Валерій Яковчук

Єжи Жулавський, Молоді сонети: Прощання

Будь  здорова,  моя  люба!  Як  сонце  осіннє
хмар  наміткою  покриє  блиск  свого  проміння,
як  збіліють  гір  вершини  на  блідому  небі,
вихри    озеро  сколотять  –  я  вернусь  до  тебе!

Тож  бувай  мені  здорова!  Що  це?    Плач  з  журбою?  
Ти  не  плач  і  витри  сльози!  Недовге  розстання!
Скоро  будем  знову  разом,  знову  із  тобою
я  сидітиму  щасливий...  й  снитиму  кохання!

Дай  вуста  твої.  Так!  Знову!  Пристрасний,  палючий
поцілунок  на  дорогу  хай  нам  спалить  губи,
а  як  стисне  мої  груди  смутку  гніт  болючий

і  з  душі  моєї  вийдуть  стогін,  скарга  згуби,
вуст  твоїх  вогонь  пекучий  спомин  дасть  про  тебе,  –
очі  я  стулю  і  знову  буду  снити...  небо...

Jerzy  Żuławski  
Sonety  mlode:  Pożegnanie

Bądź  zdrowa,  luba  moja!  Gdy  słońce  jesienne
chmur  zawojem  oplącze  swe  czoło  promienne,
gór  gdy  szczyty  zbieleją  na  pobladłem  niebie,
wichry  zmącą  jezioro  —:  powrócę  do  ciebie!

Bywaj  mi  zdrowa!  Cóż  to?  Łza  świeci  w  twem  oku?
Nie  płacz!  otrzyj  ją,  droga!  Niedługie  rozstanie!
Wkrótce  będziem  znów  razem,  znów  przy  twoim  boku
siędę  szczęsny,  jak  dzisiaj...  jasne  śnić  kochanie!

Podaj  usta,  tak!  jeszcze!  Namiętny,  gorący
pocałunek  na  drogę  niech  pali  me  wargi;
a  gdy  ciężar  tęsknoty  osiędzie  gniotący

piersi  moje  i  z  duszy  się  wyrwie  jęk  skargi,
wtedy  ogień  ust  twoich  przypomni  mi  ciebie  —
przymknę  oczy  i  znowu  będę  śnić...  o  niebie...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021

Єжи Жулавський, Молоді сонети: На вершині

Сніг  цнотливий  побілив  валуни  безбарвні,
наді  мною  голубінь,  хмара  піді  мною;
світ  заслоною  увесь  вкрився  потайною,
був  погрозний  і  пустий,  –  лиш  вогні  примарні.

Я  позаздрив  валуну,  що  був  сам  і  чистий,
хоч  пив  сонце  без  кінця,  сам  же  був  холодний,
хоч  очікував  борвій,  був  завжди  погодний,
криків  інших  він  не  знав,  крім  негоди  свисту.

Я  не  можу  лиш  собі  жити  в  цьому  світі,
сонце  бачити  здаля  і  бур  божевілля,
світло  мушу  віддавать,  грім  вертать  луною;

в  серці  квіти  і  бур’ян  у  однім  суцвітті,
чиста  порскає  з  грудей,  потім  темна  хвиля,  –
мушу  я  шукать  людей,  щоб  служить  собою!

Jerzy  Żuławski  
Sonety  mlode:  Na  szczycie

Śnieg  dziewiczy  pod  stopą  bielił  głaz  bezkwietny,
a  nademną  był  błękit,  a  obłok  podemną;
tak  świat  się  cały  okrył  zasłoną  tajemną
i  był  groźny  i  pusty  —  choć  blaskami  świetny.

Zazdrościłem  głazowi,  że  był  sam  i  —  czysty;
chociaż  słońce  pił  ciągle  —  sam  był  ciągle  chłodny,
choć  poglądał  na  burze  —  był  ciągle  pogodny,
i  nie  znał  krzyków  innych  nad  wichrów  poświsty.

Mnie  nie  wolno  dla  siebie  tylko  żyć  na  świecie,
chłonąć  słońce  i  burzom  przyglądać  się  zdala;
blaski  muszę  oddawać,  gromom  echem  wtórzyć,

w  sercu  mojem  wyrasta  wraz  z  chwastami  kwiecie,
z  piersi  tryska  to  czysta,  to  znów  mętna  fala  —
i  ludzi  szukać  muszę,  ludziom  krwią  swą  służyć!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021

Франсуа Коппе, Епітафія

Де  цвинтар,  в  передмісті,  був  зчорнілий,
Я  йшов  в  задумі  й  пильно  оглядав
Хрести  дубові  й  кам’яні  могили,
Де  імена  я  ледве  розгадав.

Мене,  дівчино,  робиш  божевільним,  –
В  душі  надію  я  на  смерть  прирік,
Та  в  серці,  як  на  камені  могильнім,
Твоє  ім’я  написане  навік.

François  Coppée    
Épitaphe

Dans  le  faubourg  qui  monte  au  cimetière,
Passant  rêveur,  j’ai  souvent  observé
Les  croix  de  bois  et  les  tombeaux  de  pierre,
Attendant  là  qu’un  nom  y  fût  gravé.
 
Tu  m’es  ravie,  enfant,  et  la  nuit  tombe
Dans  ma  pauvre  âme  où  l’espoir  s’amoindrit,
Mais  sur  mon  cœur,  comme  sur  une  tombe,
C’est  pour  toujours  que  ton  nom  est  écrit.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2021

Франсуа Коппе, Пісня розлуки

Сумна  розлука  в  пам’яті  жевріла,  –
Який  же  був  в  майбутнє  світлий  шлях,
Коли  її  рука  в  твоїй  тремтіла,
Неначе  птах.

Душі  твоєї  обрії  безмежні,  –
Теплом  наповнив  ніжний  дивосвіт,
Коли  вдихав  ти  пахощі  бентежні,
Неначе  цвіт.

Вона  далеко,  божество  прекрасне,
І  знову  все  темніє  у  очах;
Ти  знаєш,  –  пам’ять  відлетить  дочасно,
Неначе  птах

Широко  крила  сумнів  вже  розкинув
В  душі  твоїй,  де  тисне  болю  гніт;
Ти  знаєш,  що  любов    поволі  гине,
Неначе  цвіт.

François  Coppée
Chanson  d’exil

Triste  exile,  qu'il  te  souvienne
Combien  l'avenir  etait  beau,
Quand  sa  main  tremblait  dans  la  tienne
Comme  un  oiseau,

Et  combien  ton  ame  etait  pleine
D'une  bonne  et  douce  chaleur,
Quand  tu  respirais  son  haleine
Comme  une  fleur!

Mais  elle  est  loin,  la  chere  idole,
Et  tout  s'assombrit  de  nouveau;
Tu  sais  qu'un  souvenir  s'envole
Comme  un  oiseau;

Deja  l'aile  du  doute  plane
Sur  ton  ame  ou  nait  la  douleur;
Et  tu  sais  qu'un  amour  se  fane
Comme  une  fleur.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2021

Франсуа Коппе, Ворожіння

За  руки  взявшись,  стали  дві  сестри
Перед  старою  з  поглядом  зловісним,  
Де  розсипали  палюхи  старі
На  край  стола  колоду  карт  провісних.

Русява  й  біла,  –  ранній  цвіт  в  полях,  
Одна  як  мак,  а  друга  –  анемона,
Цвіт  весняний  і  осені  червоний.
Вони  хотіли  знати  долі  шлях.

Стара  русявій  мовила  правдиво:
«Життя  твоє,  на  жаль,  в  журбі  мине».
Спитала  та:  «Полюбить  він  мене?
–  Це  так.  –  О  буду  я  тоді  щаслива».

«В  житті  своїм  любові  ти  не  жди»,  –
Почула  друга,  мов  сніжинка  біла.
«Я  полюблю?»  –  вона  тихцем  зронила.
«Це  так.  –  Щаслива  буду  я  завжди».

François  Coppée  
L’Horoscope

Les  deux  sœurs  étaient  là,  les  bras  entrelacés,
Debout  devant  la  vieille  aux  regards  fatidiques,
Qui  tournait  lentement  de  ses  vieux  doigts  lassés
Sur  un  coin  de  haillon  les  cartes  prophétiques.

Brune  et  blonde,  et  de  plus  fraîches  comme  un  matin,
L’une  sombre  pavot,  l’autre  blanche  anémone,
Celle-ci  fleur  de  mai,  celle-là  fleur  d’automne,
Ensemble  elles  voulaient  connaître  le  destin.

«  La  vie,  hélas  !  sera  pour  toi  bien  douloureuse,  »
Dit  la  vieille  à  la  brune  au  sombre  et  fier  profil.
Celle-ci  demanda  :  «  Du  moins  m’aimera-t-il  ?
—  Oui.  —  Vous  me  trompiez  donc.  Je  serai  trop  heureuse.  »

«  Tu  n’auras  même  pas  l’amour  d’un  autre  cœur,  »
Dit  la  vieille  à  l’enfant  blanche  comme  la  neige.
Celle-ci  demanda  :  «  Moi,  du  moins,  l’aimerai-je  ?
—  Oui.  —  Que  me  disiez-vous  ?  J’aurai  trop  de  bonheur.  »

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2021

Франсуа Коппе, Відлуння

Кричав  я  гірко  із  імли:
«Моя  печаль  спаде,  коли
назву  ім’я  близьке  мені?»
Відповіло  відлуння:  «Ні!»

«Як  буду  жити  я  в  біді,
Зміцнить  мене  хто  у  труді,
Мені  хто  саван  зробить  там?»
Відповіло  відлуння:  «Сам!»

Пощади!  Доля  так  гнітить!
Бунтує  серце!  Що  робить,
Щоб  стишити  чуток  вітри?».
Відповіло  відлуння:  «Вмри!»

François  Coppée  
L’écho

J’ai  crié,  dans  la  solitude  :
«  Mon  chagrin  sera-t-il  moins  rude,
Un  jour,  quand  je  dirai  son  nom  ?  »
Et  l’écho  m’a  répondu  :  «  Non.  »
 
«  Comment  vivrai-je,  en  la  détresse
Qui  m’enveloppe  et  qui  m’oppresse,
Comme  fait  au  mort  son  linceul  ?  »
Et  l’écho  m’a  répondu  :  «  Seul  !  »

«  Grâce  !  le  sort  est  trop  sévère  !
Mon  cœur  se  révolte  !  Que  faire
Pour  en  étouffer  les  rumeurs  ?  »
Et  l’écho  m’a  répondu  :  «  Meurs  !  »

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2021

Христо Ясенов, Цикл 11 «Поклоніння собі»

1
Я  люблю  свої  вірші,
променисті  та  прозорі,
то  ласкаві  для  душі,
то  дошкульні  і  суворі.

Я  люблю  граційні  рими  і  куплети,  і  тональності,
і  свої  лица́рські  злети,  і  розбурхані  реальності.

Вірш  мій,  начебто  каміння,  –
гордий,  строгий,  крижаний,
небезпечний,  як  горіння,
і  з  любові  осяйний.    

В  ньому  юності  багато,  сонця,  музики,  хотіння,
радості,  журби  і  втрати,  барв  багато  і  тремтіння!

Цар  півтемряви  незримий,
повний  бурі  і  безмовності,
я  люблю  сердечні  рими
і  розгульні  пишномовності.
2
Безхмарний  поранок  ліси  обгортає  –
ліси,  що  в  провісному  сні  гомонять...
І  сонце  тремке  мимохіть  розгортає
блакитне  убрання  весняного  дня.

Шепочуть  гіллячки  і  трощі  болотні,
тремтить  в  прохолоді  розцвічений  луг,
і  десь  з  далини  долітає  самотнє
ріки  рокотання,  розлившись  навкруг.

І  я  прокидаюсь,  і  лину  щасливо,  –
як  ранішнє  сонце  у  сяйві  краси,
і  я  прокидаюсь  –  мої  звучні  співи
підхоплюють  бурі  і  шумні  ліси.

Безхмарний  поранок  ліси  осяває,
ліси,  що  в  провісному  сні  гомонять:
з  новими  скрижалями  скитником  я  є,
і  я  є  пророком  південного  дня.
3
В  життєвих  пориваннях  безвідрадних  
і  в  гуркотах  буденних  світових,
спокутав  сам  хреста  й  Голгофу  владну,
прийшов  я  із  глибокостей  нічних  –

і  небо  стало  у  мені  ховати
свою  безхмарну  ясну  чистоту  –
що  я  є  жрець,  приречений  давати
і  скарб,  і  трави,  й  квітів  пишноту.

Багато  днів  мене  гризе  тривога,
ночей  безмісячних  печаль  ятрить,
та  я  знайшов  як  сонце,  так  і  бога,
і  сам  сказав:  «Хай  буде  світла  мить!»

І  не  один  проходить  поруч  нині
із  поглядом  ядучим  сатани,  –
що  я  є  дух,  запалений  в  пустині,
піднятий  в  горах  замок  кам’яний.
4
Я  від  начала  йду  –  чудесник  і  пророк  –
безжурний,  неземний,  і  світлий,  наче  бог.
Палає  серце  вдень,  і  як  пітьма  страшна:
–  Чи  я  не  божество,  чи  я  не  сатана?

Стихію  я  зібрав  на  збурених  вітрах,
моя  душа  стійка,  не  знає  що  є  страх.
Я  спалюю  міста,  зі  мною  йде  весна:
–  Чи  я  не  божество,  чи  я  не  сатана?

У  храмі  світовім,  в  безхмарній  широті,
я  бога  дорікну  в  таємній  самоті  –
мене  у  всяку  пору  гріє  таїна:  
–  Чи  я  не  божество,  чи  я  не  сатана?

Я  від  начала  йду,  йду  з  бурями  всі  дні,
і  сонце  палахтить,  запалене  в  мені,
і  сонце  палахтить,  і  йде  яса  ясна:
–  Чи  я  не  божество,  чи  я  не  сатана?
5    
Ходжу  я  із  серцем  слабкої  благої  дівиці,  
і  з  посміхом  демона  –  лютим,  підступно-чумним.
Росте  у  душі  моїй  прагнення  синьої  птиці
і  віра  ясна,  що    йде  з  чорним  пророком  земним.

Мене  тиснуть  мовчки  безжалісні  стіни  темниці
і  місяць  сміється  над  вежею  сміхом  чудним,
та  пісня  моя  є  сяйлива  весталка  і  жриця
і  в  крові  моїй  сміх  розноситься  богом  страмним.

Я  буду  закутий  в  холодні  залізні  окови,
я  кинутий  буду  в  темницю  неволі  й  злоби,  
та  вівільги  вільні  співати  мені  будуть  знову.

І  я  веселитись  у  радості  буду  мрійливій  –
в  злочинному  одязі  слави  земної  й  ганьби,
та  знову  з  безодні  мої  долітатимуть  співи.
6
НеприступнІ  є  моЇ  твердинІ,  
неприступний  я  в  моїй  душі.
Я  родивсь  в  вогні  і  хуртовині,  –  
і  не  грішив.

Наче  сонце,  я  живу  в  лазурі
під  покровом  зоряних  глибин.
Я  бадьорий  повелитель  бурі,  –    
і  я  один

Мій  порив  безмежжя  рве  бурхливо,
а  мій  храм  розкинувсь  до  зірок.
Я  сяйливий  вісник  для  сміливих,  –
і  я  пророк.
7
У  серці  я  ховаю  чорні  рани,
буденний  шум  причина  є  цих  ран;
я  у  душі  ховаю  урагани  –
примиренням  звучить  мій  барабан.
І  з  тріпотінням  від  лункого  співу
блискоче  денний  промінь  молодий.
Я  лицар  із  усіх  найбільш  важливий,
Невільник  я  у  сонця  назавжди!
Самотній  раб  вечірніх  тіней  хмурих
я  над  лісами  хворими  горю,
самотній  син  неясної  зажури
я  обіцяю  весняну  зорю.
І  з  тріпотінням  від  моєї  рани
блискоче  промінь  чудної  краси.
Ударю  я  у  весняні  тимпани,  –
я  хмара  дивна  бурі  і  роси!
8
[i]Я  неправда  віковічна  світу  
і  ніхто  моїх  шляхів  не  знає...
................................
Я  є  без  початку  і  без  краю...
Дімчо  Дебелянов[/i]

Я  є  світлий  час  і  прохолода  рання,
я  є  вечір,  і  загашую  зорю.
І  мій  дух  співає  у  стражданнях,
бо  мій  дух  це  я  –    існую  і  горю.

Я  зрікаюсь  сонця,  неба  й  праведного  бога  –
і  приймаю  їх  я  в  той  же  сущий  час.
У  моєму  серці  тиша,  буря  і  тривога,
я  є  тління  і  екстаз.

І  невинний  я,  немов  весна  магічна,
і  проходить  літо,  й  осінь  мов  чужа...
я  є  правда  щира  –  я  є  правда  віковічна,
я  –  чудна  й  незвична  лжа!
9
Вперед  і  все  вперед,  без  страху  й  хвилювання,
крізь  бурю  та  імлу,  на  сонці  і  в  льодах,  –
безстрашний  патріарх  великого  бажання
і  як  завжди  герой  в  усіх  своїх  ділах.

Завжди  герой  і  раб  жадання  у  віках,
прихильник  і  пророк  довічного  гадання,
дім  –  для  божків,  гніздо  –для  пташки  у  кущах,
бо  братом  я  родивсь  наземного  страждання.

Мандрівець  світовий  –  знеславлений  всіма,
мандрівець  світовий  –  прикутий  до  ярма,
та  гордо  з  бескиду  співатиму  про  те  я,  

що  смуток  мій  –  це  жар,  а  радість  –  палу  плин,
що  всемогутній  я,  хоч    вічно  я  один,  
і  дух  палає  мій  тут  духом  Прометея.
10
Весна  священна  погляд  мій  сплітає,
лягла  фортуна  в  грудях  на  віки;
крізь  мене  свіжий  ранок  повіває,
крізь  мене  світять  спізнені  зірки.
В  колисці  сфер  незміряних  і  темних
ту  таїну  вловив  мій  гострий  слух,  –
що  у  стремлінні  на  путях  буремних
великий  Пан  підтримує  мій  дух.

Я  знаю,  що  мені  немає  миру,
та  в  цього  світу  мир  я  не  просив.
В  путі  туманній  сумніву  і  віри
я  став  рабом  незнаної  краси.
В  моєму  серці  вічне  сонце  світить,
я  ключ,  що  відмикає  чудеса,  –
щасливий  той,  хто  може  вічно  жити
там,  де  мої  безмежні  небеса!

Христо  Ясенов  Цикъл  11  «Себепоклонник»    
1
Аз  обичам  своя  стих,
лъчезарен  и  прозрачен  -
ту  ласкателен  и  тих,
ту  язвителен  и  мрачен.
 
Аз  обичам  свойте  рими  и  куплети,  и  строения,
свойте  рицарски  полети  и  разгулни  настроения.
 
Моят  стих  е  като  камък  -
горд  и  хладен,  и  суров,
ту  опасен  като  пламък
и  препълнен  със  любов.
 
В  него  има  много  младост,  слънце,  музика  и  ласки,
много  горести  и  радост,  много  трепети  и  краски!

Цар  на  сенките  незрими,
пълен  с  бури  и  затишия,
аз  обичам  свойте  рими
и  разгулни  игростишия.
2
Безоблачно  утро  гората  прегърна  -
гората  зашушна  в  пророчески  блен...
И  трепетно  слънце  неволно  разгърна
лазурната  дреха  на  пролетен  ден.
 
Зашушнаха  вейки  и  блатна  тръстика,
потрепнаха  сочни  прохладни  лъки
и  нейде  далеко  тревожно  заблика
тревожния  ромон  на  будни  реки.
 
И  аз  се  събуждам  и  чезна  понесен  -
подобен  на  слънце  из  тъмни  зори,
и  аз  се  събуждам  -  и  моята  песен
подхванаха  бури  и  будни  гори.
 
Безоблачно  утро  гората  запали  -
гората  зашушна  в  пророчески  блен:
че  аз  съм  пустинник  със  нови  скрижали,
че  аз  съм  пророка  на  южния  ден.
3
В  нерадостния  устрем  на  живота
и  в  делничния  грохот  на  света,
изкупил  сам  и  кръста,  и  Голгота,
аз  дойдох  из  сърцето  на  нощта  –

и  в  моя  дух  небето  притаява
безоблачната  своя  чистота  -
че  аз  съм  жрец,  обречен  да  дарява
съкровища  и  билки,  и  цветя.
 
И  много  дни  преминаха  в  тревога,
и  много  тъмни  нощи  -  без  луна,
но  аз  открих  и  слънцето,  и  бога
и  казах  сам:  "Да  бъде  светлина!"
 
И  не  един  пред  моя  лик  премина
с  язвителния  взор  на  сатана  -
че  аз  съм  дух,  запален  из  пустиня,
и  камен  град,  издигнат  в  планина.
4
От  изток  ида  аз  -  гадател  и  пророк  -
безгрижен,  величав  и  светъл  като  бог.
Сърцето  ми  гори  през  ден  и  тъмнина:
-  Не  съм  ли  божество,  не  съм  ли  сатана?
 
На  всички  ветрове  стихията  събрах
и  моята  душа  не  знае  що  е  страх:
аз  паля  градове  и  вея  ведрина:
-  Не  съм  ли  божество,  не  съм  ли  сатана?
 
В  безоблачната  шир  на  мировия  храм
аз  бога  поругах  и  тайната  му  знам  -
и  тайната  ми  грей  над  всички  времена:
-  Не  съм  ли  божество,  не  съм  ли  сатана?
 
От  изток  ида  аз  със  бурите  на  ден
и  слънцето  гори  запалено  от  мен  -
и  слънцето  гори  с  безумна  светлина:
-  Не  съм  ли  божество,  не  съм  ли  сатана?
5
Аз  нося  сърцето  на  плаха  и  нежна  девица
и  страшния  присмех  на  демон  коварно-жесток.
В  душата  ми  крее  копнежа  по  синята  птица
и  светлата  вяра  на  черния  земен  пророк.
 
Притискат  ме  мълком  стените  на  хладна  тъмница
и  странно  се  смее  над  кулата  лунния  рог;
но  моята  песен  е  бяла  весталка  и  жрица
и  в  моята  кръв  се  кикоти  разблудният  бог.
 
Ще  бъда  обвързан  в  железни  и  хладни  вериги,
ще  бъда  подхвърлен  в  тъмите  на  мрачен  затвор,
но  пак  ще  ми  пеят  разбудени,  волни  авлиги.

И  аз  ще  ликувам  в  мечтателна  радост  унесен  -
в  престъпната  дреха  на  слава  и  вечен  позор,
но  пак  ще  се  чуе  из  бездните  моята  песен.
6
Непристъпни  са  моите  замъци,
непристъпна  е  мойта  душа.
Аз  се  раждам  сред  бури  и  пламъци,
аз  не  греша.
 
Като  слънце  живея  в  лазурите
на  покрова  безоблачно  син.
Аз  съм  бодър  владетел  на  бурите,
аз  съм  един.
 
В  моя  устрем  се  късат  пределите,
моят  храм  е  безбрежно  широк,
Аз  съм  светъл  вестител  на  смелите,
аз  съм  пророк.
7
В  сърцето  си  аз  крия  черни  рани,
запалени  от  делничния  шум;
в  душата  си  аз  крия  урагани  -
размирие  вещае  моят  друм.
И  в  трепета  на  всяка  моя  песен
играе  лъч  от  румения  ден.
Аз  рицар  съм  над  рицари  понесен,
аз  пленник  съм,  от  слънцето  пленен!
Самичък  раб  на  сенките  вечерни  -
аз  озарявам  болните  гори,
самичък  син  на  горестите  черни  -
аз  обещавам  пролетни  зари.
И  в  трепета  на  всяка  моя  рана
играе  лъч  от  светли  чудеса.
Аз  удар  съм  на  пролетна  камбана,
аз  облак  съм  от  бури  и  роса!
8
Аз  съм  вечната  лъжа  световна  -
никой  мойте  пътища  не  знай...
...........................
Аз  съм  без  начало  и  без  край...
Димчо  Дебелянов
 
Аз  съм  светъл  час  и  утринна  прохлада,
аз  съм  вечер  и  погаснала  заря.
Моят  дух  ликува,  пей  и  страда,
моят  дух  -  че  аз  живея  и  горя,
 
Аз  отричам  слънцето  и  бога,  и  небето  -
и  приемам  ги  в  един  и  същи  час.
Аз  съм  пълен  с  тишина  и  буря  във  сърцето,
аз  съм  тление  и  страст.
 
И  невинен  като  пролет  безотечна,
преминавам  в  лято,  есен  и  -  тъжа...
Аз  съм  истината,  истината  вековечна,
аз  съм  чудната  лъжа!
9
Напред  и  все  напред,  без  страх  и  колебания,
чрез  бури  и  мъгла,  по  слънце  и  по  мраз  -
безстрашен  патриарх  на  своите  желания
и  винаги  герой  на  всяка  своя  власт.
 
И  винаги  герой,  и  раб  на  всяка  страст,
поклонник  и  пророк  на  вечните  гадания,
за  всеки  божек  -  дом,  за  всяка  птица  -  храст,
че  аз  съм  роден  брат  на  земните  страдания.
 
И  странник  за  света  -  от  всички  поруган,
и  странник  за  света  -  безбожно  прикован,
от  своята  скала  аз  гордо  ще  запея  -
 
че  мойта  скръб  е  жар  и  мойта  радост  -  плам,
че  аз  съм  всемогъщ,  макар  и  вечно  сам,
и  в  моя  дух  гори  духът  на  Прометея.
10
Свещена  пролет  погледа  ми  мрежи,
фъртуна  дреме  в  моите  гърди;
през  мене  лъхнат  утрините  свежи,
през  мене  греят  късните  звезди.
И  в  люлката  на  сферите  безбрежни
аз  тайната  на  всеки  трепет  чух  -
че  в  устрема  на  пътища  метежни
великий  Пан  лелее  моя  дух.
 
И  зная  аз,  че  няма  мир  за  мене,
но  и  не  търся  мир  посред  света.
И  в  тъмний  път  на  вяра  и  съмнение
аз  раб  съм  на  незнайна  красота.
В  сърцето  ми  предвечно  слънце  грее,
аз  ключа  съм  на  всички  чудеса:
честит  е,  който  може  да  живее
под  мойте  безбрежни  небеса!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021

Христо Ясенов, Лебедина пісня

В  саду  моєму  яблука  вже  спіють,
і  літнє  сонце  гонить  жар  палкий.
Надходить  ніч,  сповита  в  супокій,
і  привиди  співати  вже  посміють.
Палає  небо  в  хмарі  зірковій
і  місячні  властительки  радіють.
В  саду  моєму  яблука  вже  спіють
і  літній  вечір  віє  супокій

В  саду  моєму  яблуні  роняють
свої  плоди  –  дозрілі,  запашні.
Важкі  гілки  їх  бережно  гойдають,
а  смерть  солодка  зве  плоди  рясні.
Вітри  мене  цілуйте  навісні,
де  небосхили  далі  розгортають.
В  саду  моєму  яблуні  роняють
свої  плоди  –  дозрілі,  запашні.

Христо  Ясенов  
Лебедна  песен

В  градината  ми  ябълките  зреят,
че  лятно  слънце  лъхна  летен  зной.
Приижда  нощ,  препълнена  с  покой,
и  призраците  скоро  ще  запеят.
Гори  небето  в  своя  звезден  рой
и  лунните  властителки  се  смеят.
В  градината  ми  ябълките  зреят,
че  лятна  вечер  вее  упокой.
 
В  градината  ми  ябълката  рони
назреялите  свои  плодове.
Люлеят  се  натегналите  клони
и  сладка  смърт  ги  гали  и  зове.
Целувайте  ме,  късни  ветрове,
сред  тия  безнадеждни  небосклони!
В  градината  ми  ябълката  рони
назреялите  свои  плодове.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021

Франсуа Коппе, Пісня (Вона шаріється осяйно)

Вона  шаріється  осяйно,  –
Там  бачу  посмішку  святу.
На  палець  милої  негайно
Зробіть  каблучку  золоту.

Вона  пішла  –  сердечна  й  вірна;
Чекатиму  в  полоні  мук.
Щоб  зберегти  любов  незмірну,  –
Зі  срібла  викуйте  сундук.

