Валерій Яковчук

Ен Бронте, Голос із темниці

В  темниці  я.  Пройшло  життя  –
Ненависть,  помсти  почуття,
Надія,  радість,  і  любов,
І  світ  нікчемний  теж  пройшов.

Я  вже  давно  забута  тут,
Де  горе,  відчай,  нечисть,  бруд;
Кругом  самотність  і  пітьма  –
Могила  це,  а  не  тюрма.

Тут  без  надії  йдуть  роки,
Тяжать  у  голові  думки.
Я  часто  у  цілющім  сні
Шукаю    спокій  від  борні,

Надіюсь,  що  у  час  нічний
У  снах  знайду  спочинок  свій,
Та  тихий  сон  не  для  мене    –
Він  мук  моїх  не  прожене.

Лиш  бачу  волю  я  у  сні  –
Вже  сняться  злигодні  мені:
Провина,  кров,  і  крик  зловтіх,
В  тортурах  друзі,  вражий  сміх.

Присниться  світ  в  чудній  красі    –
Як  тут  же  демони  усі;
Надії  світло  гасне  вмить
І  морок  згубливий  тлумить

Цей  світ.  Коли  ж  буджусь  від  сну,
Примари  йдуть  у  тьму  нічну,
Хоч  я  в  тюрмі,  та  засміюсь
Від  радості  на  мить  якусь.

Та  так  бувало  не  завжди:
Приснилось  раз    –  нема  біди,
А  так  усе,  як  в  кращі  дні  –
Свіжить  вітрець  лице  мені,

Навколо  літній  день  ясний,
Шле  сонце  промінь  осяйний;
І  сниться,  що  мале  дитя  
Сміється  радо  від  життя.

У  серці  щастя,  плач  з  глибин  –
То  був  мій  власний  любий  син,
Взяла  його  до  рук  моїх,
А  він  цілується  крізь  сміх.

Тут  ніжний  шепіт  прозвучав,
Мене  знайомий  голос  звав  –
То  батько  сина  мого  був,
І  мене  подив  огорнув,

Зі  сміхом  щось  казав  мені,
А  я  в  екстазі  мовчазнім
Дивилась  все,  німів  язик,
І  раптом  вирвавсь  з  мене  крик.

Як  жаль!  Як  жаль!  У  мить  одну
Той  крик  збудив  з  чудного  сну;
Дивлюсь  у  відчаї  кругом  –
Вони  пішли  ураз  зі  сном.
Більш  батька  й  сина  тут  нема  –
Я  житиму  й  помру  сама.

Anne  Brontë    
A  Voice  From  The  Dungeon

I'm  buried  now;  I've  done  with  life;  
I've  done  with  hate,  revenge  and  strife;  
I've  done  with  joy,  and  hope  and  love  
And  all  the  bustling  world  above.  

Long  have  I  dwelt  forgotten  here  
In  pining  woe  and  dull  despair;  
This  place  of  solitude  and  gloom  
Must  be  my  dungeon  and  my  tomb.  

No  hope,  no  pleasure  can  I  find:  
I  am  grown  weary  of  my  mind;  
Often  in  balmy  sleep  I  try  
To  gain  a  rest  from  misery,  

And  in  one  hour  of  calm  repose  
To  find  a  respite  from  my  woes,  
But  dreamless  sleep  is  not  for  me  
And  I  am  still  in  misery.  

I  dream  of  liberty,  'tis  true,  
But  then  I  dream  of  sorrow  too,  
Of  blood  and  guilt  and  horrid  woes,  
Of  tortured  friends  and  happy  foes;  

I  dream  about  the  world,  but  then  
I  dream  of  fiends  instead  of  men;  
Each  smiling  hope  so  quickly  fades  
And  such  a  lurid  gloom  pervades  

That  world  --  that  when  I  wake  and  see  
Those  dreary  phantoms  fade  and  flee,  
Even  in  my  dungeon  I  can  smile,  
And  taste  of  joy  a  little  while.  

And  yet  it  is  not  always  so;  
I  dreamt  a  little  while  ago  
That  all  was  as  it  used  to  be:  
A  fresh  free  wind  passed  over  me;  

It  was  a  pleasant  summer's  day,  
The  sun  shone  forth  with  cheering  ray,  
Methought  a  little  lovely  child  
Looked  up  into  my  face  and  smiled.  

My  heart  was  full,  I  wept  for  joy,  
It  was  my  own,  my  darling  boy;  
I  clasped  him  to  my  breast  and  he  
Kissed  me  and  laughed  in  childish  glee.  

Just  them  I  heard  in  whisper  sweet  
A  well  known  voice  my  name  repeat.  
His  father  stood  before  my  eyes;  
I  gazed  at  him  in  mute  surprise,  

I  thought  he  smiled  and  spoke  to  me,  
But  still  in  silent  ecstasy  
I  gazed  at  him;  I  could  not  speak;  
I  uttered  one  long  piercing  shriek.  

Alas!  Alas!  That  cursed  scream  
Aroused  me  from  my  heavenly  dream;  
I  looked  around  in  wild  despair,  
I  called  them,  but  they  were  not  there;  
The  father  and  the  child  are  gone,  
And  I  must  live  and  die  alone.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658732
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2016

Лариса Геніюш, Рукою чорною торкнув хтось крила

Рукою  чорною  торкнув  хтось  крила
І  струни  серця  –  струни  не  дзвенять.
Круки  політ  мій  вільний  знов    спинили,
На  шлях  свій  хижий  звабити  спішать.

Крильми  я  від  земельки  відштовхнуся
І  обмину  в  польоті  скверни  жах,
Злечу  душею  ввись  із  Білорусі  –
На  недосяжний  піднебесний  шлях.

Ніхто  не  вільний  –  радників  багато
Каранням  вкоротити  наші  дні.
Своя  душа,  свої  шляхи  в  крилатих
І  правди  світло  ясне  в  вишині.

Ларыса  Геніюш  
Рукою  чорнай  хтось  крануўся  крылаў

Рукою  чорнай  хтось  крануўся  крылаў,
Струн  душы  —  і  струны  не  звіняць.
Зноў  груганы  свабодны  лёт  спынілі,
На  шлях  свой  хіжы  звабіць  наравяць.

Я  ад  зямелькі  крыллем  адаб’юся
І  абміну  ў  палёце  слізкі  жах,
Злячу  душой  са  сцежак  Беларусі
На  недасяжны,  на  паднебны  шлях.

Ніхто  не  вольны  —  райце  нам  не  сватаць,
Пакутамі  скарочваць  нашы  дні.
Свая  душа,  свае  шляхі  ў  крылатых
І  праўды  свет  яснейшы  з  вышыні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657780
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.04.2016

Лариса Геніюш, Не згинай мене, я не зігнуся

Не  згинай  мене,  я  не  зігнуся,
Не  боюся  ні  страхів,  ні  зла.
Я  недаром  з  землі  білорусів,
Де  стійкою  сосною  зросла.

Йду  по  стежці  незнаній  сміливо,
Мудрість  предків  в  гарячій  крові,
Не  вклонюсь  я  нікому  квапливо,
Не  схилю  ні  на  мить  голови.

Обминаю  бридоту  і  сором,
Шлях  свій  доля  людська  моя  в’є.
Вдаль  дивлюся  незрушеним  зором.
Розум  темряву  наскрізь  проб’є!

Ларыса  Геніюш  
Не  згінай  мяне,  я  не  сагнуся

Не  згінай  мяне,  я  не  сагнуся,
Не  баюся  ні  страхаў,  ні  зла.
Нездарма  я  з  зямлі  беларускай
Непахіснай  сасною  ўзрасла.

Напрасткі  йду  няходжанай  сцежкаю,
Мудрасць  продкаў  у  гарачай  крыві,
Ні  прад  кім  не  схіляю  паспешна
Крыху  гордай  сваёй  галавы.

Абмінаю  ўсю  набрыдзь,  што  вокал,
Чалавечы  мой  блытае  лёс.
Гляджу  ўдаль,  не  маргнуўшы  нат  вокам.
Розум  цемру  праніжа  наскрозь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657779
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.04.2016

Христо Ясенов, Зоря

З  піснями  народилась  на  серпанковій  сфері  –
цнотлива  і  прекрасна,  з  рум’янцем  від  пісень;
і  йде  вона  відкрити  уранці  усі  двері,
щоб  в  них  зайшов  повільно  сердитий  хмурий  день.

Вона  як  таємниця  із  темної  пустині,
що  роздає  для  світу  дари  незнані  ті.
Під  нею  розстелились  сади  в  чуднім  цвітінні
і  ниви  урожайні  у  звучній  самоті.

Вона  іде  з  піснями  –  мене  піснями  будить,
та  вже  чужі  для  мене  той  дзвін  і  звучний  тон.
Більш  здивування  в  серці  моєму  не  розбудить,
бо  прагне  моє  серце  лиш  в  затишок  і  сон.

Христо  Ясенов  
Зора

Тя  пее  и  се  ражда  в  покоя  на  мъглата
и  девствена  и  бяла,  потънала  във  свен;
и  иде  да  отвори  на  утрото  вратата,
че  мудно  ще  премине  навъсеният  ден.
 
Тя  иде,  като  тайна  из  тъмните  пустини,
и  дарове  незнайни  излива  над  света.
Под  нея  се  разстилат  нацъфнали  градини
и  грейнали  полета  във  звучна  самота.
 
Тя  иде  и  ми  пее  -  и  пее,  и  ме  буди,
но  чужди  са  за  мене  мелодия  и  звън.
Сърцето  ми  отдавна  престана  да  се  чуди,
сърцето  ми  жадува  затишие  и  сън.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657713
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2016

Христо Ясенов, Єдина таємниця

Край  нас  життя  проходить  –  безсоння  й  таємниця.
І,  може  буть,  ти  плачеш  за  плином  зжитих  днів;
і  може  ти  страждаєш  в  буденності  й  дрібницях  –
страждаєш,  та  без  ремства,  без  плачу  і  без  слів.

А  ранок  наступає  і  далі  йде  поволі  –
вервечка  безкінечна  із  радості  й  журби.
І  доля  кострубата  гризе  тебе  до  болю,
і  хтось  безжально  крила  зв’язав  навік  тобі.

Край  нас  життя  проходить  –  мелодія  неспинна,
і  вічно  ти,  у  мандрах  знеможений,  спішиш.
І  маєш  таємницю  свою  одну-єдину  -
в  ній  серцем  розм’якаєш,  і  тлієш,  і  гориш.

Христо  Ясенов  
Едничка  тайна

Край  нас  тече  животът  -  той  бдение  и  тайна.
И  може  би  ти  плачеш  над  всякой  минал  час;
и  може  би  ти  страдаш  сред  делничност  безкрайна,
и  страдаш,  но  без  сълзи,  без  ропот  и  без  глас.
 
А  утрото  дохожда  и  пак  си  отминава  -
безкрайна  върволица  от  радост  и  тегла.
И  сещаш  ти  до  болка  съдбата  си  корава,
че  някой  е  превързал  и  твоите  крила.
 
Край  нас  тече  живота  -  мелодия  безкрайна  -
и  вечно  изнемогнал  ти  странствуваш  и  бдиш.
И  криеш  непорочен  една-едничка  тайна,
и  в  нея  се  разтопваш  -  и  тлееш,  и  гориш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657535
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2016

Христо Ясенов, Теплі сутінки

В  кривавому  диму  зоря  ясна  вмирає.
Безшумні  хвилі  теплих  сутінків  гойдають.
Надходить  ніч.  Душа  моя  вже  чути  починає,
що  кроки  дня  мого  прекрасного  стихають.

Стемніло  вже.  Покірно  захолола  тиша.
Душа  моя  в  кошмарний  сон,  заснувши,  знов  прямує  –
розплакались  там  квіти  весняні  найніжніші,
бо  снігова  зима  вже  їх  в  уста  цілує.

Христо  Ясенов  
Топла  здрач

Във  кървав  дим  зората  тихичко  умира.
Безшумните  вълни  на  топъл  здрач  полъхват:
Приижда  нощ.  Душата  ми  започва  да  разбира,
че  стъпките  на  моя  хубав  ден  заглъхват.
 
Помръкна  веч.  Застина  кротко  тишината.
Душата  ми  кошмарен  сън  заспа  и  засънува:
-  Разплакали  се  тихичко  на  пролетта  цветята,
че  бледа  зима  ги  по  устните  целува.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016

Христо Ясенов, І квіти заридали

У  полі  сніг.  І  вечір  опадає.
В  скорботу  білу  вслухались  тополі.
І  знов  одна  душа  сама  страждає,
і  молиться  сама  у  муках,  болі.

Зів’янув  день.  І  квіти  заридали  –
під  свіжим  снігом    здушені  зітхання  ...
Мою  печаль  ми  в  плач  один  з’єднали,
одне  з  одним,  народжені  в  єднанні.

Христо  Ясенов  
И  плакаха  цветята                  

Поле  от  сняг.  И  мека  вечер  пада.
Във  бяла  скръб  прислушани  тополи.
И  пак  една  душа  самотна  страда,
и  пак  сама  в  страдания  се  моли.
 
Увехнал  ден.  И  плакаха  цветята  -
под  пресен  сняг  въздишки  притаени...-
И  с  мойта  скръб  ний  плачем  в  тишината,
един  във  друг,  един  от  друг  родени.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656639
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.04.2016

Христо Ясенов, Цикл 6 «Присвята»

1
І  прийде  світлий  ранок,  Суламіт,
з  пурпурними,  у  посмішці,  устами  –
і  ранок  цей  нестиме  день  ясний
в  поля  сонливі  вкриті    килимами.
І  у  колисці  весняного  дня
із  поглядом  на  широчінь  відкриту
й  молитвою  мандрівника  щодня
про  тебе  серце  буде  говорити.

І  в  тіні  вечорової  пори,
коли  високих  гір  краса  темніє
і  сонце  зі  смиренням,  у  журі,  
далеко  за  лісами  десь  марніє–
зі  спрагою  тяжкою,  як  дитя,
і  з  болем  від  печалі,  що  зростає,
про  тебе  моє  серце,  Суламіт,
про  тебе  моє  серце  запитає.

2  
На  гладь  озерну  місяць  поглядає
і  образ  його  в  озері  живе.
Поволі  човен  хвилями  гойдає
і  лебідь  в  водах  місячних  пливе.

Ніч  повна  зір  і  барвної  імли,
і  мовить  звідусіль  величність  ночі...
На  груди  мої  голову  схили
і  сон  нехай  прикриє  твої  очі  –  

побачиш  ти  далекі  виднокола  –
весна  там  вічна  квітне  на  землі,  
і  море,  сонце,  простори  довкола,
і  вітер,  що  гойдає  кораблі.

І  ми  погаснем  у  серпанку  сну,
що  розлила  безмежна  ніч  могуча,
а  ранок  дасть  утіху  нам  ясну  –
іриси    білі  й  лілії  квітучі.

3      
В  моїх  очах  той  сутінок  спочив,
що  віє  крізь  вікно  моє  відкрите.
І  часто,  бувши  змореним,  розбитим,
від  горя,  смутку,  туги  і  плачів,
шукав  тебе  у  бурі  і  біді
під  ліхтарями  міста  я  тоді.

І  там,  серед  уїдливих  хорів
примар  в  прозорих  карнавальних  масках,
я  засипав  в  твоїх  чудесних  ласках  –
мене  там  погляд  твій  жіночий  грів;
тебе  любив  в  жадобі  я,  чудний  –  
піднесений,  зчарований,  хмільний.

І  завжди  з  серцем  повним,  у  думках,
принадлива,  смиренна  і  покірна,
закохана  і  зморена  безмірно
ти  плакала  у  мене  на  руках  –
і  слухала,  немов  з  дитячих  снів,
як  дзвін  святковий  мій  тобі  дзвенів.

І  нині,  коли  померки  нічні
і  білий  сніг  на  вулицях  спадає,
невільно  серце  по  тобі  страждає
і  світлий  спогад  твій  дзвенить  мені  –
а  очі  в  світлі  місяця  живуть  
і  я  шепчу,  мов  стишене  дитя:
 –  О,  жінко,  ти  благословенна  будь!

4  
Пам’ятаю  ту  священну  мить  –
ти  піднесена  і  юна  твоя  врода!
Гаснучи,  печалями  горить
день  сумний  і  віє  прохолода.
Засипаєш.  А  душа  тремтить...
Радість  все  наповнює  і  згода.
Наді  мною  зорна  ніч  вісить.

Ніч  та  стала  ніччю  листопаду.
В  ніч  ту  бог  невидимий  відкрив
в  царстві  спогадів  далекі  тіні.
Смерть  торкнулась  розкоші  борів
і  траву  покрив  смертельний  іній.
Очі  ти  відкрила  в  напівсні  –
що  побачила  неясно,  тьмаво?  –
дзвін  церковний,  померки  нічні,
і  вінки  утраченої  слави...
---

Після  довгої  глухої  тишини...
Серце  серцю  не  давало  знаків.
Плач  прорізав  спокій  далини  –
наче  хтось  в  мені  й  тобі  заплакав.
Кожен  з  нас  вже  вибрав  свою  путь  –
путь  невірну  зрадницької  муки.
А  над  нами  піднімався  день  –
перший  день  від  нашої  розлуки.

5  
І  мирно  відпочивши  від  денної  утоми,
самітник  безпритульний  попід  твоїм  крилом,
тобі  шепнути  хочу  і  розгорнуть  по  тому
я  книгу  безіменну  із  болями  і  злом.

А  ти  мене  послухай,  схиляючись  безмовно,
і  все  тобі  скажу  я,  і  все  для  тебе  дам  –
тож,  може  бути,  стихне  той  сумнів  невгамовний,
тож  може  не  відчую,  що  я  лишився  сам.

6
Згадую  перший  той  вечір,
згадую  перші  ті  дні  –
був  я  тобі  чародійник,  
радість  була  ти  мені.
Вечір  спустився  неясний,
море  стемніло  умить  –
тихо  любов  твоя  гасне,  
радість  моя  вже  мовчить  .

Десь  у  безмісячну  пору
хтось  безголосо  ридав,
хтось  мимоволі  над  нами
злобну  молитву  читав.
Ми  розійшлися  безмовно  –
повнив  нас  болісний  жаль.
Перший  весняний  той  вечір  –
перша  у  серці  печаль.

7  
Літній  вечір  лагідно  розгорне
крила  лебедині  потайні
і  як  матінка  стара  пригорне
стишені  сади  й  поля  сумні  .

і  тоді  –  коли  журба  змирила,
і  тоді  –  від  ніжності  бліда,
стомлена  згадай,  сестрице  мила,  –
мовчки  про  мене  тоді  згадай!

Христо  Ясенов
Цикъл  «Посвещения»    

1
И  утрото  ще  дойде,  Суламит,
със  пурпурна  усмивка  на  устата  -
и  утрото  ще  лъхне  ведрина
в  задрямалия  губер  на  полята.
И  в  люлката  на  пролетния  ден  -
под  погледа  на  ведрите  простори  -
с  молитвата  на  пътник  уморен
сърцето  ми  за  теб  ще  заговори.
 
И  в  сянката  на  вечерния  час,
когато  притъмнеят  планините
и  слънцето,  без  ропот  и  без  глас,
потъне  надалеко  зад  горите  -
с  мъчителната  жажда  на  дете
и  с  болката,  от  горести  пропита,
сърцето  ми  за  тебе,  Суламит,
сърцето  ми  за  тебе  ще  попита.
 
2
Над  езерото  месецът  поглежда
и  образа  му  в  езерото  бди.
Крайбрежна  лодка  бавно  се  навежда
и  лебед  плува  в  лунните  води
 
Нощта  е  пълна  с  краски  и  звезди
и  нейното  величие  говори...
Склони  глава  на  моите  гърди
и  нека  сън  очите  ти  притвори:
 
ще  видиш  ти  далечни  кръгозори,
където  вечна  пролет  зеленей;
море  ще  видиш,  слънце  и  простори
и  вятър,  който  кораби  люлей.
 
