«Чи правда це: померти – це заснути
Коли життя – це сниво і міраж,
А радість – мить, що на хвилину тішить груди…»
(Джон Кітс)
У цьому селищі вітер помер,
Його поховали під дольменом старим,
Таким давнім, що навіть Смерть
Не знає коли його громаджено,
Коли ці брили тисли на плечі
Бородатих пастухів-козопасів,
Що відчинили двері туди – в потойбічне,
У темне й незнане, тому одвічне.
Цей вітер міг би вказати
Шлях безтурботним ластівкам,
Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
Чи то подорожнім
Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
Іншим, що кидають сей острів зелений
І летять навмання: дикі гуси.
Вітер помер
Його поховали строчма-стоячи
Як ховали поганців – королів Ірландії,
На менгірі лускатому
Вибили-вишкрябали знаками огаму
Його імення нікому незнане:
Імення вітру-волоцюги
Злого й недоброго опівнічного.
У цьому селищі,
Що стоїть над могилою вітру
Лишилися одні копачі картоплі
З очима кольору черствого хліба,
З руками пошерхлими наче земля привидів,
Земля торфу й вересу,
Земля незачесана, патлата й нечемна,
Земля, яку втомилися люди топтати,
Селище, де помер вітер…
А МІГ БИ ЩЕ ЛІТАТИ... ТА КОЖНОМУ В ЦЬОМУ СВІТІ - СВОЄ. А ВАС, ДОРОГЕНЬКИЙ ШОНЕ, ВІТАЮ З НОВОРІЧНИМИ СВЯТАМИ! РАДОСТІ ВАМ, РОДИННОГО ЗАТИШКУ! І ЛЕГКИХ, ВЕСЕЛИХ ВІТРІВ!!!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за привітання! Вибачаюсь, що в мене сумні вірші навіть у Новорічну ніч - я сумний поет...
Нелегко жити, коли дерева не хитають гілками, коли не шурхотить листя,
коли повітря стало важким, сонце закрила хмара і ніхто її не розвіє по небу...
всі донкіхоти виїхали і не хочуть повертатися в селище
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00