На  серці  тягота  постійно,
Веде  розлука  в  даль  сумну.  
Щоб  міг  спочити  я  спокійно,  –
Свинцеву  вилийте  труну.

François  Coppée
 Lied

Rougissante  et  tete  baissee,
Je  la  vois  me  sourire  encor.
–  Pour  le  doigt  de  ma  fiancee
Qu’on  me  fasse  un  bel  anneau  d’or.

Elle  part,  mais  bonne  et  fidele  ;
Je  vais  l’attendre  en  m’affligeant.
–  Pour  garder  ce  qui  me  vient  d’elle
Qu’on  me  fasse  un  coffret  d’argent.

J’ai  sur  le  coeur  un  poids  enorme  ;
L’exil  est  trop  dur  et  trop  long.
–  Pour  que  je  me  repose  et  dorme,
Qu’on  me  fasse  un  cercueil  de  plomb.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021

Франсуа Коппе, Романс (Коли показуєте рожу)

Коли  показуєте  рожу,
Що  під  блакиттю  розцвіла,
Чому  печаль  ще  більш  тривожить?
Коли  показуєте  рожу,  –
Я  бачу  чистоту  чола.

Коли  показуєте  зірку,  –
Туманить  очі  плач  сумний,
Чому  стає  мені  так  гірко?
Коли  показуєте  зірку,  –
Я  бачу  погляд  Ваш  ясний.

Коли  показуєте  пташку,
Що  до  весни  лишає  нас,
Чому  в  душі  моїй  так  тяжко?
Коли  показуєте  пташку,  –  
Я  бачу  вже  розлуки  час.

François  Coppée
Romance

Quand  vous  me  montrez  une  rose
Qui  s'épanouit  sous  l'azur,
Pourquoi  suis-je  alors  plus  morose?
Quand  vous  me  montrez  une  rose,
C'est  que  je  pense  à  son  front  pur.

Quand  vous  me  montrez  une  étoile,
Pourquoi  les  pleurs,  comme  un  brouillard,
Sur  mes  yeux  jettent-ils  leur  voile?
Quand  vous  me  montrez  une  étoile,
C'est  que  je  pense  à  son  regard.

Quand  vous  me  montrez  l'hirondelle
Qui  part  jusqu'au  prochain  avril,
Pourquoi  mon  ame  se  meurt-elle
Quand  vous  me  montrez  l'hirondelle,
C'est  que  je  pense  à  mon  exil.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021

Франсуа Коппе, Три птахи

Казав  я  голубу:  «Лети  здобути
На  широчіні  урожайних  нив
Магічну  квітку,  щоб  любов  вернути».
«Далеко!»,  –  голуб  відповів.

Орла  просив  я:  «Дай  мені  підмогу,
Дістань  для  серця  з  неземних  джерел
Вогонь,  –  спалити  смуток  і  тривогу».
«Високо  це!»,  –  сказав  орел.

Я  коршуна  благав:  «Із  серця  сміло
любов  ти  вирви  втрачену,  однак
Залиш  надію,  що  іще  вціліла».
«Вже  пізно!»,  –  відказав  коршак.

François  Coppée  
Les  trios  oisaux

J’ai  dit  au  ramier:  –  Pars  et  va  quand  meme,
Au  dela  des  champs  d’avoine  et  de  foin,
Me  chercher  la  fleur  qui  fera  qu’on  m’aime.
Le  ramier  m’a  dit:  –  C’est  trop  loin!

Et  j’ai  dit  a  l’aigle:  –  Aide-moi,  j’y  compte,
Et,  si  c’est  le  feu  du  ciel  qu’il  me  faut,
Pour  l’aller  ravir  prends  ton  vol  et  monte.
Et  l’aigle  m’a  dit:  –  C’est  trop  haut  !

Et  j’ai  dit  enfin  au  vautour:  –  Devore
Ce  coeur  trop  plein  d’elle  et  prends-en  ta  part.
Laisse  ce  qui  peut  etre  intact  encore.
Le  vautour  m’a  dit  :  –  C’est  trop  tard  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2021

Франсуа Коппе, Ранок у жовтні

Година  неповторна  рання,  –
Багрове  сонце  палахтить.  
В  саду  в  осінньому  тумані
З  дерев  додолу  лист  летить.

Повільно  падає  із  крони;
Впізнавши,  погляд  мій  знайшов
Дубовий  лист  –  як  мідь  червоний,
Кленовий  лист  –  неначе  кров.

Ці  рештки  ржаво-золотистих
Листків  летять  з  гілок  безлистих,–
Та  десь  зима  ще  у  путі.

Здається,  що  підняті  вітром
У  нурт  рожевого  повітря,
Летять  сніжинки  золоті.

François  Coppée
Matin  d'Octobre

C'est  l'heure  exquise  et  matinale
Que  rougit  un  soleil  soudain.  
A  travers  la  brume  automnale  
Tombent  les  feuilles  du  jardin.

Leur  chute  est  lente.  Ou  peut  les  suivre  
Du  regard  en  reconnaissant
Le  chêne  à  sa  feuille  de  cuivre,  
L'érable  à  sa  feuille  de  sang.

Les  dernières,  les  plus  rouillées,  
Tombent  des  branches  dépouillées  :  
Mais  ce  n'est  pas  l'hiver  encor.

Une  blonde  lumière  arrose  
La  nature,  et,  dans  l'air  tout  rose,
On  croirait  qu'il  neige  de  l'or.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2021

Ен Бронте, Молитва

О,  Боже  мій  (Тебе  моїм
Дозволь  назвати  у  гріхах),
Душа  тремка  йде  у  Твій  дім,
Бо  віра  у  Твоїх  руках.

Не  тільки  за  минулим  жаль  –
Майбутнє  теж  мене  страшить,
І  поки  ця  в  мені  печаль,  –
Як  у  вигнанні  буду  жить.

Сказать  не  можу:  «Віри  зов
З  любов’ю  вів  мене  в  житті»;
В  Тобі  вся  сила  і  любов;
О,  не  залиш  у  самоті!

Я  знаю  –  все  моє    Тобі;
О,  віру  в  серці  розбуди!
Спаситель  будь,  мене  злюби,
В  Твоє  блаженство  поведи.

Anne  Brontë
A  Prayer

My  God  (oh,  let  me  call  Thee  mine,
Weak,  wretched  sinner  though  I  be),
My  trembling  soul  would  fain  be  Thine;
My  feeble  faith  still  clings  to  Thee.

Not  only  for  the  Past  I  grieve,
The  Future  fills  me  with  dismay;
Unless  Thou  hasten  to  relieve,
Thy  suppliant  is  a  castaway.

I  cannot  say  my  faith  is  strong,
I  dare  not  hope  my  love  is  great;
But  strength  and  love  to  Thee  belong;
Oh,  do  not  leave  me  desolate!

I  know  I  owe  my  all  to  Thee;
Oh,  take  the  heart  I  cannot  give!
Do  Thou  my  strength  -  my  Saviour  be,
And  make  me  to  Thy  glory  live.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021

Дора Ґабе, Фіалки (Ліричні пісні) Частина 7

***
[i]Моїм  батькам[/i]

Якби  могла  сповна  з-під  вашого  крила
Співати,  наче  пташка  непримітна,  
Я  б  витерла  печаль  зі  страдного  чола  –
Та  хвора  є  душа  моя  тендітна.

А  вечорами,  мамо,  сну  коли  нема
В  очах  твоїх,  тоді  сльоза  стікала
Лицем  твоїм.    Чи  ти  заснеш  сама,
Коли  твоє  дитя  іще  не  спало?

***
Пітьмою  є  моя  душа  обвита,
Та  ти  любов'ю  освіти;
Печаллю  серце  змучене  залите,  
Та  щастя  подаруєш  ти.

Птахи  сьогодні  веселяться,  квіти,
Співають  тільки  про  любов  –
Вона  єдина  дійсно  їм  приносить
Нове  життя  весною  знов!

***
Мені  із  неба  сонце  посилає
Проміння,  що  щедротно  так  тече,
Та  душу  це  проміння  геть  не  гріє,  –
Мене  зігріє  блиск  твоїх  очей.

В  саду  пташина  зграя  гомінлива
Щебече  –  шле  привіт  мені  благий,
Та  серце  не  радіє  з  цього  співу,  –
Мені  твій  ніжний  шепіт  дорогий.

Там,  ось,  мене  вітають  щиро  квіти,
Що  над  струмком  схилилися  цвісти,
Та  серед  них  самотня  залишаюсь,  –
Від  мене  натепер  далеко  ти!

***
Моє  розбите  серце  у  журбі,
Надії  марні  розійшлися  десь,
Та  віра  світить  на  лице  тобі,
В  надії  світлій    ти  сіяєш  весь.
Пробач,  дитя!  Настане  день  для  нас,
Настане  розлучання  день  сумний...
Сховала  я  любов!  І  в  той  же  час
Твій  погляд  гріб  осяє  льодяний.

***
О,  дай  мені  життя!  Бо  тільки  мряка
Згустилася,  скувала  погляд  мій...
О,  щастя  дай  мені  –  бо  вже  вмирає
Душа  моя  без  сонця  і  надій!

Збудившись,  серце  ніжністю  слабкою
Наповнене,  вогонь  згасає  там...
Кому,  о  Боже,  в  ласці  безпечальній  
Я  душу  змучену  віддам!..  

Дора  Габе  
Теменуги    (Лирически  песни)

***
[i]На  моите  родители[/i]

Да  бих  могла  докрай  под  вашето  крило
Да  пея  като  птичка  притаена,
Изтрила  бих  скръбта  от  морно  ви  чело  -
Но  болна  е  душата  ми  смутена.

И  в  тиха  вечер,  майко,  сън  кога  смути
Очите  ти,  виждах  сълза  блещеше
По  твоя  лик.  Сънуваше  ли  ти,
Че  твоето  дете  все  ощ  не  спеше?

***
Със  черен  мрак  душа  ми  бе  обвита,
Но  ти  с  любов  я  озари;
Със  скърби  бе  сърцето  ми  пропито,
Но  ти  му  щастие  дари.

И  днес  ликуват  птичките,  цветята,
Възпяват  нашата  любов  -
Че  нали  тя  едничка  им  донесе
На  пролетта  живота  нов!

***
От  небосвода  слънцето  ми  праща
Обилните  си  греещи  лъчи,
Но  те  сега  не  топлят  ми  душата
И  пò  ме  сгряват  твоите  очи.

В  градината  рой  птички  чуруликат
И  ми  изпращат  поздрава  си  благ,
Но  те  сега  не  радват  ми  сърцето
И  пò  е  сладък  шепота  ти  драг.

Там,  ето,  и  цветя  с  привет  ми  киват,
Приведени  над  ручея  студен,
Но  и  сред  тях  самотна  аз  оставам  -
Далеч  си  днес,  далеч  си  ти  от  мен!

***
Сломено  е  веч  мойто  сърце,
Заглъхнаха  излъгани  мечти,
А  вяра  грей  на  твоето  лице,
В  надежда  светла  цял  сияеш  ти.
Прости,  дете!  Настана  зарад  нас  -
Настана  скърбен  за  раздяла  ден...
Погребах  любовта!  -  и  в  тоя  час
Тоз  светъл  взор  е  лъч  над  гроб  студен.

***
О  дайте  ми  живот!  Една  мъглата,
Сгъстена,  заледена  пред  очи...
О  дайте  щастие  -  че  веч  загива
Душата  ми  без  слънчеви  лъчи!

А  будно  е  сърцето  с  тиха  нежност
Препълнено,  и  гасне  с  бледен  плам...
Кому,  о  Боже,  в  ласка  една  тиха  -
Кому  душата  си  да  дам!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021

Дора Ґабе, Ліс

Як  храму  древнього  стрункі  колони
твої,  о,  лісе,  стовбури.  І  від  віків  
у  запустінні,  там  де  спорожнілі  крони,
гробницю  зводиш  ти  із  неживих  листків.

В  землі  ти  серце  власним  серцем  проникаєш,
вбираєш  таїну  зі  світу  глибини
і  вічним  все  мовчанням  покриваєш,
і  шепіт  неясний  ти  слухаєш  нічний.

Візьми  мене  і  вічність  нас  нехай  вкриває,
до  тебе  притиснусь  –  і  плоть    і  пульс  відчуть,
той  пульс,  що  у  тобі  глибоко  калатає.  
Тут  скінчиться  мій  день  й  моя  звершиться  путь.

В  твоїх  гілках  вгорі  весна-принада,
у  світлі  скупана,  і  сяє,  і  цвіте,
твої  покрило  плечі  пагілля  густе.
І  звідти  лист,  зірвавшись,  довго,  довго  пада...

Дора  Габе
Лес

На  древен  храм  недвижими  колони
са  твойте  дънери,  о,  лес.  От  векове
във  запустение,  под  оголени  клони
градиш  си  гробница  от  мъртви  листове.
 
Сърцето  си  в  сърцето  на  земята  впиваш
и  смучиш  тайните  дълбоки  на  света
и  с  вечно  ги  мълчание  покриваш,
заслушан  в  шепота  неясен  на  нощта.
 
Вземи  ме,  нека  твойта  вечност  ме  обвие,
притискам  гръд  о  теб,  усещам  твойта  плът
и  чувам  пулса  ти  дълбоко  в  теб  да  бие.
Тук  свършва  моят  ден  и  спира  моят  път.
 
А  горе,  в  клоните  ти,  пролет  млада
се  къпе  в  светлина  и  грее,  и  цъфти,
разметнала  снага  връз  твоите  плещи.
Оттамо  лист  отронен  дълго,  дълго  пада...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021

Дора Ґабе, Ніч (Я море чую)

Я  море  чую,  як  не  спить  вночі.
Плюскоче  хвиля.  Темна  ніч  бездонна.
І  світ  оцей,  і  світ  отой  –  один,  -
безтямний,  зачарований,  безсонний.

І  раптом  долетів  дитячий  плач,
і  знов  тремтливо  серце  стало  биться;
і  затремтіла,  і  заслухалася  ніч,  
відкрила  зачаровані  зіниці.

Замовкло  море,  хвилі  мовчазні,
стривожено    дерева  зашуміли...
В  невидимій  натягнутій  струні
безмірно  вічні  душі  забриніли.

Дора  Габе
Нощ  

Морето  чувам  как  не  спи  в  нощта.
Вълна  се  плиска.  Тъмна  нощ,  бездънна.
И  тоя  свят,  и  оня  свят  в  едно  -
несвесни,  очаровани,  безсънни.

И  изведнъж,  довеян  детски  плач
и  пак  отвеян  трепна  във  сърце  ми;
и  трепна,  и  заслуша  се  нощта,
отворила  зениците  големи.

Морето  млъкна,  метна  се  вълна,
тревожно  дървесата  зашумяха…
В  невидима  изопната  струна
безкрай  души  отекнали  се  бяха.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021

Ніколай Лілієв, Ніч таємницю виплаче останню

Ніч  таємницю  виплаче  останню,
і  день  нас  розцілує,  наче  брат,
і  ми  з  тобою,  дві  душі  незнані,
в  незнаний  світ  майнемо  вряд.

На  нашу  путь  засяють  блискавиці,
та  будуть  їхні  згублені  сліди,
і  дві  душі,  немовби  дві  зірниці,
застигнуть  в  небі  назавжди.

Задивлені  у  обрії  небесні,
де  гасне  звільна  потемніла  шир,
душі  дві  наші  –  мрії  безтілесні  –
знайшли  для  себе  світлий  мир,

і  в  спокої,  безпам'ятні  питають:
а  де  ота,  земель  примарних,  даль,  
де  вихри  крила  мандрівні  сплітають,
де,  наче  дощ,  мрячить  печаль?

Николай  Лилиев  
Нощта  ще  ни  изплаче  свойте  тайни

Нощта  ще  ни  изплаче  свойте  тайни,
денят  ще  ни  целуне  като  брат
и  ние  с  тебе,  две  души  незнайни,
ще  полетим  в  незнаен  свят.

Пред  наший  път  светкавици  ще  минат,
изгубени  по  техните  следи,
сред  небесата  вечни  ще  застинат
душите  ни  като  звезди.

Загледани  в  далечните  предели,
где  гасне  бавно  затъмнена  шир,
душите  ни,  мечти  безплътнобели,
облъхвани  от  светъл  мир,

сред  свят  покой,  безпаметни  ще  питат:
кои  са  тия  призрачни  земи,
где  вихрите  крила  бездомни  сплитат
и  като  дъжд  скръбта  ръми?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021

Яна Язова, У твані

Навмисно  скрипки  так  запально  співають,
знімаю  безмовно  прозору  вуаль...
І  в  мене  утуплені  очі  –  сіяють!
Скрипки  навівають  безмовну  печаль.

І  пристрасть  палає...  І  руки  підняті...
В  уста  мої  впились  сп'янілі  вуста...
І  пальці  торкають,  жаркі  та  завзяті...
Всміхаюся  прикро...  Нічна  глухота.

Опівдні  я  ледве  підводжуся  з  ложа.
Напухлі  повіки,  в  устах  гіркота...
І  погляд  туманний  звільнити  не  може
пречиста  промінного  дня  красота.

Дивлюся  несміло...  Всміхаюся    дивно.
Давно  вже  вогонь  у  мені  не  горить.
Протягую  руку  й  кажу  йому  штивно:
«Скінчилася  ніч.  Тож  пора  вже  платить!»

Я  кожну  ніч  совість  і  смуток  сп'яняю.
Давно  вже  вогонь  спить  в  мені...  Не  горить...
Ніщо  не  тривожить,  коли  промовляю
бездушно  і  холодно:  «Треба  платить!»

Яна  Язова  
В  тинята

Нарочено  страстно  цигулките  пеят,
разпуснах  безмълвна  прозирен  воал...
И  впитите  в  мене  очи  –  пламенеят!
Цигулките  ронят  безгласна  печал.
   
Обжегва  ги  страст...  И  ръце  се  простират...
В  уста  ми  се  впиват  пияни  уста...
Горещи  и  алчни  ме  пръсти  допират...
Усмихвам  се  жалко...  Заглъхна  нощта.
   
На  пладне  едва  се  от  одъра  вдигам.
Натегнали  клепки,  в  устата  горчи...
И  с  поглед  забулен  едва  придостигам
пречистата  радост  на  дневни  лъчи.
   
Оглеждам  се  робко...  Усмихвам  се  бледно.
Отдавна  веч  огънят  в  мен  не  гори.
Протягам  ръце  си  и  казвам  му  ледно:
„Нощта  е  изминала.  Дай  ми  пари!”
 
И  всяка  нощ  свяст  и  печал  упоявам.
Отдавна  спи  огън  в  гърди...  Не  гори...
И  нищо  не  сещам,  когато  пропявам
над  всички  бездушно  и  ледно:  „Пари!”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2021

Христо Смірненські, Весняний лист

Шукав  я  гімни  радості  щоденно,  –
тебе  вітати  з  торжеством  весни,
і  першим  цвітом,  ніжним  і  ясним,
причепурити  молодість  натхненну.

Шукав,  як  в  темні  очі,  наче  плющові,
яскраву  посмішку  послати
і  розігнать  акацій  ароматом
в  душі  твоїй  печалі  чорні,  зимові.

Та  нині  молодість  стає  врочисто
на  грізну  скельну  і  тернисту  путь,
привіти  там  брати  орли  їй  шлють
під  гімни  бур  і  завірюх  вогнистих.

Життя  чудесну  долю  нам  підносить,
і  молодь  повна  дивної  краси:
тебе  порив  твій  сяючий  носив
під  мудрості  щитом  сивоволосим...

Шукав  я  гімни  радості  щоденно,  –
тебе  вітати  з  торжеством  весни,
і  першим  цвітом,  ніжним  і  ясним,
причепурити  молодість  натхненну.

У  місті  в  нас  одні  і  мрії,  і  докори,
У  місті  в  нас  один  палкий  порив:
В  гранітну  вазу  кожний  опустив
троянду  вогнедишну  непокори.

Христо  Смирненски    
Пролетно  писмо

Аз  исках  с  химните  на  светла  радост
да  поздравя  и  теб,  и  пролетта
и  с  първите  усмихнати  цветя
да  украся  възторжената  младост.
 
Аз  исках  в  тъмните  бръшлянени  очи
усмивка  слънчева  да  пратя
и  на  акациите  ароматът    
в  душа  ти  черната  печал  да  изличи.
 
Но  днеска  младостта  върви  велика  
в  пътека  посред  тръне  и  скали,
под  привета  на  братята  орли,
под  химните  на  буря  огнелика.  
 
Животът  чудна  орис  ни  поднася    
и  странност  лъха  днешната  младеж:  
тя  носи  своя  мълниен  копнеж  
под  бронята  на  мъдрост  беловласа...  
 
Аз  исках  с  химните  на  светла  радост
да  поздравя  и  теб,  и  пролетта
и  с  първите  усмихнати  цветя
да  украся  възторжената  младост.  
 
Но  сред  града  една  мечта  днес  ни  тормози,  
но  сред  града  в  един  копнеж  горим:
в  гранитни  вази  ний  да  потопим
на  бунта  огнедишащите  рози.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2021

Алєсь Звонак, Вірність

В  вогненному  чистилищі  щодня
Ти  зміцнена  твердою  сталлю  часу,
Ти  –  правди  пульс  живий,  а  не  брехня,
Оздоблена  в  підроблені  прикраси.

Один  тебе  на  розкіш  проміняв,
А  іншого  сама  в  свій  час  зреклася.
Ти  малодушним  зроду  не  рідня,
Ти  мужніх  серцем  гордість  і  окраса.

З  тобою  ми  здружилися  давно,
З  тобою  разом  брали  перешкоди,
З  тобою  сяло  в  темряві  вікно.

Тепер,  пройшовши  мряку  і  негоду,
Своєму  віддаю  тебе  народу,
Як  сійник  персті  вибірне  зерно.

Алесь  Звонак
Вернасць

Ты  пабыла  ў  чысціліщы  агня,
Ты  спрабавана  цвёрдай  сталлю  часу,
Ты  –  прадўы  пульс  жывы,  а  не  хлусня,
Аздобленая  таннаю  прыкрасай.

Адзін  цябе  на  дабрабыт  змяняў,
Другого  ты  сама  ў  свой  час  зряклася.
Ты  малодушным  зроду  не  радня,
Ты  мужных  сэрцам  гонар  і  акраса.

З  табою  мы  здружыліся  даўно,
З  табою  разам  бралі  перашкоды,
З  табой  і  ў  цемры  нам  было  відно.

Цяпер,  прайшоўшы  слоты  і  нягоды,
Я  аддаю  цябе  свайму  народу,
Як  сейбіт  глебе  чыстае  зярно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021

Наталія Арсеньєва, Край

Сонце  заходить...  На  вежах  кляшторних
скрізь  загоряються  тисячі  зорних
                   сяйно-червоних  вогнів...
Хороше...  Серце  ж  невільно  несеться
в  край,  що  ще  більше  прекрасним  здається,
                   рідний,  найкращий  з  країв.
Там...  Там  усе  наче  так,  та,  одначе,  
в  серце  вливається  хвиля  гаряча
                   там...  Там  миліша  земля:
небо  блакитне,  блакитне  без  міри,
сонце  сяйливе,  веселе  і  щире,
                   в  далях  безмежних  поля.
Там,  там,  як  ранок  теплом  наступає,  –
піснею  срібною  жайвір  вітає
                   перше  просвітлення  дня,
піснею  будить  він  тишу  в  долині,
де  ще  повісмом  густим  темно-синім
                   сонна  гойдається  мла.
Сонце  росу  своїм  сміхом  там  сушить,
вітер  там  барви  гойдає,  ворушить,
                   хвилею  лине  в  лугах,
сосен  зелених  шумлять  верховини,
в  жаху  одвічнім  трепечуть  осини
                   в  темних,  зарослих  борах.
Весни  там...  Ласки  несміливі  сонця
будять  потроху  життя  у  сторонці,
                   гусне  небесна  блакить,
вітер  джерельцем  під  небом  плюскоче,
щось  весняне  для  землі  все  шепоче,
                   співно  в  долині  дзвенить.
Літо  там...  Хвилі  по  житі  гуляють,
колір  зелений  на  срібний  міняють,
                   срібний  на  синій,  сідий...
В  житі  на  стежці  вузькій  заблудитись  –
золотом  можна  накритись,  залитись:
                 губляться  в  житі  сліди.
Осінь  там...  жовті  берези  в  знемозі,
лист,  поруділий  від  перших  морозів,
                   скрізь  під  ногами  шуршить,
лине  з  легенькою  хвилею  вітру,
сріблом  блищить  у  прозорім  повітрі
                   нить,  павутиняча  нить...
Зими  там...  Дикі  співання  завії,
ночі  глухі,  в  чорнім  небі  лелії  –  
                   барви  остуджені  зір,
бір,  що  прибрався  в  засніжені  шати,
висне  розкішний,  могутній,  багатий,
                   тіней  складаючи  взір...
Села  там...  Мох  і  солом’яні  стріхи,
жар  горобини  в  садку  для  утіхи,
                   студня  і  скрип  журавля,
кущ  недоцвів,  квіти  сохнуть  забуті,
хрест  почорнілий  стоїть  на  розпутті,
                   в’ється  дорога  в  поля.
Вечір  травневий  і  тут,  повні  віри,
люди  співають  і  моляться  щиро  –
                   клінно  на  теплій  землі...
Клінно,  а  сонце  за  обрій  зникає,
Ниткою  з  золота  ніжно  торкає
                   хрест  і  людей  на  ріллі...
Вірою  щирою,  світлою  силою
віє  над  тою  юрмою  похилою,
                   надить  красою  розмай...
Навіть    єдиний  цей  образ,  як  чудо,  –
й  серце  тебе  вже  повік  не  забуде,  
                   рідний  мій  край!

Натальля  Арсеньнева
Край

Сонца  заходзіць…  На  вежах  кляшторных
скрозь  загараюцца  тысячы  зорных
                     зырка-чырвоных  агнёў…
Хораша…  Сэрца  ж  міжвольна  імкнецца
ў  край,  што  яшчэ  харашэйшым  здаецца,
                     родны,  найлепшы  з  краёў.
Там…  Там  усё  быццам  так,  а  іначай
хваляй  у  сэрца  ліецца  гарачай,
                     там…  Там  усё  мне  мілей:
сіняе,  сіняе  неба  бясконца,
шчыра  вясёлае,  яснае  сонца,
                     далеч  бязьмежных  палей.
Там,  там  у  гожыя,  цёплыя  ранкі
песьняю  срэбнай  вітаюць  жаўранкі
                     першыя  пробліскі  дня,
песьняю  будзяць  ціхія  лагчыны,
дзе  яшчэ  пасмам  густым,  цёмна-сінім
                     сонна  калышацца  ймгла.
Сонца  расу  там  усьмешкаю  сушыць,
вецер  там  краскі  калыша,  варушыць,
                     хваляй  плыве  па  лугох,
хвоек  зялёных  шумяць  верхавіны,
ў  жаху  адвечным  трапечуць  асіны
                     ў  змрочных,  гушчарных  барох.
Вёсны  там…  Пешчы  нясьмелыя  сонца
будзяць  жыцьцё  пакрысе  у  старонцы,
                     робіцца  неба  сіней,
вецер  крыніцай  пад  небам  плюскоча,
нешта  зямлі  веснавое  шапоча,
                     звоніць,  пяе  ў  лагчыне.
Леты  там…  Хвалі  па  жыце  лунаюць,
колер  зялёны  на  срэбны  мяняюць,
                     срэбны  на  сіні,  сівы…
Сьцежкай  вузкой  у  жытох  заблудзіцца  —
золатам  можна  накрыцца,  заліцца:
                     жыта  —  вышэй  галавы.
Восень  там…  Постаці  жоўтых  бярозаў,
ліст,  парудзелы  ад  першых  марозаў,
                     скрозь  пад  нагамі  шуміць,
плавае  зь  лёгкаю  хваляю  ветру,
срэбрам  блішчыць  у  празрыстым  паветры
                     ніць,  павучыная  ніць…
Зімы  там…  Песьні  дзікія  завеі,
ночы  глухія,  у  небе  лілеі  —
                     краскі  сьцюдзёныя  зор,
бор,  што  прыбраны  у  сьнежныя  шаты,
высіцца  пышны,  магутны,  багаты,
                     топчачы  сьценяў  узор…
Вёскі  там…  Мох,  саламяныя  стрэхі,
чырвань  рабін  у  садку  для  пацехі,
                     студня  з  даўгім  жураўлём,
куст  недацьвілай,  апалай  паўрожы,
крыж  учарнелы  ў  канцы  раздарожжы,
                     дах  ад  дажджу  над  крыжом.
Вечарам  травеньскім  тут,  на  растані,
людзі  пяюць,  адмаўляюць  літаньні,
                     кленчаць  на  цёплай  зямлі…
Кленчаць,  а  сонца  за  вёскай  зьнікае,
ніткай  густой,  залатой  падтыкае
                     крыж,  і  людзей,  і  палі…
Верай  магутнаю,  сьветлаю  сілаю
вее  над  гэтай  грамадкай  пахілаю,
                     надзіць  прыгожасьцяй  май…
Нават  адзін  абразок  гэткі  ў  полі  —
й  сэрца  цябе  не  забудзе  ніколі,
                     родны  мой  край!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2021

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет VIII

І  раптом,  у  мечеті  біля  брами
гукнув  зраділо  бідний  Абдулах:
«Лиш  тільки  ти,  всезнаючий  аллах,
один  знайомий  з  людськими  серцями!