И  ний  ще  гаснем  в  сънния  навей
на  тая  нощ  безбрежна  и  велика,
а  утрото  по  нас  ще  разпилей
на  цъфнал  крин  и  бяла  перуника.
 
3
Очите  ми  са  пълни  с  топъл  здрач,
що  вее  през  прозореца  отворен.
И  неведнъж  -  измъчен  и  изморен
от  горести,  нерадости  и  плач  -
аз  търсил  съм  те  -  в  буря  и  беда  -
под  грейналите  лампи  на  града.
 
И  там,  посред  язвителния  хор
на  карнавала  с  призрачните  маски,
приспивал  съм  се  в  твойте  нежни  ласки
и  в  пламъка  на  твоя  женствен  взор
и  любил  съм  те  жадно-заласкан,
унесен,  зачарован  и  пиян.
 
И  винаги  с  препълнено  сърце,
пленителна,  смирена  и  покорна,
ти  плакала  си  -  влюбена  и  морна  -
във  моите  ласкающи  ръце
и  слушала  си,  като  в  детски  сън,
на  моя  празник  празничния  звън.
 
И  днес,  когато  веят  тъмнини
и  бледен  сняг  по  улиците  пада,
сърцето  ми  по  теб  неволно  страда
и  твоят  светъл  спомен  ми  звъни  -
и  сам,  загледан  в  бялата  луна,
аз  шепна,  като  мъничко  дете:
-  Бъди  благословена,  о  жена!
 
4
Помня  още  онзи  миг  свещен:
ти  бе  тъй  възторжена  и  млада!
Гаснеше  печално  озарен
морний  ден  и  вееше  прохлада.
Ти  заспа.  Аз  чаках  запленен...
Всеки  трепет  дишаше  отрада.
И  припадна  звездна  нощ  над  мен.
   
Тая  нощ  бе  нощ  на  листопада.
Тая  нощ  невидим  бог  разкри
царството  на  спомените  стари.
Смърт  целуна  китните  гори
и  тревите  смъртен  скреж  попари.
Ти  очи  отвори  в  полусън
и  видя  -  какво  видя  тогава?  -
Тъмни  нощи  -  и  черковен  звън  -
и  венците  на  умряла  слава...
-  -  -  

После  дълга,  дълга  тишина...
И  сърце  сърцето  не  дочака.
Плач  прониза  сънната  страна  -
сякаш  някой  в  мен  и  в  теб  изплака,
И  потърси  всеки  сам  път  -
път  неверен  на  неверна  мъка.
А  над  нас  възхождаше  денят  -
първий  ден  от  нашата  разлъка.
 
5
И  мирно  отпочинал  след  дневната  умора  -
отшелник  безприютен  под  твоите  крила,
аз  искам  да  ти  шепна,  аз  искам  да  разтворя
безименната  книга  на  земните  тегла.
 
Ти  тихичко  ме  слушай  приведена  над  мене:
аз  всичко  ще  ти  кажа,  аз  всичко  ще  ти  дам  -
тъй  може  би  ще  стихне  нестихнало  съмнение,
тъй  може  би  аз  няма  да  сещам,  че  съм  сам.
 
6
Спомням  си  първата  вечер,
спомням  си  първия  ден:
аз  бях  вълшебник  за  тебе,
ти  беше  радост  за  мен.
Спусна  се  вечер  неясна,
ширна  се  тъмно  море  -
твоята  обич  угасна,
моята  радост  умре.
 
Нейде  в  безлунната  доба
някой  заплака  без  глас,
някой  неволно  прочете
кобна  молитва  над  нас.
Ний  разделихме  се  мълком,
пълни  с  болезнена  жал.
Първата  пролетна  вечер  -
моята  първа  печал.
 
7
Лятна  вечер  кротко  ще  разгърне
кадифени,  лебедни  крила
и  кат  стара  майка  ще  прегърне
глъхнали  градини  и  поля.
 
И  тогава  -  тъжно  примирена,
и  тогава  -  нежна  като  блян,
припомни  си,  сестро  уморена,
припомни  си  мълком  зарад  мен!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2016

Адам Міцкевич, В альбомі С. Б.

Жаль  так  –  ясніли  щасливіші  миті!
Пишно  луги  розцвітали  улітку,
Легше  було  на  букети  із  квітів,
Ніж  нині  тільки  на  квітку.

Бурі  завили,  нудний  дощ  полився,
Трудно  знайти  на  лугах  батьківщини,
Трудно  знайти  там,  де  цвіт  золотився,
Другу  листок  хоч  єдиний.

Те,  що  знайшов  я,  присвятою  стало,
Вдячно  прийми  це  заради  визнання,
Що  цей  листок  рука  дружня  тримала,
Що  це  присвята  остання.

Adam  Mickiewicz  
W  imionniku  S.B.

Jaśniały  chwile  szczęśliwsze,  niestety!
Kiedy  na  błoniach  był  kwiatow  dostatek,
Kiedy  mi  było  łatwiej  o  bukiety
Niżeli  teraz  o  kwiatek.

Rynknęly  burze,  ciąngłe  leją  sloty,
Trudno  wynaleźć  na  ojczystej  błoni,
Trudno  wynaleźć,  gdzie  kwiat  błyskał  złoty,
Listka  dla  przyjaznej  dłoni.

Co  wynalazłem,  niech  tobie  poświęcę
Racz  wdzięcznie  przyąć,  chociażby  z  tej  miary,
Że  byl  ten  listek  w  przyjacielskiej  ręce,
Że  to  ostatnie  są  dary.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638913
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.01.2016

Христо Ясенов, Цикл 5 «Мадонна»

1
За  пустинними  полями  і  лісами  вдалині,
де  не  світить  срібний  місяць  і  вогні  зорі  ясні,  –

там  на  скелі  в  повній  тиші,  у  гнітючій  темноті,
гине  чарівна  мадонна  в  безвідрадній  самоті.

Я  б  розсіяв  ті  темноти,  пересилив  би  і  страх,
і  полинув  би  я  гордо,  де  суєтності  і  прах,

і  той  замок  неприступний  я  готовий  розвалить,
щоби  ту  тремтливу  душу  міг  голубити  й  любить.

Та  боюся,  що  моєю  вона  буде  тільки  день,
в  той  же  час  боюсь  –  від  неї  буду  стомлений  щодень.

Бо  хотів  би  так  любити,  щоб  любити  вічно  міг,  –
розтопити  в  цій  любові  днів  буденних  лід  і  сніг.

2
Я  йду  блідий,  мовчу  в  утомі  –  дитина  темної  пустині,
шукаю  світлу  я  країну,    де  вільний  подих  і  сльоза;
шукаю  килими  квітчасті  садів  твоїх  квітучих  нині
і  тінь  холодну  під  листками,  що  береже  твоя  лоза.

Я  йду  блідий,  мовчу  в  утомі  –  шукаю  забуття  я  знову,
щоб  міг  убити,  легковірний,  той  гріх,  що  творить  суєта;
я  йду  покірно,  щоб  спочити  у  весняній  твоїй  діброві,
я  йду  тебе  поцілувати,  моя  ти  горда  красота.

Знов  біля  тебе  на  колінах    -  дитина  життьової  битви,
щоб  ти,  як  мати  милосердна,  обійми  теплі  розвела:
бажаю  ніжний  шепіт  чути  в  словах  вечірньої  молитви,
бажаю,  щоб  зоря  ясніла  з  твого  рожевого  чола.

3  
Поможи  мені  здолати  всі  моря  неподоланні,
щоб  побачив  чудеса  я  ще  не  бачені  земні;
сонце  дай  мені,  щоб  гріти  ниви  сковані  в  тумані,
сонце  дай  мені  весняне  у  безхмарні  світлі  дні!

Дай  мені  палючий  вихор  над  безкрайністю  пустою,
ласки  мрійні  безустанні  дай  замріяній  душі;
дай  мені  ти  віру  в  бога  з  таємницею  святою,
щоб  не  міг  я  більш,  безвірний,  щоб  не  міг  я  більш  грішить.

І,  до  мене  притулившись,  приласкай  мене  як  мати!
Я  шукаю  теплий  подих  квітів  зірваних  в  путі,
я  шукаю  світлий  простір,  крила  чайки  хочу  мати,
щоб  я  також,  як  та  чайка,  над  морями  полетів.

А  коли  вже  притемніють  неосяжності  суворі
і  знайду,  блукач  бездомний,  я  свою  вітчизну  знов,
ти  відкрий  мені  ворота  твого  затишного  двору
і  налий  вина,  в  якому  неземна  твоя  любов.

Поможи  мені  здолати  всі  моря  неподоланні,
щоб  побачив  чудеса  я  ще  не  бачені  земні;
сонце  дай  мені,  щоб  гріти  ниви  сковані  в  тумані,
сонце  дай  мені  весняне  у  безхмарні  світлі  дні!

4
Тебе  я  відчуваю  в  молитвах  щирих  ночі,
тебе  я  відчуваю  в  журбі  щоденних  сліз,
і  вранці  відчуваю,  коли  листок  тріпоче
і  тихо  опадає  з  посріблених  беріз.

5
Тебе  я  відчуваю,  велика  і  безкрайня,  –
співаєш  і  танцюєш  під  місяцем  вночі.
За  іншими  безодні,  за  ними  все  у  тайні,
а  мій  дух  тебе  знає  –  і  любить,  і  мовчить...

Я  маю  журбу  і  скорботи  невірні,
від  чорної  спраги  вже  серце  слабе,
я  маю  отруту  від  смутків  безмірних,
і  щирі  молитви,  і  пісню  вечірню  –
говорять  вони  про  тебе.

Ти  маєш  моря  і  нуртовища  бурні,
цвіт  дня  весняного  тебе  не  мине;
ти  маєш  напій  у  твоїй  срібній  урні,
і  вівтарі  світлі,  і  ранки  лазурні  –
говорять  вони  про  мене.

Я  маю  далекі  безводні  пустині  –
від  чорної  спраги  вже  серце  слабе,
я  маю  холодні  сади  в  запустінні,
і  сніжні  поля  у  порожній  долині  –
говорять  вони  про  тебе.

Ти  маєш  лиш  погляди  ніжні  любові,
тебе  цвіт  весняного  дня  не  мине;
ти  маєш  безмежності  світлі  чудові,
і  сонце  весняне,  і  двір  мармуровий,
говорять  вони  про  мене.

7
Після  скорбот,  і  після    торжества,
і  після  шуму  життьової  битви
я  знов  іду  до  тебе  у  молитві,
бо  ти  є  дух  від  мого  божества.

І  я  про  тебе  мрію  знов  і  знов,
і  що  живий  я  знову  відчуваю,
і  я  іду,  я  піднімаюсь  і  співаю  –
і  океаном  є  моя  любов.

8
Повіяв  запах  квітів  вечірньої  години,  
зайшло  в  утомі  сонце  за  сонний  ліс  густий
і  вітерець  вечірній  заграв  в  листках  тростини,
розвіяв  в  полі  трави  і  колос  золотий.
Час  пізній  вечоровий  спокійно  наступає,  
і  золото  ллє  місяць    на  води  голубі.
Через  мене  сонлива  мадонна  засипає,
через  мене  сонлива  мадонна  у  журбі...

Христо  Ясенов  
Цикъл  «Мадона»        
1
Зад  пустинните  полета  и  далечните  гори,
дето  месеца  не  грее  и  зората  не  зори  -
 
в  тишината  на  скалите,  надалеко  от  света  -
гине  светлата  мадона  в  безотрадна  самота.
 
А  разсеял  бих  тъмите,  превъзмогнал  бих  и  страх,
и  понесъл  бих  се  гордо  над  суетности  и  прах,
 
и  заключения  замък  бих  посегнал  да  руша,
за  да  любя  и  лаская  тази  трепетна  душа.
 
Но  страхувам  се,  че  моя  тя  ще  бъде  само  ден,
а  на  втория  -  от  нея  аз  ще  бъда  уморен.
 
А  желал  бих  да  я  любя,  вечно  да  я  любя  аз,
превъзмогнал  в  любовта  си  катадневности  и  мраз.
 
2
Аз  ида  бледен,  тих  и  морен  -  дете  на  тъмните  пустини,
и  търся  светлата  родина  на  волен  отдих  и  сълзи;
аз  търся  цветните  килими  на  твойте  губери-градини
и  хладна  сянка  под  листата  на  твойте  къдрави  лози.
 
Аз  ида  бледен,  тих  и  морен  и  търся  шемет  и  забрава,
за  да  убия  -  лековерен  -  греха  на  всяка  суета;
аз  ида  кротко  да  почина  под  твойта  пролетна  дъбрава,
аз  ида  тебе  да  целуна,  о  моя  горда  красота.
 
И  пак  до  тебе  коленичил  -  дете  на  делничните  битви  -
кат  съща  майка  милостива  прегръдки  топли  разтвори:
жадувам  галения  шепот  на  твойте  вечерни  молитви,
жадувам  грейналия  трепет  на  твойте  румени  зари.
 
3
Помогни  ми  да  преплувам  непреплувани  морета
и  да  видя  чудесата  на  неведоми  страни;
дай  ми  слънце,  за  да  сгрея  помразените  полета
дай  ми  пролетното  слънце  на  безоблачните  дни!
 
Дай  ми  пясъчния  вихър  на  пустинята  безкрайна
и  бленуваните  ласки  на  бленувана  душа;
дай  ми  вярата  на  бога  и  великата  му  тайна,
да  не  мога  обезверен,  да  не  мога  да  греша.
 
И  до  мене  приютена,  приласкай  ме,  като  майка!  -
Търся  топлото  дихане  на  откъснати  цветя;
търся  грейнали  простори  и  окрилата  на  чайка,
за  да  мога,  като  нея,  над  морета  да  летя.
 
А  когато  притъмнеят  безпределните  простори
и  потърся  обездомен  аз  родина  и  покров,
отвори  ми  ти  вратата  на  широките  си  двори
и  налей  ми  от  виното  на  великата  любов.
 
Помогни  ми  да  преплувам  непреплувани  морета
и  да  видя  чудесата  на  неведоми  страни;
дай  ми  слънце,  за  да  сгрея  помразените  полета,
дай  ми  пролетното  слънце  на  безоблачните  дни!
 
4
Усещам  те,  когато  нощта  молитви  шепне,
усещам  те  в  тъгата  на  всякоя  сълза
и  сутрин  те  усещам,  когато  лист  потрепне
и  глухо  се  откъсне  от  бялата  бреза.
 
5
Усещам  те  навсъде  -  велика  и  безкрайна,  -
ти  пееш  и  танцуваш  под  лунните  лъчи.
За  другите  си  бездна,  за  другите  си  тайна,
а  моят  дух  те  знае  -  и  люби,  и  мълчи...
 
Аз  имам  нерадост  и  скърби  неверни,
и  черната  жажда  на  пясъчна  степ;
аз  имам  отрова  от  горести  черни
и  топли  молитви  и  песни  вечерни,
които  говорят  за  теб.
 
Ти  имаш  морета  и  вихъри  бурни,
и  звучната  радост  на  пролетен  ден;
ти  имаш  напивка  във  сребърни  урни
и  светли  олтари,  и  утра  лазурни,
които  говорят  за  мен.
 
Аз  имам  далечни  безводни  пустини
и  черната  жажда  на  пясъчна  степ;
аз  имам  студени  и  мъртви  градини,
и  снежни  полета,  и  пусти  долини,
които  говорят  за  теб.
 
Ти  имаш  дълбоки  ласкателни  взори
и  звучната  радост  на  пролетен  ден;
ти  имаш  широки  и  светли  простори,
и  пролетно  слънце,  и  мраморни  двори,
които  говорят  за  мен.
 
7
След  всяка  скръб,  след  всяко  тържество,
след  всеки  шум  на  делничните  битви
аз  ида  пак  при  тебе  със  молитви,
че  ти  си  дъх  от  мойто  божество.
 
И  винаги  по  тебе  замечтан,
усещам  аз  отново,  че  живея  -
и  странствувам,  издигам  се  и  пея  -
и  моята  любов  е  океан.
 
8
Полъхна  цветен  мирис  на  вечер  ведролика,
помръкна  морно  слънце  над  сънни  лесове
и  вечерник  засвири  в  крайбрежната  тръстика,
развеял  цветни  билки  и  златни  класове.
Часът  на  късна  доба  спокойно  зацарува,
напада  лунно  злато  над  суша  и  вода.
Заспалата  мадона  през  мене  засънува,
заспалата  мадона  през  мене  зарида...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016

Христо Ясенов, Цикл 4 «Пробуджені пісні»

1  
Ти  збуди  мене  в  ранішню  про́холодь,  мамо,  –
із  зорею,  що  в  краплях  роси,
хочу  сонце  я,  сонце  побачити  рано
і  віддалені  сині  ліси!  

І  заніс  я  печалі  в  темно́ту  пустині,
сни  кошмарні  я  кинув  у  тлін,  
щоб  пробуджені  чути  сади  у  цвітінні
і  співзвучний  тремкий  срібний  дзвін.

Щоб  залишений  богом  на  тверді  небесній,
наче  човен  у  темній  воді,
зміг  побачити  рідні  поля  я  чудесні  
на  землі  моїх  славних  дідів.

Ти  збуди  мене  в  ранішню  про́холодь,  мамо,  –
із  зорею,  що  в  краплях  роси,
хочу  сонце  я,  сонце  побачити  рано
і  віддалені  рідні  ліси!  

2  
Весною  хочу  бу́ти  я  в  ро́зквіті  безмежнім,
і  гомінким  потоком  з  ясних  перлин  і  сліз,
і  ніжно  цілувати  левади  прибережні,
і  мовчки  сумувати  за  білістю  беріз.

І  озером  ще  бути  –  в  мені  щоб  відбивалась
лазурна  неосяжність  –  безхмарні  небеса,
і  щоб  верба  до  мене  увечері  схилялась  -
і  в  неї  у  скорботі  розплетена  коса.

Потоком  хочу  бути  –  і  щоб  мене  жадали
крізь  весну  і  крізь  осінь  зелені  береги,
щоб  води  мої  чисті  човни  бажань  гойдали...
Я  хочу  бути  вічність  у  вічної  жаги!

3  
В  вікно  моє  вже  сонце  стукотить
і  день  веселий  будить  тої  ж  хвилі.
В  кімнаті  ясне  світло  мерехтить,
немов  метелики  літають  білі.  
Надворі  стріли  вже  давно  весну,
і  пташки  спів  підноситься  над  світом,
а  я  лежу  без  радості  і  сну,
і  двері  тут  нема  кому  відкрити.

Печальна  мамо,  мовчки  підійди
і  поведи  мене  спокійно,  легко,
завітне  слово  ти  мені  знайди
і  заведи  мене  кудись  далеко  –
страждаю  я  тут  з  муки  і  біди,
і  можуть  мука  та  журба  згубити  –
між  правдою  й  брехнею  я  завжди
хотів  би  зневажати  і  любити.

І,  може  бути,  під  дошкульний  збір
мовчання,  криків,  глуму  й  застороги
я  ще  відчую  кожний  стрічний  зір
і  ще  незнані  виявлю  дороги;
а  може  я  стрімкий,  забувши  сон,
мов  бранець,  що  відпущений  з  темниці,
ще  пересилю  мій  земний  полон
і  дожену  свою  блакитну  птицю.

4
Ніч  темна  лягла  непомітно,
мовчать  в  тишині  береги,
йде  з  заходу  свіжість  тендітна
і  повів  вечірній  нудьги.

В  імлі  вечоровій  я  гину,
край  річки  спить  привид  верби,
душа  моя  –  смутку  дитина  –
страждає  в  гіркоті    журби.

В  стражданнях  покірно  гойдає
вона  свій  міраж  весняний  –
бо  сонце  повільно  сідає,
а  з  ним  гасне  день  осяйний.

