Змія важко спокусити яблучком рясненьким,
Бо ж не білі, чорні крила має, наче ніж, точені,
Все провидить, швидко вчиться, всіх нас зна, скажений,
Не провести й з світу звести садом яблуневим.
Та чи дійсно спокушає він, кажучи по правді?..
Може ми це хочем в ньому віднайти розраду,
Щоби казочкою марева думки вколисати
Від буденного життя, й ним втекти до раю?
Свічечку поставити, мрію опаливши,
І кавою духмяною нам душу оживити,
Щоб рясним життя дощем вибухнути в літо,
Й всі дороги в небуття до крові щоб збити?
Й зашарітись, і розкритись всім вітрам й недолі,
І пречисто подивитися в укохані очі,
Звабити ромашкою, що росте у полі,
Вичаклувать море синє в погляді земному,
І вхопити райську птаху на льоту для тебе,
І розкритись, розлетітись до сузірь у Всесвіт,
І світанком розірватися у твоїх долонях,
Щоби місяцем ясним впасти тобі в ноги…
Змій не винен, ні до чого, теж він раб у долі,
Такий самий, як і ми всі, у нещасті своїм…
І нічнії, так гіркії, забере світанок сльози…
Зійде Сонце в мою душу у твоїм зізнанні…
29.08.2016