Від  мене  ти  уславлення  прийми!
Дізнавсь  про  те,  аллах,  твій  раб  терпливий,
що  може  бути  і  багач  щасливий,
узявши  кусень  з  бідного  суми!»

І  розказав  тоді  для  всього  тлуму,
що  криками  своїми  там  зібрав:
«Хасан-міняйло  руку  без  роздуми

В  таріль  мою  простяг,  коли  минав;  
чекав  душі  я  щедрість,  а  не  глуму,  
тепер  же  бачу  –  він  мене  окрав».

Константин  Величков      
Цариградски  сонети:  Сонет  VIII

Внезапно,  на  мечета  до  вратата,
извика  с  радост  бедний  Абдулах:
„Теб  само,  о,  всеведущий  аллах,
познати  са  на  хората  сърцата!
 
От  мен  благословия  приеми!
Узна,  аллах,  рабът  ти  най-последний,
че  може  и  богатия  на  бедний
за  залъка  да  се  полакоми!“
 
И  туй  тогаз  разказа  на  тълпата,
коя  гласът  му  беше  там  събрал:
„Хасан  сарафът  си  простря  ръката
 
в  паничката  ми;  щомто  бе  минал,
какво  откъсна  му  се  от  душата
зърнах  да  видя:  беше  ме  обрал.“

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021

Янка Золак, Моя молитва

О,  не  дай,  Боже,  нікому
Більш  такої  долі,
Як  тополі  одинокій,
Що  росте  у  полі,
Що  витриськи  обвівають,
Хилять  у  сваволі...
Хай  би  краще  потонула
Отака  зла  доля!

О,  не  дай,  Боже,  нікому
Більш  такого  глуму,
Як  вісить  над  нашим  краєм  –
Над  безрадним  тлумом!
Покажи  йому,  о  Боже,
Напрям  до  спасіння,
Дай  Ти  силу,  дай  Ти  долю
І  благословіння!  

Янка  Золак
Мая  малітва  

О  ня  дай,  Бог,  больш  нікому
Гэткай  чорнай  долі,
Як  таполі  адзінокай,
Што  расьце  у  полі,
Што  вятрыскі  абвяваюць,
Гнуць  і  ломяць  гольле…
Хай-бы  лепей  затанула
Гэтакая  доля!
 
О  ня  дай,  Бог,  больш  нікому
Гэтакага  зьдзеку,
Як  вісіць  над  нашым  краем
І  над  чалавекам!
Пакажы  яму,  о  Божа,
Шлях  да  вызваленьня,
Дай  Ты  сілу,  дай  Ты  долю
І  багаславеньне!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020

Янка Золак, Я знов один

Один...  Я  знов  один,
Немов  забутий  в  полі  колос...
Де  щастя  радісних  годин?
Де  твій  пестливий  голос?

Де  погляд  твій  очей  палючих?
Де  пестощів  вогонь  живий?
І  ранять  серце  так  болюче
Кусочки  зламаних  надій.

Нема  тепла.  Його  з  собою
Забрала  ти.    Мої  думки,
Мов  хвилі  бурною  рікою,
Мчать  за  тобою  крізь  роки.

Янка  Золак
Ізноў  адзін  

Адзін...  Ізноў  адзін,
Нібы  забыты  ў  полі  колас...
Дзе  шчасьце  радасных  гадзін,
Дзе  твой  пяшчотны  голас?
 
Дзе  твой  пагляд  вачэй  палючых,
Тваіх  пяшчот  агністасьць  дзе?
І  раняць  сэрца  мне  балюча
Кусочкі  колішніх  надзей.
 
Няма  твайго  цяпла.  У  далі
Ты  павазла  яго  з  сабой.
Нібы  на  рэчцы  бурнай  хвалі,
Імкнуцца  думкі  за  табой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2020

Янка Купала, Батьківщина

Мене  із  небом  та  землею  в’яже  нить,  –
Ця  нерозривна  віковічна  павутина:
Земля  мене  голубить,  наче  свого  сина,
А  сонце  душу  не  спиняється  пестить.

Ще  у  колисці  я  з  пісень  навчився  снить
Про  ці  близькі  мені  і  дорогі  місцини:
Що  ниви  рідної  мільйонна  я  частина,
Що  зірки  рідної  у  серці  жар  іскрить.

Так  Батьківщину  я  здобув  собі  єдину,
Піднявсь  із  неї,  та  чужі  кістки  не  скинув,
Тулюсь  до  неї,  як  до  матері,  грудьми.

Якщо  ж  колись  мене  хтось  буде  брать  на  кпини  –
Над  Батьківщиною  тоді  його  глуми,  
Коли  ж  над  нею  –  я  умиюся  слізьми.

Янка  Купала  
Бацькаўшчына

З  зямлёй  і  небам  звязывае  мяне  ніць  —
Неразарваная  веквечна  павуціна:
Зямля  мяне  галубіць,  як  вернага  сына,
А  сонца  мне  душу  не  кідае  туліць,

Яшчэ  ў  калысцы  я  наўчыўся  з  песень  сніць
Аб  гэтых  блізкіх  мне,  а  цесных  так  мясцінах:
Што  роднай  нівы  я  мільённая  часціна,
Што  зоркі  роднай  ў  сэрцы  мне  іскрынка  тліць.

Так  Бацькаўшчыну  я  здабыў  сабе  без  злосці,
Узрос  з  яе  й  чужых  з  яе  не  скінуў  косці,
Грудзьмі  тулюсь  к  ёй,  як  да  матчыных  грудзей.

I  калі  здзекуецца  нада  мною  хтосьці  —
Над  Бацькаўшчынай  здзекваецца  ён  маей,
Калі  ж  над  ёй  —  мяне  тым  крыўдзіць  найцяжэй.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020

Янка Купала, Для Вітчизни

Я  знов  беру  закинуту  жалійку
І  пробую  звучання  голосів:
Чи  досить  в  ній  сердечних  дум  і  слів,
Чи  плавно  злине  пісня-добродійка?

Я  граю,  а  в  душі  тривога-змійка,
Хоч  пісня  ця  із  давніх  йде  часів,  –
Дзвенить,  як  вітру  вересовий  спів,
І  з  солов'єм  змагатись  рветься  стійко.

А  все  ж,  як  приймуть  родичі-сусіди
Там  спів  її,  хотілося  би  знать,  –
Чи  схвалять,  чи  затопчуть  радо  в  гать?

Отож,  блукаючи  за  сумом  слідом,
Я  звучно  грати  буду,  мов  сновида,
Для  матері  Вітчизни  буду  грать!

Янка  Купала  
Для  Бацькаўшчыны

Я  зноў  заснуўшую  было  жалейку
Бяру  і  пробую  ў  ёй  галасоў:
Ці  хопіць  светлых,  звонкіх  думак-слоў,
Ці  гладка  пойдзе  песня-дабрадзейка?

І  пачынаю  йграць  з  трывогай  нейкай,
Хоць  песня  як  і  з  даўных  б'е  часоў,  -
Звініць,  як  вецер  паміж  верасоў,
І  ўперагонкі  рвецца  з  салавейкай.

А  ўсё  ж  як  тамка  сваякі-суседзі
Яе  паймуць,  хацелася  бы  знаць,  -
Ці  блаславяць,  ці  ўтопчуць  гідка  ў  гаць?

Адно,  снуючы  з  сумам  па  праследдзі,
Я  голасна  йграць  буду  ў  тайным  брэдзе,
Для  Бацькаўшчыны-маці  буду  йграць!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020

Христо Ясенов, Цикл 10 «Яснота»

1
В  весняних  змаганнях  ранніх
б’ється  ясна  широта.
Сонце  тче  гілкам  убрання.  –
Яснота!  Яснота!

У  подертих  клубах  пари
сяє  біла  виднота.
Дзвін  досвітній  звучно  вдарив,  –
Яснота!  Яснота!

В  стороні  своїй  казковій  
зникне  давня  гіркота,
зникнуть  мари  загадкові.  –
Яснота!  Яснота!

Тут  мене  зустріло  свято,
день  святковий  мій  настав.
Друзі,  будемо  гуляти!  –
Яснота!  Яснота!
2
Юним  щастям  зірниця  палає.
Світла  шир  і  ясні  небеса.
Хтось  по  квітах  красу  розливає,  –
там  є  золото,  перли  й  роса.

І  смарагдами  поле  іскриться  –
тих  зелених  очей  не  злічить.
А  душа  у  тремтінні  чудиться,
а  душа  у  тремтінні  мовчить...
3
Поміж  видінь  хистких  туману
шле  сонце  промені  краси.
У  мреві  випарів  весняних
шумлять  задрімані  ліси.

Співають  поставні  осики,
тремтять,  шепочуть  ясени,
тремтять  тростини  й  хащі  дикі,
покриті  росами  весни.

І  шум  безсонних  водоспадів,
і  шум  м’яких  тремтливих  крил,
і  запах  квітів  на  леваді
розносить  вітер  доокіл.

І  я  –  без  віри  і  відради,
і  я  –  без  віри  і  страхів,  –
пилку  духмяної  принади        
з  повітря  свіжого  відпив.

Поміж  видінь  хистких  туману
біліють  обриси  беріз...
О,  час  весняної  омани!
О,  час  то  радості,  то  сліз!
4
Весна  чарівна  йде  неспішно  світом
по  просторах  безмежних  небокраю  –
південний  вітер  трепетно  гойдає
айви  та  персика  чудесні  квіти.

Цілує  білий  ранок  небо  синє.
Земля  у  блудних  мареннях  тріпоче,
а  вітер  безупинно  вірш  шепоче  
про  дивні  ранку  срібного  видіння.
5
Очі  діток  ранок  відчинили,
вже  над  містом  сонечко  блищить;
простори  весняні  зашуміли,
і  вода,  й  повітря  тріпотить.

Гордо  квіти  барвами  заграли,
вітер,  вставши,  трави  розгойдав,
наче  хтось  із  розмахом  недбалим
дужі  крила  лебедя  підняв.

На  строкатий  килим  трав’янистий
у  земний  танок  йдуть  божества,
бо  жене  день  ясний  ніч  імлисту  –
ясний  день  сяйного  торжества.

Світлий  ранок  віти  пригортає,
древній  бог  шепоче  словеса...
Древній  бог  спокійно  розгортає
книгу,  де  всілякі  чудеса.
6
Між  трав  густих  мого  ясного  двору
гойдається  поволі  білоцвітна  слива,
і  світить  ясний  день  у  далечінь  прозору,
і  теплим  світлом  обдає  сади  і  ниви.

І  сяє  ясний  день  –  погідно-безконечний,
А  квіти  палахтять  і  гинуть  захололі.
І  сяє  ясний  день  –    спекотний  і  безпечний,
А  пелюстковий  дощ  спадає  вниз  поволі.
7
По  пишних  деревах  і  кронах  квітучих
розвішана  зірки  прозора  коса.
І  крапля  по  краплі  роса  серце  мучить  –
і  крапля  по  краплі,  
і  крапля  по  краплі  –
прозірна  і  чиста  роса.

Земля  оживає  під  сонцем  прекрасним  –
земля,  оповита  в  зажурі-імлі.
За  трепетом  трепет  невидимо  гасне  –
за  трепетом  трепет,
за  трепетом  трепет  –
на  зморенім  тілі  землі.

Втішається  небо  і  гордо  сіяє  –
розкинувсь  незміряний  простір  кругом.
І  слово  за  словом  душа  укладає  –
і  слово  за  словом,  
і  слово  за  словом  –
для  вічного  бога  псалом.
8
Весна  кладе  строкаті  покривала:
трава  і  мак,  і  килим  зірковий.
В  досвітнім  сні  природа  задрімала...
В  досвітнім  сні  приходить  день  новий.

Над  головою    небо  нависає.
В  полях  духмяні  ягоди  і  крин*.
Незнаний  бог  в  моїй  душі  ридає...
Незнаний  бог...  тож  я  тут  не  один.
9
Розляглося  небо  ясночоле
над  садами,  ще  у  снах  спокійних,
і,  збудившись,  заспівало  поле
з  трепетом  кавалів*  мелодійних.

Світлий  бог  будує  непомітно
на  леваді  барвні  загороди.
Сходить  сонце,  родиться  привітно
у  ясній  колисці  прохолоди.
10
Тремтлива  ніч  відходить  звільна  широм,
підносить  сонце  обід  золотий  –
о,  світлий  час  незміряної  віри!

О,  ясний  день  без  болю  й  гіркоти!
Дух  вільний  вільний  гімн  співати  буде
з  самотності  своєї  глибини...  
Щоб  Прометея  вік  вславляли  люди
і  сонце,  що  сіяє  з  вишини!
11
Услід  дощу  всміхнулись  чисті  далі  –
з  усіх  сторін  йде  сяєво  ясне;
а  небо  вмить  зняло  свої  вуалі
і  поцілунками  збентежило  мене.
І  я  дивлюсь  у  далечині  сині,
і  бачу  –  всюди  промені  ясні...
О  щастя  у  моїй  глухій  пустині!
О  спів  в  моїй  могильній  тишині!

Співай  же,  душе,  у  журбі  пропита,
під  зводом  променистим  заспівай
і,  знов  оживши,  прохолодь  досита
з  повітря  дня  погожого  вбирай!
У  весняній  колисці  кольоровій
допита  буде  чаша  життьова,  –
бо  радість  наша  завжди  тимчасова,
а  вічною  є  туга  світова.

*Крин  –  заст.  Лілея.
*Кавал  –  традиційний  дерев'яний  духовий  
музичний  інструмент  народів  Малої  Азії,  
Південної  і  Південно-Східної  Європи.  
Різновид    діагональної  флейти.

Христо  Ясенов  Цикъл  10  «Ведрина»
1
В  ранни  пролетни  превари
тръпне  ведра  ширина.
Слънце  ветвите  прошари.  -
Ведрина!  Ведрина!
 
Сред  развеяните  пари
бликна  бяла  светлина.
Звън  предутринен  удари.  -
Ведрина!  Ведрина!
 
Чезнат  горестите  стари
в  свойта  приказна  страна,
чезнат  моите  кошмари.  -
Ведрина!  Ведрина!

Моят  празник  ме  завари,
моят  празник  се  сбъдна.
Да  пируваме,  другари!  -
Ведрина!  Ведрина!
2
С  детска  радост  ражда  се  зората.
Светла  шир  и  ведри  небеса.
И  налива  някой  по  цветята
бисери  и  злато,  и  роса.
 
Сред  полето  греят  изумруди  -
погледа  на  хиляди  очи.
И  душата  тръпне  и  се  чуди,
и  душата  тръпне  и  мълчи...
3
Посред  видения  и  пара
пилее  слънцето  зари.
В  дъха  на  леката  омара
шумят  задрямали  гори.
 
И  пеят  стройни  трепетлики,
потрепват  цветни  дървеса,
потрепват  храсти  и  тръстики,
покрити  с  пролетна  роса.
 
И  шум  на  будни  водопади,
и  шум  на  трепетни  криле
и  цветоносните  ливади
родилен  вятър  разлюле.
 
И  аз  -  без  вяра  и  отрада,  -
и  аз  -  без  вяра  и  без  страх  -
отпих  въздушната  прохлада
от  аромат  и  цветен  прах.
 
Посред  видения  и  пари
потрепват  белите  брези...
О,  час  на  пролетни  превари!
О,  час  на  радост  и  сълзи!
4
Вълшебна  пролет  галено  прибули
пространствата  на  всички  небосклони  -
я  южен  вятър  трепетно  зарони
нацъфналите  праскови  и  дюли.
 
Целуна  бяло  утро  небесата.
Земята  в  блудни  сънища  потрепна
и  вятърът  в  ритмичен  стих  зашепна
на  сребърното  утро  чудесата.
5
Светло  утро  детски  взор  отвори,
топло  слънце  бликна  над  града;
зашумяха  пролетни  простори,
затрепера  въздух  и  вода.
 
Цветни  краски  гордо  заиграха,
буден  вятър  билки  разпиле  -
сякаш  някой  някъде  размаха
исполински  лебедни  криле.
 
В  пъстроцветний  губер  на  тревите
земен  танц  подеха  божества,
че  прогони  ведър  ден  тъмите  -
ведър  ден  за  светли  тържества.
 
Светло  утро  ветвите  прегърна,
древен  бог  зашепна  словеса...
Древен  бог  безтрепетно  разгърна
книгата  на  всички  чудеса.
6
Сред  сочната  трева  на  мойте  двори
люлее  се  излеко  нацъфтяла  слива.
А  грее  ведър  ден  в  широките  простори
и  топла  светлина  в  градините  налива.
 
А  грее  ведър  ден  -  и  ведър,  и  безбрежен  -
и  всеки  цвят  гори  и  чезне  за  прохлада.
А  грее  ведър  ден  -  ден  знойно-безметежен  -
и  цветен  дъжд  от  сливата  обилно  пада.
7
По  китни  дървета  и  цветни  корони
зората  разлепила  прозирна  коса.
И  капка  по  капка  росата  се  рани  -
и  капка  по  капка,
и  капка  по  капка  -
прозрачна  и  чиста  роса.
 
Земята  се  буди  и  слънце  съзира  -
земята,  забулена  в  черна  тъга.
И  тръпка  по  тръпка  несетно  замира  -
и  тръпка  по  тръпка,
и  тръпка  по  тръпка  -
по  нейната  морна  снага.
 
Небето  ликува  и  гордо  поглежда  -
то  гледа  простора  безкрайно  широк.
И  дума  по  дума  душата  нарежда  -
и  дума  по  дума,
и  дума  по  дума  -
хвалебни  на  вечния  бог.
8
Разстила  пролет  пъстри  покривала:
треви  и  мак,  и  губер  от  зари.
В  предутрен  сън  природата  заспала  ..
В  предутрен  сън  копнее  и  гори.
 
Над  мене  сластно  тръпнат  висините.
Полето  дъха  ягоди  и  крин.
Незнаен  6ог  ридае  ми  в  гърдите...
Незнаен  бог...  че  аз  не  съм  самин.
9
Ведролико  ширна  се  небето
над  градини,  цветен  сън  заспали,
и  пропя  събудено  полето
в  трепета  на  медните  кавали.
 
Светъл  бог  невидимо  изгражда
цветни  кули  в  сочната  ливада.
Неродено,  слънцето  се  ражда
в  люлката  на  румена  прохлада.
10
Нощта  отхожда  бавно  и  трепери,
разтваря  слънце  румена  дъга  —
о  светъл  час  на  необятни  вери!
 
О  ведър  ден  без  болка  и  тъга!
Свободен  дух  свободен  химн  запея
из  бездните  на  свойта  самота…
Да  славим  гордий  век  на  Прометея
и  празничното  слънце  над  света!
11
След  бурен  дъжд  усмихнати  простори  -
сияние  от  четири  страни;
небето  се  разгърна  и  разтвори,
небето  ме  с  целувка  разсъни.
И  гледам  аз  далечините  сини,
и  гледам  аз  -  безбрежна  светлина...
О  щастие  сред  моите  пустини!
О  пение  сред  мойта  тишина!
 
И  пей,  душа,  от  горести  пропита,
запей,  душа,  под  свода  разведрен
и  възродена,  дъхай  до  насита
прохладата  на  румения  ден!
И  в  люлката  на  пролет  пъстроцветна
изпий  до  дъно  чашата  сега  -
че  радостта  за  нас  е  мимолетна,
а  вечна  е  световната  тъга.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2020

Джефрі Чосер, Троїл і Крессіда. Книга 1 (1-231)

Про  сум  подвійний  і  печаль  Троїла,
Що  був  царя  Пріама,  з  Трої,  син,
І  як  любов  його  від  мук  звільнила,
Як  потім  знов  у  тузі  гинув  він,
Я  розповім  до  самих  до  глибин.                                                    5
О,  Тісіфоно,  поможи,  дай  сили
Писать  рядки,  що  сльози  їх  скропили.

Тебе  я  кличу,  о  богине  мсти,
Жорстока  Фуріє,  ознако  муки,
Дай  поміч,  щоб  печаль  міг  відвести                                        10
Я  від  коханців  в  їхній  час  розпуки!
Бо  правду  лиш  мої  напишуть  руки,
Щоб  у  душі  спочив  печальний  друг
І  вірш  мій  оживив  скорботний  дух.

Хоч  я  й  служу  рабам  любові  бога,                                            15
Любить  не  смію,  навіть  в  забутті
Просить  удачу,  –  смерть  мені  дорога;
Далеко  я  від  нього  в  темноті.
Але  якщо  хоч  одному  в  житті
Коханцеві  цей  випадок  поможе,  –                                            20
Прийми,  любове,  ти  подяку  гожу.

А  ви,  коханці,  що  знайшли  любов,
Та  маєте  в  собі  хоч  краплю  жалю,
Не  забувайте  мук  тяжких  оков,
Що  в  них  були,  що  інші  у  печалі                                                25
Страждали  теж.  Подумайте,  зухвалі,  –  
Якщо  любов  немила  і  нудна,
Знать,  легко  вам  дісталася  вона.

Моліться  ви  за  тих,  хто  мав  незгоду,
Як  у  Троїла,  щоб  дійшли  мети,                                                      30
Коли  любов  дасть  в  небі  насолоду;
За  мене  теж  просіть,  щоб  Бог  святий
Дав  силу  ясно  все  розповісти
Про  горе,  біль,  любові  бран  жахливий,
В  Троїловій  пригоді  нещасливій.                                                35

Також  моліться  щиро  ви  за  тих,    
В  кого  не  заживуть  любовні  рани,
За  тих,  хто  постраждав  від  брехень  злих,
Хто  б  це  не  був  –  коханий  чи  кохана.  
Просіть  у  Бога  благодать  незнану,                                          40
Щоб  з  миром  їм  у  вічність  відійти,    
Щоб  більш  любові  біль  їх  не  гнітив.

Моліться  і  за  тих,  хто  жде  спокійно,
Що  Бог  для  них  дасть  стійкість  і  снагу,
Пошле  коханим  радість  чудодійну,                                          45
В  любові  дасть  блаженство  і  жагу.      
Моя  душа  теж  має  ціль  благу:  
Молитися  за  тих,  хто  раб  любові,
Про  їхні  біди  повести  розмову.

Щоб  мати  співчуття  до  них  в  душі                                            50
Так,  наче  був  я  їхній  брат  коханий,
Послухайте  тепер  мої  вірші,
В  яких  іду  до  суті    неустанно,
Щоб  знали  ви  про  горе  невблаганне,
Коли  Троїл  Крессіду  покохав                                                            55
І,  зраджений,  самотньо  помирав.

Тож  як  відомо,  –  греків  ратна  сила,
У  зброї,  на  численних  кораблях,
Прийшла  до  Трої  й  місто  обложила,
І  майже  десять  років  у  боях                                                              60
Шукала  заповзято  в  місто  шлях.
Щоб  Парісу  помститись  за  Єлену,
Всі,  як  один,  йшли  греки  в  бій  щоденно.

А  в  місті  жив  достойний  чоловік,
Шанований  громадою  міською,                                                      65
Калхас-оракул,  маг  і  чарівник,  
Науки  знав,  займався  ворожбою.
Він  передбачив,  що  зруйнують  Трою.
Сказав  те  бог,  чий  він  сповняв  закон,  –
Прекрасний  Феб  чи  з  Дельфів  Аполлон.                            70

І  лиш  Калхас  дізнавсь  від  Аполлона,
А  також  зі  своєї  ворожби,
Що  греки  приведуть  нові  загони
І  Троя  упаде  без  боротьби,
То  вирішив  тікати  від  ганьби;                                                          75
Він  долю  Трої  визначив  трагічну,  –
Це  місто  буде  знищене  навічно.

Пробратись  тихо  –  мав  таку  мету
Оракул,  передвісник  прозорливий,  –  
До  греків,  за  стіну,  у  темноту,
Що  і  зробив.  Там  греки  галасливо
Його  зустріли  й  славили  щасливі,                                              80
Бо  вірили,  що  в  мудрій  голові    
Для  штурму  має  хитрощі  нові.

Піднявся  ґвалт,  на  голосіння  схожий,                                  85
Що  появився  перший  дезертир,
Що  ось  Калхас  пішов  у  стан  ворожий,  –
І  вмить  зробився  зрадником  кумир,
Котрий  порушив  честі  договір.
Кричали:«Разом  із  його  ріднею                                                    90
Спалити  і  присипати  землею».

Калхас  же  залишив  дочку  в  біді,
Котра  не  знала  про  лукаву  зраду,  –
За  нього  стала  каятись  тоді,
Щоб  остудить  розгнівану  громаду,                                          95
Бо  іншу  не  могла  знайти  пораду,  –
Вдовицею  жила  у  самоті,
Без  друга,  без  опори  у  житті.

Було  ім'я  в  нещасної  Крессіда;
У  Трої  всій,  ось  вам  мої  слова,                                                        100
Ніхто  не  був  такий  прекрасний  видом,  –
Мов  ангельська,  здіймалась  голова;
Створінням  вічним  бачилась  вдова,
Що  опустилось  з  неба  ненароком,
Щоб  наші  посоромити  пороки.                                                        105

Тож  чуючи  щоденно  вість  лиху
Про  сором  батька,  про  його  провину,
Вже  майже  божевільна  від  страху,
Вдягнула  з  шовку  мантію  вдовину
І  перед  Гектором  упала  на  коліна.                                            110
Його  благала  голосом  палким,
Щоб  милість  мав  до  неї,  був  чутким.

А  Гектор  був  чутливим  від  природи,
І  вмить  відчувши  безмір  гіркоти,
Тяжкі  створіння  чистого  незгоди,                                                115
Втішав  її  словами  доброти:
«Ви  батька  гріх  не  можете  нести.
Забудьте  горе  –  в  радості,  сестрою,
Живіть  по  добрій  волі  з  нами  в  Трої.

Пошана  Вам  вернеться  назавжди,                                              120
Як  та,  коли  ще  батько  був  із  Вами,
І  завжди  Вас  закриють  від  біди
Мужі  достойні  з  гострими  мечами».
Вона  за  ласку  щирими  словами
Подякувала  тихо  і  по  тім                                                                          125
Вклонившись,  знов  у  свій  вернулась  дім.

Жила  вона  з  оточенням  у  домі,
Як  титул  і  достаток  позволяв,
Де  кожний,  –  незнайомець  і  знайомий,
І  юний,  і  старий,  пошану  мав.                                                          130
Її  у  місті  кожний  поважав.
Чи  мала  діток,  як  вона  вродливих,
Не  чув  про  це,  тож  далі  йду  правдиво.

А  на  війні  було  як  на  війні,  –
Троянці  вперто  з  греками  змагались,                                      135
І  так  ішли  в  боях  за  днями  дні,  
То  греки  під  ударами  здригались,
А  то  троянці  люто  відбивались.
Фортуна  успіх  колесом  своїм,
То  вверх,  то  вниз,  всякчас  міняла  їм.                                      140

Про  те,  як  місто  згинуло  навіки,
Не  буду  я  описувати  тут,
Бо  це  було  би  відступом  великим
І  сповільнило  б  мій  печальний  труд.
А  як  оборонявсь  троянський  люд,                                              145
І  як  упав  від  грецької  навали,
Гомер,  Дарес  чи  Діктіс  описали.