5
Час  темний,  загадковий  проходить  перед  нами
і  з  вівтаря  щоночі  пливе  жертовний  дим,
і  повсякчас  обоє  –  із  жертвами  й  гріхами  –
страждаєм  ми  до  болю  і  тонем  в  болю  тім.

І  ми  постійно  разом  –  самотність  і  неволя,
услід  за  нами  пишно  росте  зневіра  й  страх;
та  вже  давно  молитись  я  кинув  у  сваволі
і  на  богів    посипав  тяжкі  прокляття  й  прах.

6
Поволі  день  блідніє  і  вмирає  –
розкинув  крила  стомлені  на  шлях;
ніч  падає  –  ніч  падає  й  стихає,
і  никне  на  розложистих  полях...
І  я  дивлюсь  на  небо,  все  самотній:
там  безмір,  тіні,  в  променях  блакить...
взиваю  я,  а  серце  у  скорботі,
тріпоче  серце  –  вічний  бог  мовчить...

Скрізь  тиша  ночі  пізньої  спадає,
повільно  сонні  дихають  вітри.
Дух  гноблений  якийсь  в  мені  страждає,
а  інший  в  темноті  зове  згори...
І  цілий  світ,  і  дух  мій  переповнивсь,
я  джерело,  що  з  темних  б’є  глибин,
задиханий  і  змучений  питаю:
Не  я  є  бог  –  бог  вічний  і  один?

7
Зірниця  напуває  безхмарне  видноколо
і  перлів  позолоту  розбризкує  на  схили.
В  ранковій  прохолоді  прокинулося  поле,
прокинулося  поле  і  килим  потрусило.

Гіллячки  обважнілі  гойдаються  спокійно,
до  них  пливе  весняна  мелодія  зігріта.  
А  скільки  тут  утіхи  в  промінні  чудодійнім,
а  скількі  в  позолоті  ірисів  синіх  цвіту!

І,  мамо,  до  тих  квітів  веди  мене  неспинно,
і  дай  вина  ясного  із  келихів  їх  синіх;
шукаю  я  сп’яніння  і  на  полях  спочину  –
несу  я  чорну  спрагу  безводної  пустині.

8
Мій  сад  так  ясне  сонце  й  не  побачив,
бо  сутінок  на  сушу  й  воду  впав.
І  хтось  в  мені  у  муках  гірко  плаче,
і  хтось  в  мені  безумно  заридав...
А  може  буть,  що  також  не  зігріє
мене  й  ранкова  сяюча  зоря,  
і  всі  бажання  у  мені  зотліють,
і  квіти  всі  в  душі  моїй  згорять.
 
В  духо́ті  свого  спокою  я  гину,
шукаю,  де  є  свіжість  і  роса,  –
мені  співайте  про  ясні  глибини  
на  чистих  неосяжних  небесах;
мені  співайте  про  чертоги  білі
правічної  богині  –  Красоти,
про  пахощі  троянд  у  повній  силі,
що  зірвані  з  моєї  самоти.

Христо  Ясенов  
Цикъл  «Пробудни  песни»      

1
Събуди  ме  в  прохладните  утрини,  майко  -
в  несъбудени  ранни  зори:
искам  слънцето,  слънцето  светло  да  видя
и  далечните  сини  гори!
 
И  понесъл  тъгата  на  тъмни  пустини,
превъзмогнал  кошмари  и  сън,
да  послушам  пробудните  цветени  градини
и  съзвучния  сребърен  звън.
 
И  забравен  от  бога  на  всички  небета  -
като  лодка  по  тъмни  води  -
да  погледам  далечните  родни  полета
и  земята  на  мойте  деди.
 
Събуди  ме  в  прохладните  утрини,  майко  -
в  несъбуден  рани  зори:
искам  слънцето,  слънцето  светло  да  видя
и  далечните  родни  гори!
 
2
Аз  искам  да  съм  пролет  сред  пролетите  млади
и  ручей  бистрошумен  от  бисер  и  сълзи  -
и  кротко  да  целувам  крайбрежните  ливади,
и  мълком  да  копнея  по  белите  брези.
 
И  езеро  да  бъда  -  та  в  мен  да  се  оглежда
лазурната  безбрежност  на  ведри  небеса,
и  привечер  върбата  над  мене  да  навежда,
натегнала  от  скърби,  разплетена  коса.
 
Аз  искам  да  съм  ручей  -  и  мене  да  жадуват
през  пролет  и  през  есен  тревите  от  брега,
и  лодки  от  желания  в  водите  ми  да  плуват...
Аз  искам  да  съм  вечност  сред  вечната  тъга!
 
3
В  прозорците  ми  слънцето  звъни
и  веселият  ден  ме  кротко  буди.
По  стаята  се  гонят  светлини,
като  крила  от  бели  пеперуди.
Отдавна  жива  пролет  е  навън
и  птица  пее  в  ширните  простори,
и  аз  лежа  без  радост  и  без  сън,
и  няма  кой  вратата  да  отвори.
 
Печална  майко,  мълком  приближи
и  поведи  ме  тихичко  и  леко,
заветната  си  дума  ми  кажи
и  изпрати  ме  нейде  надалеко  -
аз  страдам  тук  и  мъка  ми  тежи  -
и  в  мъката  унивам  и  се  губя,
а  искал  бих  -  сред  правда  и  лъжи  -
безумно  да  презирам  и  да  любя.
 
И  може  би  в  язвителния  хор
от  крясъци,  затишие  и  глуми
аз  ще  изпитам  всеки  срещнат  взор
и  ще  открия  непознати  друми;  
а  може  би  безумно  устремен,
като  развързан  пленник  из  тъмница,
ще  превъзмогна  всеки  земен  плен
и  ще  настигна  свойта  синя  птица.
 
4
Нощ  тъмна  несетно  припада,
замира  и  глъхне  брега
и  лъхне  от  запад  прохлада
и  вечерна  топла  тъга.
 
Аз  чезна  в  мъглите  вечерни
край  сънните  речни  върби
и  -  рожба  на  горести  черни  -
душата  ми  горко  скърби.
 
Тя  страда  и  кротко  лелее
миражи  на  пролетен  блен  -
че  слънцето  бавно  гаснее,
а  с  него  и  белия  ден.
 
5
Загадъчни  и  тъмни  отхождат  часовете
и  всяка  нощ  се  вие  от  жертвеници  дим  -
и  винаги  двамина  -  със  жертви  на  ръцете  -
ний  страдаме  до  болка  и  в  болка  се  топим.
 
И  винаги  двамина  -  самотност  и  неволя  -
по  стъпките  ни  никне  неверие  и  страх;
но  аз  отдавна  вече  забравих  да  се  моля,
посипал  боговете  с  проклятия  и  прах.
 
6
Денят  бледнее  бавно  и  умира  -
отпущат  се  натегнали  криле;
и  пада  нощ  -  и  пада  -  и  замира  -
и  чезне  татък  в  пустото  поле...
И  пак  един,  поглеждам  към  небето:
безбрежие  и  сенки,  и  лъчи...  -
и  питам  аз,  а  тръпне  ми  сърцето,
сърцето  тръпне  -  вечний  бог  мълчи...
 
На  късна  нощ  затишието  пада,
повяват  бавно  сънни  ветрове.
И  някой  дух  потиснат  в  мене  страда,
и  някой  ме  из  тъмний  край  зове...
И  целий  мир  се  и  моя  дух  прелива:
аз  извор  съм  -  и  тъмен,  и  дълбок  -
и  питам  се  задъхан  и  измъчен:
Не  съм  ли  бог,  не  съм  ли  вечний  бог?
 
7
Зората  напоява  безбрежията  ведри
и  бисерна  позлата  по  склоновете  ръси.
В  предутринна  прохлада  полето  се  разведри,
полето  се  разведри  и  губери  разтърси.
 
Спокойно  се  люлеят  натегналите  вейки
и  пролетна  мелодия  във  трепета  им  блика.
А  колко  светла  радост  по  слънчевите  грейки,
а  колко  цветно  злато  и  колко  перуника!
 
И,  майко,  отведи  ме  наблизо  до  цветята
и  дай  ми  светло  вино  от  чашките  им  сини:
аз  търся  сънен  шемет  и  леглото  на  полята,
понесъл  черна  жажда  от  пясъчни  пустини.
 
8
Градината  ми  слъне  не  дочака,
а  падна  здрач  над  суша  и  вода.
И  някой  в  мен  мъчително  заплака,
и  някой  в  мен  безумно  зарида...
А  може  би,  че  няма  да  изгреят
на  бяло  утро  светлите  зари  -
и  в  мене  всички  жажди  ще  изтлеят,
и  в  мене  всеки  цвят  ще  изгори.
 
Но  в  задуха  на  свойта  безметежност
аз  търся  пак  прохлада  и  роса  -
ах,  пейте  ми  за  светлата  безбрежност
на  ведрите  бездънни  небеса;
ах,  пейте  ми  за  белите  чертози
на  вечната  богиня  -  Красота,  -
и  за  дъха  на  румените  рози,
покъсани  из  мойта  самота.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2016

Христо Ясенов, Цикл 3 «Казкове царство»

1
...  І  наче  колись-то  я  був
володар  казкового  царства,
і  начебто  ворог  здобув
престол  мій  снагою  лукавства.

А  плити  надгробні  мовчать
під  товщею  попелу  й  лави,
лиш  в  тихій  траві  ще  звучать
останки  минулої  слави.

Колись  ця  країна  сумна
була  тут  притулком  надійним,
і  ця  старовинна  стіна
спиняла  незлічені  війни.

Безжалісні  стріли  неслись,
і  лицарські  списи  старинні,
а  скелі  безлюдні  колись
були  вівтарем  для  спасіння.

Була  там  нечувана  брань,
і  лютість  страшна  безупинна  –  
і  в  день  невимовних  страждань
упала  фортеця  старинна.

Престольний  палац  розваливсь,
і  військо  хоробре  розбите  –
і  бранцем  простим  я  зробивсь
чужої  ворожої  свити.

Тому  –  по  незнаній  вині  –
заручник  чужого  васальства
я  плачу  і  згадую  дні
старого  казкового  царства.

2
Осінь  золота  листки  роняє,
пурпур  обагрив  верхівки  крон;
небосхил  мій  смутком  заслоняє,
слабне  день  за  днем  величний  трон.
Дощ  дрібненький  шемрає  за  млою  –
сон  несе  у  лоно  самоти...
Я  стомивсь,  стомився  боротьбою!
Бідна  мамо,  чуєш  мене  ти?

Темний  вечір  стеле  темні  тіні,  
заливає  дорогі  поля.
Я  забув  стрімкі  пориви  нині,
я  утратив  міць  мого  крила
і,  згубивши  шлях  до  далечіні,
безпритульний  в  путах  самоти
гасну  мовчки  в  сутінній  пустині!
Бідна  мамо,  чуєш  мене  ти?

Вихор  сонні  тіпає  тополі
і  розносить  висохлі  листи;
стогнуть  ледве-ледь  гілляки  голі,
плаче  бідна  чайка  з  висоти,
і,  прикривши  прірви  і  юдолі,
бог  знімає  пута  самоти...
Хтось  в  мені  співає,  молить  долю...
Бідна  мамо,  чуєш  його  ти?

3  
Всміхається  осінь  барвиста
крізь  сльози,  і  фарби,  і  прах,
і  вихор  тривожний  зі  свистом
розносить  зітхання  і  страх...
Печальний  зникаю  в  утомі,  
мене  страшний  морок  тлумить;
в  відкритім  вікні  мого  дому
лиш  вечір  холодний  шумить...

Той  вечір  холодний  говорить,
і  плаче  –  в  риданнях  увесь...
Закриємо  очі  у  зморі  –
страшний  наступив  нам  кінець!
Любіть  мене,  друзі  безцінні,  –
так  рано  мій  світ  потемнів!
Погасли  останні  вже  тіні
минулих  просвітлених  днів.

Погасло  проміння  поволі,
що  гріло  мій  траурний  дім,
на  серці  печуть  тавра  болю,
залишені  крахом  страшним.
Бажаю  спокійно  загинуть
в  безкрайній  біді  без  людей  –
мене  забери,  батьківщино,
у  землю  до  рідних  грудей!

4  
Утомлений  сон  налягає  на  ратні  дружини
і  місяць  холодний  над  яром  блищить  в  тишині.  
Чорніють  скрізь  ратники  сонні  у  травах  долини,
неначе  забули  розгрому  загрозливі  дні.

Наблизився  вечір  і  стало  спокійно  і    легко!
І  небо  у  шатах  зіркових  висить  навкруги  –
я  бачу,  невсипний,  як  никнуть  далеко,  далеко,
казкового  рідного  краю  степи  дорогі.  

У  спогадах  свіжих  про  осінь  тужливо-прощальну
тону  я  невільно,  хмільний  від  печалі  й  зневір,
і  начебто  чую  старинну  легенду  печальну  
і  пісню  гайдуцьку  старих  вічнопам’ятних  гір.

І  бачу  поля  я,  і  скелі  стрімкі  непривітні,
і  ниви  квітучі,  і  вод  нестихаючих  гнів,
і  начебто  чую  крізь  рокіт  слова  заповітні  –
слова  заповітні  моїх  відчайдушних  дідів.

5
[i]So  will  ich  liegen  und  horchen  still  
Wie  eine  Schildwach’  im  Grabe,  
Bis  einst  ich  hoere  Kanonengebruell  
Und  wiehernder  Rosse  Getrabe.
Неinrich  Неine  *

[/i]І  знову  я  порину  в  сон,  і  знову  я  в  пітьмі  погасну,
так  гасне  після  праці  день,  що  знов  народжується  чистий,
І  знову  я  порину  в  сон,  і  знов  знайду  снагу  прекрасну,
Завзятий,  гордий  і  хмільний,  завзятий,  щедрий,  урочистий.

Я  буду  спати  -  й  не  засну...
Коли  ж  в  якийсь  погожий  день  промчиться  буря  по  містах
то  я,  почувши  кінський  туп  і  металевий  дзенькіт  шпаги,  
покину  невеселий  сон  моїх  печалей  без  уваги
і  в  незліченний  легіон,  де  грізні  воїни  строями,
услід  за  ревом  мідних  труб  і  героїчними  піснями
поставлю  ратний  табір  мій.

Я  буду  ураган  страшний,
що  громить  смутки  і  знемоги,
і  тріумфуючий,  хмільний,
про  героїчні  перемоги
гімн  заспіваю  бойовий.

І  знову  я  порину  в  сон,  і  знову  я  в  пітьмі  погасну,
так  гасне  після  праці  день,  що  знов  народжується  чистий,
І  знову  я  порину  в  сон,  і  знов  знайду  снагу  прекрасну,
Завзятий,  гордий  і  хмільний,  завзятий,  щедрий,  урочистий.

[i]*  Тож,  прислухаючись  в  гробу,
Немов  сторожа,  у  мовчанні,
Я  хочу  чуть  гармат  стрільбу
І  тупіт  коней,  їх  іржання.
Генріх  Гейне,  Гренадери
[/i]

Христо  Ясенов  
Цикъл  «Приказно  царство»

1
 ...И  сякаш  отдавна  съм  бил
владетел  на  приказно  царство  -
и  някакъв  враг  е  разбил
престола  ми  с  тъмно  коварство.

Надгробните  плочи  мълчат,
посипани  с  пепел  и  лава,
но  в  техните  билки  личат
останки  от  минала  слава.

И  тия  безцветни  страни
били  са  свърталища  бойни,
и  тия  старинни  стени  –
закрила  за  хиляди  войни.

Летели  са  кобни  стрели
и  рицарски  копия  стари  –
а  тия  безлюдни  скали
били  са  прибежни  олтари.

Била  е  нечувана  бран
и  време  на  страшна  свирепост  –
и  в  някакъв  ден  предвещан
е  паднала  старата  крепост.

Престолният  град  е  сломен
и  храбрата  рат  е  разбита  –
и  аз  съм  попаднал  във  плен
сред  чужда  и  вражеска  свита  –

затуй  –  по  незнайна  съдба  –
заложник  на  чуждо  васалство  –
аз  плача  и  мълком  скърбя
по  старото  приказно  царство.

2
Златна  есен  златни  листи  рони,
цветен  пурпур  багри  всеки  клон;
дъхат  скърби  мойте  небосклони,
рухва  бавно  моят  царствен  трон.
През  мъглата  дребен  дъжд  ромони
и  навява  сънни  самоти...
Аз  съм  морен,  морен  от  погроми!  
Бедна  майко,  чуваш  ли  ме  ти?

Тъмна  вечер  тъмни  сенки  стели
и  залива  родните  поля.
Аз  забравих  устремите  смели,
аз  отпуснах  вихрени  крила
и  загубил  пътища  и  цели,
безприютен  в  свойте  самоти  –
гасна  мълком  в  тъмните  предели!  
Бедна  майко,  чуваш  ли  ме  ти?

Вихър  свири  в  сънните  тополи
и  пилее  сухите  листа;
стенат  плахо  клонищата  голи,
плаче  плаха  чайка  над  света
и  –  прибулил  бездни  и  юдоли  –
бог  развява  сънни  самоти...
Някой  в  мене  пее  и  се  моли...
Бедна  майко,  чуваш  ли  го  ти?

3
Усмихна  се  пъстрата  есен
сред  сълзи  и  краски,  и  прах
и  вихър,  тревожно  понесен,
развея  въздишки  и  страх...
Аз  чезна  печален  и  морен,
люлеят  ме  страшни  тъми  –
зад  моя  прозорец  отворен
студената  вечер  шуми...

Студената  вечер  говори  –
и  плаче  –  и  странно  ридай...
Да  склопим  измъчени  взори  –
настанал  е  страшният  край!
Любете  ме  нежно,  другари  –
тъй  рано  над  мен  се  стъмни!
Погаснаха  сенките  стари
на  светлите  минали  дни.

Погасна  несетно  лъчата
над  моя  тъй  траурен  дом,
тежи  ми  в  сърцето  печатът
на  някакъв  страшен  разгром.
Аз  искам  спокойно  да  гина
сред  тия  безкрайни  беди  –
притискай  ме,  майко-родина,
до  своите  земни  гърди!

4
Сън  морен  обвея  несетно  дружините  бойни
и  пламна  изрязан  над  урвите  месец  студен.
Чернеят  спокойно  в  тревата  задрямали  войни,
забравили  сякаш  разгрома  на  страшния  ден.

Пониса  се  вечер  и  тъй  е  спокойно  и  леко!
И  висне  небето,  и  в  звездни  премени  сияй  –
и  гледам  аз  буден  как  чезнат  далеко,  далеко
свещените  степи  на  родния  приказен  край.

И  в  близкия  спомен  на  тъжно-прощалната  есен
потъвам  неволно  –  от  горест  и  скърби  пиян,  –
и  сякаш  дочувам  –  в  старинна  легенда  унесен  –
хайдушката  песен  на  стария  роден  балкан.

И  виждам  полята,  и  виждам  скалите  безцветни  –
и  цветните  ниви  –  и  бистрите  речни  води  –
и  сякаш  дочувам  през  ромона  думи  заветни  –
заветните  думи  на  моите  храбри  деди.

5
[i]So  will  ich  liegen  und  horchen  still  
Wie  eine  Schildwach’  im  Grabe,  
Bis  einst  ich  hoere  Kanonengebruell  
Und  wiehernder  Rosse  Getrabe.
Неinrich  Неine

[/i]И  аз  отново  ще  заспя,  и  аз  отново  ще  погасна,
тъй  както  гасне  морний  ден,  за  да  изгрее  чист  и  ведър,
и  аз  отново  ще  заспя,  и  пак  отново  ще  израсна,
стихиен,  шеметен  и  горд,  стихиен,  шеметен  и  щедър.

