Я
Діво, спинися! поглянь-но хутчіше на стан мій потужний,
Він затуляє і хмари небесні, і сонце собою,
Він і Тифона – жахливого мужа – уразити зможе,
Що олімпійців лякати годиться, володарів світу;
Бачиш, як поле ось це широченне собою він криє –
Ніде ступити та ніде присісти самотній мурасі
Чи щонайменшій із роду свойого бджолі медоносній;
Наче Гефеста із молотом дужим робота, це тіло,
Тартара більше, самого Хаоса та тверді Урана.
Ним владарюю, один, нероздільно, колос над богами,
Ним підкоряю і жон я тендітних у Всесвіті всьому,
М’язами цими, судинами крови, розбухлими дужо,
Ноги підкосить красуні зухвалі кремезна статура
І не рухнеться, коли я підійду, щоб взяти здобуток
Прямо на місці, которе звело нас в щасливу годину,
Ти ж бо розділиш такої дівиці прекрасную долю,
Будеш ти мила, люб’язною будеш, слухняною мені,
Вторгнуся в лоно і ти ошалієш, підвладна Ероту,
Зойки полинуть, поплічники блага, у полі безмежнім,
Ти зарадієш, неначе коханка самого Кроніда,
Кожну годину, що будеш зо мною, вважатимеш медом.
Вона
Страшно коритись спокусі пекельній і страшно спречатись,
Я запалала, дрижу безупинно, неначе осика.
Бачу я мужа, що рівних не має у цілому світі,
Заздрять титани, сини чорноземів і неба старого,
Кербер жахнувся, сторожа підземний, ловитель загиблих;
Моцні ватаги відважних олімпів тікають од тебе,
Влада незмірна, страшна, над жінками у тебе в долонях,
Ніяк сховатись, і марно тікати від сонця такого,
Феб незрівнянний зрівнятись не може з тобою, о царю!
Тільки рятує, о боже, від сраму одежа надійна –
Взяти не вдасться – старайся хоч ревно! – мене молодую,
Мужа не знати у полі широкім мені, молодиці!
Я
Гордість пихата! – її покараю невдовзі прихильно!
Горе та щастя, дівчино строптива, за слово зухвале,
Мовлене щойно вустами твоїми з краскою на щоках!
Корінь явити – уздри, непокірна! – я хочу здоровий,
Що до Атласа небесні покої тримав незворушно;
Бач і молися – поети прадавні співали про нього,
Піндара оди, утрачені нині, присвячені йому,
Бо олімпійські здобув перемоги не раз і не двічі
Серед найліпших, посеред величних, піпіндр мій дубовий;
Від Аполлона чарівная Дафна тікала на нього,
Ним Афродита, богиня чуттєва, себе поясила,
Щоб заглядались і заздрили люди, її лиш зобачив,
Був і Геракла сильніший цей фалос, Аїда бентежить
І Посейдона, морського владики, страшніший він валів;
Світу початок – кінець мій, будь певна, – Гомер так зазначив,
Так Гесіодом, найпершим поетом, указано було
У позотлілих від часу лихого рядках Теогоній.
Бач цю потугу, ляклива дівчино, і трепіт ще більший
Най переймає, розірве одежі та долі уручить.
Бачиш ці вени, що ними киплячі течуть Флеґетони?
Бачиш обшири, що Ґею вмістити могли би на собі?
Мирно вклонися, і перед могуттям бовта схаменися,
Лоно відкрите яви володарю, вкуси насолоди,
Переді мною на полі розкрийся, змирися, примхлива!
Вона
Бачить не сила, о муже всевладний, такого величчя!
Самі богове у заздрости лютій схилилися нині,
Геба зриває із мене одежі і стелить додолу,
Пишнії квіти багаті поклала за ложе під мене,
Музи співають, зібравшись у хорі, пісень щонайкращих,
Вітри зібрались, Еолові діти, кружляти над нами;
Я покорилась, чекаю в надії, на радість чекаю,
Що розділити не всім удається під сонцем-тобою.
22.08.22
ID:
963042
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний ВИД ТВОРУ: Білі вірші ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 16.10.2022 22:59:43
© дата внесення змiн: 16.10.2022 22:59:43
автор: Григорій Мотовилко
Вкажіть причину вашої скарги
|