Хоч  чималі  загони  ворогів
Старанно  оточила  їхнє  місто,
Троянці  не  збулись  старих  богів                                                  150
І  шану  їм  складали  урочисто.
Була  у  них  реліквія  божиста,  –
Палладієм  її  народ  назвав
І  їй  завжди  найбільше  довіряв.

І  сталася  подія  та  у  квітні,                                                                    155
Коли  в  зеленій  бархатній  траві
Розкинула  хмільна  весна  тендітні  
Червоні  й  білі  квіти  лугові.
Сповняючи  обряди  вікові,
Зійшлись  троянці  на  щорічне  свято,  –                                  160
Палладія  скульптуру  вшанувати.

До  храму,  у  нарядах  дорогих,
Прийшли  гурти  для  спільного  обряду,
Хвалу  почути  у  піснях  святих.
Звитяжці  там  несли  очам  відраду,                                              165
Ясні  жінки  і  служки  їхні  рядом.
Прийшли  найвищі  і  найменші  вслід,  –
На  службу  і  на  храмовий  обід.

Крессіда  теж  стояла  за  юрбою
У  чорному  вдовиці  убранні                                                                  170
І  першою  була  там  за  красою,
Як  буква  «А»,  що  перша  в  наші  дні.
Сіяла,  наче  в  темряві  вогні.
Так  світло  може  кидати  довкола  
З-під  чорних  хмар  лиш  зірка  ясночола,                              175

Як  та  Крессіда,  так  казали  ті,
Хто  бачив  чорні  траурні  наряди.
Стояла  непомітно  в  самоті
За  спинами  святкової  громади
Покрай  дверей,  ховаючи  принади                                            180
В  простій  одежі,  із  лицем  ясним
Та  поглядом  достойним  і  журним.

Троїл,  як  завжди,  з  друзями  своїми,
Із  воїнами  юними,  ходив
В  величнім  храмі  кроками  стрімкими                                      185
І  оглядав  міских  жінок  і  дів
То  тут,  то  там,  при  цьому  говорив,
Не  даючи  своїм  словам  спочинку,
Котра  з  них  гірша,  а  чи  краща  жінка.

Побачивши,  коли  він  так  ходив,                                                  190
Як  зброєносець,  чи  звичайний  воїн
Зітхати  починав,  чи  зупинив
На  певній  жінці  погляд  в  непокої,
Сміявсь  тоді  із  дурості  такої:
«Бог  знає  про  її  спокійний  сон,                                                      195
А  ти  попав  до  неї  у  полон.

Чував  я  про  пусте  життя,  їй-Богу,
Коханців  і  про  безуму  діла,
Як  здобули  в  любові  перемогу,
Як  здобич  та  невдовзі  утекла,                                                        200
І  як  прийшли  страждання  та  хула.
О,  повні  дурні,  ви  сліпі  й  недужі,  
І  до  чийогось  досвіду  байдужі».

І  лоб  наморщив  він  по  тих  словах,
Немов  казав:  «Чи  ж  це  не  мудра  мова?»,                      205
Та  блиснув  гнів  в  Амурових  очах
І  люта  помста  вже  була  готова.
Підняв  міцного  лука  він  раптово
І  в  серце  гострим  вістрям  улучив,  –
Ще  не  таких  він  скубав  павичів.                                                  210

О,  світ  сліпий!  О,  наміри  незрячі!
Як  часто  доля  робить  навпаки,
Ніж  хочуть  чванство  і  пиха  ледачі,  –
В  печаль  міняє  радісні  думки.
Троїл  піднявсь  високо,  де  зірки,                                                  215
Та  вниз  упав  –  у  відхлані  зажурні.
Щодня  талан,  що  в  нього  вірять  дурні,

Як  кінь  Баярд,  що  з  правильних  доріг
Звернути  хоче  (від  вівса  грайливий),
Аж  поки  не  шмагне  його  батіг                                                        220
І  не  вернеться  думка  шаноблива:
«Хоч  і  гладкий,  хоч  маю  пишну  гриву,
Та  я  лиш  кінь,  а  нам  закон  такий,  –
З  братами  волокти  повіз  тяжкий».

Так  трапилось  і  з  лицарем  звитяжним,                              225
Хоч  він  і  був  царя  достойний  син
І  не  робив  поступків  легковажних,  –
Від  погляду  меткого  в  мент  один
У  серці  запалав  аж  до  глибин.
Той,  хто  слова  мав  тількі  гонорові,                                        230
Попав  зненацька  в  западню  любові.    

Примітки

-  Джеффрі  Чосер  (1344—1400)  —  англійський  поет  Середньовіччя,  визначна  постать  у  англійській  літературі.
-  Троїл  —  молодший  син  царя  Трої  Пріама  й  цариці  Гекаби.  Був  убитий  Ахіллом.
-  Крессіда  —  Калхасова  дочка.
2.  Пріам  —  останній  цар  Трої,  молодший  син  Лаомедонта  і  Стрімо,  чоловік  Гекаби,  батько  численних  дітей,  серед  яких  найвідомішими  стали  Гектор,  Паріс,  Кассандра,  Троїл,  Антіф,  Поліксена.  За  владарювання  Пріама  почалася  Троянська  війна.
2.  Троя,  або  Іліон  —  старовинне  місто  на  північно-західному  узбережжі  Малої  Азії  ,  де  за  епосом  та  іншими  давньогрецькими  джерелами  на  початку  XII  ст.  до  н.  е.  відбулася  Троянська  війна.  Назва  міста  пов'язана  з  іменами  троянського  володаря  Троя  та  його  сина  Іла.
6.  Тісіфона  –  середня  з  ериній  (фурій).  Чосер  згадує  її  як  свою  Музу.
9.  Еринії,  також  Евменіди  (у  римлян  Фурії)  —  богині  помсти.
62.  Паріс—  у  давньогрецькій  міфології  син  троянського  царя  Пріама  й  цариці  Гекаби,  якій  ворожбит  провістив,  що  її  майбутній  син  знищить  рідну  країну.  Викрав  у  спартанського  царя  Менелая  його  дружину  Єлену.  Це  викрадення  спричинило  Троянську  війну.  
62.  Єлена  —  у  давньогрецькій  міфології  дочка  Зевса  й  Леди,  дружини  Тіндарея.  Дружина  спартанського  царя    Менелая.,  котру  викрав  син  троянського  царя  Пріама  Паріс.  Через  це  виникла  Троянська  війна.  Об’єднані  грецькі  війська  на  чолі  з  Агамемноном  впродовж  дев'яти  років  тримали  Трою  в  облозі.  Лише  на  10-му  році  війни  греки  завдяки  хитрості  Одіссея  здобули  Трою.
66.  Калхас  (Калхант)  —  син  Нестора,  легендарний  провісник,  учасник  походу  греків  на  Трою.
70.  Аполлон,  Феб—  один  з  олімпійських  богів,  покровитель  музики,  віщування  і  лікування.  Син  Зевса  й  Лето,  брат  Артеміди.  Називався  Аполлоном  Дельфійським  через  його  храм  у  Дельфах.
110.  Гектор  —  старший  син  царя  Трої  Пріама  і  цариці  Гекаби.
147.  Гомер  —  легендарний  давньогрецький  поет,  якого  вважають  автором  «Іліади»  та  «Одіссеї»,  двох  славетних  грецьких  епічних  поем,  що  започаткували  європейську  літературу.
147.  Дарес  і  Діктіс  –  ймовірні  свідки  Троянської  війни.
153.  Палладій  –  священна  скульптура  (як  правило,  дерев'яна)  
озброєного  божества,  яка  вважалася  покровителькою  й  захисницею  Трої.  
172.  Як  буква  «А»,  що  перша  в  наші  дні  –  автор  має  на  увазі    Анну  Богемську,  
дружину  англійського  короля  Річарда  ІІ.  Це  вказує  на  те,  що  поема  була  написана  після  їхнього  одруження  у  1382  році.  
206.  Амур  або  Купідон  —  у  римській  міфології  божество  кохання,  що  відповідає  грецькому  Еросу.  
218.  Баярд  –  загальна  назва  ломового  коня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2020

Якуб Колас, Рідні образи

Образи  милі  родимого  краю,  
Смуток  і  радість  моя!
Що  моє  серце  до  вас  пориває?
Чим  так  прикований  я
Міцно  до  вас,  згірки  рідного  поля,
Ріки,  кургани,  ліси,
Повні  печалі  та  скарг  на  недолю,
Повні  сумної  краси?
Тільки  лиш  ляжу  і  очі  закриті,  –  
Переді  мною  ви  всі.
Наче  живі,  ви  йдете  сумовиті
В  сяючій  милій  красі.
Чується  гомін  дозрілої  ниви,
Жалощі  тихі  полів,
Лісу  високого  шум-гул  щасливий,
Пісня  могутніх  дубів...
Образи  милі  ви,  образи  скрушені,
Села  родимі  і  люд,
Співи  протяжні,  покутні,  засмучені!..
Бачу  і  чую  вас  тут.

Якуб  Колас  
Родныя  вобразы

Вобразы  мілыя  роднага  краю,
Смутак  і  радасць  мая!
Што  маё  сэрца  да  вас  парывае?
Чым  так  прыкованы  я
К  вам,  мае  ўзгорачкі  роднага  поля,
Рэчкі,  курганы,  лясы,
Поўныя  смутку  і  жальбы  нядолі,
Поўныя  смутнай  красы?
Толькі  я  лягу  і  вочы  закрыю,
Бачу  я  вас  прад  сабой.
Ціха  праходзіце  вы,  як  жывыя,
Ззяючы  мілай  красой.
Чуецца  гоман  мне  спелае  нівы,
Ціхая  жальба  палёў,
Лесу  высокага  шум-гул  шчаслівы,
Песня  магутных  дубоў...
Вобразы  мілыя,  вобразы  смутныя,
Родныя  вёскі  і  люд,
Песні  цягучыя,  песьні  пакутныя!..
Бачу  і  чую  вас  тут.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020

Якуб Колас, Сонет: Вперед

Гримлять  стоголосо  у  співанках  спільних,
Як  гімн  перемог,  весняні  ручаї,
І  мрії  про  сонце  шепочуть  гаї,
І  криється  мудрість  у  далях  довкільних.

Є  чари-приваби  у  просторах  вільних,
Що  в’яжуть  безмежним  блакитом  краї,
Як  рідних  в  одній  неподільній  сім’ї,
Щоб  дружба  звучала  у  співах  застільних.

Хто  сум  по  новій  батьківщині  нестиме?
Чи  прийде  великий  той  час  взагалі?
І  як  його  людськість  розкована  прийме?

Чудесне  ім’я  буде  славлене  ними,
Того,  хто  розсуне  кордони  землі
І  мудрістю  правди  країни  обніме.

Якуб  Колас  
Санет:  Наперад

Грымяць  мнагаспеўнасцю  гукаў  супольных,
Як  гімн  перамогі,  вясной  ручаі,
I  мары  аб  сонцы  струменяць  гаі,
I  тоіцца  мудрасць  у  далечах  вольных.

Ёсць  чары-прывабы  прастораў  наддольных,
Што  лучаць  бязмежным  блакітам  краі,
Як  родных  яшчэ  не  сабранай  сям'і,
Каб  дружба  гучала  у  песнях  застольных.

I  хто  засумуе  па  новай  радзіме?
Ці  прыйдзе  вялікі  той  час  і  калі?
I  як  яго  людскасць  раскутая  ўспрыме?

Праслаўлена  будзе  цудоўнае  імя
Таго,  хто  рассуне  граніцы  зямлі
I  мудрасцю  праўды  краіны  абніме.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020

Христо Ясенов, Над водою

Літають  білі  птиці  понад  морем,
уранішня  імла    їх  розбудила;
літають  білі  птиці  понад  морем
і  пурпур  обагрянив  їхні  крила.

Літають  білі  чайки  над  водою  –
вода  ще  спить,  та  ранок  вже  світає,
літають  білі  чайки  над  водою
і  сонце  їм  дорогу  осяває.

Христо  Ясенов  
Над  водите

Прехвъркат  бели  птици  над  морето,
събудени  на  утрото  в  мъглата;
прехвъркат  бели  птици  над  морето,
обагрени  със  пурпур  по  крилата.
 
Прехвъркат  бели  чайки  над  водите  —
водите  дремят,  утрото  ведрее,
прехвъркат  бели  чайки  над  водите
и  слънцето  посоката  им  грее.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020

Христо Ясенов, Несу я завії і бурі сердиті

Несу  я  завії  і  бурі  сердиті,
і  хмару  жахливу  у  вихорах  гнану;
несу  я  життя  у  спекоту  весняну
і  погляд  дитячий  у  чистій  блакиті.

Несу  я  печаль  у  досадах  розквітлу,
від  болей  жагучих  бальзами  живильні;
несу  я  у  просторі  радощі  вільні,
і  теплу  молитву,  і  прохолодь  світлу.

Несу  я  крило  неясної  тривоги
і  жовтий  відтінок  осінньої  муки;
і  всесвіт  широкий  несуть  мої  руки,
і  темного  демона,  й  демона  –  в  бога.

Христо  Ясенов  
Аз  нося  фъртуни  и  шеметни  бури  

Аз  нося  фъртуни  и  шеметни  бури,
и  черния  облак  на  вихри  безбройни;
аз  нося  живота  на  пролети  знойни
и  детския  поглед  на  чисти  лазури.
 
Аз  нося  тъгата  на  тиха  досада
и  глухия  отдих  на  кремове  болни;
аз  нося  простора  на  радости  волни;
и  топли  молитви,  и  светла  прохлада,
 
Аз  нося  крилото  на  тъмна  тревога
и  жълтата  краска  на  мъка  есенна;
и  нося  широка,  широка  вселена
и  тъмния  демон  и  демона  —  в  бога.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020

Теодор Траянов, Далеке життя

Вночі  на  галявинах  тихих,
в  блакиті  розлог  мовчазних,
лунають  нечувані  крики  
примарних  дівчат  водяних.

Хто  є,  їх  ім'я  і  родину
ніщо  не  назве  до  пуття,
лиш  в  кучерях  сяйні  перлини
утримують  спогад  життя.

Чи  вітер  нічний  з  лісу  віє,
зганяючи  з  озера  сон,
чи  я  це  в  нові  світлі  мрії
неждано  попав  у  полон?

Той  схований  біль  викликає
останній  незбутній  завіт?
Я  марно  молю  і  питаю,  –
не  маю,  не  чую  відвіт.  

Пливе  у  горішній  пустині
ясний  караван  зірковий,
без  сну,  забуття,  без  стремління,  
без  спогадів,  –  ледве  живий.

Теодор  Траянов  
Далечен  живот

По  тихите  нощни  поляни,
по  тихата  синкава  шир,
понисат  се  възгласи  странни
на  деви  из  призрачен  вир.

Тук  нищо  не  казва  кои  са,
ни  име,  ни  техния  род,
но  в  грейнал  из  къдрите  бисер
занизва  се  спомен  живот.

Не  са  ли  те  нощният  повей
на  лес,  в  езера  отразен,
не  съм  ли  у  сънища  нови
попаднал  нечакано  в  плен?

Не  са  ли  те  болката  скрита
на  скъп  неизпълнен  завет,
напразно  се  моля  и  питам,
аз  няма  да  чуя  ответ.

А  горе,  в  пустините,  плава
спокойният  звезден  керван,
не  търси  ни  сън,  ни  забрава,
ни  спомен,  едва  ли  живян.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2020

Ніколай Лілієв, В одлюдницькій пустині

Лежу  в  одлюдницькій  пустині  –
в  морозній  самоті  своїй,
мене  минає  сонце  нині,
як  сяєво  незбутніх  мрій.

Тягну  я  руки  і  не  знаю,
кого  б  з  любов'ю  там  зустрів,
а  наді  мною  жах  витає
моїх  невимовлених  слів.

Безумно  крутить  веремія
і  в  скорбній  ночі  глибині
вже  скоро  смерть  тихцем  відкриє
свій  лик  невидимий  мені.

Николай  Лилиев  
В  безлюдните  пустини

Лежа  в  безлюдните  пустини
на  свойта  мразна  самота,
край  мене  слънцето  ще  мине,
като  загубена  мечта.
 
Ръце  простирам  и  не  зная
кого  с  любов  да  призова,
над  мене  ужасът  витае
на  непромълвени  слова.
 
Безумно  вихърът  ме  брули,
и  в  скръбний  блясък  на  нощта
пред  мене  скоро  ще  отбрули
безшумно  своя  лик  смъртта.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2020

Ніколай Лілієв, На нічних полях

На  нічних  полях
спокій,  мир  настав,
на  нічних  полях
місяць  засіяв.

Місто  вдалині
шле  прощальний  дзвін,
місто  вдалині
лине  в  сонний  плин.

Там,  де  синій  ліс,
чути  ніжний  зов,
Там,  де  синій  ліс,
юність  і  любов.

Знову  став  живим
спогад  дорогий,
знову  став  живим
присмуток  легкий.

Николай  Лилиев  
В  глухото  поле

В  глухото  поле
мир  и  тишина,
в  глухото  поле
бялата  луна.

Надалек  градът
рони  сетен  звън,
надалек  градът
тъне  в  летен  сън.

В  модрата  гора
нечий  нежен  зов,
в  модрата  гора
младост  и  любов.

Аз  живея  пак
своя  спомен  скъп,
аз  живея  пак
миналата  скръб.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2020

Ніколай Лілієв, Тихий напровесні дощ

Тихий  напровесні  дощ
дахом  дзенькоче  несміло,
в  тихий  напровесні  дощ
скільки  надій  заясніло!

Тихий  напровесні  дощ
чує  земля  і  тріпоче,
тихий  напровесні  дощ
казку  весняну  шепоче.

В  тихий  напровесні  дощ
радість  і  страх  полонили,
в  тихий  напровесні  дощ
скільки    іскринок  зотліло!

Николай  Лилиев  
Тихият  пролетен  дъжд

Тихият  пролетен  дъжд
звънна  над  моята  стряха,
с  тихия  пролетен  дъжд
колко  надежди  изгряха!
 
Тихият  пролетен  дъжд
слуша  земята  и  тръпне,
тихият  пролетен  дъжд
пролетни  приказки  шъпне.
 
В  тихия  пролетен  дъжд
сълзи,  възторг  и  уплаха,
с  тихия  пролетен  дъжд
колко  искрици  изтляха!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020

Євгенія Янішчиць , То темний бір, то негустий лісочок

То  темний  бір,  то  негустий  лісочок,
То  –  золотого  поля  оболонь.
Спали  мене,  як  чорновий  листочок,
Але  й  тоді  воскресну  крізь  вогонь.

Не  поспішай  же  руку  на  прощання
Подати.  
Як  тривожно  час  летить!
Це  подиху  знемога  чи  світання?
До  вечора  –  чи  спромоглась  дожить?

Я  з  відчаєм  вже  проганяю  стому,
З  дощу  сліпого  образ  твій  ліплю.
Лише  тобі,  мій  боле,  більш  нікому
Я  й  перед  смертю  вимовлю:  люблю!

Яўгенія  Янішчыц  
То  цёмны  бор,  то  рэдзенькі  лясочак

То  цёмны  бор,  то  рэдзенькі  лясочак,
То  —  залатога  поля  абалонь.
Спалі  мяне,  як  чарнавы  лісточак,
Але  й  тады  ўваскрэсну  праз  агонь.
 
Не  паспяшай  падаць  на  развітанне
Руку.
О  як  трывожна  час  ляціць!
Дэпрэсія  дыхання,  ці  світання?
Да  вечара  —  ці  доліла  дажыць?
 
Я  ўжо  адчайна  праганяю  стому,
З  дажджу  сляпога  вобраз  твой  ляплю.
Табе,  мой  боль,  табе  —  і  больш  нікому!  —
Я  й  перад  смерцю  вымаўлю:  люблю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880004
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2020

Євгенія Янішчиць , Кохання сад і ластівка весни

І  дощ,  і  грім,  і  вітер  невгамовний,
І  перший  лист  липучий  і  рясний!
...  Світанок  будять  –  болісний,  безмовний,
Кохання  сад  і  ластівка  весни.

Ми  ще  з  тобою  повеснієм,  доле,
Бо  сотий  раз,  як  поклик  відкриття,  
У  зелені  гілля  бринить  довкола
Кохання  цвіт  і  ластівка  життя.

О  весно,  твій  вогонь  зелений  всюди,
Люблю  твого  могуття  кригохід...
Зелений  сад  –  він  завтра  жовтим  буде,
Але  наповнить  дивна  сила  плід!

Затихне  шум.  Зважніє  верх  зелений.
Та  знов  заграє  світлом  лист  рясний.
Благословить  нащадок  твій  натхненний
Кохання  сад  і  ластівку  весни.

Яўгенія  Янішчыц  
Кахання  сад  і  ластаўка  вясны  

І  дождж,  і  гром,  і  несціханы  вецер,
І  першы  клейкі  лісцік  выразны!
...Абуджваюць  балючае  дасвецце
Кахання  сад  і  ластаўка  вясны.
 
Яшчэ  з  табой  мы  павяснуем,  доля,
Бо  соты  раз,  як  позва  адкрыцця  —
У  светлыні  агромленага  голля
Кахання  май  і  ластаўка  жыцця.
 
Вясна,  агонь  зялёнага  азарту,
Люблю  твайго  размаху  крыгаход...
Зялёны  сад  —  ён  стане  жоўтым  заўтра,
Але  нальецца  тайнай  сілай  плод!
 
Аціхне  шум.  Ацяжалее  крона.
Ды  зноў  успыхне  лісцік  выразны.
І  блаславіць  нашчадак  акрылёна
Кахання  сад  і  ластаўку  вясны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2020

Евтім Евтімов, Якщо немає світлих зір

Якщо  немає  світлих  зір  на  небі,
йди  просто  через  місто  без  журби.
Одне  вікно  завжди  горить  для  тебе
і  буде  це  ясна  зоря  тобі,
що  серед  мороку  неждано  сяє
і,  як  зірниця,  осяває  мій  поріг.
Ти  будеш  знати,
що  тебе  чекаю.
Шукай  цей  вірний  знак  в  кінці  доріг!
Не  буду  тягарем  тобі  в  цім  світі,
не  буду  злий,  сердитий,  наче  сич.
Для  тебе  двері  лиш  одні  відкриті,  –
на  мій  поріг,
чекають
кожну  ніч.

Евтим  Евтимов  
Звезди  дори  да  няма  

Звезди  дори  да  няма  на  небето,
тръгни  насам  направо  през  града.
Един  прозорец  винаги  ще  свети
и  той  ще  бъде  твоята  звезда,
изгряла  неочаквано  сред  мрака
като  вечерница  над  моя  праг.
И  ти  ще  знаеш,
че  сега  те  чакам.
Тръгни  по  тоя  вечен,  верен  знак!
Аз  няма  в  тесен  свят  да  те  обсебя
и  няма  никога  да  бъда  лош.
Една  отключена  врата  за  тебе
до  моя  праг
те  чака
всяка  нощ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020

Евтім Евтімов, Ліс

Спинилися,  немовбито  у  грі,
щоб  відпочити,  а  тоді  –  все  знову.
І  так  зайшли  ми  в  ліс,  у  чагарі,
що  їх  зростили  почуття  і  слово.

Був  ліс  глухий.  Скрізь  нетрища  та  мох.
І  шлях  назад,  і  шлях  вперед  –  закритий.  
І  хоч  за  руки  взялись  ми  удвох,
та  в  ньому  загубилися,  як  діти.

Ти  де?  –  із  лісових  глибин  манила.
Ти  де?  –    гукав  я  з  чорної  імли.
Як  діти,  що  дорогу  загубили,
і  плачуть,  щоб  у  лісі  їх  знайшли.

Евтим  Евтимов  
Гора

Да  бяхме  спрели,  както  при  игра,
да  отпочинем,  а  след  туй  —  отново.
А  ето  —  влязохме  в  една  гора,
измислена  от  чувство  и  от  слово.
 
Гора  непроходима.  Без  лице.
Ни  път  назад,  ни  път  напред  синее.
Макар  че  се  държахме  за  ръце,
загубихме  се  с  теб,  по  детски,  в  нея.
 
Къде  си?  —  викаше  през  сто  недра.
Къде  си?  —  виках  аз  през  мрака  черен.
Като  загубени  деца  в  гора,
които  плачат,  за  да  се  намерят.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877310
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020

Теодор де Банвіль, Ніч

Це  був  час,  що  серця  у  любові  топив,
Тихо  плинув  у  снах,  наче  біла  вуаль.
Чуєш,  як  з  берегів  там  у  зоряну  даль
Над  водою  летить  солов’я  ніжний  спів?  

Безумовно,  що  там  промінь  прагнень  яснів,
Де  з  волосся  зняла  ти  останню  вуаль,
Де  постеля  м’яка,  наче  тиха  печаль,
Груди  вкрила  твої  у  барвистості  снів.

Та  чи  бачиш  пітьму,  де  страждають  думки,
Де  із  відчаєм  бродять  бліді  мертвяки
І  шукають,  забуті,  свою  страдну  путь?

Де  закоханих  будить  страшна  самота,  
І  до  дзеркала  вмить  босі  ноги  ідуть,
І  струмки  сліз  біжать  аж  на  спраглі  вуста.

Théodore  de  Banville  
La  nuit  

A  cette  heure  où  les  coeurs,  d'amour  rassasiés,
Flottent  dans  le  sommeil  comme  de  blanches  voiles,
Entends-tu  sur  les  bords  de  ce  lac  plein  d'étoiles
Chanter  les  rossignols  aux  suaves  gosiers  ?

Sans  doute,  soulevant  les  flots  extasiés
De  tes  cheveux  touffus  et  de  tes  derniers  voiles,
Les  coussins  attiédis,  les  draps  aux  fines  toiles
Baisent  ton  sein,  fleuri  comme  un  bois  de  rosiers  ?

Vois-tu,  du  fond  de  l'ombre  où  pleurent  tes  pensées,
Fuir  les  fantômes  blancs  des  pâles  délaissées,
Moins  pâles  de  la  mort  que  de  leur  désespoir  ?

Ou,  peut-être,  énervée,  amoureuse  et  farouche,
Pieds  nus  sur  le  tapis,  tu  cours  à  ton  miroir
Et  des  ruisseaux  de  pleurs  coulent  jusqu'à  ta  bouche.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2020

Евтім Евтімов, Порада

Не  позичай  ти
для  гадюки,
хоч  і  готова  борг  повернути.
Завжди  поверне
лиш  одну
отруту.

Евтим  Евтимов  
Съвет

Не  давай  заем  
на  змията,
даже  за  това  да  си  готова.
Тя  го  връща
винаги
с  отрова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873720
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.04.2020

Евтім Евтімов, Викинуті квіти

Цього  ранку
під  вікном  закритим
я  побачив  викинуті  квіти,
наче  почуття  лукаві,
наче  рани,  ще  криваві.
У  вікно  закрите  квіти  знову
я  вернути  був  готовий,
та  печальний  мимо  них  пройшов.
Цього  ранку
там  хтось  безсердечний
кинув  за  вікно
свою  любов.

Евтим  Евтимов  
Изхвърлени  цветя

Тази  заран
под  един  прозорец
аз  видях  изхвърлени  цветя,
като  чувства  нежелани,
като  пресни,  живи  рани.
Бях  готов  да  ги  завърна  горе,
на  прозореца  затворен,
но  отминах  тъжен  и  суров.
Тази  заран
някой  бе  изхвърлил
през  прозореца
една  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2020

Елісавета Багряна, Забуття

́Говори,  говори,  говори!  –
чую,  змруживши  очі  щасливі:
–  Вже  минули  ми  сонні  бори,
пролітаємо  море  і  ниви...

Зліва  вечір  кривавий  горить,
справа  згарища  темні  й  пожога.
Де  ми  будем,  як  стане  зоріть?
І  петляє  куди  ця  дорога?

Чи  туди,  де  сповільнимо  крок
і  зіллємся  вогнями  навзаєм,
де  вночі  в  міріадах  зірок
ми,  як  зірка  подвійна,  засяєм?

–  Ми  обоє  не  знаєм  куди,
та  мене  ти  веди,  там  веди!

Елисавета  Багряна  
Унес

Говори́,  говори́,  говори́!  –
аз  притварям  очи  и  те  слушам:
–  Ето,  минахме  сънни  гори
и  летим  над  морета  и  суша...

Вляво  кървава  вечер  гори,
вдясно  тъмни  пожарища  пушат.
Де  ще  стигнем,  кога  зазори?
Този  път  накъде  лъкатуши?