И  аз  ще  спя,  и  аз  ще  бдя...
И  ако  в  някой  светъл  ден  премине  буря  през  града
и  чуя  тропот  на  коне  и  металичен  звън  на  шпаги,
аз  ще  напусна  мрачний  сън  на  свойте  горести  недраги
и  в  многобройний  легион  на  стройните  сурови  войни
наред  със  медните  тръби  и  страшните  напеви  бойни
ще  вдигна  своя  боен  стан.

И  сам  ще  бъда  ураган,
разгромил  всички  скърби  ледни,
и  тържествуващ  и  пиян,
ще  пея  химните  победни
на  свойта  героична  бран.

И  аз  отново  ще  заспя,  и  аз  отново  ще  погасна,
тъй  както  гасне  морний  ден,  за  да  изгрее  чист  и  ведър;
и  аз  отново  ще  заспя,  и  пак  отново  ще  израсна
стихиен,  шеметен  и  горд,  стихиен,  шеметен  и  щедър

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2016

Христо Ясенов, Цикл 2 «Осінній сон»

1
Вітер  осінній  шугає,
вечора  йде  пелена,
десь  вдалині  затихає
дзвонів  вечірніх  луна.
Сонце  поволі  відходить,
місто  обкутують  сни,
пастир  примарний  обходить
стомлених  мар  табуни.
Простір  і  час,  що  я  маю,  –
все  це  у  болях  топлю...
–  Мамо,  і  я́  вже  дрімаю!
–  Мамо,  і  я́  уже  сплю!

2
Темний  вечір  подих  стримав  на  притомлених  ланах
і  погойдується  тиша  упокоєна  в  печаль.
У  смиренні  й  муках  гине  білий  цвіт  у  смерті  снах...
І  мені  на  серці  тужно,  і  в  моєму  серці  жаль!

Крик  від  болю  безпритульно  тишиною  пролетів,
наче  журавлів  далеких  в  небі  стрічечка  сумна.
У  полях  далеких  кожний  квіт  цілющий  перецвів
і  заплакав  хтось  тихенько  там  позад  мого  вікна...

І  заплакав  хтось  тихенько  в  грудях  у  моїх  на  дні,
мов  зібрав  усю  самотність,  і  неволю,  і  печаль.
У  смиренні  й  муках  гаснуть  зорі  всі  мої  ясні...
І  мені  на  серці  тужно,  і  в  моєму  серці  жаль!

3    
На  заході  погасло  сонце  в  морях  багрянцю  й  позолоти,
осінній  вітер  плач  сирітський  у  темну  далечінь  скидає;
нависла  хмара  понад  полем  і  квітам  сон  несе  скорбота...
Бажаю  радості  і  сонця,  та  тільки  без  кінця  ридаю!

Імла  і  болі  споконвічні  переповняють  небозводи,
і  я  –  невільник  безпритульний  –  несу  тягар  свій  у  гризоті...
У  втомі  сон  стискає  землю  і  мокра  осінь  плач  заводить...
Бажаю    жвавості  щоб  жити,  та  тільки  без  кінця  в  дрімоті!

4
На  незміряні  поля
дощ  уранішній  полляв...
Дощ  уранішній  полляв
на  незміряні  поля.

Бог  натомлений  зітхнув,
і  безтрепетно  відкрив,
і  безтрепетно  відкрив
день  безмежний,  що  сяйнув.

День  безмежний  осяйний
в  лісі  сонному  світив
і  в  печалі  освітив
на  деревах  лист  рясний.

На  деревах  лист  рясний
своє  щастя  вмить  прокляв  –
рідні  радісні  поля
осені  багрець  залляв.

5  
Заспокійливий  вечір  даремно  тратить  світло  минулого  дня,
а  за  лісу  пустинним  багнищем  заховалося  сонце  сумне.
Мої  радощі  гаснуть  невільно,  як  в  полоні  мале  пташеня,  –
поможіть  мені,  браття  кохані,  рідні  сестри,  лелійте  мене!
В  серці  я  без  надій  відчуваю  лиш  скорботу  болючу  одну,
що  осінній  безжалісний  холод  мій  дитинства  садок  не  мине;
і  давно  усіма  я  забутий  руки  в  марній  надії  тягну  –
поможіть  мені,  браття  кохані,  рідні  сестри,  лелійте  мене!

Христо  Ясенов  
Цикъл  «Есенен  сън»

1
Есенен  вятър  полъхна,
вечер  се  стели  навън,
нейде  далеко  заглъхна
ехо  от  вечерен  звън.
Слънцето  бавно  умира,
глъхне  потайно  града,
призрачен  пастир  прибира
призрачни,  морни  стада.
Място,  пространство  и  време  -
всичко  се  в  болка  топи...
-  Майко,  и  мен  ми  се  дреме!
-  Майко,  и  мен  ми  се  спи!

2
Глуха  вечер  притаява  дъх  над  морните  поля
и  люлее  тишината  на  застинала  печал.
В  примирение  и  мъка  гинат  белите  цветя...
И  на  мене  ми  е  тъжно,  и  на  мене  ми  е  жал!
 
Вик  на  болка  безприютна  в  тишината  пролетя
сякаш  жерави  далечни  пред  настъпила  мъгла.
Из  далечните  полета  всяка  билка  прецъфтя
и  заплака  някой  глухо  там  зад  моите  стъкла...
 
И  заплака  някой  глухо  тук  във  моите  гърди  -
сякаш  сбраха  се  самотност  и  неволя,  и  печал.
В  примирение  и  мъка  гаснат  моите  звезди...
И  на  мене  ми  е  тъжно,  и  на  мене  ми  е  жал!

3
Погасна  слънцето  на  запад  в  море  от  пурпур  и  позлата,
и  вятър  есенен  понесе  плача  на  горестно  сираче;
нависна  облак  над  полето  и  болна  скръб  приспа  цветята...
Аз  искам  радости  и  слънце,  а  колко  много  ми  се  плаче!
 
Мъгла  и  болка  безначална  препълни  всички  небосклони
и  аз  -  неволник  безприютен  -  помъкнах  свойто  тежко  бреме...
Притисна  морен  сън  земята  и  мокра  есен  заромони...
Аз  искам  буден  да  живея,  а  колко  много  ми  се  дреме!

4
Над  безкрайното  поле
дъжд  подранил  завале...
Дъжд  подранил  завале
над  безкрайното  поле.
 
Бог  въздъхна  уморен,
и  безтрепетно  разкри,
и  безтрепетно  разкри
ден  безбрежен  и  студен.
 
Ден  безбрежен  и  лъчист
грейна  в  сънните  гори
и  в  нерадост  озари
всеки  клон  и  всеки  лист.
 
Всеки  клон  и  всеки  лист
свойто  щастие  прокле  -
че  над  родното  поле
есен  багри  разпиле.

5
Миротворната  вечер  пилее  светлината  на  белия  ден,
че  зад  пустите  горски  усои  безнадеждно  се  слънцето  скри.
Мойте  радости  гаснат  неволно,  като  птици  попаднали  в  плен  -
помогнете  ми,  влюбени  братя,  приласкайте  ме,  родни  сестри!
Аз  предсещам  мъчителни  скърби  в  безнадеждното  свое  сърце,
че  сланата  на  къдрава  есен  мойте  детски  градини  покри;
и  отдавна  забравен  от  всички,  аз  протягам  напразно  ръце  -
помогнете  ми,  влюбени  братя,  приласкайте  ме,  родни  сестри!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015

Христо Ясенов, Цикл 1 «Замкнена душа»

1
Стоїть    одна  старинна  вежа  біля  моря
крізь  темні  вечори  і  ранішнє  проміння  –
там  замкнені  душа  і  серце  плачуть  з  горя
серед  холодних  стін  і  хмурого  склепіння.
А  світло  є,  і  осяває  простори  широкі,
та  знаю,  що  дверей  мені  ніхто  вже  не  відчинить,
бо  золоті  ключі  закинув  бог  глибоко
у  темне  море  десь,  у  водяну  пучину.

2
Не  маю  дому,  де́  я  бездомний  відпочину,
ні  весняних  садочків  у  вранішній  росі,
я  наче  мандрівник  той  –  без  даху,  батьківщини,
несе  мені  страждання  покров  небес  усіх.
Страждаю  я  до  втоми,  бо  вічно  ти  зі  мною
і  труїш  кожну  думку,  і  труїш  радість  снів,
ти    –  тінь  моя  незмінна  з  невірою  сумною,
ти  –  загадка  довічна  моїх  минулих  днів.

3
Знов  небо  очі  для  спання  прикриє:
зірки  і  ніч,  самотність  і  печаль...  
Гукнув  би  я,  та  хто  мені  відкриє,
хто  від  мерця  у  світі  чує  жаль?
Гукнув  би  я,  та  острах  і  вагання,  –
немає  слуху  в  просторі  лихім.
Я  краще  буду  спраглим  у  стражданнях,
щоб  зникнути  безмовним  і  глухим.

4
І  ти  не  смій  приходить,  царице  незнайома,
ти  –  блискавка  весняна,  горіння  сподівань:
в  покірності  прекрасній,  спокійно  і  свідомо,
я  хочу  жить  самотнім,  без  скарг  і  нарікань.
І  ти  не  смій  приходить  у  затишні  покої:
я  хочу  жити  в  смерку  затулених  повік
і  марити  там  мирно  наснагою  палкою,
де  променів  останніх  йде  золотий  потік.

5
У  передсмертнім  сні  гойднулась  зірка,
безшумний  смерк  легесенько  надходить,
я  хворий    і  душа  страждає  гірко  –  
страждає  без  повітря  й  прохолоди.
Весна  мене  не  грітиме  щасливо,
у  сні  тяжкому  журно  я  ночую.
Та,  боже,  ах,  оглухну  я  можливо  –
нікого  і  ніщо  вже  не  почую!

6
Мій  день  в  плачу  минає,  і  очі  зі  сльозами,
замислений,  печальний,  в  страху  я  і  без  сил,
бо  темний  бог  безмірно  знов  сипле  над  лісами
на  темний  цвіт  фіалок  свій  загадковий  пил.
День  згасне.  Звечоріє.  Стемніє  наді  мною  –
ніч  стомлена  опустить  розгорнуте  крило
і  думою  тяжкою,  болючою,  сумною,
знов  безсердечно  зморщить  вже  зморщене  чоло.
І  я  в  імлу  захо́ду  дивитимусь  лякливо,
і  плакатиму  гірко,  полонений  навік,
бо  десь  далеко  вмерла  зоря  ясна,  тремтлива,
і,  може  бути,  з  нею  найкращий  день  мій  зник.
Мій  день  в  плачу  минає,  і  очі  зі  сльозами,
замислений,  печальний,  в  страху  я  і  без  сил,
бо  темний  бог  безмірно  знов  сипле  над  лісами
на  темний  цвіт  фіалок  свій  загадковий  пил.

7
Докучний  гніт  і  спрага  непомірна  
тамують  мої  гімни  і  моління  –
в  мені  вмирає  й  родиться  безмірно
той  плач,  що  з  ним  проходять  покоління.
І  я  горю,  і  гасну,  і  кріплюся,
мов  лицар  в  неминучості  марнію,
і  плачу  смертно,  плачу  і  сміюся  –
і  сміх  мій  повний  смутку  й  безнадії.
А  піднімусь  –  земна  печаль  згинає,
зір  стомлений  не  може  сліз  тримати,
і  я  немов  тяжкі  окови  маю,
котрі,  здається,  вже  не  розламати.

8
Коли  фіалки  стали  в  тьмі  темнішими
і  день  твій  від  скорботи  почорнів,
закрий  ти  свою  душу  перед  іншими  –
в  собі  знайди  утіху  скорбних  днів!
Ти  у  безодні  з  темними  стражданнями
подовжуй  свої  муки  і  плачі!
І  в  шумнім  хорі  з  людськими  риданнями
із  тугою  своєю  промовчи!

Христо  Ясенов  
Цикъл  «Заключена  душа»

1
Стои  една  старинна  кула  край  морето
през  тъмни  вечери  и  утрини  прозрачни  -
и  там  ридай  заключена  душата  и  сърцето
сред  хладните  стени  и  сводовете  мрачни.
А  светло  е,  и  греят  вън  пространства  необятни,
но  зная  аз,  че  няма  кой  вратата  да  отвори,
защото  бог  захвърли  ключовете  златни
на  тъмното  море  сред  водните  простори.

2
Аз  нямам  дом,  където  бездомен  да  почина,
ни  пролетни  градини  в  предутринна  роса  -
и  аз  съм  като  странник  без  подслон  и  родина,
и  страдам  под  покрова  на  всички  небеса.
И  страдам  до  умора,  че  ти  си  вечно  с  мене
и  тровиш  всяка  мисъл,  и  тровиш  всеки  блен,
ти  -  сянка  неразделна,  невяра  и  съмнение,
ти  -  вечната  загадка  на  всеки  минал  ден.

3
Небето  пак  очи  за  сън  притвори:
звезди  и  нощ,  и  скръб,  и  самота...
И  викнал  бих,  но  кой  ще  ми  отвори,
но  кой  ще  чуй  от  мъртвите  в  света?
И  викнал  бих,  но  страшно  ми  е  мене,
че  тъмната  пустиня  няма  слух.
А  по-добре  е  в  жажда  и  съмнение
да  чезна  тъй  безропотен  и  глух.

4
И  ти  недей  дохожда,  царице  непозната,
ти  -  мълния  и  пролет,  горение  и  плам:
под  тихото  смирение  на  късната  позлата
аз  искам  да  живея  безропотен  и  сам.
И  ти  недей  дохожда  сред  сънните  покои:
аз  искам  да  живея  с  притворени  очи
и  мирно  да  сънувам  желанията  свои
под  златното  сияние  на  късните  лъчи.

5
В  предсмъртен  сън  люлее  се  зората,
безшумен  здрач  излеко  вей  и  пада.
Аз  болен  съм  и  сещам  си  душата  -
и  сещам  я  без  въздух  и  прохлада.
И  пролет  мене  нивга  не  полъхна,
че  в  тежък  сън  нерадости  сънувах.
Но,  боже,  ах,  да  можех  да  заглъхна,
и  никого,  и  нищо  да  не  чувах!

6
Денят  ме  отминава  със  сълзи  на  очите,
замислен  и  печален,  в  предчувствия  и  страх
че  тъмен  бог  отново  разсипва  над  горите
на  тъмни  теменуги  загадъчния  прах.
Денят  ще  свечерее.  Над  мене  ще  се  стъмни,
че  морна  нощ  ще  спусне  разгърнато  крило
и  мисли  безотрадни,  мъчителни  и  тъмни,
отново  ще  набръчкат  набръчкано  чело.
И  плахо  ще  погледна  на  запада  в  мъглата,
и  горко  ще  заплача  завинаги  пленен,
че  нейде  надалеко  умряла  е  зората,
а  може  би  със  нея  най-хубавият  ден.
Денят  ме  отминава  със  сълзи  на  очите,
замислен  и  печален,  в  предчувствия  и  страх
че  тъмен  бог  отново  разсипва  над  горите
на  тъмни  теменуги  загадъчния  прах.

7
Досаден  гнет  и  непритворна  жажда
обсажда  мойте  химни  и  моления  -
и  сякаш  в  мен  умира  и  се  ражда
плачът  на  много,  много  поколения.
И  аз  горя,  и  гасна,  и  живея,
като  затворен  рицар  в  неизбежност  -
и  плача  смъртно,  плача  и  се  смея  -
и  моят  смях  е  пълен  с  безнадеждност.
Издигна  ли  се  -  земна  скръб  ме  трови,
а  морен  взор  сълзите  не  задържа  -
и  аз  усещам  някакви  окови,
които  сякаш  няма  да  развържа.

8
Когато  здрач  прибули  теменугите
и  твоят  ден  за  скърби  свечери,
ти  затвори  душата  си  за  другите
и  в  себе  си  утеха  намери!
И  в  бездната  на  тъмните  страдания
разпъвай  свойта  мъка  и  плачи!
Но  в  шумний  хор  на  людските  ридания
ти  своята  нерадост  премълчи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015

Пейо Яворов, Минає ніч

Минає  полуніч.  Без  втоми
сіяє  місяць  променистий.
На  склі  віконному  нічному
тінь  від  акацій  густолистих.
Тінь  лягає  тріпотливо,
як  жива  –  чудна,  рухлива.

В  кімнаті  темній  і  безмовній
закохані  удвох  ховались...
Там  то  зітхання  жару  повні,
то  шепотіння  виривались,
то  цілунок  найніжніший
пролітав,  збудивши  тишу.

Незримий  –  Гіменей  з’явився,
вінок  троянд  в  руках  тримає...
Злегенька  наперед  схилився
і  пальцем  губи  притискає  –
бог  підслухує  старанно  
що  там  шепчуть  безустанно.

Дарма  –  не  чуть  що  шепчуть  двоє!
І  Гіменей,  досади  повний,
трясе  похмуро  головою...
Віночок  падає  коштовний,
він  не  піднімає  квіти  –
на  двох  дивиться  сердито...  

Пейо  Яворов    
Минува  нощ

Минува  полунощ.  Луната
блести  усмихната,  лъчиста.
и  на  прозорци  на  стъклата
акацията  гъстолиста
хвърля  сянка  треперлива,
сянка  чудна,  сякаш  жива.
 
А  в  стаичката  полутъмна
се  млада  двойка  спотаява...
И  ту  въздишка  с  огън  пълна,
ту  шепот  тих  се  там  раздава,
ту  целувчица  крилата
хвръкне,  стресне  тишината.
 
Невидим  -  Хименей  е  тамка
с  венец  от  рози  под  ръката...
Напред  се  наклонил  едвамка,
и  пръст  притиснал  на  устата  -
кроткий  бог  подслушва  тайно
що  там  шепнат  безпрестайно.
 
Напразно,  -  нищо  той  не  схваща!
И  -  в  неизказана  досада  -
глава  намръщено  поклаща
замисля  се...  Венецът  пада  -
ала  той  го  не  прибира
с  яд  се  само  в  двойка  взира...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628401
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2015

Пейо Яворов, Стогін

[i]Лорі[/i]

Душа  моя  –  це  стогін.  Душа  моя  –  це  зов.
Тому  що  я,  як  пташечка  підбита:
смертельно  є  душа  моя  пробита  –
її  поранила  любов...
Душа  моя  –  це  стогін.  Душа  моя  –  це  зов.
Скажіть  мені,  що  значить  зустріч  і  розлука?
Та  краще  я  скажу:  для  мене  пекло  й  мука  –
і  в  муках  вся  любов!

Так  близько  міражі  –  й  безмірна  далечінь.
Сміється  життєрадісно  й  щасливо,
у  незнанні  ще,  молодість  жадлива,
де  плоть  палка  й  омани  тінь...
Так  близько  міражі  –  й  безмірна  далечінь:
стоїть  вона  переді  мною  у  сіянні,
але  не  чує,  як  я  кличу  у  стогнанні,  –
вона  –  омани  тінь!

Пейо  Яворов  
Стон

[i]На  Лора[/i]

Душата  ми  е  стон.  Душата  ми  е  зов.  
Защото  аз  съм  птица  устрелена:  
на  смърт  е  моята  душа  ранена,  
на  смърт  ранена  от  любов…  
Душата  ми  е  стон.  Душата  ми  е  зов.  
Кажете  ми  що  значат  среща  и  разлъка?  
И  ето  аз  ви  думам:  има  ад  и  мъка  —  
и  в  мъката  любов!  
 
Миражите  са  близо,  —  пътя  е  далек.  
Учудено  засмяна  жизнерадост  
на  неведение  и  алчна  младост,  
на  знойна  плът  и  призрак  лек…  
Миражите  са  близо,  —  пътя  е  далек:  
защото  тя  стои  в  сияние  пред  мене,  
стои,  ала  не  чуе,  кой  зове  и  стене,  —  
тя  —  плът  и  призрак  лек!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2015

Пейо Яворов, Моя сповідь

Від  часу  ранньої  зорі
почав  я  вас  учить  –
і  як  любитись,  і  як  пить  –
як  весело  прожить.

