиноподібних істот. Істот(і з її участю теж) в яких ще цілком достатньо нахабності для того,щоб називати себе людьми.
Наповнюватися теплом до ще можливо не до кінця відпрацьованого м’язами пальців твору,але до останку зрозумілого твоєю «акапельною душею» і безвідмовно сприйнятого всім обспіваним до консонансної знемоги нутром…Множити розґратоване власними легенями сонячне сяйво заражаючи всіх присутніх своєю нерозсудливою (тільки на їх безапеляційний і єдино-логічний погляд) озвученою залежністю…Втрачати суворість настільки вчасно,наскільки це можливо під час агресивно-байдужої налаштованості вже звикло схибленого оточуючого світу…
Випромінювати отим віднайденим сонцем магічне медово-бурштинове тепло…Зігріватися ним,щоб хоча б на декілька хвилин ,які необхідні для виконання не випадково обраного тобою твору,а власне зумисне обраного властивою тобі ще з восьми років озвученою залежністю нарешті зуміти відігрітись ним!Вщент заповнитись!Щоб усе ж спромогтися до щастя …
Щастя довжиною в такт!
Що ж…Зате ти відчуватимеш оте подароване тобі щастя настільки гостро,наскільки це можливо,відчуватимеш його з такою споконвічною самовідданістю і вдячністю,на яку ти ще тільки спроможна!
І знаєш,впродовж того розсекреченого такту твоє серце уже не здатне буде асинхронно достукуватися до реальності…Адже дійсна реальність перебуватиме не зовні(як могло б здатися збоку),а прямісінько всередині тебе…
*Присвячується І.Г.Балух.
Тюю... 
Радію з щирості вашого відгуку,Юліанно 
Очень эстетично, очень хорошие мысли 
) 
Тішусь,що зазираєте до мене і залишаєте такі приємні 
-цю відгуки 