Там  ли,  дето  свободни  ще  бдим
и  ще  бъдем  два  пламъка  слети,
и  в  нощта,  сред  безбройни  звезди,
като  двойна  звезда  ще  засветим?

–  Ти  не  знаеш?  Аз  също  не  знам  –
но  води́  ме,  води́  ме  натам!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2020

Евтім Евтімов, Вік

Старим  роблюся.  Час  попереджає,
щоб  був  тепер  я  стриманим  завжди.
Хтось  палко  сперечатись  забажає,  –
спокійно,  без  печалі,  відійди.

Мені  не  треба  вже  тепер  багато,  –
а  дещо  хліба,  солі  та  вина.
Широким  кроком  більше  не  ступати,
бо  вже  минула  юності  весна...

До  біса  всі  запізнені  поради,
До  біса  теж  і  мудрощі  життя!  –
Я  пропоную  знову  серцю  радо
пожежу,  де  палають  почуття.

Я  пропоную  вітер  ошалілий,
до  зорних  берегів  далеку  путь.
Йому  я  пропоную  всесвіт  цілий
і  хочу  все  те  знову  повернуть.

Отож  тепер  йому  затісно  буде
у  грудях  в  час  нічної  самоти,
як  для  зерна,  що  розриває  груди,
щоб  житнім  колоском  життя  нести.

Евтим  Евтимов  
Възраст

Старея  вече.  Времето  подсеща  
да  се  въздържам  повече  сега.
Завържат  ли  се  спорове  горещо,
полека  да  отстъпвам.  Без  тъга.

Полека  всичко  аз  да  намалявам  –
и  виното,  и  хляба,  и  солта.
Големи  крачки  вече  да  не  правя,
защото  си  отива  младостта...

По  дяволите  късните  съвети,
по  дяволите  мъдростта  дори!  –
Предлагам  аз  отново  на  сърцето
в  пожарите  от  чувства  да  гори.

Предлагам  ветрове  неукротени
и  пътища  с  далечен,  звезден  бряг.
Предлагам  му  аз  цялата  вселена
и  искам  всичко  да  улавя  пак.

И  стане  ли  му  тясно  зад  стените
на  лявата  ми  пазва  в  късен  час,
като  зърно  да  се  взриви  в  гърдите,
поискало  да  пусне  житен  клас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873587
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2020

Евтім Евтімов, Малюнок

Хоч  ти  прийшла  на  землю  сокровенна,  
та  знову  сотворю  тебе  я  сам.
Коханням  першим  будеш  ти  для  мене,
жагу  нову  тобі  я  дам.

Тебе  зводжу  на  запізнілі  стрічі,  
що  будуть  завжди  першими  для  нас.
В  моїх  очах  горять  вінчальні  свічі,  –
вони  чекають  на  весільний  час.

Ти  руку  дай.  Світ  буде  у  сіянні.
Хоч,  може,  пізно  тужний  я  прийшов
і,  може,  полюбив  тебе  останнім,
та  першу  поверну  тобі  любов.

Евтим  Евтимов  
Рисунка

Отдавна  на  земята  си  родена,
но  аз  отново  днес  ще  те  създам.
Да  бъдеш  първата  любов  за  мене,
аз  нови  чувства  ще  ти  дам.
 
Ще  ти  предложа  закъсняла  среща
и  тя  ще  бъде  първата  за  нас.
Очите  ми  са  две  венчални  свещи,
които  чакат  сватбения  час.
 
Подай  ръка.  Света  ще  стане  хубав,
макар  да  идвам  късно  и  суров.
Последен  може  в  тебе  да  се  влюбя,
но  ще  ти  върна  първата  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872575
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2020

Евтім Евтімов, Гірке вино

В  моїм  житті  будь  сонечком  строкатим,
що  піднялось  з  моїх  м’яких  долонь
до  зірки  попід  зводом  синюватим,
куди  дивитись  буду  в  час  безсонь.

Ти  блискавкою  будь  мені  нічною,
котра  на  мене  падає  згори,
душа  моя  хай  стане  вогняною
і  кожна  ніч,  мов  ясний  день,  горить.

Ти  грішницею  будь,  і  будь  святою,
то  з  гнівом,  то  з  сердечністю  в  очах,
та  залишайся  ти  завжди  такою,
хоч  часом  [u][i]дуже[/i][/u]  гірко  по  ночах.

Гірке  кохання  хай  мене  сп’яняє.
Від  давніх  виноробів  знав  завжди,
що  істинне  вино  гіркоту  має.
Тож  ти  вина  солодкого  не  жди.

Евтим  Евтимов  
Горчиво  вино

Бъди  в  живота  ми  като  калинка,
излитнала  от  топлата  ми  длан
към  някоя  звезда  под  свода  синкав,
в  която  винаги  ще  бъда  взрян.
 
Бъди  една  светкавица  голяма,
която  нощем  пада  върху  мен,
душата  моя  да  превърне  в  пламък
и  всяка  нощ  да  светя  като  ден.
 
Бъди  и  грешна  ти,  бъди  и  права,
бъди  и  с  гневни,  и  с  добри  очи,
но  остани  си  всякога  такава,
дори  когато  [i][u]много[/u][/i]  ми  горчи.
 
Горчива  обич  нека  ме  опива.
От  старите  винари  още  знам,
че  истинското  вино  е  горчиво.
За  подсладено  няма  да  те  дам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872574
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2020

Евтім Евтімов, Роса рівнини бісером покрила

Роса  рівнини  бісером  покрила.
Іду  по  краплях  сріберних  ясних,
а  завтра  сам  я  буду  крапля  біла
під  зводом  неосяжним  синизни.

Мене  шукатимуть  у  квітах  бджоли,
а  цвіркуни  –  в  освітлених  кущах,
земля  –  у  хмарах  чи  в  траві  довкола.
Я  ж  буду  жити  у  твоїх  очах.

Евтим  Евтимов  
Росата  в  равнината  е  изгряла

Росата  в  равнината  е  изгряла.
По  капките  й  сребърни  вървя,
а  утре  сам  ще  бъда  капка  бяла
под  тая  необятна  синева.

Пчелите  ще  ме  търсят  по  цветята,
щурците  –  в  кладенчета  от  лъчи,
земята  –  в  облаците  и  тревата.
А  аз  ще  бъда  в  твоите  очи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872329
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.04.2020

Яна Язова, Кошмар

Я  мерзну  і  холод  пробрався  глибоко.
Кричала  –  і  хоч  би  то  звук!
Чи  хтось  підкрадається?    Злякані  кроки
притишують  зрадницький  стук.

Обгризені  пальці  вплітаються  в  коси.
Хто...хто  при  мені?    Важка  голова,  у    душі  пустота.      
Мене  випар  ладану  щільно  обносить,  –
до  вуст  зледенілих  приникнуть  вуста!

Я  гасну...  Ніч  непроглядна  уже  наступила?
Кричала...  і  тяжко  повіки  звелися  зі  сну.
Повільно  у  дзвін  десь  далеко  дзвонили  –
Чи  дзвін  той  відспівує  душу  земну?

Яна  Язова    
Кошмар

Аз  зъзна  и  лазят  ме  ледени  тръпки.
Извиках  —  и  никакъв  звук!
Не  дебне  ли  някой?  —  Страхливите  стъпки
безшумно  отекват  се  тук.
 
Огризани  пръсти  в  коси  ми  се  вплитат.
Кой...  кой  е  за  мен?  Глава  се  сковала,  гърди  не  туптят.
Тамянени  пари  ме  цяла  облитат  —
и  устни  сковани  уста  ще  допрат!...
 
Аз  гасна...  Нощ  непрогледна  ли  вече  настана?
Извиках...  и  тежи  ми  клепки  се  вдигат  от  сън.
Лениво  там  някъде  бие  камбана  —
опява  ли  някого  нейният  звън?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872218
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2020

Франсіско Луїс Бернардес (Аргентина) , Мовчання

Ти  не  кажи  і  не  питай  нічого.
Мовчи,  коли  бажаєш  говорити:
мовчання  може,  наче  щит,  прикрити,
чи  бути,  як  удар  меча  страшного.

Не  стукайся  у  двері  до  чужого,
не  плач,  коли  твій  біль  почне  палити,
і  не  співай,  коли  твій  шлях  вже  збитий,
хай  сумнів  зникне  з  погляду  ясного.

І  в  спокої  глибокім,  що  безмірно,  
поволі,  потаємно  і  настирно
заполонить  твої  чутливі  груди,

відчуєш  ти  тремке  биття  любові,
з  яким  твоє  ожиле  серце  знову
про  неї  мовить  буде,  буде,  буде.

Francisco  Luis  Bernárdez  
El  silencio  

 No  digas  nada,  no  preguntes  nada.      
 Cuando  quieras  hablar,  quédate  mudo:      
 que  un  silencio  sin  fin  sea  tu  escudo      
 y  al  mismo  tiempo  tu  perfecta  espada.      
 
 No  llames  si  la  puerta  está  cerrada,  
 no  llores  si  el  dolor  es  más  agudo,      
 no  cantes  si  el  camino  es  menos  rudo,      
 no  interrogues  sino  con  la  mirada.      
 
 Y  en  la  calma  profunda  y  transparente      
 que  poco  a  poco  y  silenciosamente  
 inundará  tu  pecho  de  este  modo,      
 
 sentirás  el  latido  enamorado      
 con  que  tu  corazón  recuperado      
 te  irá  diciendo  todo,  todo,  todo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871915
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2020

Пятрусь Бровка, Пахне чабер

Чи  такий  вечір  забутим  буває?
...  Сонце  за  бір,  мов  жар-птиця,  сідає,
Бір  щось  співає  журне  з-над  озер,
Пахне  чабер,
Пахне  чабер...

Кроки  легкі  на  вузенькій  стежинці.
Дівчина  в  білій  іскристій  хустинці,
Наче  в  промінні  зоринок-сестер.
Пахне  чабер,  
Пахне  чабер...

Вийти  б  назустріч,  признатися  чесно.
Ось  воно  –  щастя,  близьке  і  чудесне,
Крикнуть  хотілося  –  голос  завмер.
Пахне  чабер,
Пахне  чабер...

Літ  одинадцять,  а  може,  дванадцять
Серце  болить,  що  не  зміг  пострічаться,
Серце  безжалісний  докір  роздер.
Пахне  чабер,
Пахне  чабер...

Час  той  сховавсь  вдалині  за  горою,
Часом  здається  –  вона  тут  зі  мною...
Вийду.  Гукаю.  Безмовність  тепер.
Пахне  чабер,  
Пахне  чабер...

Пятрусь  Броўка  
Пахне  чабор

Хiба  на  вечар  той  можна  забыцца?
…Сонца  за  борам  жар-птушкай  садзiцца,
Штосьцi  спявае  пяшчотнае  бор,
Пахне  чабор,
Пахне  чабор...

Лёгкiя  крокi  на  вузкай  сцяжынцы.
Дзеўчына  ў  белай  iскрыстай  хусцiнцы,
Быццам  абсыпана  промнямi  зор.
Пахне  чабор,
Пахне  чабор...

Выйсцi  б  насустрач,  стаць  i  прызнацца.
Вось  яно  –  блiзкае,  яснае  шчасце,
Клiкнуць  хацелася  –  голас  замёр.
Пахне  чабор,
Пахне  чабор...

Год  адзiнаццаць,  а  можа,  дванаццаць
Сэрца  балiць,  што  не  здолеў  спаткацца,
Сэрца  нязменна  хвалюе  дакор.
Пахне  чабор,
Пахне  чабор...

Час  той  схаваўся  за  дальняй  гарою,
Здасца  хвiлiнай  –  яна  прада  мною...
Выйду.  Гукаю.  Маўклiвы  прастор.
Пахне  чабор,
Пахне  чабор...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871886
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2020

Максим Богданович, Понад білим пухом вишні

[i]De  la  musique  avant  toute  chose.
P.  Verlaine*[/i]

Понад  білим  пухом  вишні,
Синьокрилий  і  легкий,
Б'ється,  крутиться  метелик,
Наче  вогник  палахкий.

Навкруги  усе  повітря
В  струнах  сонця  золотих,  –
Він  же  крилами  тремкими
Дзвонить  ледве-ледь  на  них.

Наче  хвиля,  ллється  пісня,  –
Тихий  ясний  гімн  весні.
Чи  не  серце  так  співає,
Гімн  навіює  мені?

А  чи  не  дзвінкий  це  вітер  
В  ніжних  травах  шепотить?
Може,  очерет  високий
Біля  річки  шелестить?  
 
Не  збагнуть  того  ніколи,
Не  розвідать,  не  пізнать,  –
Не  дають  подумать  звуки,
Що  летять,  тремтять,  дзвенять.

Пісня  шириться  і  ллється,
Вільний,  гідний  в  неї  злет.
Але  хто  її  почує?
Може,  тільки  сам  поет.

[i]*  Музика  перш  за  все.
П.  Верлен  (фр.)[/i]

Максім  Багдановіч
Па-над  белым  пухам  вішняў

[i]De  la  musique  avant  toute  chose.
P.  Verlaine*[/i]

Па-над  белым  пухам  вішняў,
Быццам  сіні  аганёк,
Б’ецца,  ўецца  шпаркі,  лёгкі
Сінякрылы  матылёк.
 
Навакол  усё  паветра
Ў  струнах  сонца  залатых,  –
Ён  дрыжачымі  крыламі
Звоніць  ледзьве  чутна  ў  іх.
 
І  ліецца  хваляй  песьня,  –
Ціхі,  ясны  гімн  вясьне.
Ці  ня  сэрца  напявае,
Навявае  яго  мне?
 
Ці  ня  вецер  гэта  звонкі
Ў  тонкіх  зёлках  шапаціць?
Або  мо  сухі,  высокі
Ля  ракі  чарот  шуміць?
 
Не  паняць  таго  ніколі,
Не  разьведаць,  не  спазнаць:
Не  даюць  мне  думаць  зыкі,
Што  ляцяць,  дрыжаць,  зьвіняць.
 
Песьня  врецца  і  ліецца
На  раздольны,  вольны  сьвет.
Але  хто  яе  пачуе?
Можа,  толькі  сам  паэт.

[i]*  Музыка  перш  за  ўсё.
П.  Вэрлен  (фр.)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2020

Максим Богданович, Безліч в нашім житті є доріг

Безліч  в  нашім  житті  є  доріг,
Та  ведуть  вони  всі  до  могили.
Без  тривог,  без  надій  осяйних,
Вже  останні  розтративши  сили,
Ми  зійдемось,  зустрінемось  там
І  спитаєм  себе:  тож  чого  ми
По  далеких  і  різних  путях
Одиноко  йшли  в  край  невідомий?
І  чому  поспішали  ми  так,
Надриваючи  всі  свої  сили,
Якщо  тихо  повзучий  черв'як
Все  ж  догнав  нас  над  краєм  могили?

Максім  Багдановіч  
Шмат  у  нашым  жыцьці  ёсьць  дарог

Шмат  у  нашым  жыцьці  ёсьць  дарог,
А  вядуць  яны  ўсе  да  магілы.
І  бязь  ясных  надзей,  без  трывог,
Загубіўшы  апошнія  сілы,
Мы  сайдзёмся,  спаткаемся  там
І  спытаем  сябе:  для  чаго  мы
Па  далёкіх  і  розных  пуцях
Адзінока  йшлі  ў  край  невядомы?
І  чаму  пасьпяшаліся  так,
Напружаючы  ўсе  свае  сілы,
Калі  ціха  паўзушчы  чарвяк
Ўсё  ж  дагнаў  нас  ля  самай  магілы?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871781
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.04.2020

Максим Богданович, Ворожба

Все  зникло  –  шум  дощу  і  вітру  вий  сердитий,
Блиск  синій  громовиць,  –  удар,  і  ще  удар.
Клубляться  сизі  рештки  грізних  хмар,
Як  у  воді  віск  бджіл,  при  ворожбі  налитий.
Що  ж  ворожба  ця  напророчить  нам  з  тобою?
Побач  же,  –  засіяв  ясний  блиск  сонця  враз
Межи  розривів  хмар  і  семибарвний  пас
В  бузковім  небі  простягнувсь  лукою.

Максім  Багдановіч  
Варажба

Ўсё  зьнікла  –  шум  дажджу,  i  ветру  вой  сярдзіты,
Блеск  сіні  перуноў,  за  ўдарам  гулкі  ўдар.
Клубяцца  шызыя  астаткі  грозных  хмар,
Як  у  вадзе  воск  пчол  пры  варажбе  наліты.
Што  ж  гэта  варажба  прароча  нам  i  глебе?
Пабач  жа,  –  зіхаціць  блеск  ясны  сонца  ўраз
Сярод  разрыву  хмар,  i  сямібарвны  пас
Лукой  прыгожай  лёг  ў  бэзовым  небе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871547
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2020

Максим Богданович, Вечір

На  небі  місяць  встав  зелений
І  скоро  стане  сніговим.
Над  лісом,  де  шепочуть  клени,
У  небі  місяць  встав  зелений...

Все  спить.  Не  бачить  світ  нужденний,
Що,  світячи  крізь  хмарок  дим,
У  небі  місяць  встав  зелений
І  скоро  стане  сніговим.

Максім  Багдановіч  
Вечар

На  небе  месяц  ўстаў  зялёны
I  хутка  стане  сьнегавым.
Над  лесам,  дзе  шапочуць  клёны,
У  небе  месяц  ўстаў  зялёны...
 
Ўсё  сьпіць.  Ня  бачыць  сьвет  стамлёны,
Што,  сьвецячы  праз  хмарак  дым,
У  небе  месяц  ўстаў  зялёны
I  хутка  стане  сьнегавым.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871546
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2020

Максим Богданович, Радість юних років

Радість  юних  років,
Молоді  пожадання!
Ні  нудьги,  ні  страхів,
Тільки  щастя  кохання.

Спогад  твій  –  лиш  краса,
Миле  личко  дівоче,
Золотиста  коса,
І  барвінкові  очі.

Темний  сад-виноград,
Цвіт  вишневий  чудовий,  –
І  розпалений  згляд,
І  палке  її  слово.

Будь  же  юним  віки,
Повний  світлими  днями!
Пролітайте,  роки,
Золотими  вогнями!

Максім  Багдановіч  
Маладыя  гады

Маладыя  гады,
Маладыя  жаданьня!
Ні  жуды,  ні  нуды,
Толькі  шчасьце  каханьня.
 
Помніш  толькі  красу,
Мілы  тварык  дзявочы,
Залатую  касу,
Сіняватыя  вочы.
 
Цёмны  сад  –  вінаград,
Цьвет  бяленькі  вішнёвы,–
I  агністы  пагляд,
I  гарачыя  словы.
 
Будзь  жа,  век  малады,
Поўны  сьветлымі  днямі!
Пралятайце,  гады,
Залатымі  агнямі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871429
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2020

Максим Богданович, Привіт тобі, життя на волі!

Оглянись  –  и  мир  вседневный    
Многоцветен  и  чудесен.
А.  Фет

Привіт  тобі,  життя  на  волі!
Вгорі  –  сплетіння  верховіть,
Видніють  небо,  далі  поля
Крізь  листя  сіть.
Лахміття  тіней  на  полянах,
Сховавши  золото,  лежить;
Його  верства  у  дірах  драних
Аж  палахтить.
Для  ночі  віялом  червоним
У  небі  сонце  розмахне,
Ним  збитий  вітер  невгомонний
У  даль  майне.
Як  зробиться  блідим  світання
І  стане  темною  вода,
Засяє  сріблом  блисків  ранніх
Зір  череда.
Порівно  дорогим  зробитись
Зуміє  світла  й  тіні  час,
І  день,  що  має  народитись,
І  день,  що  згас.

Максім  Багдановіч  
Прывет  табе,  жыцьцё  на  волі!

Оглянись  –  и  мир  вседневный    
Многоцветен  и  чудесен.
А.  Фет

Прывет  табе,  жыцьцё  на  волі!
Над  галавой  –  дубоў  павець,
Віднеюць  неба,  горы,  поле
Празь  лісьцяў  сець.
Лахмоцьці  ценяў  на  палянах,
Схаваўшы  золата,  ляжаць;
Яго  слаі  з-пад  дзір  парваных
Аж  зіхацяць.
А  к  ночы  свой  чырвоны  веер
У  небе  сонца  разьвярне
І  разварушаны  ім  вецер
У  даль  памкне.
Калі  жа  пабляднее  золак
І  цёмнай  зробіцца  вада,
Зазьзяе  серабром  іголак
Зор  грамада.
І  роўна  мілымі  зрабіцца
Здалеюць  яркі  блеск  і  цень,
Той  дзень,  што  мае  нарадзіцца,
І  зьнікшы  дзень.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871428
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2020

Максим Богданович, Набігає воно

Набігає  воно
Вечорами,  ночами,
Відчиняє  вікно
І  шурхоче  кущами.

І  говорить  одну  
Давню  втаєну  казку  –
Про  любов  і  весну,
І  жінок  ніжну  ласку.

Серце  снить  про  красу  –
Про  слідочки  дівочі,  
Золотисту  косу,
І  барвінкові  очі.

Як  забудусь  у  сні
Я  в  барвінкові  ночі  –
Прилітаєш  мені
Подивитися  в  очі...

Максім  Багдановіч  
Набягае  яно

Набягае  яно
Вечарамі,  начамі,
Адчыняе  вакно
I  шамрэе  кустамі.

I  гавора  адну
Старадаўнюю  казку  –
Аб  любоў  i  вясну
I  жаночую  ласку.

Сэрца  сьніць  аб  красу  –
Аб  сьлядочак  дзявочы,
Залатую  касу,
Сіняватыя  вочы.

Як  забудуся  сном
Ў  сіняватыя  ночы,  —
Прылятаеш  ты  ў  дом,
Пазіраеш  у  вочы...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871027
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2020

Максим Богданович, Над озером

Сонце  тихо  скотилось  за  гору;
Місяць  білий  заплаканий  світить,
Оглядає  розкидані  зорі,
Тягне  з  озера  сріберні  сіті.

В  них  русалки  заплутали  коси,  –
Рвуть  і  плутають  сріберні  ниті;
Ніч  пливе  над  землею  у  росах,
Ніч  шепоче  русалкам:  «Засніть  же».

Максім  Багдановіч  
Над  возерам

Сонца  ціха  скацілася  з  горкі;
Месяц  белы  заплаканы  сьвеціць,
Аглядае  бахматыя  зоркі,
Цягне  з  возера  срэбныя  сеці.
 
Ў  іх  русалкі  заблуталі  косы,  –
Рвуць  і  блутаюць  срэбныя  ніці;
Ноч  плыве  над  зямлёй,  сее  росы,
Ноч  шапоча  русалкам:  «Засьніце»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871026
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2020

Максим Богданович, Я знов побачив край мій милий

Я  знов  побачив  край  мій  милий,
Де  ранішні  роки  пройшли:
Там  стіни  мохом  поросли,
Веселкою  шибки  горіли.
Усе  в  пилу.  Було  мені
Так  сумно,  сумно  в  тишині.
Я  в  сад  пішов...  Все  глухо,  дико,
Усе  травою  заросло.
Нема  того,  що  там  було.
І  тільки  напис  «Вероніка»
Різьбивсь  у  липи  на  корі,  –
Очам  про  час  той  говорив.
Міцній  же  дерево  безцінне,
Як  монумент  живи,  вставай
І  в  небо  напис  піднімай.
Хай  нерухоме  слово  лине,  –
Несе  щоночі  і  щодня
Все  вище  дороге  ім’я.

Максім  Багдановіч  
Ізноў  пабачыў  я  сялібы

Ізноў  пабачыў  я  сялібы,
Дзе  леты  першыя  прайшлі:
Там  сьцены  мохам  парасьлі,
Вясёлкай  адлівалі  шыбы.
Усе  ў  пылу.  I  стала  мне
Так  сумна,  сумна  ў  цішыне.
Я  ў  сад  пайшоў...  Ўсё  глуха,  дзіка,
Усё  травою  зарасло.
Няма  таго,  што  раньш  было.
I  толькі  надпіс  «Вэраніка»,
Па  ліпе  ўрэзаны  ў  кары,
Казаў  вачам  аб  тэй  пары.
Расьці,  ўзмацовывайся,  дрэва,
Як  манумэнт  жывы,  ўставай
I  к  небу  надпіс  падымай.
Хай  нерухомы  словы  сьпева:
Чым  болі  сходзіць  дзён,  начэй,
Тым  імя  мілае  вышэй.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870891
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.04.2020

Максим Богданович, Вчора щастя тільки глянуло несміло

Вчора  щастя  тільки  глянуло  несміло,  –
І  розвіялися  хмари  темних  дум.
Серце  чуле  завмирало  і  боліло,
Радість  душу  розривала,  наче  сум.

Все  життя  тепер,  мов  радісна  завія.
Книгу  розгорнув  –  не  можу  більш  читать.
Як  же  сталося,  –  тебе  так  полюбив  я?
Чи  ж  я  знаю?  Та  й  мені  навіщо  знать?

Максім  Багдановіч  
Ўчора  шчасьце  толькі  глянула  нясьмела

Ўчора  шчасьце  толькі  глянула  нясьмела,  –
І  разьвеяліся  хмары  змрочных  дум.
Сэрца  чулае  і  млела,  і  балела,
Радасьць  душу  мне  шчаміла,  быццам  сум.
 
Ўсё  жыцьцё  цяпер,  як  лёгкая  завея.
Кнігу  разгарнуў  –  а  не  магу  чытаць.
Як  зрабілася,  што  пакахаў  цябе  я,  –
Хіба  знаю  я?  Ды  і  нашто  мне  знаць?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870890
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.04.2020

Ніколай Лілієв, Приборкай, душе, вихор дум сумних

Приборкай,  душе,  вихор  дум  сумних,
для  осені,  у  дні  ці  дивовижні,
довір  пісень  твоїх  зітхання  ніжні,
утіху  любих  спогадів  твоїх!

Бо  місто  є  глухим  до  наших  мрій
і  не  призна́є  нашої  любові,
тож  корабель  її  потоне  знову,
серця  не  освітивши  в  час  сумний.

Почуй:  ніч  сходить  до  своїх  доріг;
у  мороці  на  просторах  магічних
вона  зірок  розгорне  книгу  вічну  
там,  де  бузковий  вічності  поріг.

Николай  Лилиев  
Смири,  душа,  размирната  си  скръб

Смири,  душа,  размирната  си  скръб
и  повери  на  есента  безбрежна
въздишките  на  твойта  песен  нежна,
утехата  на  твоя  спомен  скъп!
 
Градът  е  глух  за  нашите  мечти,
градът  не  ще  приеме  любовта  ни
и  нейний  странен  кораб  ще  потъне,
преди  едно  сърце  да  освети.
 
Чуй,  спуща  се  по  своя  друм  нощта;
сред  мрака  на  заспалите  простори
тя  звездната  си  книга  ще  разтвори
от  теменужний  праг  на  вечността.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870481
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.04.2020

Ніколай Лілієв, Мені тебе зсилає доля

Мені  тебе  зсилає  доля,
і,  як  поет  –  палкий,  блідий,
ти  стопиш  зимну  млу  поволі
і  ясним  зробиш  погляд  мій.

І  ось  ти  тут  –  поблідлий  схимник:
з  печаллю,  спокоєм  в  очах,
і  всі  твої  немовчні  гімни
дзвенять  в  заплаканих  віршах.

Чи  ж  я  не  сяюча  надія
на  твій  невисловлений  зов?
Поглянь,  душа  моя  радіє
у  снах,  де  лиш  твоя  любов!

Николай  Лилиев  
Съдбата  те  изпраща  бледен

Съдбата  те  изпраща  бледен
и  вдъхновен  като  поет,
да  разтопиш  мъглата  ледна
и  да  разтвориш  моя  глед.
 
И  ето  спираш,  бледен  схимник:
печален,  примирен  и  тих,
и  твойте  безначални  химни
звънят  като  разплакан  стих.
 
Не  съм  ли  светлата  надежда
на  твоя  неотронен  зов?
Виж,  моята  душа  оглежда
сънят  на  твоята  любов!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870480
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.04.2020

Тодор Кляшторний, Кленові завії

І
Не  вечір  росний  –  
Вечір  синій
Розкидав  квіти  в  синизні,
А  кучері  осик  осінніх
Серпи  стинають  навісні.

Не  жниці  в  золоті  хустини
Туманів  скручують  мотки,
А  кленів  золото  за  тином
Вітри  метляють  гомінкі.