До  часу  пізньої  зорі
себе  не  научив!
Любив  багато,  вдосталь  пив...
Та  зовсім  мало  жив!

Пейо  Яворов    
Моята  изповед

От  ранни  утрини  зори
почнах  и  ви  учих  -
как  се  люби,  как  се  пей  -
как  пълно  се  живей.
 
До  сетни  вечерни  зари
сам  се  не  научих!
Много  любих,  много  пях...
Как  малко  аз  живях!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623455
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2015

Пейо Яворов, Зітхання

Згасаючого  дня  прощальний  блиск  зорі,
і  зірваних    троянд  пах  тужний  лине  вдаль,
у  пісні  лебедя  все  никне    в  цій  порі  –
душа  моя  самотня,  обгорнена  в  печаль...

Ах,  ночі  скорої  печаль  пливе  довкіл,
зефір  зітхає  у  кущах  між  голих  віт,
широкі  крила  опустилися  без  сил  –
душа  моя  вже  мертва  –  і  мертвий    цілий  світ.

Пейо  Яворов  
Въздишка

На  гаснещия  ден  прощалните  зари
и  аромат  от  рози,  покъсани  без  жал;
на  лебед  песента,  все  болен  от  зори  –
душата  ми  самотна  и  нейната  печал...

Ах,  тихата  печал  на  скорошната  нощ
и  в  храсти  оголели  въздишка  на  зефир;
широките  крила,  отпуснати  без  мощ  –
душата  вече  мъртва  –  и  гробният  й  мир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2015

Дора Ґабе, Розлука

На  очах  моїх  сон  погасила
ніч  ця  довга,  тяжка,  неспокійна.
І  не  стукнеш  в  стіну  що  є  сили  –
бо  вона  поміж  нами  подвійна.

Чую  поїзда  крик  сумовитий,
у  пітьмі  голосний  і  бентежний.
Я  цілком  вже  стомилась  від  світу,  
і  лиш  ти  мені  спогад  безмежний.

Може  полог  життя  досить  скоро
відійде  на  коротку  хвилину,
там  побачу  –  ти  юний,  бадьорий,
я  ж  невидима  далі  полину.

Скільки  ж  тої  надлюдської  муки
хвиля  без  вороття  вдаль  змиває.
Без  побачень  немає  й  розлуки,
а  великий  світ  вічно  триває.

Дора  Габе  
Раздяла

От  очите  ми  съня  изсмука
тая  дълга  нощ,  тъй  неспокойна.
Няма  на  стената  да  почукам  –
тя  е  вече  помежду  ни  двойна.
   
Чувам  само  писъка  на  трена,
в  тъмнината  остър  и  тревожен.
От  света  съм  вече  уморена,
а  пък  ти  си  моя  спомен  тъжен.
   
Тежката  завеса  на  живота
ще  се  дръпне  нявга  за  минута,
да  те  видя  млад  и  свеж,  и  бодър,
без  да  бъда  видена  и  чута.
   
Колко  много  най-човешка  мъка
безвъзвратната  вълна  отвлече.
Няма  близост,  няма  и  разлъка,
а  светът  е  все  голям  и  вечен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621114
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2015

Дора Ґабе, Фіалки (Ліричні пісні) . Частина 6

***  
Ця  ніч  таємна  наді  мною  знов  мовчить
під  зоряним  плащем.  І  тихо
останній  вогник  над  труною  догорить
вже  скоро...  Мертві,  спати,  спати...
Примирення  і  спокій  –    змученим,  для  вас  
весь  спокій...  Цвіркуни  вас  присипляють
і  місячне  проміння  гладить  у  цей  час  –
примирення  і  спокій...

***    
Коли  вечірній  смерк  земля  із  небом  в’яже
і  тіні  всі  збираються  на  ніч,
коли  безмежна  тишина  усюди  ляже
і  наче  смерть  крилом  шугає  увсебіч  –
тоді  неясний  страх  на  серце  налягає...
О,  мов  останній  раз  земля  свій  подих  має,  –
лиш  я  жива  одна  –  з  собою  віч-на-віч...

***      
Мов  білий  саван  тихо  сніг  лягає.
Земля  вже  спить.  Там  під  імли  крилом,
як  привиди  горбаті  і  похмурі,
схились  верби  зжуреним  чолом.

Земля  ще  спить  і  в  сні  натхненно  бачить
весну  веселу,    сонце  з  висоти,
і  відчуває  вже  життя  тремтливе,
готове  в  її  грудях  прорости.

Коли  ж  весна  весела  та  настане?
Спить  серце.  Там,  де  ніч  імлу  кладе,
схилились  верби  –  привиди  печальні,
і  тихо  сніг  іде...  іде...  іде...

***    
Я  до  сьогодні  мрію  все  шукала,
вже  змучилась  від  довгої  путі!
В  дорозі  мені  душу  зграбували  
і  сон  прогнали  вдаль  у  сум’ятті...
Тепер  стою  сама  я,  безутішна,
на  перепутті,  а  навколо  –  шир,
безкрайній  простір  і  безмежна  тиша...

Дора  Габе  
Теменуги  (Лирически  песни)
 
***
Нощта  –  тайнствена,  сребриста  нощ  над  мен
под  звезден  плащ  мълчи.  И  тихо
последно  пламъче  над  близкий  гроб  студен
догаря...  Мъртви,  спете,  спете...
Покой  и  примирение  –  измъчени,  за  вас
покой...  Приспиват  ви  щурците
и  лунните  лъчи  ви  галят  в  тоя  час  –
покой  и  примирение...

***
Кога  вечерен  здрач  земя  и  небо  слее
и  сенките  се  сбират  за  нощта,
когато  тишината  вредом  се  разлее
и  сякаш  с  криле  надвесила  смъртта  –
тогаз  невнятен  страх  сърцето  ми  обзема...
О,  гаче  сетен  път  земята  дъх  поема
и  жива  само  аз  оставам  във  света...

***
Като  саван  снегът  се  тихо  стели.
Земята  спи.  Далече  там  в  мъгла
кат  призраци  прегърбени  и  мрачни
стоят  върби  с  наведени  чела.

Тя  спи  и  в  сън  прехласната  бленува
засмяна  пролет,  слънце  кат  преди  –
и  сеща  вече  тръпки  от  живота,
готов  да  бликне  в  нейните  гърди.

Кога  засмяна  пролет  пак  ще  дойде?
Сърцето  спи.  Там,  в  сивите  мъгли,
стоят  върби  кат  призраци  печални.
И  тихичко  снегът  вали...  вали...

***
И  търсих  си  до  днешен  ден  мечтата,
от  дълъг  път  измъчена  съм  веч!
По  пътя  ми  ограбиха  душата
и  съня  ми  пропъдиха  далеч...
Сега  стоя  самичка,  безнадеждна,
на  кръстопът,  а  около  –  простор,
безкрай  простор  и  тишина  безбрежна...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621102
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2015

Дора Ґабе, Фіалки (Ліричні пісні) . Частина 5

***
У  світі  залишилася  сама,
бо  та  душа,  що  я  їй  вірити  могла,
від  мене  відійшла  –  і  крадькома
печаль  зайшла  у  моє  серце.  І  тепла
у  душу  вже  ніхто  не  принесе,
ніякий  голос  від  печалі  не  спасе...

***    
Душа,  душа,  колись-то  заніміла,
хмільна  від  захвату,  ти  думала  завжди,
що  прийде  щастя!  Та  ще  тільки  мріла,
як  знову  все  кудись  пропало  –  і  куди?

Колись-то  в  своїх  мріях  безвідрадно
не  відчувала  ти  ні  холод,  ні  жару,
не  знаючи  сама,  що  прагнеш  так  пожадно,
без  відгуку,  без  спокою,  в  миру...

***    
Птахів,  і  квіти,  і  всі  радощі  сяйливі
відніс  вже  вітер  десь  у  далину,
а  землю  й  небо  сумовита  осінь
в  туман  убрала  в  мить  одну.

О,  ви,  мої  прекрасні  мрії,  засинайте
у  грудях  глибині  –  я  вас  грудьми
від  осені  холодної  закрию
і  від  морозної  зими.

Коли  ж  весна  усміхнена  до  нас  вернеться,
коли  життя  нового  забуяє  цвіть,
тоді  і  ви  щасливо  оживайте,
прекрасні  мрії,  знов  цвітіть!..

***
У  морі,  де  берег  пустинний,
стоїть  прямо  чорний  граніт
і  день  і  ніч  його  ласкають
там  хвилі  з  шепотом  жагливим.
Та  зимний,  незичливий
і  вічно  мовчазливий
стоїть  печальний  той  граніт.

У  морі,  де  берег  пустинний,  
стоїть  одинокий  граніт  –
і  посміхаються  привітно
там  місяць  і  сонце  до  нього,
та  в  потаємній  мрії
над  прірвою  чорніє  
печальний  мовчазний  граніт.

Дора  Габе  
Теменуги  (Лирически  песни)

***
Сама,  сама  останах  във  света,
че  сетнята  душа,  в  която  вярвах  аз,
откъсна  се  от  мене  –  и  скръбта
замести  я  в  сърцето  ми.  И  никой  глас
със  моята  тъга  не  ще  се  слей,
и  никого  душата  ми  не  ще  съгрей...

***
Душа,  душа,  веднъж  ли  занемяла,
опита  от  възторг,  ти  мислеше  –  дойде,
дойде  веч  щаст'ето!  –  Но  ощ  неотрезвяла,
и  всичко  пак  изчезна  –  накъде?

Веднъж  ли  ти  в  копнен'е  безотрадно
не  сещаше  ни  студ,  ни  задушния  зной,
незнаеща  сама  що  търсеше  тъй  жадно
в  безбрежний  мир  без  ехо,  без  покой...

***
И  птички,  и  цветя,  и  радостите  светли
отвя  ги  вятър  някъде  далеч  –
земята  и  небето  тъжна  есен
с  мъглите  си  пребуля  веч.

О  вий,  о  мои  хубави  мечти,  заспете
в  гърдите  ми  дълбоко  –  тамо  аз
от  есенните  хали  ще  ви  пазя
и  от  убийствен  зимен  мраз.

И  пролет  пак  усмихната  кога  се  върне,
кога  за  нов  живот  се  всичко  разцъфти,
тогаз  и  вий  отново  заживейте  –
цъфтете,  хубави  мечти!...

***
В  морето,  до  брега  пустинен,
стои  изправен  чер  гранит  –
и  денонощно  го  милуват
вълните  с  шепот  сладострастен.
Но  хладен,  неприветен
и  вечно  безответен
стои  печалният  гранит.

В  морето,  до  брега  пустинен,
стои  самотен  чер  гранит  –
и  дружелюбно  се  усмихват
луната,  слънцето  над  него;
но  в  таен  блян  унесен,
над  бездната  надвесен,
мълчи  печалният  гранит.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620884
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2015

Дора Ґабе, Фіалки (Ліричні пісні) . Частина 4

***
Летять  тривожно  чайки  понад  хвилі,  
затихле  море  віддих  свій  таїть
в  борні  –  затримати  на  мить
бурхливе  юрмище  на  хвилях.

Тривожно  чайки  в’ються  –  аж  до  неба...
О,  хвиле,  хвиле  буйна,  в  мить  одну  
розсій  гнітючу  тишину  
і  розбуди  ти  сонні  землю  й  небо!  

***
Ворони  зграйно  каркають,  літають,
їх  чую  –  страх  мені  несуть,
вони  так  ранню  осінь  провіщають
і  холод  в  душу  мою  ллють.

Ворони  зграйно  каркають,  літають,
сідають  близько  до  мене,
вони  моє  майбутнє  провіщають  –
нутро  могили  льодяне...

***
Якби  зустріла  я  той  погляд  тихий,  милий,  
живий  той  погляд  чоловічий,  що  в  вогні,
щоб  він  прийшов  на  мить  і  стишив  урагани,
і  мою  душу  –  спокій  знову  дав  мені,

тоді  б  я  віддала  всі  цінності  незмірні
із  мого  серця  –  я  б  в  нестямі  віддала
і  юність,  і  життя  –  життя,  що  спало  в  мріях,
в  щасливих  мріях,  сокровенних,  я  б  дала!

***
Якби  могла  в  таку  сріблясту  ніч,
коли  алмази  місяць  розсіває
на  білому  снігу,  а  над  землею
навислі  зорі  сяють  в  полуніч  –
якби  могла  в  їх  погляді  ясному
дізнатись  те,  що  мрія-самота
не  знає,  а  шукає  по  світах...

Якби  могла  в  таку  криштальну  ніч,
коли  сніги  прикрашені  в  алмази
і  тіні  верб,  похилених  у  полі,
прозорі,  моляться  у  полуніч  –
якби  могла,  о  Боже,  помолитись,
бо  може  знаєш  лиш  єдиний  ти,
де  мене  водять  мрії  самоти.

Дора  Габе  
Теменуги  (Лирически  песни)
 
***
Летят  тревожно  чайки  над  вълните,
поема  дъх  затихнало  море
в  борба  –  миг  още  да  възпре
тълпата  бурна  на  вълните.

Тревожно  чайките  се  вият  –  ето...
О,  скоро,  скоро,  кипнала  вълна,
разсей  таз  гнетна  тишина
и  разбуди  земята  и  небето!

***
Рояци  гарвани  прелитат,  грачат,
настръхнала  ги  слушам  аз  –
те  есен  –  ранна  есен  предвещават
и  вливат  ми  в  душата  мраз.

Рояци  гарвани  прелитат,  грачат
и  кацат  мрачни  окол  мен  –
те  бъдещето  мое  предвещават,
по-тъмно  и  от  гроб  студен...

***
Да  бих  аз  срещнала  тоз  поглед  тих  и  ласкав,
тоз  буен  мъжки  взор  –  жив  огън  що  гори,
да  дойде  той  за  миг,  да  дигне  урагани
и  душата  ми  –  и  пак  покой  да  въдвори;

тогава  дала  бих  съкровищата  всички
на  моето  сърце,  отдала  бих  в  захлас
и  младост,  и  живот  –  живота  на  мечтите
съкровени  –  щастливи  дала  бих  ги  аз!

***
Да  бих  могла  във  таз  сребриста  нощ,
кога  брилянти  месеца  разсипва
връз  белий  сняг  –  и  близо  до  земята,
надвесени  звездите  гледат  ощ  –
да  бих  могла  във  погледа  им  нежен
да  зърна  туй,  що  моята  мечта
все  ощ  не  знай,  а  търси  във  света...

Да  бих  могла  във  таз  кристална  нощ,
кога  снегът  обсипан  е  с  брилянти
и  кат  прозрачни  сенки  по  полето
приведени  върби  се  молят  ощ  –
да  бих  могла,  о  Боже,  да  се  моля,
че  може  би  да  знаеш  само  ти
къде  ме  водят  моите  мечти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620602
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.11.2015

Дора Ґабе, Фіалки (Ліричні пісні) . Частина 3

***
В  кристалах  світлих  мрій  твоїх  дитячих
відбитий  образ  я  побачив  свій.  
І  чую  –  ти  ім’я  моє  шепочеш
із  іменем  твоїх  травневих  мрій.

Дитя,  дитя,  ти  є  весною  в  серці,
і  погляд  твій  мов  квітка  чарівна,
а  я  ношу  в  душі  гірку  отруту  –
в  серпанок  чорний  вкутана  вона...

***
Минула  полуніч,  ліниво  місяць  світить,
природа  мліє  у  блаженнім  сні
і  скрізь  простерла  тиша  крила  сумовиті  –
весь  світ  під  ними  змовк  у  таїні.

І  тільки  я  не  сплю  –  свіча  ледь-ледь  мигає
і,  перед  сном  згасаючи,  тремтить...
і  тільки  я  стою,  а  серце  завмирає,  –
у  мріях,  в  даль  занесене,  летить...

***
Печальний  ти,  печальний  як  молитва,
і  погляд  твій  осінній  без  пісень,
щоб  світла  посмішка  твоя  вернулась  –
співала  б  я  і  ніч,  і  день...

Ах,  ти  блідий,  блідий  неначе  квітка,
що  на  труну  схиляється  лишень,  
якби  могла  твою  смерть  упросити  –
я  плакала  б  і  ніч,  і  день...

***
В  польоті  гордім,  звівши  парус  вільно,  
долає  пінні  хвилі  корабель.
Безмежна  шир  запрошує  невільно
далеко  до  небачених  земель.

Туди  далеко,  мов  крилата  мрія,
могла  б  я  полетіти  від  жаги...
На  жаль,  навік  скувало  береги,
зловісне  небо  наді  мною  мріє!

Дора  Габе  
Теменуги  (Лирически  песни)
 
***
В  кристала  на  мечтите  ти  детински
аз  своя  образ  виждам  отразен.
И  чувам  –  тихо  името  ми  шепнеш
със  името  на  майския  си  блен.

Дете,  дете,  в  сърцето  ти  е  пролет,
усмихват  се  във  взора  ти  цветя,
а  нося  аз  отрова  във  душата
и  с  чер  воал  прибулена  е  тя...

***
Минува  полунощ,  лениво  грей  луната,
природата  почива  в  сън  блажен
и  вредом  е  криле  простряла  тишината  –
цял  свят  под  тях  е  млъкнал  спотаен.

И  само  аз  не  спя  –  свещта  едва  мъждее;
и  тя  пред  сън,  догаряйки,  трепти...
И  само  аз  стоя  –  сърцето  ми  копнее  –
далеч,  далеч  унесено  в  мечти...

***
Ти  тъжен  си,  като  молитва  тъжен
и  есен  е  във  взора  ти  смутен  –
да  ти  възвърна  светлата  усмивка
бих  пяла  аз  и  нощ,  и  ден...

Ах,  ти  си  бледен,  бледен  като  цвете,
поникнало  над  гроб  усамотен  –
да  можех  от  смъртта  да  те  измоля,
бих  плакала  и  нощ,  и  ден...

***
Във  горд  полет,  развял  платната  волно,
кораб  бразди  разпенени  вълни.
Широкият  простор  зове  неволно
далече  там  в  неведоми  страни.

Далече  там  като  мечта  крилата
да  можех  аз  да  полетя  сега...
Уви,  навек  сковал  ме  е  брега,
злокобни  са  над  мене  небесата!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620328
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2015

Дора Ґабе, Фіалки (Ліричні пісні) . Частина 2

***
Лежить  переді  мною  світле  море,
ламають  хвилі  блиск  сріблясто-водяний  –
зморились  хвилі  у  путі  –  і  воскресає
у  грудях  образ  осяйний.

Далеко  там,  за  морем  лазуровим,
далекий  він  тепер  в  чудесному  краю...
Верніться,  хвилі,  в  далеч  ту    і  передайте
там  вістку  про  печаль  мою!    

***
Якби  могла  дощенту  перелитись
у  пісню  я  душею,
тоді  б  пташина  пісня  замовчала  
і  цілий  світ  за  нею.

Якби  відкрила  смуток  мій  незнаний,
в  душі  всі  сльози  горя,
тоді  би  квіти  назавжди  зав’яли,
і  згасли  б  ясні  зорі...

***
І  я  б  хотіла  заспівати  у  ту  ніч,
так,  як  ніхто  ще  не  співав  цю  дивну  річ,
ні  в  буйнім  морі  роз’ярілий  буревій,
ні  юний  соловей  в  чаду  травневих  мрій.

Ах,  я  б  хотіла  з  мріями,  неначе  тінь,
вдаль  полетіти  –  у  безмежну  височінь  –
і  світлий  простір  щоб  блакиттю  обнімав,
і  щоб  зефір  мене  у  променях  гойдав...

***
Весела  весна  обсушила  
з  очей  сумних  сльози  рясні  –
де  темна  скорбота  лежала,
знов  промені  сяють  ясні.

А  серце,  ще  вчора  розбите,
вже  тоне  у  мріях  чудних
і,  наче  воно  не  любило,
знов  рветься  до  мук  руйнівних!


