Навесні розлогий Ясен
Вкрився листям молодим,
Парубійко, тощо красень!
Шелестить вбранням своїм.
Поруч Липа несмілива
Простягла до нього віти;
І тендітна, і вродлива,
Їй увагу б приділити!
Але Ясен закохався
У Вербу несамовито,
Він до неї придивлявся
Не одне пекуче літо.
І давай рости не вгору,
А убік, до чар Верби,
Відвести не в силах зору.
І пішли йому горби,
Стовбур став кривим, незграбним,
Листя жовклим та сухим.
Але Ясен був нахабним,
Почував себе лихим.
До Верби в обійми лине,
Компліменти сипле їй.
А вона йому як кине:
"Згинь, каліка, та мерщій!
Звідси геть, дідусь корявий,
Звідси геть, а то хльосну!
Не повірив Ясен бравий:
"Я тебе, Верба, зігну,
Підкорю, бо я сильніший,
В змозі я тебе зламати!"
А Верба собі хутчіше
Одхилилась, та пихатий
Ясен в річку впав:
Сам зламався, лиходію!
Він коханням більше грав,
Ніж про щастя мріяв.