Не  співів  відгуки-хмаринки
Розносять  в  далечінь  гаї,
А  з  присмутком  в  полях  обжинки
Сьогодні  грають  журавлі...

Ліловий  смерк  
В  полях  німіє,
Мороз  долини  побілив,
І  наче  сіють,  
Зорі  сіють
На  гонах  піднебесних  нив.

ІІ
Як  сумно,  люба,  всі  докори
З  твоєї  чарки  допивать,
Коли  так  світять,
Світят  зорі,
Коли  так  зорі  палахтять.

Піти  б  у  ніч,
Піти  б  в  долини,
Піти  чорт  батька  зна  куди...
Не  всі  протоптані  стежини,
Не  скрізь  залишені  сліди.

Піти  туди,
Де  ти  край  брами
Колись  чекала  в  самоті,
Де  з  тихих  снів,
З  дівочих  марень
Вінки  сплітала  золоті.

Піти  туди,
Де  з  колосками
Твоя  шепталася  коса,
Де  з  темно-синіми  ночами
Розмову  тиху  ти  вела.

Туди  шукаю  я  стежину,
Де  сині  мороку  клубки,
Де  срібний  серп  ти  загубила
Й  численні  чарівні  роки.

І  там,  де  у  полях  німіє
Мороз,  що  стріхи  побілив,
І  наче  сіють,  
Зорі  сіють
На  гонах  піднебесних  нив.

Де  місяць  з  зірної  дзвіниці
Пильнує  золото  листків,
Співати  хочу
І  молитись
Над  кубком  випитих  років.

Я  хочу  кроквам  зледенілим
Сказать  в  укляклій  тишині,
Що  ти  згубила,
Ти  згубила
Душі  опори  мовчазні.

Що  цю  ось  синь
І  клен  край  брами
Ти  любиш  так,
Як  любим  ми
Давно  розсипані  примари,
Давно  забуті  наші  сни...

Що  в  час,  як  місяць  осріблиться,
В  коралях  заблищить  осик,
Чужій  красі,
Чужим  зірницям
Душі  ти  спокій  віддаси.

ІІІ
Як  сумно,  люба,  всі  докори
З  твоєї  чарки  допивать,
Коли  так  світять,
Світят  зорі,
Коли  так  зорі  палахтять.

Піти  б  у  ніч,
Піти  б  в  долини,
Піти  чорт  батька  зна  куди...
Не  всі  протоптані  стежини,
Не  скрізь  залишені  сліди.

Піти,  де  шквали  на  озерах
Із  листя  виткали  обрус...
Люблю  я  шир,
Люблю  я  поле,
Люблю  я  матір  Білорусь.

Тут  кожний  кущ  бринить  коханням,
Тут  річка  казкою  журчить,
І  повість  довга  про  змагання
Тут  з  кожного  хреста  звучить.

Дорогою  у  даль  піду  я,
Піду  часами  без  доріг
І  кожний  кущик  розцілую
В  полях  бентежних,  дорогих.  

Коли  над  затхлістю  мочару
Здійметься  міст  могутній  спів,
Я  розіб'ю  порожню  чарку
На  полі  випитих  років.

Не  буду,  люба,  всі  докори
З  твоєї  чарки  допивать,
Коли  над  шляхом  будуть  зорі
Сталевим  розсвітом  сіять.

Тодар  Кляшторны  
Кляновыя  завеі
I
Ня  вечар  росны  -
Вечар  сіні
Губляе  ў  просіні  квяты,
А  кудры  выцьвіўшай  асіны
Стрыгуць  асеньнія  сярпы.

Ня  жнеі  ў  вязьмы  залатыя
Уплятаюць  пражу  таманоў,
А  ветры  буйныя  за  тынам
Мяцеляць  золата  кляноў.

Ня  сьпеваў  звонкія  адзыўкі
Разносяць  ў  далечы  гаі,
А  ў  полі  сумныя  дажынкі
Сягоньня  граюць  журавы…

Ліловы  змрок
Ў  палёх  нямее,
Даліны  выбеліў  мароз,
І  быццам  сеюць,
Зоры  сеюць
На  гонях  шоўкавых  нябёс.
II
Як  сумна,  любая,  дакоры
З  твайго  кілішка  дапіваць,
Калі  так  сьвецяць,
Сьвецяць  зоры,
Калі  так  зоры  зіхацяць…

Пайсьці  б  у  ноч,
Пайсьці  б  далінай,
Пайсьці  чорт  ведама  куды…
Ня  ўсе  пратоптаны  пуціны,
Ня  ўсе  стаптаны  гарады.

Пайсьці  туды,  -
Дзе  ты  за  брамай
Калісь  чакала  маладзік,
І  зь  ціхіх  сноў,
Зь  дзявочых  мараў
Пляла  ружовыя  вянкі.

Пайсьці  туды,
Дзе  з  каласамі
Твая  шапталася  каса,
Дзе  зь  цёмна-сінімі  начамі
Ты  ціха  гутарку  вяла.

Хачу  шукаць  туды  пуціну,
Дзе  ў  сіняй  пражы  туманоў
Ты  серп  сярэбраны  згубіла
І  многа  казачных  гадоў.

І  там,  дзе  стынь  ў  палёх  нямее,
Дзе  стрэхі  выбеліў  мароз
І  быццам  сеюць,
Зоры  сеюць
На  гонях  шоўкавых  нябёс.

Дзе  месяц  з  зорнае  званіцы
Вартуе  золата  кляноў,
Хачу  сьпяваць,
Хачу  маліцца
Над  чаркай  выпітых  гадоў.

Хачу  асьнежаным  страпілам
Сказаць  ў  нямеючай  цішы,
Што  ты  згубіла,
Ты  згубіла
Асноведзь  ціхую  душы.

Што  гэту  сінь
І  клён  за  брамай
Ты  любіш  так,
Як  любім  мы
Даўно  рассыпаныя  мары,
Даўно  разьвеяныя  сны…

Што  ў  час,  як  месяц  серабрыцца
Ў  каралях  выцьвіўшых  асін,
Другой  красе,
Другім  зарніцам
Ты  аддаеш  спакой  душы.
III
Як  сумна,  любая,  дакоры
З  твайго  кілішка  дапіваць,
Калі  так  сьвецяць,
Сьвецяць  зоры,
Калі  так  зоры  зіхацяць.

Пайсьці  б  у  ноч,
Пайсьці  б  далінай,
Пайсьці  чорт  ведама  куды…
Ня  ўсе  пратоптаны  пуціны,
Ня  ўсе  стаптаны  гарады.

Пайсьці,  дзе  ветры  на  азёрах
Зь  лістоты  выткалі  абрус…
Люблю  я  шыр,
Люблю  я  поле,
Люблю  я  маці  Беларусь.

Тут  кожны  кует  пяе  каханьне,
Тут  рэчка  казкаю  журчыць,
Аповесць  доўгую  змаганьня
Тут  навявае  кожны  крыж.

Дарогай  ў  далечы  пайду  я,
Пайду  часамі  без  дарог,
І  кожны  кусьцік  расцалую
У  растрывожаных  палёх.

Калі  над  цінаю  імшараў
Засьвішча  волат  гарадоў,
Я  разаб’ю  пустую  чарку
На  полі  выпітых  гадоў.

Ня  стану,  любая,  дакоры
З  твайго  кілішка  дапіваць,
Калі  над  шляхам  будуць  зоры
Сталёвай  раніцай  зіяць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.03.2020

Наталія Арсеньєва, Вечірній малюнок

Смеркання...
З  ясного  блакиту
всі  блиски  дня  збирає  тінь
і  чистим  золотом  залита
полів  безмовних  далечінь.
Тасьмою  стежка  в’ється  в  житі,-
повзе  на  горб,  збігає  в  діл,
і  крізь  струмків  сталеві  ниті
біжить  кудись  за  небосхил…
На  взгір’ї  млин-вітряк  ліниво
порою  крилами  махне,
і  зграя  голубів  лякливо
з-під  даху  в  неба  вись  майне...
Летять,  купаються  в  повітрі,
зникають,  крутяться  ізнов
листки,  що  осінь  носить  з  вітром,
а  захід  їх  фарбує  в  кров.

Натальля  Арсеньнева  
Вячорны    абразок

Зьмярканьне…
Зь  яснага  блакіту
зьнікаюць  фарбы,  бліскі  дня,
і  чыстым  золатам  заліта
ціхіх  палёў  далечыня.
Істужкай  сьцежка  ўецца  ў  жыце,
зьбягае  ўніз,  паўзе  вышэй,
праз  ручаёў  сталёвых  ніці
бяжыць  кудысь  далей,  далей…
На  ўзгорку  млын-вятрак  ляніва
крыламі  часам  узмахне,
і  статак  галубоў  пужліва
з-пад  даху  ў  неба-выш  памкне…
Лятуць,  купаюцца  ў  паветры,
зьнікаюць,  круцяцца  узноў
лісты,  што  ўвосень  носяць  ветры,
а  захад  іх  фарбуе  ў  кроў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2020

Наталія Арсеньєва, В золоті кіс сяйво сонця весною

В  золоті  кіс  сяйво  сонця  весною,  
тиха  печаль  срібних  верб  над  водою,
осені  ясно-червоні  пожари,
зваби  нічні  і  нічні  дивні  чари,
серця  розваги  і  серця  пориви,
співи,  що  влітку  спливають  на  ниви,
плач  лісового,  синь  плес  лебединих,
жахи  глухої  нічної  години,
долі  покора  і  з  нею  змагання,
рідного  краю  безмовне  кохання,  –
все,  що  стривожене  серце  таїть,  –
вірші  мої.

Натальля  Арсеньнева  
Сонца  вясьнянае  ў  золаце  косаў  

Сонца  вясьнянае  ў  золаце  косаў,
срэбныя  вербы  на  плёсах  бялёсых,
восені  зырка-чырвонай  пажары,
ночныя  зводы  і  ночныя  чары,
сэрца  развагі  і  сэрца  парывы,
песьні,  што  ўлетку  сплываюць  на  нівы,
плач  лесуна,  сінь  вазёр  лебядзіных,
жахі  глухое  паўночнай  гадзіны,
долі  пакора  і  з  доляй  змаганьне,
роднай  старонкі  ціхое  каханьне,  —
ўсё,  што  у  думках  нясьцішных  пяе,  —
вершы  мае.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868716
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.03.2020

Алєcь Звoнaк, Здивування

Завжди  хвилює  нас  прихід  весни.
І  хоч  не  ліг  на  гай  зелений  колір,
А  вже,  як  звук  живущої  струни,
Спів  жайвора  дзвенить  у  сірім  полі.

А  вже  вітри  з  чужої  сторони
Несуть  тепло  у  золотім  подолі;
А  вже  зринають  яви  днів  ясних
І  завмирає  серце  мимоволі.

Дивись,  дивись  у  небеса  без  хмар,
Німій,  німій  в  щасливім  здивуванні:
Весна  по  небу  котить  сонця  жар

Назустріч  дням  великим  поривання.  
Прийми  його,  душе,  як  кращий  дар,
Наповнений  весни  тріумфуванням!

Алecь  Звoнaк  
Здзіўленне  

Заўжды  хвалюе  нас  прыход  вясны.
И  хоць  не  лёг  на  гай  зялёны  колер,
А  ўжо,  як  тонкі  гук  жывой  струны,
Спеў    жаўрука  звініць  над  шэрым  полем.

А  ўжо  вятры  з  далёкай  стараны
Нясуць  цяплынь  у  залатым  прыполе;
А  ўжо  абрысы  ясных  дзён  відны,
І  замірае  сэрца  мімаволі.

Глядзі,  глядзі  айчыне  ў  чысты  твар,
Нямей,  нямей  ад  шчаснага  здзіўлення:
Вясна  па  небе  коціць  сонца  шар

Насустрач  дням  вялікім  аднаўлення.
Прымі  яго,  душа,  як  лепшы  дар,
Напоўнены  ўрачистасцю  вясенняй!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868275
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2020

Анатоль Астрейка, Іще не випив я до дна

Іще  не  випив  я  до  дна  
Ні  красоту  очей  дівочих,
Ні,  весно,  запал  твій  сповна,
Ні  солов’їні  співи  ночі.
 
Не  раз  ще  втому  на  плечі
Мені  полегшувать  твоєму,
У  шлях  неблизький  ідучи  
Під  спів  бузку  і  спів  черемух.

Анатоль  Астрэйка  
Яшче  не  выпіў  я  да  дна

Яшче  не  выпіў  я  да  дна
Ні  хараство  вачэй  дзявочых,
Ні  радасці  тваёй,  вясна,
Ні  салаўіных  песень  ночы.

Таму  мне  на  тваім  плячы
Не  раз  яшчэ  суцішваць  стому,
У  шлях  не  блізкі  ідучы
Пад  песні  бэзу  і  чаромух.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868274
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2020

Алєсь Пісьменков, Думки вирують…

...  Думки  вирують,
неначе  рій...
Лиш  ніч  дарує
Чарівність  мрій.

І  спогад  тішить
Багатством  літ.
А  сніг  залишить
Твій  любий  слід...

Ну  хто  побачить
Наш  сум  і  біль?
...  За  нами  плаче
Лиш  заметіль.

Алесь  Пісьмянкоў  
А  думкі  роем

...  А  думкі  роем,
Куды  ні  збоч...
І  толькі  мроі
Мне  дорыць  ноч.

Успаміны  цешаць,
Бягуць  гады.
На  белым  снезе
Твае  следы...

Ну  хто  залечыць
Тугу  і  боль?
...  Заплакаў  вецер
Аб  нас  с  табой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868152
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2020

Алєсь Гарун, Як лист вербички…

Як  лист  вербички  молодої,  
Що  вітер  злісно  обірвав
І  кинув  в  річку  та  з  водою
У  даль  незнаєму  погнав,  –
Пливу  собі.  Ріка  моя  –  життя,
По  ній  пливуть  і  квіти,  і  сміття.
Раз  запитав  я  у  води:
–  Скажи,  ти  звідки  притекла?
Вона  сказала:  –  З-під  гряди
Камінних  гір  я  утекла.
–  Куди  ж  біжиш?  –  Тепер  біжу  на  спад
До  моря  синього.  –  Вернешся  ти  назад?
–  Мені  закон  –  коловорот.
Пливу  я  з  моря  в  океан
І  звідти  йду  на  поворот,
Коли  підніметься  туман
І  ляже  ніч.  Лечу  мерщій  туди,
Де  потечу  рікою  з-під  гряди.
Як  лист  вербички  молодої,  
Що  вітер  злісно  обірвав,
І  я  пливу  вслід  за  рікою,  
Котру  життям  хтось  там  назвав.
Несе  вона  і  квіти,  і  сміття...
А  ти  скажи,  вернешся  знов,  життя?

Алесь  Гарун  
Як  ліст  вярбінкі...

Як  ліст  вярбінкі  маладой,
Што  вецер  злосны  адарваў
I  кінуў  ў  рэчку  і  з  вадой
У  даль  няведаму  пагнаў,  —
Плыву  сабе.  Рака  мая  —  жыцьцё,
Па  ёй  плывуць  і  кветкі  і  сьмяцьцё.
Я  раз  спытаўся  у  вады:
—  Скажы,  адкуль  ты  прыцякла?
Яна  сказала:  —  З-пад  грады
Каменных  гораў  уцякла.
—  Куды  ж  бяжыш?  —  Цяпер  бягу  над  спад
У  мора  сіняе.  —  А  вернесься  назад?
—  Над  мной  закон  —  колазварот.
Плыву  я  з  мора  ў  акіян
I  стуль  зьбіраюсь  ў  паварот,
Калі  узьнімецца  туман
I  ўзьляжа  ноч.  Лячу  хутчэй  тагды,
Цячы  ракой  з-пад  горнае  грады.
Як  ліст  вярбінкі  маладой,
Што  вецер  злосны  адарваў,
I  я  плыву  сваёй  ракой,
Жыцьцём  якую  хтось  назваў.
Нясець  яна  і  кветкі  і  сьмяцьцё…
А  ты  ж  скажы,  ці  вернесься,  жыцьцё?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868151
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2020

Наталія Арсеньєва, Ліс шумів

Ліс  шумів...  Ледве  чутними  гуками
гомін  сосен  високих  спливав.
Вітер  дивно-пригожими  звуками
спів  і  шепіт  нові  викликав.

За  комлями  ялинок  червоними
грав  осінній  захід  блиском  вод.
Далечинями  неба  бездонними
випливав  білих  зір  хоровод.

А  між  ними  стежками  невидними
сходив  місяць  в  імлистій  габі.
І  цей  вечір  малюнками  рідними
викликав  дивний  відгук  журби.

Хвиля  смутку  з  гіркими  печалями
запливала  у  душу  мені...
Так  туман  неосяжними  далями
заливає  розлоги  земні.

Натальля  Арсеньнева    
Лес  шумеў  

Лес  шумеў…  Ледзьве  чутнымі  гукамі
гоман  соснаў  высокіх  сплываў.
Вецер  дзіўна-прыгожымі  згукамі
новы  шэпт,  новы  сьпеў  выклікаў.

Між  камлямі  хваінаў  чырвонымі
зьзяў  крывавы  асеньні  заход.
Далячынямі  неба  прадоннымі
выплываў  белых  зор  карагод.

А  між  імі,  з  усьмешкай  халоднаю,
ўсходзіў  месяц,  прыбраны  ў  імглу.
Гэты  вечар  малюнкамі  роднымі
выклікаў  нейкі  смутак,  тугу.

Смутак  рос,  калыхлівымі  хвалямі
плыў  а  плыў  у  душу  ён  маю…
Так  туман,  неабсяжнымі  далямі,
залівае  увосень  зямлю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868029
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2020

Ніл Гілєвіч, Жайворонка дзвін в вечірнім полі

Жайворонка  дзвін  в  вечірнім  полі,                  
Там,  де  студить  теплий  діл  роса,
Де  із  житніх  колосків  поволі
Божа  появляється  краса.
Для  нежадібних  –  цього  доволі:
У  вар'ята-віку  вирвать  мить,  –
Вдвох  послухать  мовчки,  як  дзвенить
Жайворонка  дзвін  в  вечірнім  полі.

Нiл  Гiлeвiч  
Бомы  жаўранкаў  у  звечарэлым  полi

Бомы  жаўранкаў  у  звечарэлым  полi,  
Там,  дзе  студзiць  цёплы  дол  раса,  
Дзе  з  жытнёвых  каласоў  паволi  
Выплывае  божая  краса.  
Для  няпрагных  -  гэтага  даволi:  
У  вар'ята-века  вырваць  мiг  
I  паслухаць  моўчкi,  удваiх,  
Бомы  жаўранкаў  у  звечарэлым  полi.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868028
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2020

Максим Богданович, Сонет: На темній гладі сонного болота

Ne  ris  point  du  sonnet,
o  critique  moqueur.  
S.-Beuve*

На  темній  гладі  сонного  болота,
Біліший,  ніж  у  небі  сніг  ясний,
Цвіт  білих  лілій  розпустивсь  рясний
Між  очерету  чорного  бридоти.

Скрізь  цвіль  і  бруд,  –  розводить  гниль  спекота,
Та  не  забрудить  барви  мул  грузький,
Хоч  там  пливе  порою  змій  слизький
І  ржа  лежить,  неначе  позолота.

Тепер  це  досить  тванисте  багно:
Гниль  сотні  літ  збираючи,  воно  
Смердючим  плином  щедро  вгодувало

Росистих  квітів  неземну  красу.
Молись  же,  щоб  із  милості  сховала
Тут  смерть  свою  безжалісну  косу.

*Не  смійся  із  сонета,  
о  глузливий  критику.
Сент-Бев  (фр.)

Максім  Багдановіч
Санэт:  На  цёмнай  гладзі  сонных  луж  балота

Ne  ris  point  du  sonnet,
o  critique  moqueur.  
S.-Beuve*

На  цёмнай  гладзі  сонных  луж  балота,  
За  сьнег  нябёснай  вышыні  бялей,  
Закрасавалі  чашачкі  лілей  
Між  пачарнеўшых  коранёў  чарота.  

Ўкруг  плесьня,  бруд,  –  разводзіць  гніль  сьпякота,  
А  краскі  ўсё  ж  ня  робяцца  гразьней,  
Хоць  там  плыве  парою  сьлізкі  зьмей  
І  ржаўчына  ляжыць,  як  пазалота.  

Цяпер  давольна  топкае  багно:  
Гніль  сотні  год  зьбіраючы,  яно  
Смуроднай  жыжкаю  узгадавала  

Цьвятоў  расістых  чыстую  красу.  
Маліся  ж,  каб  зь  літоўнасьці  стрымала  
Тут  сьмерць  сваю  нязвонкую  касу.  

*  Ня  сьмейся  з  санэта,  
о  зьдзеклівы  крытык.        
С.-Бёў  (фр.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867898
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2020

Максим Богданович, Моя душа

Моя  душа,  як  яструб  дикий,
Що  рветься  вгору  в  неба  шир,  –
Птахів  на  волі  чути  крики,  –
Моя  душа,  як  яструб  дикий.
Почувши  їх,  стріпне  великий
Свій  сон,  злетить  повище  гір,  –
Моя  душа,  як  яструб  дикий,
Що  рветься  вгору  в  неба  шир!

Максім  Багдановіч  
Мая  душа

Мая  душа,  як  ястраб  дзікі,
Што  рвецца  ў  неба  на  прастор,
Вартуе  вольных  птушак  крыкі,  –
Мая  душа  як  ястраб  дзікі.
Учуўшы  іх,  страхне  вялікі
Свой  сон,  шыбне  ды  вышай  гор,  –
Мая  душа  як  ястраб  дзікі,
Што  рвецца  ў  неба  на  прастор!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867897
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2020

Христо Ясенов, Цикл 9 «Пан»

1  
Я  безмежні  й  неоглядні  володіння  всюди  маю  –
в  мене  сонце  ясно  світить,  в  мене  всесвіт  розмовляє!

І  коли  пригаснуть  висі  над  погідними  морями
в  прохолоді  фіалковій  лона  спокою  та  сну,
я  літаю  легкокрилий  над  садами  і  полями
і  богів  скликаю  дзвоном  миротворним  в  далину.

І  віднесені  далеко  над  поляни  необжиті,
вієм  одягом  ефірним  і  над  спокоєм  землі
б’єм  у  дзвони  загадкові,  б’єм  у  била  з  міді  литі,
і  гуляєм,  і  співаєм  в  нашарованій  імлі.

І  забувши  всі  печалі,  смуток,  безлади  надмірні,
в  час,  коли  весь  світ  широкий  у  примиренні  затих,
ми  танцюєм  і  співаєм  в  дальніх  просторах  вечірніх
і  себе  чарівно  грієм  у  сіяннях  золотих.

А  коли  прозорий  ранок  з  далечіні  йде  прекрасний,
розливає  скрізь  потоки    світанкової    краси  –
відкриваємо  ми  простір  необмежений  і  ясний
і  життя  знов  повертаєм  у  розбуджені  ліси.

І  приховано-самотні  квіти  повним  почуттями,
щоб  вином  грайливим  стала  їхня  бісерна  роса,
і  як  вихор  пролітаєм  над  далекими  полями,
і  зникаємо  в  польоті  у  безмежних  небесах.

А  піднесені  високо  в  вогняному  сонці  сяєм,
осяваємо  відрадно  красоти  земної  цвіт,
і  в  мереживі  проміннім  бенкетуєм  і  співаєм,  –
співом  тим  благословляєм  з  вишини  прекрасний  світ.

Я  безмежні  й  неоглядні  володіння  всюди  маю  –
в  мене  сонце  ясно  світить,  в  мене  всесвіт  розмовляє!

2  
Мов  донька  закохана  зірка  вмирає
у  блисках  останніх  –  тремких,  золотих,
і  морок  вечірній  на  мене  спадає.  
Та  радість  дитяча  безмірно  сіяє
в  блакитних  очах  щиросердих  моїх.

Темніють  тремтливо  незміряні  сині
і  простір  зорі  золотої  вже  спить.
Та  в  барвних  садів  моїх  тихих  сплетіннях,
в  безсонних  долин  моїх  темних  тремтіннях
невидимий  ранок  горить.

І  в  ласці  привітній,  що  йде  з  вітром  ніжним,
я  душу  відчув  світову  без  тривог,
тремчу,  як  весна,  що  під  пологом  сніжним,  –
далекий,  безмірний  над  широм  недвижним,  –
і  так  же  самітний,  як  бог!

3                  
На  нивах  золотистих  в  осінній  час  казковий,
коли  лягає  полог,  багровий,  чарівний,
співаю,  ослабілий,  я  пісню  світанкову,
закоханий  як  завжди,  і  як  завжди  –  хмільний.

У  сніговій  пустелі  в  холодну  люту  зиму,
коли  лягає  саван,  сріблястий,  льодяний,
співаю,  наче  в  чарах,  мелодію  любиму,
закоханий  як  завжди,  і  як  завжди  –  хмільний.

В  садах  квітучих  звучних  розпусною  весною,  
коли  лягає  килим,  розцвічений,  ясний,
під  крилами  тремчу  я  з  дитячою  жагою,
закоханий  як  завжди,  і  як  завжди  –  хмільний.

І  в  духоті  південній  розпеченого  літа,
коли  налитий  соком  тріпоче  плід  чудний,
благословляю  небо  і  землю  цілковито,
закоханий  як  завжди,  і  як  завжди  –  хмільний.

4
Для  ранків  завжди  двері  залишав  відкриті,
для  вечорів  завжди  навіював  я  сни,
і  пив  росу  із  пречудових  квітів,
пив  з  пелюсток  я  аромат  чудний.
Тоді  мою  переповняли  душу
пилок  дерев,  уся  весни  краса;
людина  й  бог,  я  все  всотати  мушу,  –
мої  вдихають  сонце  небеса.

Носив  я  кораблі  на  водній  ширі,
і  всі  створіння  слухали  мій  зов.
У  темне  місто,  де  раби  і  звірі,
приніс  я  сонце  –  пломінь  і  любов.
Тоді  до  мене  небо  знов  шепоче,
знов  гріє  і  запрошує  згори  –
і  в  ласці  кожна  гілочка  тріпоче,  –
мої  весною  дихають  вітри.

5
Я  народжуюсь  у  хвилях  на  поверхні  вод  глибоких,
променистий  і  прозорий,  наче  блиск  перлин  ясних,
і  лечу  по  невідомих  далях  просторів  широких,
і  під  куполом  безмежним  голубих  небес  високих
зводжу  замки  з  хризоліту  на  підмурках  золотих.

Зводжу  замки  я  та  вежі  і  над  всесвітом  співаю  –
сам  і  всесвіт,  і  природа  –  а  в  природі  цій  я  Пан;
то  гарячий,  наче  сонце,  неосяжність  зігріваю,
то  вмираю,  наче  фенікс,  то  з  горіння  воскресаю  –
сам  горіння,  сам  і  сонце,  і  бурхливий  океан.

А  в  безхмарній  сфері  неба,  взявши  владу  над  богами,
п’ю  нічну  я  прохолоду,  спеки  денної  напій,
миті  вічності  сповняю  небувалими  дивами
і  на  просторах  далеких  розмовляю  із  вітрами,  –
сам  бажання,  сам  і  буря,  сам  талан  і  супокій.

На  своїх  широких  грудях  укриваю  небосхили  –
безконечний  світ  мій  тоне  в  загадковій  глибині.
І  мої  шляхи  звертають  на  круті  незнані  схили  –
на  безкрайніх  горизонтах  хто  догнати  мав  би  силу
всі  мої  бажання  бога  й  бурні  хмари  навісні?

6
Моє  в  скорботі  серце  не  буває,  
бо  вільний  і  безмежний  всесвіт  мій.
Воно  листків  тремтіння  відчуває,
воно  і  сонце,  й  небокрай  ясний.
У  сонці  тім  себе  я  зігріваю,  
самотній  бог  в  своїй  самотині,
і  в  пісні  я  живу,  і  в  ній  страждаю,
і  світ  боготворить  мої  пісні.

Весь  всесвіт  мій  –  від  краю  і  до  краю,
і  барвна  путь  моя  квітчає  твердь;
коли  над  світом  небо  освітляю,
то  у  мені  вмирає  навіть  смерть;
і,  як  струмок  прозоро-швидкоплинний,
напоюю  я  луки  весняні;
і,  наче  сонце,  вічне  і  промінне,
розтоплюю  я  ріки  льодяні.