Дора  Габе  
Теменуги  (Лирически  песни)
 
***
Пред  мен  морето  светло  се  разстила,
вълни  браздят  сребристоблеснали  води  –
вълни  от  път  далечен  морни  –  и  възкръсва
мил  образ  в  моите  гърди.

Далече  там,  отвъд  море  лазурно,
във  оня  чуден  край  далеч  е  той  сега...
Вълни,  върнете  се  назад  и  отнесете  
там  вест  за  моята  тъга!

***
Да  бих  могла  душата  си  препълнена
във  песен  да  излея,
замлъкнала  би  песента  на  птичките
и  целий  мир  със  нея.

Да  бих  открила  свойта  скръб  безименна,
в  душата  си  сълзите,
цветята  би  повехнали  завинаги,
изгасли  би  звездите...

***
И  искала  бих  аз  да  пея  в  тая  нощ,
тъй  както  досега  не  бе  пял  никой  ощ  –
ни  в  бурното  море  бушуващ  ураган,
ни  влюбений  славей  през  майския  си  блян.

Ах,  искала  бих  аз  със  моите  мечти
да  отлетя  далеч  –  в  безкрайни  висоти  –
и  в  светлия  простор  лазура  да  синей,
във  люлка  от  лъчи  зефир  да  ме  люлей...

***
Облъхна  веселата  пролет
от  сълзи  влажните  очи  –
там,  дето  скръб  лежеше  тъмна,
пак  светят  радостни  лъчи.

Сърцето  вчера  преломено
отново  блян  го  днес  топи
и  сякаш  нивга  нелюбило,
копнее  пак  да  се  сломи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620060
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2015

Дора Ґабе, Фіалки (Ліричні пісні) . Частина 1

***
Чи  то  життя  шумить  на  цілий  світ  безкрайній,
а  чи  то  смерть  летить  в  невтомності  своїй  –
в  моєму  серці  повстають  відлуння  тайні,
і  сльози,  і  польоти  світлих  мрій.      
Ти,  пташко,  щось  співай  і  я  те  заспіваю;
Заплаче  лиш  душа  в  холодній  самоті
і  серденько  моє  за  нею  заридає.
А  тільки-но  імла  всю  землю  обмотає  –
заплачу  сиротою  в  темноті.

***
І  я  чекала  з  мукою  в  душі,
до  свого  щастя  поглядом  спішила  –
його  чекала  з  мрією  в  душі  
і  душу  мою  спрага  засушила.

Й  воно  прийшло  і  ангельська  рука
в  душі  чутливі  струни  без  погорди
торкнула  тихо  –    ангельська  рука  –
і  понеслися  чарівні  акорди.

Й  воно  прийшло.  Стуманивши  свій  зір,
троянди  запах  чарівний    відчула;
у  неземному  сні,  стуманивши  свій  зір,
гімн  неземний  у  захваті  почула.

***
Піднесено  дивилась  я  на  небо  –
там  зір  без  ліку  сяйний  чар,
та  вмить  одна,  бліда  і  одинока,
засяяла  мов  жар.

Чи  ти  на  неї  в  мить  цю  теж  дивився,
о,  друже  мій,  в  далечині  –
так  наші  погляди  вона  відбила,
що  сяє  у  вогні?

***
Стояла  тиха  ніч.  В  воді  сріблистій
відбився  зблідлий  місяць  з  вишини.
Проміння  впало  серед  тишини
І  розлилось  на  соннім  листі...
Мені  ти  щастя  і  печаль  гірка,
проміння  й  морок  у  душі  сплелися  –
тремтливо  узяла  моя  рука
твою...  Нам  трепетно  серця  зайшлися
і  не  дихнути  повними  грудьми...
Про  що  несміло  тиша  розмовляє?
Що  вічний  погляд  місяця  ховає,
умитий  кришталевими  слізьми?

Дора  Габе  
Теменуги    (Лирически  песни)

***
Живота  ли  шуми  посред  света  безкраен,
смъртта  със  шеметен  размах  ли  пролети  -
във  моето  сърце  намират  отзвук  таен
и  сълзите,  и  светлите  мечти.
Че  птичка  ли  запей,  и  то  ще  да  запее;
заплаче  ли  душа  сред  хладна  самота,
и  моето  сърце  със  нея  ще  заплаче.
А  щом  мъгла  обвий  земята  -  кат  сираче
ще  затъжи  самотно  във  света.

***
И  чаках  аз  с  измъчено  сърце,
към  щастието  поглед  устремила  -
и  чаках  го  с  копнеещо  сърце  -
сърце  ми  жажда  беше  изсушила.
 
И  то  дойде  и  с  ангелска  ръка
в  душата  ми  натегнатите  корди
поглади  тихо  –  с  ангелска  ръка  –  
и  дивни  се  понесоха  акорди.

 
И  то  дойде.  Затворила  очи  -
от  рози  дъх  аз  сещах  възхитена;
в  неземен  сън,  затворила  очи,
неземен  химн  аз  слушах  упоена.

***
Унесено  се  вглеждах  в  небесата  -
безброй  звезди  блестяха  там,
една  сред  тях  и  бледна,  и  самотна,
в  миг  светна  с  ярък  плам.
 
И  ти  ли  в  нея  тоя  миг  погледна,
о  друже,  от  далечен  край  -
та  погледите  наши  отразила
така  да  засияй?

***
Бе  тиха  нощ.  В  водите  посребрени
оглеждаше  се  бледата  луна.
На  спещите  листа  сред  тишина
замираха  лъчите  й  разлени...
И  ти  до  мен  -  и  щаст'е,  и  тъга,
лъчи  и  мрак  приплетени  в  душата  -
и  трепетно  притисках  аз  ръка
до  твоята...  Не  тупаха  сърцата,
не  дишаха  препълнени  гърди...
Какво  мълвеше  плахо  тишината?
Що  криеше  и  взора  на  луната,
насълзен  под  кристалните  води?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619400
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.11.2015

Дора Ґабе, Ніч (О, ноче)

О,  ноче,  що  усе  моє  взяла
і  в  себе  увібрала  так  безслідно,
скажи  тепер  хоч  слово  принагідне,
раз  маску  ти  з  моїх  очей  зняла!

В  тобі  душа  померла  не  одна,
закрилися  численні  тут  зіниці,
самітників  ув’язнених  в  темниці
знесилили  твій  морок  й  тишина!

Так  жадібно  твій  теплий  погляд  лине,
і  тала  плоть  на  дні  твоїх  очей,
потоне  в  них  весь  світ  і  там  загине.

Лиш  пташка  на  верху  твоїх  грудей,
закинувши  голівку,  все  співає,
а  ти  мовчиш,  заслухана  без  краю...

Дора  Габе  
Нощ  

О,  нощ,  която  всичко  ми  отне
и  в  себе  си  погълна  тъй  безследно,
кажи  сега  и  словото  последно,
щом  маската  от  погледа  ми  сне!
 
Умряха  в  тебе  толкова  души,
затвориха  се  толкова  зеници,
захвърлени  самотници  в  тъмници
изсмука  твоя  мрак  и  присуши!
 
А  жадно  гледат  топлите  ти  взори  -
очите  твои  -  разтопена  плът,
потъна  в  тях  светът  и  се  затвори.
 
И  само  птичка  върху  твойта  гръд,
отметнала  главица,  пее,  пее,
а  ти  мълчиш,  заслушана  във  нея...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2015

Дімітр Бояджієв, Силует

Спаде  на  нього  сум,  чи  біль  щемить  –
твердий  немов  у  смерті  льодяній;
а  радість  випадкова    налетить  –
не  схилить  тужну  голову  у  ній.

Пітьма  незнана  полонила  дух  –
не  впустить  промінь  радості  й  утіхи,
і  він  смутний  продовжить  світом  рух
без  сліз  в  очах,  без  радісного  сміху.

Димитър  Бояджиев  
Силует

Налегнат  ли  го  скърби,  теготи  –
той  твърд  е  и  кат  смърт  студен;
случайна  радост  ли  го  посети  –
глава  оборва  натъжен.  

Незнайна  тма  пленила  е  духа  –
отраден  лъч  тя  няма  там  да  пусне  –
и  той  унил  ще  мине  по  света
без  сълзи  на  очи,  без  смях  на  устни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618964
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.11.2015

Тодор Кляшторний, Завечорілися беріз блакитні тіні

Завечорілися  беріз  блакитні  тіні,
У  далях  вечір  дим  переливав.
Чумацький  Шлях
На  голубій  гладіні
Світанками  дорогу  вишивав.

І  мариться:
Немов  уздовж  дороги
З  правічності  вернулися  літа...
Я  не  поет,
А  хлопчик  босоногий  –
За  обрієм  і  світ  весь,  і  міста.

Немов  з  туманів  випливло  сказання
Про  дивне  озеро,
Як  свідку  диво-дій;
Своє  найперше  згадую  кохання
І  перший  хміль  зруйнованих  надій.

Я  з  того  часу  весь  перемінився
(Цвітуть  волошки  в  житі  до  пори),
О,  вечір,  вечір,
Що  завечорівся,
Куди  спливли  рожеві  кольори?!

Тодар  Кляшторны  
Завечарылася  бярозавая  просінь

Завечарылася  бярозавая  просінь,
У  далях  вечар  дым  пераліваў.
А  Млечны  Шлях
На  сіняватых  плёсах
Заранкамі  дарогу  вышываў.
 
Мне  марыцца:
Нібыта  той  дарогай
З  адвечнасці  вярнуліся  гады...
Я  не  паэт,
А  хлопчык  басаногі,  -
За  рубяжамі  свет  і  гарады.
 
Нібы  з  туманаў  выплыла  паданне
Пра  гэта  возера,
Як  сведку  дзіва-дзей;
Я  ўспамінаю  першае  каханне
І  першы  хмель  разбураных  надзей.
 
З  тае  пары  я  шмат  перамяніўся
(Цвітуць  да  часу  ў  жыце  васількі),
О  вечар,  вечар,
Што  завечарыўся,
Куды  сплылі  ружовыя  вянкі?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618728
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.11.2015

Тодор Кляшторний, На льодяній гітарі

[i]А.  Вінніковій[/i]

З  вишневих  хмар  на  льодяній  гітарі
Заплакала  зоря  по  сонячній  весні.
І  знову  веснами  розвіяні  примари
Мов  спогади  застигли  у  вікні.

Куди  пішло,  куди  все  полетіло,
Чому  загинуло,  не  кинувши  слідів,
Чому    застигло  все  –  заледеніло
В  туманнім  інеї  засніжених  полів?

Так  і  в  житті  –  розвіялися  весни,
Туманно  криються  в  завіях  золотих,
І  замерзає  сонця  цвіт  небесний
На  півпуті  в  коралах  льодяних...

Ти  говорила,
Ти  все    говорила:
–  Туман  не  ляже  нам  на  шлях  ясний  –
Що  душу  ти  і  серце  положила
В  шипучий  кубок  світлої  весни.

Чому  ж  так  небо  вичорнили  хмари,
Чому  згоріла  сонячна  блакить,
Чому,  кохана,  ти  на  льодяній  гітарі
Дні  сонячні  відспівуєш  в  цю  мить?

Чому  замерз  цвіт  сонячний  небесний
На  півпуті  в  коралах  льодяних,
Чому  рожеві  вивітрились  весни
І  ліг  туман  на  стежах  весняних?..

З  вишневих  хмар  на  льодяній  гітарі
Заплакала  зоря  по  сонячній  весні.
І  знову  веснами  розвіяні  примари,
Мов  спогади,  застигли  у  вікні.

Тодар  Кляшторны  
На  ледзяной  гітары  
 [i]А.  Віньнікавай[/i]

Зь  вішнёвых  хмар  на  ледзяной  гітары
Заплакала  зара  па  сонечнай  вясьне,
І  быццам  зь  вёснамі  разьвеяныя  мары
На  успамін  застылі  на  вакне.

Куды  пайшло,  куды  ўсё  паляцела,
Чаму  загінула,  ня  кінуўшы  сьлядоў,
Чаму  застыла  ўсё  —  заледзянела
Ў  туманнай  шэрані  засьнежаных  палёў?

Так  і  ў  жыцьці  —  разьвеяныя  вёсны
Тумана  крыюцца  ў  завеях  залатых,
І  замярзаюць  сонечныя  вёслы
На  паўпуці  ў  каралях  ледзяных…

Ты  гаварыла,
Ты  мне  гаварыла:
—  Наш  просты  шлях  ня  зьвяжуць  туманы  —
Што  ты  душу  і  сэрца  падарыла
У  шыпучы  кубак  сонечнай  вясны.

Чаму  ж  так  неба  вычарніла  хмары,
Чаму  згарэла  сонечная  сінь,
Чаму,  любімая,  на  ледзяной  гітары
Ты  адпяваеш  сонечныя  дні?

Чаму  замёрзьлі  сонечныя  вёслы
На  паўпуці  ў  каралях  ледзяных,
Чаму  ружовыя  разьветрыліся  вёсны
І  нашы  сьцежкі  вяжуць  туманы?..

Зь  вішнёвых  хмар  на  ледзяной  гітары
Заплакала  зара  па  сонечнай  вясьне,
І  быццам  зь  вёснамі  разьвеяныя  мары
На  успамін  застылі  на  вакне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618727
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.11.2015

Володимир Жилка, Я кохав

Я  кохав...  Ах,  колись-то  давно  я  кохав!
Аж  тоді,  коли  юність  сіяла  в  очах,  
Коли  горя  і  смутку  я,  дужий,  не  знав,
Жар  відваги  у  грудях  не  чах,  –
Ще  тоді,  аж  тоді  я  кохав!..

Але  збіг  і  загинув  марою  той  час:
Розгубив  я  всі  радості  літ  молодих
І  себе,  і  життя  проклинаю  не  раз...
А  тепер,  наче  в  небі  пас  зір  золотих,
На  шляху  моїм  світить  той  час.  

Уладзімір  Жылка  
Я  кахаў

Я  кахаў…  Ах,  калісьці  даўно  я  кахаў!
Аж  тады,  калі  моладасць  ззяла  ў  вачах,
Калі  гора  і  смутку  я,  дужы,  не  знаў
І  адвага  кіпела  ў  грудзях,  —
Шчэ  тады,  аж  тады  я  кахаў!..

Але  збег  і  загінуў,  як  мара,  той  час:
Пагубляў  я  ўсе  радасці  год  маладых
І  сябе,  і  жыццё  праклінаю  не  раз…
А  цяпер,  як  у  небе  пас  зор  залатых,
На  шляху  маім  свеціць  той  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618237
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.11.2015

Володимир Жилка, Немов великий чорний птах

Немов  великий  чорний  птах
Укрила  хмара  зорний  шлях;
Та  свіжість  не  знайшла  природа,
Не  впала  в  полі  прохолода.

В  повітрі  млявість  після  спеки,
Тривожна  душна  ніч  тече...
Ось  звів  повіки  хтось  далекий  –
Вогненний  блиск  мигнув  з  очей.

Гулким  врочисто-грізним  сміхом
Загуркотів  перун  нараз,
Й  луна  відповіла  з  утіхи,
Що  чує  громовий  наказ...

І  змовкло  все,  все  занімило,
Притихла  ніч  і  жде  несміло...
Ша!  Хтось  застукотів  об  дах,
Немов  в  безсиллі  чорний  птах.

Уладзімір  Жылка  
Нібы  вялізны  чорны  птах

Нібы  вялізны  чорны  птах,
Заслала  хмара  зорны  шлях;
Ды  не  пасвежала  прырода,
Не  пала  ў  полі  прахалода.

Ў  паветры  мляўка  пасля  спекі,
І  душна,  і  трывожна  ноч…
Вось  хтось  магутны  ўзняў  павекі  —
І  свет  мільгнуў  агніста  з  воч.

Ўрачыста-грозным,  гулкім  смехам
Загрукатаў  пярун  ў  адказ,
І  загукала  згодна  рэха,
Грымотны  зразумеўшы  сказ…

І  змоўкла  ўсё,  на  час  знямела,
Прыціхла  ноч  і  жджэ  нясмела…
Ша!  хтось  застукацеў  аб  дах,
Нібы  ў  бяссіллі  чорны  птах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618220
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2015

Володимир Жилка, Осінь

О,  красота  осінніх  днів  барвистих,
Безмовність  у  природі,  тишина.
Врочисто  полем  з  нетрів  золотистих
Прийшла  над  воду  смутку  пелена.

А  там  застигла  ясність  далей  чистих,
Де  темна  рунь  і  чорна  цілина,
І  холод  свіжий  в  косах  променистих
Несе  від  сонця  хвиля  мовчазна.

Навкруг  сліди  повільного  конання
І  велич  нетутешнього  мовчання.
Приймаю  смирно  сон  землі  лазурний.

І  мариться  душі  в  осінні  дні
Такий  же  спокій,  зимний  і  безбурний,
І  відцвітання  ясне  в  тишині.

Уладзімір  Жылка  
Восень

О  хараство  асенніх  дзён  празрыстых,
Бязгутарнасць  прыроды  і  спакой.
Ўрачыста  полем  з  пушчаў  залацістых
Прыйшла  туга  і  пала  над  вадой.

А  там  застыла  яснасць  даляў  чыстых
Над  цёмнай  рунню  й  чорнай  цаліной,
І  холад  лёгкі  ў  косах  прамяністых
Разліла  сонца  хваляй  нежывой.

Наўкол  сляды  павольнага  канання
І  веліч  нетутэйшага  маўчання.
Прымаю  корна  сон  зямлі  азурны.

І  летуціцца  сцішанай  душы
Такі  ж  спакой,  халодны  і  бязбурны,
І  адцвітанне  яснае  ў  цішы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2015

Володимир Жилка, Незрозуміле

[i]О,  как  убийственно  мы  любим...
Ф.  Тютчев[/i]

Як  малою  ти  брала  вогонь,  
То  казала  з  тривогою  мати:
“Та  це  ж  жижа,  дитятко  моє!”
І  спішила  ти  ручки  прибрати.

А  тепер  ось  кохання  вогню
Віддаєш  почуття  ти  і  сили,
Зауважить  про  це  хтось  тобі  –
Ти  смієшся  у  відповідь  мило...

Уладзімір  Жылка  
Незразумелае

[i]О,  как  убийственно  мы  любим...
Ф.  Цютчаў
[/i]
Як  малой  ты  хапала  агонь,
І  казала  з  трывогаю  маці:
«Гэта  жыжа,  дзіцятка  маё!»
Ты  сьпяшалася  ручкі  прыняці.

А  цяпер  вось  каханьня  агню
Аддаеш  пачуцьцё  ты  і  сілы,
А  заўважыць  хто  гэта  табе  –
У  адказ  ты  сьмяешся  так  міла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617989
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2015

Тодор Кляшторний, Під шум вітру

Верес  сплів  золотисті  вінки,
Чорний  бір  зажурив  свої  брови,
І  голосять  сумні  вітряки
В  пожовтілих  завіях  діброви.

Сумно  так!..  В  тихій  казці  листків
Чую  щось  –  таємниче,  незнане:
Наче  коні  під  посвист  вітрів
Понесли  вдаль  від  мене  кохану.

Що  ж,
Віддзвонять  листочки  жалі,
Стріхи  месу  свою  відридають,
А  в  білястий  туман  журавлі
Вже  останні  вірші  прочитають.

Клени  скинуть  свій  сум  край  вікна,
Будуть  смуток  вітри  буйні  гнати...
Золота  днів  юначих  весна
Не  покине  в  душі  розцвітати.

Наших  днів  позолочений  плин
Понесе  мене  в  даль  неупинно,
І  між  сивих  життєвих  долин
Я  кохану  свою  ще  зустріну.

Верес  сплів  золотисті  вінки,
Чорний  бір  зажурив  свої  брови,
І  голосять  сумні  вітряки
В  жовтині  золотої  діброви.

Тодар  Кляшторны  
Пад  шум  ветру

Верас  сплёў  залатыя  вянкі,  
Чорны  бор  зажурыў  свае  бровы,  
I  галосяць  тугой  ветракі  
У  завеях  пажоўклай  дубровы.  

Сумна  мне!..  У  ціхай  казцы  лістоў  
Чую  нешта,  таемнае  чую:  
Быццам  коні  –  пад  сьвісты  вятроў  
Панясьлі  ад  мяне  дарагую.  

Што  ж,  
Пазвоняць  на  ростань  лісты,  
Пагалосяць  імшою  застрэшшы,  
А  ў  бялёсы  туман  журавы  
Прачытаюць  апошнія  вершы.  

Пасумуюць  кляны  ля  акна,  
Ветры  буйныя  смуту  разгоняць...  
Нашых  дзён  залатая  вясна  
Не  пакіне  ў  душы  камсамоліць.  

Нашых  дзён  залаты  пераліў  
Панясе  мяне  ў  далеч  нямую,  
I  між  сівых  жыцёвых  далін  
Напаткаю  яшчэ  дарагую.  

Верас  сплёў  залатыя  вянкі,  
Чорны  бор  зажурыў  свае  бровы,  
I  галосяць  тугой  ветракі  
У  жоўтым  золаце  любай  дубровы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617988
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2015

Лариса Геніюш, День іще свій вогонь не згасив

День  іще  свій  вогонь  не  згасив,
як  під  гіллям,  мов  привид  горбатий,
ідучи,  вечір  нишком  присів
на  порозі  забутої  хати.

Наче  старець  в  дорозі  знеміг
і  йому  замість  хліба  скорини
покотилися  зорі  до  ніг  –
безконечного  неба  перлини.

Дивна  казка  –  так  юність  пройшла
і  життя  по  тернистій  дорозі,
і  сьогодні  мов  гість  я  була
на  забутім  на  ріднім  порозі.

Чи  тому,  що  зелений  моріг
бурим  настилом  тьма  огортає,
чи  тому,  що  порожній  поріг,  –
в  рідній  хаті  ніхто  не  вітає.  

Ларыса  Геніюш  
Дзень  яшчэ  дагарэць  не  пасьпеў

Дзень  яшчэ  дагарэць  не  пасьпеў,  
як  пад  гольлямі,  ценем  гарбатым,  
прыйшоў  вечар  і  ціхенька  сеў  
на  парозе  забытае  хаты.  

Быццам  старац,  які  занямог,  
і  яму  замест  лустачкаў  хлеба  
пакаціліся  зоры  да  ног  
зь  бесканечна  ласкавага  неба.  

Дзіўнай  казкай  прайшла  маладосьць  
і  жыцьцё  па  цярнёвай  дарозе,  
і  я  сёньня  як  быццам  бы  госьць  
на  забытым  на  родным  парозе.  

Мо’  таму,  што  лягла  на  мурог  
бурым  насьцілам  цемень  густая,  
мо’  таму,  што  у  ціхіх  дзьвярох  
роднай  хаты  ніхто  не  вітае.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617707
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2015

Євгенія Янішчиць, Як проситься стежка під ноги

Як  проситься  стежка  під  ноги
І  тчеться  її  полотно!
До  самого  краю  дороги
З  тобою  піду  заодно

Не  тільки  тому,  що  кохаю,
Життям  за  насмішку  плачу:
Я  іншого  щастя  не  знаю
І  серцем  до  нього  лечу!

Яўгенія  Янішчыц  
Як  просіцца  сцежка  пад  ногі

Як  просіцца  сцежка  пад  ногі
I  тчэцца  яе  палатно!
Да  самай  апошняй  дарогі
Я  буду  з  табой  заадно

Не  толькі  таму,  што  кахаю,
Жыццём  за  насмешку  плачу:
Я  іншага  шчасця  не  знаю
I  ведаць  яго  —  не  хачу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617706
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2015

Дімітр Бояджієв, Придушений крик

В  темниці  день  збіг,
і  ніч  в  темноті.
В  путі  –  без  доріг,
і  Крез  в  бідноті.

Шукав  я  значне
у  душах,  в  серцях,
і  душить  мене
не  мудрість,  а  страх...

Життя  –  це  кошмар
страшніший  щорік.
У  ньому  лиш  чар  –
придушений  крик...

Димитър  Бояджиев  
Сподавен  вик

Тъмница  –  денят,
провала  –  нощта.
Сред  пътя  без  път,
и  Крез  –  в  нищета.
   
Аз  много  души
прозрях  и  разбрах  –
и  днес  ме  души
не  мъдрост,  а  страх...
   
Животът  –  кошмар
нелеп  и  велик.
Еднички  му  чар  –
сподавений  вик...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617407
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2015

Дімітр Бояджієв, Утіха

В  очах  твоїх  горять  смарагдові  вогні!
Зелених  іскор  в  погляді  дрижання,
хвилююче  мов  давнини  сказання,
пробуджує  чуття  глибоко-чарівні.

Уста  твої,  хоч  і  тремкі,  та  мовчазні,
на  них  завітні  пестощі  кохання.
Безмірно  люба,  в  мріях  сподівання,  
що  будеш  в  променях  близькою  ти  мені.

Я  знаю  що  в  вогненних  хвилях  гину,
душа  з  плачем  до  тебе  йтиме,  може  буть,
від  страху  і  томління  зовсім  тиха...

В  тобі  ж  знайду  я  чужину  незмінну,
та  гнівні  докори  тебе  хай  не  торкнуть
на  ложі  у  нестриманих  утіхах!

Димитър  Бояджиев  
Утеха

Смарагди  се  топят  във  твоите  очи!  
Зелената  и  искрометна  влага  
на  твоя  взор,  вълнуващ  като  сага,    
в  дълбоко-нежна  искреност  те  обличи.  
 
Устата  ти,  макар  и  трепетна,  мълчи,  
но  ласки  съкровени  предполага.  
Бленувам  те,  неизразимо  драга,  
на  близката  интимност  в  топлите  лъчи.  
 
Аз  знам,  че  в  пламнали  вълни  ще  гина,  
душата  ти  ще  диря  плачущ,  може  би,  
в  боязън  и  копнение  безгласно...  
 
И  в  теб  ще  найда  вечната  чужбина,  
но  гневен  укор  няма  да  те  оскърби  
в  утехата  на  ложе  сладострастно!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617406
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2015

Дімітр Бояджієв, Я часто…

Я  часто  сам  себе  не  упізнаю,
коли  гнітить  хреста  життєвого  тягар...
Даремно  серце  в  мить  таку  торкаю,  –
у  ньому  помсти  лиш  бажання  й  злоби  жар...

Стихають  в  серці  почуття  чудові,
куди  влили  гірку  отруту  муки  й  гніт,
воно  ж,  нещасне,  сповнене  любові,
колись  було  мені  як  світлий  божий  світ!..

Димитър  Бояджиев  
Аз  често  пъти...

Аз  често  пъти  сам  се  не  познавам,
кога  тежи  ми  силно  жизнения  кръст...
Напразно  в  миг  такъв  сърце  разравям,
там  злоба  сал  кипи  и  щение  за  мъст...
 
Заглъхват  чувства  благи  във  сърцето,
де  вля  теглото  горък  и  отровен  яд,
а  тъй  с  любов  то  пълно  беше,  клето,
и  тъй  за  мен  бе  светъл  нявга  божий  свят!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617183
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2015

Франце Прешерен, Сонети нещастя: Життя – в’язниця, час в ній – кат свавільний

Життя  –  в’язниця,  час  в  ній  –  кат  свавільний,
щодня  з  ним  під  вінець  іде  тривога,
страждання  й  відчай  –  віддана  підмога,
а  совість  –  невтомима  варта  пильна.  

Жадана  смерть!    Приходиш  так  повільно,
Ти  ключ,  ти  двері,  ти  ясна  дорога,
котра  нас  поведе  від  місця  злого
туди,  де  тлінь  вериги  зніме  вільно;

туди,  де  міць  гонителів  загине,
куди  неправда  їх  не  йде  за  нами,
де  скине  свій  земний  тягар  людина;

туди,  де  у  постелі  в  чорній  ямі
спить  той,  кому  прийшла  його  година,
не  потривожений  нещасть  громами.

France  Prešeren  
Sonetje  nesreče:  Življenje  ječa,  čas  v  nji  rabelj  hudi

Življenje  ječa,  čas  v  nji  rabelj  hudi,
skrb  vsak  dan  mu  pomlájena  nevesta,
trpljenje  in  obup  mu  hlapca  zvesta,
in  kes  čuvaj,  ki  se  níkdar  ne  utrudi.  

Prijazna  smrt!  predolgo  se  ne  múdi:
ti  ključ,  ti  vrata,  ti  si  srečna  cesta,
ki  pelje  nas  iz  bolečine  mesta,
tje,  kjer  trohljivost  vse  verige  zgrudi;

tje,  kamor  moč  pregánjovcov  ne  seže,
tje,  kamor  njih  krivic  ne  bo  za  nami,
tje,  kjer  znebi  se  človek  vsake  teže,  

tje  v  posteljo  postlano  v  črni  jami,
v  kateri  spi,  kdor  vanjo  spat  se  vleže,
de  glasni  hrup  nadlog  ga  ne  predrami.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612875
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.10.2015

Емілі Джейн Бронте, Співчуття

Жени  ти  відчай  геть  страшний,
Коли  горять  зірниці,
Коли  йде  вечір  росяний
І  ранок  золотиться.
Жени  ти  відчай  –  хоч  потік
Сліз  ще  біжить  рікою:
Хіба  коханий  чоловік
Не  в  серці  із  тобою?

Усе  в  плачу  –  немає  втіх,
З  тобою  вітер  плаче,
Зима  з  печаллю  сипле  сніг  
В  осінній    лист  лежачий.
Коли  ж  все  знову  оживе  –
Подібну  маєш  долю:
Тож  в  серце  радість  хай  пливе,
І  йди  завжди  без  болю!

Emily  Jane  Brontë  
Sympathy

There  should  be  no  despair  for  you
While  nightly  stars  are  burning;
While  evening  pours  its  silent  dew,
And  sunshine  gilds  the  morning.
There  should  be  no  despair  —  though  tears
May  flow  down  like  a  river:
Are  not  the  best  beloved  of  years
Around  your  heart  for  ever?

They  weep,  you  weep,  it  must  be  so;
Winds  sigh  as  you  are  sighing,
And  winter  sheds  its  grief  in  snow
Where  Autumn’s  leaves  are  lying:
Yet,  these  revive,  and  from  their  fate
Your  fate  cannot  be  parted:
Then,  journey  on,  if  not  elate,
Still,  NEVER  broken-hearted!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612288
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.10.2015

Данута Бічель-Загнєтова, Рідне слово

Під  дубом  казковим
над  Німаном  синім
юнак  признавався  в  коханні
дівчині.

Луною  той  шепіт
відбився  від  гаю:
...Кохаю,  кохаю...

Я  чула  пестливе
і  щирості  повне
моє,  білоруське,  таке  рідне,  кровне,
таке  невгамовне
і  вічно  коштовне.

Таке  повне  ласки,  таке  тепле,  чисте,
Як  сонце,  вогнисте,
Як  Німан  ігристе,
як  казка,  билина,  як  пісня,
жадане,
до  того  в  житті  іще  зовсім  незнане,
від  щирого  серця  це  слово  весняне.

Воно  продзвеніло  над  хвилями  в  річці.
Вітрисько    шептав  його
з  листям  у  гаю:
...Кохаю,  кохаю...
Шептали  про  нього  сіножать,  діброва,
людьми  перечуте,
для  декого  знову,
єдине,  чудове  і  світле  це  слово  –
кохаю...  кохаю...

Кохаю...
Люблю...
Білоруському  краю
я  слово  «люблю»  без  кінця  повторяю.

Данута  Бічэль-Загнетава  
Роднае  слова

Пад  казачным  дубам
над  Нёманам  сінім
хлапец  прызнаваўся  ў  каханні
дзяўчыне.
 
I  рэхам  той  шэпт
адгукаўся  між  гаю:
...Кахаю,  кахаю...
 
Я  чула  пяшчотнае,
шчырасці  поўнае,
маё,  беларускае,  роднае,  кроўнае,
такое  раптоўнае,
такое  чароўнае.
 
Такое  ласкавае,  цёплае,  чыстае,
як  сонца,  агністае,
як  Нёман,  празрыстае,
як  казка,  быліна,  як  песня,
жаданае,
дагэтуль  зусім  у  жыцці  не  спазнанае,
вясновае  слова  ад  шчырага  сэрца.
 
Яно  празвінела  над  хвалямі  ў  рэчцы.
Вятрыска  шаптаў  яго
з  лісцем  між  гаю:
...Кахаю,  кахаю...
Шапталі  яго  сенажаць  і  дуброва,
людзьмі  перачутае,
некаму  нова,
адзінае,  дзіўнае  светлае  слова  —
кахаю...  кахаю...
 
Кахаю...
Люблю...
Беларускаму  краю
бясконца  я  слова  «люблю»  паўтараю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612286
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.10.2015

Данута Бічель-Загнєтова, Тріолет

Сяючі  сніжинки  в  тишині
Долу  опускаються  несміло...
Світло  в  полі  і  в  душі    мені...
Сяючі  сніжинки  в  тишині...
Спить  сосна  в  густому  курені,
А  навколо  так  біленько-біло...
Сяючі  сніжинки  в  тишині
Долу  опускаються  несміло.

Данута  Бічэль-Загнетава  
Трыялет
   
Лёгкія  сняжынкі  у  цішы
Долу  апускаюцца  нясмела...
Светла  ў  полі,  светла  на  душы...
Лёгкія  сняжынкі  у  цішы...
Спіць  сасна  ў  бахматым  шалашы,
А  навокал  так  бялютка-бела...
Лёгкія  сняжынкі  у  цішы
Долу  апускаюцца  нясмела.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612085
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.10.2015

Максим Богданович, Зимою

Привіт,  дзвінкий  морозний  вечір!
Привіт,  м’який  скрипучий  сніг!
Не  стало  вітру,  холоднечі,
Лиш  вільний  жвавих  санок  біг.

Нічні  берези  білокорі
Як  мари  в  синяві  стоять,
У  небі  від  морозу  зорі
Так  захололи,  що  тремтять.

Вільготний  місяць  звідти  в  полі
Прозорий  світлий  стовп  створив
І  ризу  срібну  на  роздоллі
Снігів  синіючих  розкрив.

Зривайте  ж  їх  санями,  коні!
Дзвени,  дзвінків  веселих  мідь!
Навкруг  бори  мелькають  сонні,
А  в  грудях  кров  уже  кипить.

Максім  Багдановіч  
Зімой

Здароў,  марозны,  звонкі  вечар!
Здароў,  скрыпучы,  мяккі  снег!
Мяцель  не  вее,  сціхнуў  вецер,
I  волен  лёгкіх  санак  бег.
 
Як  мары,  белыя  бярозы
Пад  сінявой  начной  стаяць,
У  небе  зоркі  ад  марозу
Пахаладзеўшыя  дрыжаць.
 
Вільготны  месяц  стуль  на  поле
Празрысты,  светлы  стоўп  спусціў
I  рызай  срэбнаю  раздолле
Снягоў  сінеючых  пакрыў.
 
Ўзрывайце  ж  іх  санямі,  коні!
Звіні,  вясёлых  бомаў  медзь!
Вакол  лятуць  бары  і  гоні,
Ў  грудзях  пачала  кроў  кіпець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2015

Максим Богданович, Тріолет: Мені розлука довга з Вами

Мені  розлука  довга  з  Вами
Чорніша  Ваших  чорних  кіс.
Чому  ж  недобрий  час  приніс
Мені  розлуку  довгу  з  Вами?
Я  став  блідим  від  ревних  сліз
І  тріолет  почав  словами:
Мені  розлука  довга  з  Вами
Чорніша  Ваших  чорних  кіс.

Максім  Багдановіч  
Мне  доўгае  расстаньне  з  Вамі

Мне  доўгае  расстаньне  з  Вамі
Чарней  ад  Вашых  чорных  кос.
Чаму  ж  нядобры  час  прынёс
Мне  доўгае  расстаньне  з  Вамі?
Я  пабляднеў  ад  горкіх  сьлёз
I  трыялет  пачаў  славамі:
Мне  доўгае  расстаньне  з  Вамі
Чарней  ад  Вашых  чорных  кос.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611889
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2015

Максим Богданович, Принадно очі сяють до мене

Принадно  очі  сяють  до  мене;
І,  усміхаючись  чарівно,  губи
Відкрили  буйні  сніжнобілі  зуби...
Ласкавий  шепіт...  Хвилею  жене

До  серця  кров.  Чи  ця  мана  мине?
Чи  вірити  цим  обіцянкам  любим?
Цей  жар,  можливо,  сяючи  для  згуби,
В  собі  єство  ховає  льодяне?

Так  над  землею  сонною  порою
Вогнистою  дугою  золотою
Проріже  темінь  ясний  метеор.

Горить  він,  іскри  сипле  і  несеться,
Блищить  неначе  зоряний  узор,  –
А  в  глибині  холодним  зостається.

Максім  Багдановіч  
Прынадна  вочы  ззяюць  да  мяне

Прынадна  вочы  ззяюць  да  мяне;
Чароўна  усміхаючыся,  губы
Адкрылі  буйныя  бялеючыя  зубы…
Ласкавы  шэпт…  Гарачай  хваляй  мкне

Кроў  к  сэрцу  маяму.  Мана  ўсё  або  не?
Ці  верыць  мілым  абяцанкам  любы?
Мо  гэта  жар,  пылаючы  для  згубы,
Хавае  сцюжу  пад  сабой  на  дне?

Так,  іншы  раз,  над  соннаю  зямлёю
Агністаю  дугою  залатою
Прарэжа  цемень  яркі  метэор.

Гарыць  ён,  іскры  сыпе  і  нясецца,
Бліскаючы  мацней  ад  ясных  зор,  —
А  ў  глыбіні  халодным  астаецца.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611887
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2015

Поль Бурже, Літні вечори

В  небі  західнім  скрізь  височінь  золота,
Зірка  полум’ям  вниз  сіє  ніжність  ясну,
Очі  любі  твої,  в  них  горить  доброта,  
Осявають  в  тобі  всю  душі  глибину.

Крок  за  кроком  ми  йшли  в  тінях  твого  садка,
Насолода  й  жага  піднімались  в  мені,
Бо  у  мене  в  руці  твоя  ніжна  рука.
О!  Скажи!  Віриш  ти  –  ми  у  світі  одні?

Ми  під  деревом  сіли,  що  в  мареві  снів,
Довго  й  ніжно  тебе  я  тоді  обнімав,
Шум  великого  міста  ледь  чутно  бринів,
Запах  милий  весни  навкруги  нас  витав.

Я  не  знаю  яка  тебе  мучить  печаль,
Що  ти  стала  така  мовчазлива  й  бліда,
Ти  влила  в  мою  душу  неміряний  жаль,
Мов  до  сну  твої  очі  закрила  біда.

Прийде  час  і  ти  зможеш  забути  мене,
Я  зітру  теж  в  душі  всі  любові  сліди,
Та  ясний  спогад  тих  вечорів  не  мине  –
Збережеться  у  наших  серцях  назавжди.

Ні  хмільні  вечори,  ні  цілункі  палкі,
Ні  гарячі  слова,  що  тремтливо  лились,
Тільки  ласки  мої  сокровенні,  м’які,
Ти  згадаєш  в  печалі  великій  колись,

Так  і  я,  що  тебе  завжди  бачу  в  думках  –
На  плече  твою  голову  ніжно  беру,
Твою  втому  тримаю  у  вірних  руках.
У  той  вечір  любив  я  тебе  як  сестру.