У  просторі  літаю  я  зухвало,  
неначе  день,  безхмарний  та  ясний;
в  мені  кінець,  в  мені  також  начало,
і  мука  теж  для  всіх  дитячих  мрій;
переді  мною  простір  неймовірний,
де  п’ю  я  сонця  промені  щодень,
я  там  горю,  співаю  непомірно,
і  сонце  палахтить  з  моїх  пісень.

7
Несу  я  в  життя  ніжні  ласки  дитячі
і  спектри  веселки  чудесної  вдаль;
несу  світлих  барв  переливи  тремтячі
і  тиху  скорботу,  і  теплу  печаль.
Несу  я  лазур  на  розліг  неозорий  –
безмірно  далекий,  глибокий  без  меж.
В  мені  й  через  мене  там  небо  говорить,  –
там  пісня  душі  бога  вічного  теж.
В  пустелю  безкрайню  у  вічнім  блуканні
несу  жар  проміння  і  свіжість  гаїв,  
бо  маю  в  собі  таємниці  надранні
і  сонце  сіяє  крізь  очі  мої.

8
Я  живу  в  розцвіченій  природі,  –
у  безмежній  сонячній  оселі,
і,  немов  усі  боги,  безгрішний,
долю  світу  прагну  вберегти.
Там  мій  дух  не  знає  зла  і  болю,
там  не  мучать  думи  невеселі,  –
я  роджусь,  неначе  світла  пісня,
в  затишній  колисці  самоти.

Маю  там  я  шумні  водоспади,
гори  у  снігах,  –  чудні,  бентежні;
маю  житні  золотисті  ниви
і  широкі  луки  весняні;
маю  теплі,  з  маками,  садочки
і  поля  сочисті  та  безмежні,
по  яких  звиваються  поволі
ріки  тихоплинні  осяйні.

Маю  я  колиску  легковійну
і  діброви  барвно-густолисті.
Все  живе  в  мені  розквітне  знову,
мертве  все  прокинеться  в  мені.
І,  немов  усі  боги,  безгрішний,
я  люблю  небес  висоти  чисті,
я  люблю  блиск  місячної  ночі,
сни  душі  дитячої  ясні.

А  як  постає  весняний  вечір,
в  тіні  на  безкрайніх  небесах
я  зірки  цілую  трепетливо
і  голублю  місяць  золотий.
Землю  пригортаючи  запально,
таємниці  їй  шепчу  довічні  –
таємниці,  в  котрих  б’ється  світлом
джерело  жадання  та  надій.

Я  живу  в  розцвіченій  природі,  –
у  безмежній  сонячній  оселі,
і,  немов  усі  боги,  безгрішний,
долю  світу  прагну  вберегти.
Там  мій  дух  не  знає  мук  і  болю,
там  не  мучать  думи  невеселі,  –
я  роджусь,  неначе  світла  пісня,
в  затишній  колисці  самоти.

9
Стихійний  і  бунтарський  палю  ліси  величні,
і  з  їхнього  горіння  в  мені  вогню  моря  –
і  сни  мене  зродили,  безумні  й  віковічні  –
я  сам  і  пізній  вечір,  і  ранішня  зоря.

І  сяю  над  полями  далекими,  без  краю  –
полями,  що  розквітли  у  сяєві  моїм;
і  ніжні  аромати  ранкові  випиваю  –
і  сам  я  ніжний  ранок  і  біле  світло  в  нім.

І  сяю  крізь  тумани  вагань  моїх  несходжені,
і  сам  себе  будую,  й  себе  ламаю  теж,  
і  в  сяючих  чертогах  з  моїм  ясним  народженням
душа  у  світ  приходить,  усміхнена  без  меж.

Я  є  хмара  легкокрила,  хмара  світла  і  прозора,  –
і  гойдаюсь  у  промінні  вечорової  зорі;
я  є  хмара  легкокрила,  страхітлива  і  сувора,  –
і  щедротно  проливаюсь  я  на  ниви  і  бори.

І  ласкаво  орошаю  я  садочки  буйноцвітні  –
ці  садочки  буйноцвітні  поїть  лиш  моя  роса.
Я  є  хмара  швидкоплинна  там,  де  простори  привітні,
і  в  мені  ростуть  могутньо  животворні  чудеса.

У  мені  ростуть  могутньо  чорні  блискавки  і  бурі,
я  заблудлий  вічно  прагну  в  берегів  безмежну  даль...
Я  є  хмара  швидкоплинна  на  розгорнутій  лазурі,
я  є  хмара  швидкоплинна  –  світла  радість  і  печаль.

11
Народжений  з  землі  і  небом  оповитий  –
володар  світовий  і  син  богів  могучий.
Владар  густих  лісів  і  бур  несамовитих  –
у  мене  в  небесах  живуть  вітри  ревучі.

Величний  і  благий,  немов  весна  пестлива,–
запалені  в  мені  палахкотять  світила.
Відважний  і  стрімкий  політ  мій  гордівливий
і  серце  всі  серця  для  мене  полонило.

На  той  вмирущий  світ  без  віри  та  надії
із  подихом  моїм  жага  душі  спустилась.
Під  небом  під  моїм  природа  молодіє,
під  небом  під  моїм  природа  народилась.

І  повсякчас  один  –  тривоги  нескінченні,
і  землю  я  люблю,  і  сонячне  проміння;
безсонний  наче  бог  у  вічному  натхненні  –
з  землі  родивсь  на  світ  –  для  світла  і  горіння.

Народжений  з  землі  і  небом  оповитий  –
володар  світовий  і  син  богів  могучий.
Владар  густих  лісів  і  бур  несамовитих  –
у  мене  в  небесах  живуть  вітри  ревучі.

12
Я  гордий,  наче  сонце,  і  ласкавий  –
ласкавий  як  вечірні  небеса.
Мій  дух  збунтований  і  жвавий
і  гордий  я,  безмежний  і  яскравий  –
яскравий,  як  весняні  небеса.

Я  гордий,  наче  сонце,  і  щедротний  –
щедротний  наче  матінка-земля.
Мій  дух  безхмарний  і  спекотний
і  гордий  я,  журливий  і  щедротний  –
щедротний,  наче  батьківська  земля.

13
Люблю  я  тишу  білих  півсутінків  ранкових,
коли  блищить  і  сяє  коралями  роса;
люблю  я  теж  і  ночі  –  ті  ночі  загадкові,  
і  їхні  оповідки  про  дивні  чудеса.

Люблю  весни  прихід  я  і  труд  її  пестливий,
люблю  печаль  осінню  –  глибоку,  неземну.
А  ще  люблю  я  бурі  стрімкої  хід  бурхливий
і  дівчину  кохаю  бентежну,  мовчазну.

Христо  Ясенов,  Цикъл  «Пан»  
1
Аз  владея  ширината  на  безбрежните  простори  -
в  мене  слънцето  изгрява  и  вселената  говори!
 
И  когато  притъмнеят  висините  ведросини
в  теменужната  прохлада  на  затишие  и  сън,
аз  прехвъркам  лекокрилен  над  полета  и  градини
и  събирам  боговете  с  миротворния  си  звън.
 
И  понесени  далеко  над  самотните  поляни,
веем  вихрени  одежди  -  и  над  сънните  земи
бием  медните  езици  на  загадъчни  камбани
и  пируваме  и  пеем  в  напластените  тъми.
 
И  забравили  тъгата  на  суетностите  черни  -
в  онзи  час,  когато  всичко  в  примирение  мълчи,  -
ний  танцуваме  и  пеем  из  просторите  вечерни
и  пленително  се  греем  в  златолунните  лъчи.
 
А  когато  светло  утро  издалеко  се  разведри
и  разлее  на  потоци  топли,  румени  зари,
ний  откриваме  простора  на  безбрежията  ведри
и  събуждаме  живота  на  задрямали  гори.
 
И  невидимо-самотни  приласкаваме  цветята
и  наливаме  ги  с  бисер,  руйно  вино  и  роса  -
и  прехвъркаме  далеко,  надалеко  из  полята  -
и  се  губим  в  ширината  на  самите  небеса.
 
А  понесени  високо  палим  слънцето  и  греем  -
греем  с  топлата  отрада  на  всемирна  красота  -
и  в  лъчистата  му  мрежа  ний  пируваме  и  пеем,
пеем  гордо  -  и  всемощно  благославяме  света.
 
Аз  владея  ширината  на  безбрежните  простори  -
в  мене  слънцето  изгрява  и  вселената  говори!

2
Кат  влюбена  щерка  зората  умира
сред  златния  трепет  на  късни  лъчи
и  вечерен  здрач  се  над  мене  простира.
Но  детската  радост  безумно  прозира
в  лазурния  поглед  на  мойте  очи.
 
Тъмнеят  и  тръпнат  безбрежия  сини
и  гасне  простора  от  златни  зари.
Но  в  пъстрия  губер  на  мойте  градини
и  в  будния  трепет  на  мойте  долини
невидимо  утро  гори.
 
И  в  топлата  ласка  на  вятъра  нежен
усещам  душата  на  мира  дълбок
и  тръпна,  кат  пролет  под  покрива  снежен  -
и  аз  съм  далечен  -  и  много  безбрежен  -
и  аз  съм  самотен  кат  бог!

3
И  в  златните  полета  на  къдравата  есен,
под  грейналите  багри  на  румен  златоткан,
аз  пея,  превъвзмогнат,  предутринната  песен
и  винаги  съм  влюбен,  и  всякога  пиян.
 
И  в  снежните  пустини  на  ледената  зима,
под  стъкления  поглед  на  белия  саван,
аз  пея  зачарован  мелодия  любима
и  винаги  съм  влюбен,  и  всякога  пиян.
 
И  в  звучните  градини  на  блудницата  пролет,
сред  пъстрите  прегръдки  на  губера  разстлан,
аз  тръпна  под  крилата  на  детския  си  полет
н  винаги  съм  влюбен,  и  всякога  пиян.
 
И  в  пладнешкия  задух  на  грейналото  лето,
когато  тръпне  плодът  от  сокове  налян,
аз  мирно  благославям  земята  и  небето
и  винаги  съм  влюбен,  и  всякога  пиян.

4
На  много  утрини  отворих  аз  вратата,
на  много  вечери  навеях  от  сънят
и  пих  на  всяко  цвете  от  росата,
и  пих  на  всяка  чашка  от  дъхът.
И  в  тоя  час  душата  ми  е  пълна
със  цветен  прах  от  всички  дървеса:
човек  и  бог,  аз  всичко  ще  погълна,
че  слънце  дишат  мойте  небеса.
 
По  водна  шир  понесох  аз  кораби  -
и  всяка  твар  усети  моя  зов.
И  в  тъмний  град  от  зверове  и  раби
запалих  слънце  -  пламък  и  любов.
И  в  тоя  час  небето  пак  ми  шепне,
небето  пак  ме  грее  и  зове  -
и  в  ласките  ми  всяка  вейка  трепне,
че  пролет  дишат  моите  ветрове.

5
Аз  се  раждам  из  вълните  на  подводия  дълбоки
лъчезарен  и  прозрачен,  като  светъл  маргарит,
и  прехвъркам  по  безкрайни  и  неведоми  посоки  -
и  под  свода  необятен  на  лазурите  високи
дигам  замъци  от  злато  и  въздушен  хризолит.
 
Дигам  замъци  и  кули  и  над  мировете  пея  -
сам  вселена  и  природа  -  и  в  природата  съм  Пан;
ту  запален  като  слънце  над  безбрежията  грея;
ту  умирам  като  феникс  -  и  възкръсвам,  и  живея  -
сам  горение  и  слънце  и  стихиен  океан.
 
А  в  безоблачните  сфери,  превъзмогнал  боговете,
пия  нощната  прохлада  и  предпладнешкия  зной  -
и  запълням  като  тайна  всеки  миг  от  вековете  -
и  в  далечните  пространства  разговарям  с  ветровете,
сам  желание  и  буря,  и  фъртуна,  и  покой.
 
А  в  широката  си  пазва  крия  всички  небосклони  -
моят  мир  е  необятен  и  загадъчно-дълбок.
Мойте  пътища  завиват  по  неведоми  наклони  -
и  в  безбрежните  предели  кой  би  смогнал  да  догони
моя  облак  буреносен  и  желание  на  бог?

6
Сърцето  ми  в  скръбта  се  не  събира:
безбрежен  и  широк  е  моят  мир.
То  трепета  на  всеки  лист  разбира,
то  слънце  е  и  светла  кръгошир.
То  слънце  е  -  и  в  него  аз  се  грея  -
самичък  бог  сред  свойта  самота  -
и  в  песента  си  страдам  и  живея,
и  в  песента  ми  влюбен  е  света.
 
От  край  до  край  вселената  владея
и  пъстроцветен  вий  се  моят  път;
като  небе  над  мировете  грея,
че  в  мен  умира  и  самата  смърт;
и  като  ручей  светло-бистротечен,
аз  напоявам  цветните  лъки;
и  като  слънце  пламенен  и  вечен,
аз  разтопявам  ледните  реки.
 
Където  мина,  пътища  чертая,
безоблачен  и  ведър  като  ден;
във  мене  е  началото  и  края
и  мъката  на  всеки  детски  блен;
пред  мене  е  широко  и  просторно
и  пия  аз  от  слънцето  зари;
и  аз  горя  и  пея  неуморно,
че  в  мойта  песен  слънцето  гори.

7  
Аз  нося  живота  на  детските  ласки
и  звучния  спектър  на  чудна  дъга;
аз  нося  играта  на  светлите  краски
и  тиха  нерадост,  и  топла  тъга.
Аз  нося  лазура  на  волни  простори  -
безкрайно  далечен,  безкрайно  дълбок.
През  мене  и  в  мене  небето  говори
и  пее  душата  на  вечния  бог.
И  вечно  залутан  в  пустини  безкрайни,
аз  нося  прохлада  и  топли  лъчи,
че  в  мене  живеят  предутрини  тайни
и  слънцето  грее  през  мойте  очи.

8
Аз  живея  в  цветната  природа
на  широка,  необятна  хижа
и  безгрешен  като  боговете,
крия  там  съдбата  на  света.
Моят  дух  не  зная  що  е  болка,
моят  дух  не  знае  що  е  грижа:
аз  се  раждам  светъл  като  песен
в  люлката  на  всяка  самота.
 
Имам  аз  и  шумни  водопади,
и  балкани  шеметни  и  снежни;
имам  житни  златокласи  ниви
и  широки  пролетни  лъки;
имам  топли  макови  градини
и  полета  сочни  и  безбрежни,
по  които  бавно  лъкатушат
бистросини  езерни  реки.
 
Имам  аз  и  люлка  от  зефири
и  дъбрави  цветно-къдролисти.
В  мене  всичко  живо  се  възражда,
в  мене  всичко  мъртво  се  руши.
И  безгрешен  като  боговете,
аз  обичам  висините  чисти,
аз  обичам  лунните  девойки
и  съня  на  детските  души.
 
А  в  часа  на  пролетната  вечер
в  сянката  на  сферите  безкрайни
аз  целувам  трепетно  звездите
и  лаская  златната  луна.
И  прегърнал  шеметно  земята,
аз  й  шепна  вечните  си  тайни  -
тайните,  в  които  лъкатуши
изворът  на  всяка  светлина.
 
Аз  живея  в  цветната  природа
на  широка,  необятна  хижа
и  безгрешен  като  боговете,
крия  там  съдбата  на  света.
Моят  дух  не  знае  що  е  болка,
моят  дух  не  знае  що  е  грижа:
аз  се  раждам  светъл  като  песен
в  люлката  на  всяка  самота.

9
Стихиен  и  метежен,  аз  паля  лесовете
и  в  пламъка  им  бурен  възпламвам  и  горя  -
и  раждам  се  безумно  в  съня  на  вековете  -
самичък  късна  вечер  и  утринна  заря.
 
И  грея  над  полята  далечни  и  безбрежни  -
полята  нацъфтели  от  мойта  топлина;
и  пия  аромата  на  утрините  нежни  -
самичък  нежно  утро  и  бяла  светлина.
 
И  грея  през  мъглите  на  своето  съмнение,
и  себе  си  изграждам,  и  себе  си  руша  -
и  в  светлите  чертози  на  моето  рождение
усмихната  се  ражда  световната  душа.
 
Аз  съм  облак  лекокрилен,  облак  бледен  и  прозрачен  -
и  люлея  се  запален  от  вечерните  зари;
аз  съм  облак  лекокрилен,  застрашителен  и  мрачен  -
и  поройно  се  изливам  над  полета  и  гори.
 
И  гальовно  оросявам  цветнокъдрите  градини  -
цветнокъдрите  градини  пият  моята  роса.
Аз  съм  облак  бързотечен  във  простори  ведросини  -
в  мен  са  мощно  въплотени  животворни  чудеса.
 
В  мен  са  мощно  въплотени  черни  мълнии  и  бури
и  залутан  вечно  търся  на  безбрежия  брега...
Аз  съм  облак  бързотечен  по  разстланите  лазури,
аз  съм  облак  бързотечен  -  светла  радост  и  тъга.

11
Земята  ме  роди,  небето  ме  отхрани  -
световен  властелин  и  син  на  боговете.
Владетел  на  гори  и  бурни  урагани  -
във  моето  небе  живеят  ветровете.
 
Размирно-величав  и  нежен  като  пролет  -
запалени  от  мен  възпламнуват  слънцата.
Стремителен  и  горд  е  смелият  ми  полет
и  в  моето  сърце  пленени  са  сърцата.
 
На  тоя  смъртен  мир  без  вяра  и  отрада
аз  дъхнах  трепета  на  свойта  вечна  жажда.
Под  моето  небе  природата  е  млада,
под  моето  небе  природата  се  ражда.
 
И  винаги  един  -  фъртуна  и  тревога,  -
земята  любя  аз  и  слънцето  милея;
и  вечно  окрилен  и  буден  като  бога  -
земята  ме  роди  да  паля  и  да  грея.
 
Земята  ме  роди,  небето  ме  отхрани  -
световен  властелин  и  син  на  боговете.
Владетел  на  гори  и  бурни  урагани  -
във  моето  небе  живеят  ветровете.

12
Аз  горд  съм  като  слънцето  и  нежен  -
и  нежен  като  вечерно  небе.
Духът  ми  е  стихиен  и  метежен
и  аз  съм  горд,  просторен  и  безбрежен  -
безбрежен  като  пролетно  небе.
 
Аз  горд  съм  като  слънцето  и  щедър  -
и  щедър  като  майката  земя.
Духът  ми  е  безоблачен  и  ведър.
и  аз  съм  горд  и  горестен,  и  щедър  -
и  щедър  като  родната  земя.

13
Обичам  тишината  на  утрините  бели
и  бисерния  блясък  на  тяхната  роса;
обичам  и  нощите  -  нощите  навалели  -
и  приказките  техни  за  странни  чудеса.
 
Обичам  всяка  пролет  и  рожбите  й  нежни,
обичам  и  тъгата  на  есенния  ден.
но  любя  и  размаха  на  бурите  метежни,
и  тихата  девойка,  потънала  във  свен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2020

Алєсь Звонак, Бажання

Багато  їх.  Я  збережу  одно:
Коли  бажанням  в  грудях  стане  тісно,  –
З  могутнім  хором  завжди  заодно
Нехай  звучить  моя  тривожна  пісня.

Вона  пройшла  крізь  вогняне  горно,
Жила  зі  мною  в  глушині  безлісній.
Її  народу  я  віддав  давно  –
Ще  у  роки  весняні  й  не  зловісні.

Нехай  рядків  розплавлений  свинець
Співзвуччям  часу,  ладом  думки  строгим
Жахтить  у  серці,  наче  пломінець!

Я  по  землі  пройшов  з  кінця  в  кінець
Того  бажання  Дантову  дорогу,  –
Так  повелів  років  старий  мудрець!

Алесь  Звонак
Жаданне

Іх  многа.  Я  прыберагу  адно,
Калі    ў  грудзях  жаданням  стане  цесна:  
Хачу,  ў  магутным  хоры  каб  чутно
Было  маю  ўстрывожаную  песню.

Яна  прайшла  пякучае  гарно,
Жыла  са  мной  адна  ў  глушы  бязлеснай.
Яе  народу  я  аддаў  даўно  –
Яшчэ  ў  гады  прадбур'я  і  прадвесня.

Няхай  радкоў  расплаўлены  свінец
Сугуччам  часу,  ладам  думкі  строгай
Заўсёды  будзе  ў  сэрцы  палымнець!

Я  абышоў  зямлю  з  канца  ў  канец
Таго  жадання  Дантавай  дарогай,  –
Так  загадаў  гадоў  сівы  мудрэц!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866624
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.03.2020

Алєcь Звoнaк, Краса

Блакитних  хвиль  стрімкий  невгавний  біг
На  береги  в  смарагдовій  оправі...
О  Нароч!  Серце  я  приніс  тобі,
Ним  володіть  –  твоє  сьогодні  право!

Там  над  обривом  схиленій  вербі
Щось  шепчуть  засоромлені  купави,
Весляр  веслом  рве  хмари,  далебі,
Поглянь:  і  сонце  так  торкне  небавом!

Приніс  тобі  привіт  уперше  мій,
Я  перший  раз  красу  твою  пригубив,
Спинивши  серця  звучний    перебій!

І  я  дивлюся,  як  у  вічнім  шлюбі
Піщаних  берегів  жагучі  губи  
Цілує  хвиль  уранішній  прибій...

Алесь  Звонак
Хараство

Блакітнай  хвалі  несціханы  бег
На  берагі  ў  смарагдавай  аправе...
О  Нарач!  Сэрца  я  прынёс  табе,
Валодаць  ім  –  тваё  сягоння  права!

Па-над  абрывам  схіленай  вярбе
Штось  шэпчуць  сарамлівыя  купавы,
Вяслом  кранае  воблака  грабец.
Глядзі:  кране  і  сонца  неўзабаве!

Я  ўпершыню  вітаюся  з  табой,
Я  першы  раз  красы  твае  прыгубіў,
Суняўшы  сэрца  гулкі  перабой!

И  я  дзіўлюся,  як  у  вечным  шлюбе
Пясчаных  берагоў  сухія  губы
Цалуе  хваляў  ранішні  прыбой...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866623
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.03.2020

Алєсь Звонак, Вітчизна

У  сірій  свитці  ходить  Листопад...  
Хоч  і  давно  гілля  безлисте,  голе,
Та  гостро  пахне  яблуками  сад
І  збіжжям  пахне  післяжнивне  поле.

Земля  моя!  Осінній  кругогляд  –
Туманів  піна  у  небесних  полах,
Міраж  доріг,  задумливість  левад,
І  жовте  листя  бронзовіє  долом...

Тебе  очима  миттю  я  обвів,
Цілком  від  здивування  онімілий:
Дощі  ось  тільки  глухо  прошуміли,

А  в  рунах  лан  смарагдами  розцвів...
Здається,  –  полотно  митець  умілий
Так  бездоганно  фарбою  покрив.

Алecь  Звoнaк
Радзіма

У  світцы  шэрай  крочыць  Лістапад...
Хоць  і  даўно  ні  лісціка  на  голлі,
А  востра  пахне  яблыкамі  сад
І  збажыной  прытомленае  поле.

Зямля  мая!  Асенні  далягляд  –
Туманаў  пена  ў  неба  у  прыполе,
Міраж  дарог,  задумны  шэпт  прысад
І  жаўталісце  бронзавае  доле...

Цябе  вачыма  абягу  угрунь,
Суздром  здзіўленнем  шчасным  анямелы:
Дажджы  вось  толькі  глуха  прашумелі

И  праступіла  ізумрудам  рунь...
Здаецца,  тонкі  колер  акварэлі
Паклаў  мастак  на  палатняны  грунт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866497
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.02.2020

Алєсь Звонак, Диво: Сонет 5

І  доки  я  належу  до  породи,  
Що  сенс  шукає  в  русі  та  ході,
Зі  мною  будь  завжди  в  моїх  незгодах  –
У  яві,  в  снах,  на  суші  та  воді!

Полинна  гіркість  і  троянди  врода
Тобі  й  мені  призначені  в  наділ,
Щоб  втрати  біль  і  радість,  що  приходить,
Порівно  мали  в  щасті  та  в  біді.

Ти,  може,  тільки  мить  мені  вділила,
Та  мить  оця  дорівнює  рокам,
І  миті  блиск  ясніший,  ніж  світила;

Тому  я  світлу  пам’ять  не  віддам
У  кігті  забуття.  Її  незгасна  сила  
Порівно  до  кінця  хай  сяє  нам!

Алecь  Звoнaк
Дзіва:  Санет  5

Пакуль  належу  я  да  той  пароды,
Што  сэнс  шукае  ў  руху  і  хадзе,  
Са  мною  будзь  усюды  і  за  ўсёды  –
У  яве,  ў  снах,  на  сушы  і  вадзе!

Бо  палыну  гаркота  й  ружы  водар
Табе  і  мне  аддадзены  ў  надзел,
Каб  страты  боль  і  радасці  знаходак
Дзялілі  роўна  ў  шчасці  і  ў  бядзе.

Ты,  можа,  момант  толькі  падарыла,
Але  вага  яго  –  раўня  гадам,
А  бляск  яго  –  ярчэй  любых  свяцілаў;

Таму  я  памяць  светлую  не  дам
У  кіпці  забыцця.  З  нязгаснай  сілай
Хай  да  канца  пароўну  свеціць  нам!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866496
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.02.2020

Алєсь Звонак, Диво: Сонет 4

Я  не  під  щасною  родивсь  зорею,  –
Діставши  перцю  й  солі  через  край!
Зате  тепер  я  з  ласкою  твоєю,  –  
Мого  життя  сіяюча  зоря!

Не  ждав  тебе,  хоч  і  зрадів  душею,
Що  ти  прийшла  під  солов’їний  грай
Вінком  над  турбаниною  моєю,
Де  щирій  дружбі  місце  і  пора.

Усе  було  в  житті,  крім  супокою,  
Були  і  рай,  і  пекло,  і  любов...
Тепер  усе  заповнене  тобою,

Тепер  з  тобою  затишок  прийшов.  
Тому  й  прошу:  сама  собою  знов
Ти  будь,  –  ніж  бути  власністю  чужою...

Алecь  Звoнaк  
Дзіва:  Санет  4

Я  не  пад  шчаснай  зоркаю  народжан  –
Хапіў  я  перцу  й  солі  цераз  край!
За  ўсё  цяпер  табою  ўзнагароджан,
Майго  жыцця  вячэрняя  зара!

Я  не  шукаў  цябе,  хоць  тройчы  згодзен
З  тым,  што  прыйшла  сама  пад  пеўчы  грай
Вянком  маім  нягодам  і  прыгодам,
Дзе  шчырай  дружбе  месца  і  пара.

Усё  было  ў  жыцці,  апроч  спакою,
Былі  і  рай,  і  пекла,  і  любоў...
Цяпер  усё  запоўнена  табою,

Цяпер  усё  авеяна  табой.
Таму  й  прашу  я:  будзь  сама  сабой  –
Так  лепш,  чым  быць  уласнасцю  чужою...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2020

Алєсь Звонак, Диво: Сонет 3

Було  і  так  –  похмурий  і  затятий
Немовби  скнара,  я  ховав  в  журбі
Усе,  чого  у  серці  так  багато,
Що  не  було  призначене  тобі.

А  ти  прийшла,  мої  свіча  і  свято,
Мій  кращий  лікар  від  усяких  бід,  –
Я  все  віддав,  зламавши  сховку  ґрати,
Одну  тебе  покинувши  собі.

І  в  прах  зійшли  усі  мої  тривоги,
І  недовіри  тінь  у  світлі  мре,
Бо  знов  мене  покликала  в  дорогу,

Бо  слід  твій  час  ніколи  не  зітре.
Багатий  духом  той,  хто  дасть  убогим,
А  вбогий  той,  хто  завжди  лиш  бере.

Алecь  Звoнaк  
Дзіва:  Санет  3

Было  і  так:  пануры  і  зацяты,
Нибыта  скнара,  я  хаваў    глыбей
Усё,  чым  серца  і  душа  багаты,
Што  не  было  прызначана  табе.

А  ты  прыйшла,  маё  святло  і  свята,
Мой  лепшы  лекар  ад  усякіх  бед,  –
Я  ўсё  аддаў,  зламаўшы  сховаў  краты,
Адну  цябе  пакінуўшы  сабе.

І  ў  прах  зляцелі  ўсе  мае  трывогі,
И  недаверу  цен  адскочыў  прэч,
Бо  ты  ізноў  паклікала  ў  дарогу,

Бо  след  твой  час  ніколі  не  сатрэ.
Багаты  духам  той,  хто  дорыць  многа,
Убогі    –  хто  не  дорыць,  а  бярэ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866378
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.02.2020

Алєсь Звонак, Диво: Сонет 2

Давно  вже  юність  в  далеч  відлетіла,
Зотлів  на  попіл  присок  почуття,
Затишку  прагне  і  душа,  і  тіло,
А  не  громів  і  блискавок  життя.

Так  думав  я.  Та  по-жіночі  сміло
Ти  увійшла,  як  буря  в  укриття,
У  спокій  мій.  І  знов  душа  скипіла,
Відчувши  радість  знайдену  буття.

З  країни  сонця  і  пісків  пекучих,
Як  довгождане  чудо,  диво  з  див,
Прийшла  ти  в  тінь  думок  моїх  дрімучих,

Щоб  знов  весни  величний  переспів
Ожив  в  словах  пісень  дзвінких,  живучих,  –
Як  присуд  твій  ласкавий  встановив.

Алecь  Звoнaк  
Дзіва:  Санет  2

Даўно  юнацтва  ўдалеч  адляцела,
Сатлеў  на  попел  прысак  пачуцця,
Спакою  прагне  і  душа,  і  цела,
А  не  грымот  і  бліскавіц  жыцця.

Так  думаў  я.  Ды  па-жыноцку  смела
Ты  увайшла,  як  бура  ў  сон  трысця,
У  мой  спакой.  И  зноў  душа  запела,
Адчуўшы  радасць  поўную  быцця.

З  краіны  сонца  і  пяскоў  зыбучых,
Як  дзіва  дзіў,  доўгачаканы  цуд,
Прыйшла  ты  ў  засень  дум  маіх  дрымучых,

Каб  зноў  вясны  ўрачысты  перагуд
Ажыў  у  словах  песень  неўміручых,
Як  падказаў  ласкавы  твой  прысуд.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866266
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2020

Алєсь Звонак, Диво: Сонет 1

Був  темний  ліс.  Був  щебет  солов’їний.
Був  зябликів  дзвінкий  співучий  клик.
Сердець  був  стук.  Момент  був  той  єдиний,
Що  розум  ним  пройматися  не  звик.

Згадай  його  ти  в  радісну  хвилину,
Коли  замре  у  грудях  щастя  крик,
Той  неповторний  ранок,  час  невпинний,
Без  дум,  розрад,  коли  весь  острах  зник.

Згадай  і  рук  тепло,  і  поринання
В  бездонні  очі,  темні,  наче  ніч,
Одне,  як  подих  вітерцю,  дихання,  –

В  скупому  щасті  ми  були  одні.
А  над  усім  життя  тріумфування,
Де  яви  блиск  яскравіший  від  снів...

Алecь  Звoнaк  
Дзіва:  Санет  1

Быў  цёмны  лес.  Быў  пошчак  салаўіны.
Быў  берасцянак  звонкі  пераклік.
Быў  серцаў  стук.  Быў  момант  той  адзіны,
Што  не  бярэ  свядомасть  на  улік.

Згадай  яго  ты  ў  светлую  хвіліну,
Калі  замрэ  ў  грудзях  ад  шчасця  крык,
Той  непаўторны  ранак,  лёт  хвіліны,
Без  дум,  разваг,  без  пошлых  закавык.

Згадай  і  рук  цяпло,  і  скрыжаванне
Бяздонных    зрэнак,  цёмных,  нібы  ноч,
Адно,  як  шолах  ветрыка,  дыханне,

Скупое  шчасце  на  дваіх  адно.
А  над  усім  жыцця  трыумфаванне,
Дзе  явы  бляск  ярчэй  чароўных  сноў...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866265
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2020

Мара Белчева, Сонет 5: На небесах ворота змій неспинний

На  небесах  ворота  змій  неспинний
на  вечір  зачинив.  Вже  за  хвилину
недбало  кинув  срібний  погляд  свій
і  звивсь  в  погаслий  простір  вогняний.

Вбрання  строкате  ліс  собі  накинув,
із  гір  униз  вертаючись  в  долину,
немовби  був  на  бесіді  якій,
де  тішився  в  розмові  потайній...

Дитячий  сон  стоїть  переді  мною:
жінки  в  шовках  неспішною  ходою
із  храму  повертаються  у  дім.

Мене  мов  мати  рідна  пригорнула,
любов'ю  світу  ніжно  обгорнула,  –
була  я  не  сама  у  світі  тім.

Мара  Белчева  
Сонет  5:  На  небосвода  вихрен  змей  вратата

На  небосвода  вихрен  змей  вратата
на  вечерта  затваря.  От  гредата
набързо  хвърли  тя  сребристий  взор
и  сви  във  прегорелия  простор.

Във  пъстрия  си  накит  там  гората,
надолу  връща  се  към  долината;
като  че  ли  била  е  на  събор
унесена  в  потаен  разговор.  .  .

Детински  сън  минава  ми  в  очите:
със  пъстри  свилени  поли  жените
от  храма  връщайки  се  към  дома.

На  площа  майка  ми  кат  ме  прегърна
и  целий  свят  в  милувка  ме  обгърна
когато  на  света  не  бях  сама.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866145
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.02.2020

Мара Белчева, Мені дай, Боже, сили

Мені  дай,  Боже,  сили
іти  по  світу  гідно,
щоб  милості  я,  бідна,
ні  в  кого  не  просила.

Для  всіх  роздав  ти  муки,
а  сили  лиш  краплину.
Рятуй,  бо  я  загину
з  любові  та  розлуки!

Мара  Белчева  
О,  дай  ми,  Боже,  сила

О,  дай  ми,  Боже,  сила
света  сама  да  нося
и  милост  да  не  прося
аз,  никому  немила.

На  всички  дал  си  мъки,
но  сила  на  малцина.
О,  дай  да  не  загина
от  обич  и  разлъки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866144
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.02.2020

Іван Йончев, Молитва

О,  Господи,  май  милість  ти  до  них,
до  тих,  що  в  боротьбі  вмирають  –
це  не  вина  їх  і  не    гріх  –
вони  в  душі  не  помсту  мають
для  ворогів.
Вони  свободу  кров’ю  викупляють
знедолених  рабів.

О,  Господи,  май  милість  ти  до  них!

О,  Господи,  май  милість  ти  до  тих
печальних  матерів,  що  нині
до  тебе  в  храмах  моляться  святих,
щоб  ти  зберіг  життя  дитині,  
о,  Боже  мій,
як  мати  береже  в  молінні
дитя  в  душі  своїй.

О,  Господи,  май  милість,  жаль  до  них!

Иван  Йончев  
Молитва

О,  Господи,  смили  се  ти  над  тях,
над  тез,  които  са  в  борбата  -
вина  те  нямат,  нямат  грях  -
не  мъст  таят  си  във  душата
към  подлий  враг.
Те  с  свойта  кръв  изкупват  свободата
на  роб  немил-недраг.

О,  Господи,  смили  се  ти  над  тях!

О,  Господи,  смили  се  ти  над  тез
печални  майки,  дето  в  твоя
пресветъл  храм  на  теб  се  молят  днес.
Пази  им  рожбите  във  боя,
пази  ги,  Бог,
тъй  както  майка  пази  своя
любим  и  скъп  отрок.

О,  Господи,  смили  се,  бди  над  тях!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866046
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2020

Мара Белчева, Я чула, як листки спадали

Я  чула,  як  листки  спадали:
сумні  осінні  дні...
Хтось  вийшов  на  дорогу  в  небо  –
церковний  дзвін  дзвенів.

І,  наче  крик  на  поміч,  глухнув
в  туманній  далині.
Осінні  дні,  листки  спадали,
церковний  дзін  дзвенів.

Мара  Белчева  
Аз  чувам  как  листата  капят

Аз  чувам  как  листата  капят:
есенни  тъжни  дни…
На  път  е  някой  към  небето  —
черковний  звон  звъни.

И  като  стон  за  помощ,  глъхне
отнасян  в  далнини…
Есенни  дни,  листата  капят,
черковний  звон  звъни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866045
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2020

Мара Белчева, Сонет 3: Якби згасити сонечко могла

Якби  згасити  сонечко  могла,
задути  місяць  і  зірки  сріблисті,
щоб  у  зітханнях,  як  у  тьмі  імлистій,
осінні  чудеса  я  зберегла.

І  потушити  голоси  дотла,
і  спогади  очей  моїх  барвисті,
зглушити  на  вустах  пісні  вогнисті,
щоб  їх  забрала  в  далину  імла...

Відколи  очі  ти  свої  закрив,
і  змовкла  у  тобі  любов  священна,
весь  світ  в  мені  навічно  занімів.

Незримого  серпа  єдиний  змах
скосив  і  землю,  й  небеса  для  мене,
і  Бога  я  втопила  у  сльозах.

Мара  Белчева  
Да  можех  слънцето  да  изгася

Да  можех  слънцето  да  изгася,
и  месеца  да  духна  и  звездите,
с  въздишките  си,  като  със  мъглите,
да  скрия  есенните  чудеса.

На  багрите  да  потуша  гласа,
на  пъстрите  си  спомени  очите  -
да  заглуша  устата  на  песните
и  на  мъглите  да  се  понеса...

Откак  заспаха  твоите  очи,
откак  замлъкна  твойта  обич  свята,
във  мене  вече  целий  свят  мълчи.

С  един  замах  невидимия  сърп
ми  покоси  небото  и  земята,
и  Бога  аз  удавих  в  свойта  скръб.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865831
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.02.2020

Мара Белчева, Сонет 2: Ніч дощова жовтнева землю мочить

Ніч  дощова  жовтнева  землю  мочить
углиб.  Співає  тужно  вітровій.
В  цей  час  комусь  горять  зірки  урочі?
На  співчуття  не  маю  більш  надій.

Краплина  кожна  груди  наскрізь  хоче
пробить.  Свій  сон  колише  бір  густий.
До  сну,  а  чи  від  сну  палають  очі?
Не  грає,  не  дзюрчить  потік  німий.

А  вітровій,  як  супровід,  співає
моїм  колишнім  спогадам  у  снах.
Чи  снишся  ти,  чи  я  тобі,  мій  Боже?

Бо  лиш  твоє  ім'я  там  зігріває  
схололий  кут  мій  на  життя  стежках,
де  стогін  мій  почуть  ніхто  не  зможе.

Мара  Белчева  
Дъждовна  октомврийска  нощ  гредите

Дъждовна  октомврийска  нощ  гредите
пронизва.  Вихъра  тъжовно  пей.
Кому  ли  светят  тоя  час  звездите?
За  мене  вече  никой  не  милей.

Капчука  на  земята  във  гърдите
прониква.  Борът  своя  сън  люлей.
За  сън,  от  сън  ли  ми  горят  очите?
Чешмата  не  бълболи  и  не  пей.

Все  вихър,  като  исо,  придружава
на    мойта  стара  приказка  сънят.
Аз  теб  ли,  Боже,  ти  ли  мен  сънува?

Едничко  твойто  име  само  сгрява
изстиналий  ми  кът  в  самотний  път
и  други  никой  моя  стон  не  чува.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865830
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.02.2020

Мара Белчева, Сонет 1: Димить димар

Димить  димар.  Пташки  себе  гойдають.
Зима  на  білених  гілках  пряде.
А  де  поділось  їхнє  листя,  де?
В  мені  з  гілок  також  пташки  співають.

Кого  в  тій  пісні  зігрівати  мають  –
на  берег  на  який  вона  зведе?
В  пустелю  чи  у  храм  його  введе,
де  молитви  на  сонці  дозрівають;

де  золотими  пальцями  в  нестямі
весна  смарагдові  химери  тче;
і  де  роки  в  потоках  тихоплинних,

де  старість  не  хреститимуть  у  храмі;
де  щедро  Божа  благодать  тече
у  молитвах  безмовних  і  сумлінних.

Мара  Белчева  
Дими  коминът

Дими  коминът.  Птички  се  люлеят.
На  бели  клони  зимата  преде.
Къде  са  техните  листа,  къде?
На  други  клони  в  мене  птички  пеят.

Кого  ли  с  песента  си  ще  съгреят  –  
на  кой  ли  бряг  тя  ще  го  изведе?  –  
В  пустиня,  в  храм  ли  ще  го  въведе,
молитвите  на  слънцето  де  зреят;

където  пролетта  със  златни  пръсти
смарагдените  приказки  тъче;
годините  където  нямат  бръчки

и  в  храма  никой  старей  се  не  кръсти.
И  Божията  благодат  тече
в  молитвите  на  съвести  без  злъчки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865710
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.02.2020

Алєсь Звонак, Друзям

[i]Пам’яті  А.  Астрейки[/i]
Уже  тверду  ріллю  вітри  скородять,
Промоклі,    звиті  у  скажений  рух.
Потроху  друзі  всі  мої  відходять,
Все  менше  й  менше  їх  стає  навкруг.

Проб’є  й  моя  година.  Скаже:  годі,
Відбушувало  в  гулі  завірюх
Твоєї  крові  юне  повноводдя  –
Змири  у  цуглях  невгамовний  дух!

Відходять  друзі.  Лиш  відлуння  тихі
Іще  не  скоро  згаснуть  вдалині.
Зотліє  листя,  лід  обійме  ріки,

Та  лист  зелений  зродиться  в  зерні,
Коли  поставить  сонцесяйні  віхи
Весна  на  свіжій  теплій  ярині.

Алecь  Звoнaк  
Сябрам
Памяці  А.  Астрейкі
Ужо  раллю  астылую  скародзіць
Вятроў  прамоклых  апантаны  рух.
Сябры  мае  патроху  адыходзяць,
Усё  радзей  іх  нешырокі  круг.

Праб’е  й  мая  гадзіна.  Скажа:  годзе,
Адбушавала  ў  гуле  завірух
Тваёй  крыві  густое  калаброддзе  –
Змірыся  ў  цуглях,  неўтаймоўны  дух!

Пайшлі  сябры.  Ды  толькі  песень  рэха
Яшчэ  не  скора  далеч  праглыне.
Збуцвее  ліст,  і  лёд  абдыме  рэкі,

А  ўсё  адно  зярнятам  зарунець,
Калі  наставіць  сонечныя  вехі
Вясна  на  свежай  цёплай  ярыне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862130
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.01.2020

Алєсь Звонак, Щирість

Мій  добрий  друже,  хай  по  водах  синіх
Біжать  човни  високих  чистих  дум
Під  небом  світлим  у  моїй  Вітчизні,
Котрій  віддав  усе  –  і  біль,  і  сум,

І  радості  хвилини  безгомінні,
І  серця  жар,  і  за́граву  задум...
Миліш  за  тихий  сон  у  самотині
Хай  буде  руху  неупинний  шум!

Бо  той,  хто  серцем,  у  поривах  чистих
Високій  правді  присягнув  служить,
Не  зійде  вбік  від  перешкод  тернистих,

Не  спинить  крок  на  грізнім  рубежі...
Той  дружбою  могтиме  дорожить,
Хто  сам  пройшов  дорогу  кременисту.

 Алecь  Звoнaк  
Шчырасть    

Мой  добры  друг,  няхай  на  сіняй  плыні
Бягуць  чаўны  высокіх  чыстых  дум
Пад  небам  светлым  роднае  Айчыны,
Якой  аддаў  усё:  і  боль,  і  сум,

І  радасці  празрыстыя  хвіліны,
І  сэрца  жар,  і  зарыва  задум...
Мілей  за  прыстань  ціхую  спачыну
Хай  будзе  руху  несціханы  шум!

Бо  той,  хто  ўсёй  душой,  парывам  чыстым
Высокай  праўдзе  прысягнуў  служыць,
Не  сыдзе  ў  бок  ад  перашкод  цярністых,

Не  спыніць  крок  на  цяжкім  рубяжы...
Той  дружбай  вернай  можа  даражыць,
Хто  сам  прайшоў  дарогай  крамяністай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862128
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.01.2020

Джакомо Пуччині, Турандот: Дія 3, сцена 1 «Всім не спати»

КАЛАФ
Всім  не  спати!  Всім  не  спати...
І  навіть  ти,  Принцесо,
бачиш  в  холодній  спальні,
як  від  любові  і  від  надій
тріпочуть  зірки  печальні!
А  мій  секрет  лежить  в  мені,
не  знатимуть  моє  ім’я!
Ні,  ні!  Його  для  вуст  твоїх  скажу,
як  світло  ясне  засія!  
І  поцілунок  мій  розтопить  тишу,  –
у  ній  моя  ти!

ГОЛОСИ  ЖІНОК
Не  знатимуть  його  ім’я...
Тож  мусим  ми,  на  жаль,  вмирать,  вмирать!

КАЛАФ
Ні,  ні!  Розсійся,  ноче!..
Догоряйте,  зорі!
Догоряйте,  зорі!
Я  вранці  все  зборю!
Все  зборю!  Все  зборю!

Giacomo  Puccini  Turandot,  Atto  3,  scena  1  
“Nessun  dorma”

CALAF
Nessun  dorma!  Nessun  dorma...
Tu  pure,  o  Principessa,
nella  tua  fredda  stanza
guardi  le  stelle  che  tremano
d’amore  e  di  speranza!
Ma  il  mio  mistero  è  chiuso  in  me,
il  nome  mio  nessun  saprà!
No,  no,  sulla  tua  bocca  lo  dirò
quando  la  luce  splenderà!
Ed  il  mio  bacio  scioglierà  il  silenzio
che  ti  fa  mia!

VOCI  DI  DONNE
Il  nome  suo  nessun  saprà...
E  noi  dovrem,  ahimè,  morir!

CALAF
No,  no!  Dilegua,  o  notte!...
tramontate,  stelle!
tramontate,  stelle!
All’alba  vincerò!
Vincerò!  Vincerò!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861571
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.01.2020

Янка Золак, Весною у саду

Веселим  сонцем  сад  залитий
І  пелюстки  летять,  як  сніг,  –
Спішать  в  танок  несамовитий,
Співають  лагідній  весні.

Мов  пелюсткова  завірюха,
Думки  снуються  в  голові;
Лежу  під  пелюстковим  пухом
В  м’якій  шовковистій  траві.

З  приємністю  слідкують  очі
Мої  за  розквітом  весни,
Що  радощі  мені  пророчить
і  навіває  мрії-сни.

Янка  Золак  
Вясной  у  садзе  

Вясёлым  сонцам  сад  расквечан;
Пялёсткі  сыплюцца,  бы  сьнег,
Сьпяшаюцца  на  сход  свой,  веча,
Пяюць  аб  ласкавай  вясьне.
 
Нібы  пялёсткаў  завіруха,
Снуюцца  й  думкі  ў  галаве;
А  я  ляжу  ў  пялёсткаў  пуху
На  мяккай  шоўкавай  траве.
 
І  так  прыемна  маім  вочам
Сачыць  за  росквітам  вясны,
Якая  радасьць  мне  прарочыць
І  навявае  крозы-сны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860506
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.01.2020

Янка Золак, На серце знов журба опала

На  серце  знов  журба  опала,
Як  на  траву  з  небес  роса.
Кохала  ти,  чи  не  кохала  ,–
Не  знаю  я  тепер  і  сам.

Тож,  видно,  марно  пестив  мрію,
Сни-марення  даремно  плів,  –
В  коханні  жити  мав  надію,
Та  згоду  я  твою  не  стрів.

Тому-то  знов  журба  опала,
Як  на  траву  з  небес  роса.
Кохала  ти,  чи  не  кохала  –
Не  знаю  я  тепер  і  сам.

Янка  Золак
На  сэрца  зноў  туга  апала

На  сэрца  зноў  туга  апала,
Як  на  траву  зь  нябёс  раса.
Кахала  ты,  ці  не  кахала,  –
Не  адкажу  сабе  і  сам.
 
Відаць,  я  марна  думкі  песьціў,
Дарэмна  мары-крозы  ткаў.
Хацеў  я  жыць  каханьня  песьняй,
Але  адказу  не  спаткаў.
 
Таму  ізноў  туга  апала,
Як  на  траву  зь  нябёс  раса.
Кахала  ты,  ці  не  кахала,  –
Не  адкажу  сабе  і  сам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860505
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.01.2020

Джакомо Пуччині, Тоска: Дія 3, сцена 2. Арія Каварадоссі

КАВАРАДОССІ
(задумано)

А  як  зорі  сіяли...
і  земля  пахла  цвітом,..
двері  в  сад  заскрипіли...
і  пісок  зарипів  під  ногами...
Увійшовши,  духмяна,
впала  мені  в  обійми.  

О,  млосні  ласки,  о,  цілунки  ніжні,
коли  тремтливо  із  форм  прекрасних  
я  скидав  серпанок!
Навік  пропала  мрія  про  кохання.
Час  йде  від  мене,  вмираю  без  надії!
Вмираю  без  надії!
Не  любив  раніш  я  життя  так  сильно!
Життя  так  сильно!

Giacomo  Puccini,  Tosca:  Atto  3,  scena  2

CAVARADOSSI
(pensando)

E  lucevan  le  stelle  ...
e  olezzava  la  terra…
stridea  l'uscio  dell'orto  ...
e  un  passo  sfiorava  la  rena  ...
Entrava  ella  fragrante,
mi  cadea  fra  le  braccia.
 
O!  dolci  baci,  o  languide  carezze,
mentr'io  fremente  le  belle  forme  
disciogliea  dai  veli!
Svanì  per  sempre  il  sogno  mio  d'amore.
L'ora  è  fuggita,  e  muoio  disperato!
E  muoio  disperato!
E  non  ho  amato  mai  tanto  la  vita,
tanto  la  vita!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2020

Джакомо Пуччині, Тоска: Дія 2, сцена 5. АріяТоски

ТОСКА
(  з  надзвичайним  болем)

Прожила  я  в  щасті  й  любові,
Живому  ніколи  зла  не  робила!..
Всіх  я  любила  –
бідним  підмогу  давала  таємно...
Завжди  в  глибокій  вірі
молитва  щира
до  скінії  священної  ішла.  
Завжди  в  глибокій  вірі
квіти  клала  на  вівтар.
В  годину  зловорожу
чому,  чому,  мій  Боже,
чому  не  платиш  тим  же  ти  мені?
Перли  давала
я  на  покров  для  Діви,
і  слала  співи
до  зір,  до  неба,  що  мені  всміхались.
В  годину  цю  тривог,
чому,  чому  мій  Бог,
ах,  чому  не  платить  тим  же  він  мені?

(плаче)

Giacomo  Puccini,  Tosca:  Atto  2,  scene  5

TOSCA  
(nel  massimo  dolore)  

Vissi  d'arte,  vissi  d'amore,  
non  feci  mai  male  ad  anima  viva!...  
Con  man  furtiva  
quante  miserie  conobbi,  aiutai...  
Sempre  con  fe'  sincera,  
la  mia  preghiera  
ai  santi  tabernacoli  salì.  
Sempre  con  fe'  sincera  
diedi  fiori  agli  altar.  
Nell'ora  del  dolore  
perché,  perché  Signore,  
perché  me  ne  rimuneri  così?  
Diedi  gioielli  
della  Madonna  al  manto,  
e  diedi  il  canto  
agli  astri,  al  ciel,  che  ne  ridean  più  belli.  
Nell'ora  del  dolor,  
perché,  perché  Signor,  
ah,  perché  me  ne  rimuneri  così?  
(singhiozzando)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860266
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.01.2020

Алєсь Звонак, Пам’ять

О,  пам’ять!  Ти  як  гама  світлотіні,
Як  барва  звуків,  ти  як  блиск  здаля  
Гранчастого  коштовного  каміння,
Що  для  щасливця  зберегла  земля.

Предивний  дар  здобутків  і  прозріння
Сховай  углиб,  щоб  спогад  не  кружляв,
Не  турбував  докорами  сумління,
Щоб  час  на  зліт  високий  окриляв!

Буди,  буди  юнацтва  світ  яскравий,
Де  неповторність  зустрічей  ясних,
Де  день  стрясає  ніч  з  плечей  своїх,

Як  видиво  натхненної  уяви,
Щоб  відсікти  гілляччя  слів  сухих
На  непідкупного  мистецтва  славу!

Алecь  Звoнaк  
Памяць

О  памяць!  Ты,  як  гама  светаценяў,
Як  фарбы  гукаў,  як  сцямнелы  бляск
Шматграннага  і  рэдкага  камення,
Што  зберагла  для  ўдачлівых  зямля.

Дзівосны  дар  знаходак  і  здзіўлення
Схавай  глыбей,  каб  водгуллем  здаля
Не  варушыў  дакор  твайго  сумлення,
Каб  час  на  ўзлёт  высокі  акрыляў!

Будзі,  будзі  далёкі  свет  юнацтва,
Дзе  непаўторнасць  радасных  сустрэч,
Дзе  цені  ночы  дзень  страсае  з  плеч,

Як  прывіды  натхнёнага  вар’яцтва,
Каб  голле  друзлых  ссохлых  слоў  адсеч
У  гонар  непадкупнага  мастацтва!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858978
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2019

Максим Богданович Була колись пора: гуділа завірюха

Була  колись  пора:  гуділа  завірюха
І  замела  мого  минулого  сліди.
Затихла  вже  вона...  Роки  йдуть  назавжди,
А  все  не  б’ються  крила  духу  –
Куди  тепер  іти?  Куди?

В  душі  горить  вогонь  нудьги,  страшний,  неспинний,  –  
Чи  джерелом  пекучих  сліз  його  залить
І  серце  плугом  мук  жорстоких  зборознить?
Мо’  зійдуть  там  надій  зернини!..
Куди  ж  іти  і  що  робить?

Максім  Багдановіч  
Была  калісь  пара:  гучэла  завіруха

Была  калісь  пара:  гучэла  завіруха
І  замяла  маей  мінуўшчыны  сьляды.
Усьціхла  ўжо  яна...  Плывуць  у  даль  гады,
А  ўсё  ня  б’юцца  скрыдлы  духа:
Куды  цяпер  ісьці?  Куды?
 
Ў  душы  гарыць  агонь  нуды  –  пануры,  чорны.
Ці  мне  крыніцай  сьлёз  сваіх  яго  заліць
І  плугам  цяжкага  мучэньня  сэрца  ўзрыць?  –
Мо  ўзойдуць  там  надзеі  зёрны!..
Куды  ж  ісьці  і  што  рабіць?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858977
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2019

Максим Богданович, Старість

Палають  осики  й  калина,
Скидають  червоні  листки
І  грузлої  жовтої  глини
Вкривають  розмоклі  куски.

Бреде,  похилившись  понуро,
Старий  лісовик  вдовж  доріг,  –
Подерта,  пошарпана  шкура,
Об  дерево  зламаний  ріг.

Дорога  в  калюжах.  Розмита
Дощем  проливним  колія.
Грязь  жадібно  смокче  копита.
Повзе  з  шурхотінням  змія.

Геть  вимокла  шерсть,  до  знемоги
Стомився  старий,  задубів;
І  гострим,  як  скло,  льодом  ноги
З  копитами  повністю  збив.

Спішить  він  на  далі  болотні,  –  
Мохи  там  чекають  м’які,
А  тут  лиш  осики  скорботні
Та  вільхи  печальні  гілки.

Максім  Багдановіч
Старасць
 
Палаюць  асіны,  каліны,
Чырвоныя  сыплюць  лісты
І  вязкай  жаўцеючай  гліны
Цяжолыя  крыюць  пласты.
 
Брыдзець,  пахіліўшысь  панура,
Лясун  на  раздоллі  дарог.
Абшарпана  старая  скура,
Зламаўся  аб  дзерава  рог.
 
Дарога  ўся  ў  лужах.  Размыта
Дажджом  праліўным  каляя.
Гразь  чаўкаець  жадна  капыта,
Шуршыць,  упаўзая,  змяя.
 
Касматая  шэрсць  перамокла,
Стаміўся  ён,  стары,  прадрог;
Лёд  тонкі  і  востры,  як  сцёкла,
Капыта  царапаець  ног.
 
Спяшыць  ён  дайсці  да  трасіны:
Там  -  мяккія,  цёплыя  мхі,
А  тут  толькі  плачуць  асіны
Ды  б'юцца  галіны  альхі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858853
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.12.2019