Paul  Bourget  Soirs  d’été

Dans  le  ciel  du  couchant,  délicat,  tendre  et  clair,
Une  étoile  faisait  trembler  sa  douce  flamme,
Et  tes  yeux  souriants  et  calmes  avaient  l’air
De  laisser  transparaître  et  luire  ta  chère  âme.

Dans  ton  petit  jardin  nous  marchions  pas  à  pas,
Et  moi  je  savourais  l’émotion  profonde
De  sentir  sur  mon  bras  s’abandonner  ton  bras.
Oh  !  dis  !  —  nous  croyais-tu,  comme  moi,  seuls  au  monde  ?
 
Nous  nous  sommes  assis  sous  un  arbre  tranquille,
Et,  là,  je  t’embrassais  en  silence  et  longtemps,
Tandis  que  j’écoutais  frémir  la  grande  ville
Autour  du  frais  enclos  qu’embaumait  le  printemps.

Je  ne  sais  quel  chagrin  t’avait  un  peu  pâlie  ;
Et,  me  voyant  ainsi  triste  et  silencieux,
Tu  te  laissas  gagner  à  ma  mélancolie,
Et  comme  pour  dormir  tu  fermas  tes  deux  yeux.

Tu  pourras  m’oublier,  et  je  pourrai  vers  d’autres
Porter  un  cœur  changeant  qui  t’appartint  un  jour  ;
Mais  ce  pur  souvenir  des  soirs  qui  furent  nôtres
Survivra  dans  nos  cœurs  à  l’inconstant  amour.

Plus  que  les  baisers  fous,  plus  que  les  nuits  d’ivresse,
Plus  que  les  mots  brûlants  balbutiés  tout  bas.
C’est  la  pure,  l’intime  et  suave  caresse
Qu’avec  plus  de  regrets  tu  te  rappelleras,

Comme  je  te  verrai  toujours  dans  ma  pensée
Pencher  sur  mon  épaule  avec  tant  de  douceur
Ta  tête  confiante,  amicale  et  lassée.
Ce  soir  où  je  t’aimais  comme  on  aime  une  sœur.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608470
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.09.2015

Казімєра Завістовська, Увечері

У  хмарах  кров  з  веселки  красотою,
Квітує  небо  розквітом  казковим  –
Проходять  хмари  шляхом  пурпуровим,
Багрянець  шитий  ниттю  золотою.

Земля  здається  пестить    добротою,
Із  сонця  тканою,  зі  сміху,  цвіту.
Земля  здається  без  гріха  і  гніту  –  
Великою  кохання  сумотою.

Тож  у  тих  блисках  золотом  квітчастих
У  простір  руки  шлють  обійми  радо  –
Так  хочеться  комусь  на  груди  впасти,

В  руках  коханих  кинути  досаду,
Зі  спраглих  уст  жалі  років  прожитих
В  чиїсь  кохані  губи  перелити.

Kazimiera  Zawistowska  
Wieczorem

Z  tęczy  i  ze  krwi  chmury  łunę  plotą,
Niebo  się  krasi  bajecznymi  kwiaty  —
Płyną  obłoczne  purpury,  granaty,
Fiolety  wstęgą  przetykane  złotą.  

I  cała  ziemia  zdaje  się  pieszczotą.
Utkaną  z  kwiatów,  słońca  i  uśmiechu.
I  cała  ziemia  zdaje  się  bez  grzechu,
Jedną  olbrzymią  miłosną  tęsknotą.
   
Więc  wśród  tych  blasków,  co  się  złotem  jarzą,
Ramiona  w  przestrzeń  gdzieś  szlą  uścisk  miękko  —
I  na  pierś  czyjąś  chce  się  upaść  twarzą

I  otoczonym  być  kochaną  ręką  —
I  z  ust  spragnionych  wszystkie  przelać  skargi
W  czyjeś  kochane,  czyjeś  słodkie  wargi.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605034
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2015

Казімєра Завістовська, Опале листя

На  срібну  ставу  гладінь  спадають,
Золотом  сяють,  і  міддю  сяють,
Летять  тривожно  як  мари  тьмаві,
Як  серць  розбитих  шматки  криваві.

Сердець  кривавих  рештки  в  замети
Вітер  складає  на  очерети,
Наче  сльозини,  наче  кров  цвіту,
Мов  поцілунки  із  того  світу.

Тож  линуть...  линуть  –  коли  ж  на  хвилі
Заграють  світла  персні  безсилі,
То  в  тому  світлі  горять  повільно

Як  хороводи  гостей  могильних,
І  в  темну  ставу  гладінь  спадають,
Золотом  сяють,  і  кров’ю  сяють...

Kazimiera  Zawistowska  
Spadłe  liście

Na  srebrne  stawu  zwierciadło  lecą
I  świecą  złotem,  i  miedzią  świecą,
I  lecą  trwożne  jak  błędne  duchy,
Jak  serc  porwanych  krwawe  okruchy.

Wiatrem  rzucone  serc  krwawych  strzępy
Między  pobrzeżne  szuwarów  kępy,
Jakby  łzy  lecą,  jakby  krew  kwiatów,
Jak  pocałunki  słane  z  zaświatów.

Więc  lecą...  lecą  -  a  gdy  na  fali
Pierścien  się  mglistych  świateł  rozpali,
To  się  w  tej  smętnej  płonią  jasności

Niby  korowód  cmentarnych  gości,
I  w  mętne  stawu  zwierciadło  lecą,
I  świecą  złotem,  i  jak  krew  świecą...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.09.2015

Казімєра Завістовська, Іродіада

Чи  знаєш  ти  втіху?  Чи  ж  не  зворушить
Тебе  шепіт  квітів  у  душні  ночі?
Йди!  Розплету  свої  коси  жіночі,
Влізу  вужем  пожадань  в  твою  душу!

Шепіт    палкий  відімкне  твої  уші,
Дам  я  уста  тріпотливі  й  жертовні,
З  уст  тих  вогнем  твоє  тіло  наповню,
Поки  аж  пестощів  хвиля  оглушить.
Йди!  Я  в  утіхах  затьмарю  Єгову...

Все  ти  забудеш  –  лицем  в  моє  лоно
Впавши,  і  пивши  зіниці  багрові...
Йди  –  бо  в  очах  мені  часом  червоно,
І  я  з  пекельним  видінням  воюю  –
Кров  твоя,  знаю,  долоні  сплямує!

Kazimiera  Zawistowska  
Herodiada

Czy  wiesz,  co  rozkosz?…  Czy  cię  nie  poruszy
Szept  bladych  kwiatów  w  takie  noce  parne?
Pójdź!  Ja  ci  włosy  swe  rozplotę  czarne,
Wężem  pożądań  wejdę  do  twej  duszy!

Płomiennym  szeptem  odemknę  twe  uszy,
Podam  ci  usta,  drżące  i  ofiarne,
I  ust  tych  ogniem  ciało  twe  ogarnę,
Aż  pieszczot  moich  fala  cię  ogłuszy.
Pójdź!  ja  rozkoszą  śćmię  tobie  Jehowę…

Zapomnisz,  twarzą  padłszy  na  me  łono,
Pijąc  źrenice  me  błyskawicowe…
Lecz  pójdź  —  bo  czasem  w  oczach  mi  czerwono,
I  z  piekielnymi  zmagam  się  widmami,
Czując,  że  dłonie  krew  mi  twoja  splami!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.09.2015

Казімєра Завістовська, Тиші, ах, тиші!

Тиші,  ах,  тиші!  Дай  твої  долоні,
Світлом  блакитні,  змочені  росою  –
Ними  як  квітом  обплету  я  скроні,
Хай  несуть  спокій  з  нічною  красою.

Тиші,  ах,  тиші!  Кісьми  золотими
Скрий  на  устах  твоїх  спалахи  жару...
Будь  нині  статуй  грудьми  неживими,
Будь  нині  звабою  повною  чару.

Kazimiera  Zawistowska  
Ciszy,  ach  ciszy!

Ciszy,  ach  ciszy!  Daj  mi  twoje  dłonie,
Błękitne  światłem,  ochłodzone  rosą  -
Jak  kwiatem  nimi  opleć  moje  skronie,
Niech  mi  sen,  spokój  i  chłód  nocy  niosą.

Ciszy,  ach  ciszy!  Włosów  falą  złotą
Przed  moim  wzrokiem  skryj  ust  twych  pożary...
Bądź  dziś  posągom  podobna  martwotą,
Bądź  dziś  urokiem  nie  dotkniętej  czary.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604226
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.09.2015

Казімєра Завістовська, Тобі

Дай  сни  мені  твої  –дай  сон  привітний,  
Про  мене  сон  –  я  хочу  душу  власну
У  ньому  бачити  притихлу,  ясну,
Тривожну  мов  у  млі  сріблястій  квіти.

Ще  раз  зводи  мене  на  той  бік  світу,
А  там,  тобою  зрушені  журливо,
Хай  стихлі  лютні  задзвенять  щасливо
У  той  акорд,  що  був  роками  скритий.

Мене  побачиш  там  у  снів  полоні,
Ще  раз  усі  мої  закриєш  на  світанні
Душі  перлини  в  райдужній  запоні,

І  мить  чудесну  дам  тобі  останню,
Єдину  мить  –  бо  потім  в  ніч  сумною
Піду,  щоб  ти  не  стрівся  більш  зі  мною.

Kazimiera  Zawistowska  
Tobie
 
Daj  mi  sny  twoje  -  daj  ten  sen  skrzydlaty
O  mnie  prześniony  -  ja  chcę  duszę  własną
W  jego  zwierciadle  ujrzeć  cichą,  jasną,
Rozkołysaną  jak  mgły  srebrnej  kwiaty.

Wprowadź  mnie  jeszcze  w  krysztalne  zaświaty,
A  tam,  twą  dłonią  poruszone  smutnie,
Niech  się  rozdźwięczą  wszystkie  ścichłe  lutnie
W  ów  akord  nagle  zerwany  przed  laty.

Wówczas  mnie  ujrzysz  raz  jeszcze  wyśnioną,
Raz  jeszcze  wszystkie  pogasić  w  ukryciu
Perły  mej  duszy  tęczowo  zapłoną

I  jedną  cudną  dam  ci  chwilę  w  życiu,
Chwilę  jedyną  -  bo  potem  w  noc  ciemną
Pójdę,  byś  nigdy  nie  spotkał  się  ze  mną.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603073
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.08.2015

Казімєра Завістовська, Епітафія ІІІ

О,  маків  пурпурових,  дивних  маків  квіти!
Ціловані  уста    –    уста  твої  кохані!
Життєві  двері  навстіж  на  світанні,
Сонце!  Сонце!  В  спекотному  горінні  літа!

Сонце!  Сонце!  І  маків  пурпурових  квіти!
Ланів  пшеничних  шум,  рої  бджолині  ранні!
Ціловані  уста    –  уста  твої  кохані,
І  в  липових  алеях  заметілі  цвіту!

О,  арфо  спогадів!    В  іржі  кривавій  струни
Моя  рука  тепер  і  золотить,  і  гріє,
Та  давня  сонячна  мелодія  німіє,

А  лиш  мотив  журби  снується,  в  жалях  суне...
Змертвілі,  тихі  наче  цвинтарна  сторожа,
У  царськім  пурпурі    вже  в’януть  маки  гожі.

Kazimiera  Zawistowska  
Epitafium  III

O  maków  purpurowych,  kraśnych  maków  kwiecie?
O  usta  całowane  -  drogie  usta  twoje!
Złote  życia  na  oścież  rozwarte  podwoje,
Słońce!  Słońce!  W  upalnym  rozgorzałym  lecie!

Słońce!  Słońce!  I  maków  purpurowych  kwiecie!
Pszennych  łanów  poszumy,  pszczół  grające  roje!
I  usta  całowane,  drogie  usta  twoje,
I  w  lipowych  alejach  kwietniane  zamiecie!

Harfo  wspomnień!  Twe  struny  z  rdzy  krwawych  korali
Dłoń  moja  dziś  otrząsa,  ogrzewa,  rozzłaca,
Lecz  melodia  ta  dawna,  słoneczna  nie  wraca,

Tylko  motyw  tęsknoty  snuje  się  i  żali...
A  ścichłe,  obumarłe  jak  cmentarni  stróże
Więdną  maki  w  królewskiej  zszarpanej  purpurze.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603071
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.08.2015

Оґюст Анжельє, В старому серці

В  старому  серці,  де  йде  спогад  в  марноту,
Що  слабне  день  за  днем  від  нескінченних  дум,
Котрі  несуться  геть  немов  безладний  тлум,
Лишивши  серцю  ніч  і  темну  пустоту,

Знов  відчувається  крізь  давню  німоту
Кохань  минулих  спів  і  розставання  сум,
Що  линуть  в  пустоті  кімнат,  мов  тихий  шум,
І  серце  зціплене  вбирає  гіркоту.

Як  той  годинник,  де  кінчається  завод,
Веде  останній  лік  зникаючих  годин
В  будинку,  що  стоїть  в  безлюдній  самоті  –  

Росте  красавка  у  дворі  без  перешкод,
По  ринвах  через  край  біжить  зелений  плин,
Останній  Часу  звук  стихає  в  небутті.

Auguste  Angellier  
Parfois  dans  un  vieux  cœur

Parfois  dans  un  vieux  cœur  d'où  le  souvenir  fuit,  
Plus  pauvre,  chaque  jour,  de  toutes  les  pensées  
Qui  s'éloignent  de  lui,  par  troupes  empressées  
De  l'abandonner  seul  au  vide  et  à  la  nuit,

S'entend  encor,  lointain  et  faible,  un  joyeux  bruit  ;  
Quelques  émotions  de  ses  amours  passées  
Chantent  soudain  parmi  ses  chambres  délaissées,  
Dans  l'obscure  stupeur  qui  se  répand  en  lui  ;

Pareilles  à  l'horloge  épuisée  et  qui  sonne  
Faiblement  les  coups  lents  de  ses  dernières  heures,  
Dans  un  manoir  désert  par  l'exil  ou  la  mort  ;

Sur  les  perrons  disjoints  croîtra  la  belladone,  
L'eau  suintera  verdâtre  au  bord  des  chantepleures,  
Le  dernier  son  du  Temps  dans  les  couloirs  s'endort.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601808
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.08.2015

Ен Бронте, Рядки написані в лісі у вітряний день

Душа  пробудилась,  мій  дух  вверх  злітає
На  крилах  зефіру  -  де  рання  зоря;
Довкола  нестриманий  вітер  шугає,
У  захват  збудивши  і  землю,  й  моря.

Засохла  трава  ще  на  сонці  ясніє,
Безлисті  дерева  гілками  тремтять,
Під  ними  листків  мертвих  танець  шаліє,
А  хмари  у  небі  за  вітром  летять.  

Бажаю  я  бачити,  як  в  океані
Злітає  вал  піни  і  бризок  в  пітьмі,
Бажаю  я  бачити  хвилі  в  даль  гнані,
Сьогодні  ж  почути  їх  дикі  громи!

Anne  Brontë  
Lines  Composed  In  A  Wood  On  A  Windy  Day

My  soul  is  awakened,  my  spirit  is  soaring
And  carried  aloft  on  the  wings  of  the  breeze;
For  above  and  around  me  the  wild  wind  is  roaring,
Arousing  to  rapture  the  earth  and  the  seas.

The  long  withered  grass  in  the  sunshine  is  glancing,
The  bare  trees  are  tossing  their  branches  on  high;
The  dead  leaves  beneath  them  are  merrily  dancing,
The  white  clouds  are  scudding  across  the  blue  sky

I  wish  I  could  see  how  the  ocean  is  lashing
The  foam  of  its  billows  to  whirlwinds  of  spray;
I  wish  I  could  see  how  its  proud  waves  are  dashing,
And  hear  the  wild  roar  of  their  thunder  to-day!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599930
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2015

Оґюст Анжельє, Серце

Як  моїм  серцем  став  я  вільно  керувать,
То  положив  його  в  розкриті  дві  руки,
В  прекрасну  білість  рук,  де  ждала  благодать,
А  дотик  рук  тих  був  чудесний  і  м’який.

І  серце  трепетне  щасливим  там  було,
Мов  тиха  пташечка  в  затишному  кублі,
Там  вітер  не  шумів,  там  сонце  не  пекло,
Туди  не  досягли  тривоги  і  жалі.

Та  раптом  дві  руки  в  каблучках  золотих
Зробились  наче  лід  –  холодні  і  тверді,
Стиснувши  серце  вмить  в  обіймах  льодяних
Останнім  потиском  –  в  печалі  і  біді.

Здавалось  що  вони  хотіли  в  небуття
З  собою  взяти  –  у  могили  темноту,
Де  голубий  сапфір,  окраса  їх  життя,  
Втрачає  назавжди  яскраву  красоту.

Та  Смерть  розтиснула  всі  пальці  на  руках,
Зробила  льодом  те,  що  ніжило  теплом,
І  серце  випало,  як  падає  на  шлях  
Нещасна  горлиця  з  поламаним  крилом.

Auguste  Angellier  
Un  cœur

Sitôt  que  j'eus  le  franc  usage  de  mon  cœur,  
Je  le  mis  en  des  mains  qui  s'ouvraient  pour  le  prendre  ;  
C'étaient  de  douces  mains,  si  belles  de  blancheur,  
Dont  le  toucher  était  délicieux  et  tendre.

Heureux  et  frémissant  de  les  sentir  sur  lui.  
Mon  cœur,  comme  un  oiseau,  resta  dans  leur  caresse  ;  
Les  vents  n'ont  parfumé,  le  clair  soleil  n'a  lui  
Qu'à  travers  leur  tiédeur  de  nid  et  leur  mollesse.

Mais,  un  jour,  ces  deux  mains  aux  fins  doigts  cerclés  d'or,  
Devinrent  brusquement  glaciales  et  roides,  
Et,  le  serrant  toujours  par  un  dernier  effort,  
Se  crispèrent  sur  lui  dans  des  étreintes  froides.

Elles  semblaient  vouloir  ne  pas  l’abandonner,  
Et  vouloir  l’emporter  dans  la  tombe  avec  ells,  
Où  les  clairs  saphirs  dont  elles  aimaient  s’orner  
Allaient,  à  tout  jamais,  perdre  leurs  étincelles.  

Quant  la  Mort,  qui  déclôt  et  qui  vide  les  mains,  
Les  força  de  s’étendre  ouvertes  et  glacées,  
Mon  cœur  leur  échappa  ,  tel  que  sur  les  chemins  
On  ramasse  un  ramier  aux  ailes  fracassées.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599905
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2015

Марія Хосефа Мухія (Болівія) , Любов

Ідол  фальшивий,  що  смертні  підносять,
Тільки  безумці  звели  твій  вівтар,
Люди  в  сльозах  тебе  милості  просять  –  
Ти  ж  їм  даєш  лиш  печалі  тягар.

Чадо  сліпе,  не  боюсь  твого  чару,
Ти  не  уб’єш  свій  гарпун  вглибину,
Від  твоїх  стріл,  від  палючого  жару
Серце  незаймане,  вільне  замкну.

Я  не  споганю  струн  ліри  ніколи,
Щоб  на  них  плачу  сльозина  текла
Від  тих  обманів,  що  сієш  навколо,  –
Зраднице,  ти  лиш  страждання  несла.

Губи  мої  з  твого  кубка  страшного
Ввік  не  торкнуть  той  отруєний  мед,
Бо  ти  лукаво  вливаєш  до  нього
Жовчі,  злоби  і  печалі  букет.  

Слух  мій  до  тебе  не  мав  зроду  віри  –
Завжди  неправди  лестивий  кумир.
Не  розгубила  душа  моя  щира
Спокій  солодкий  і  лагідний  мир.

Успіх,  тиране,  я  твій  не  прославлю,
Не  принесу  безсоромних  похвал,
Маю  я  щастя,  і  гордість,  і  славу,
Серце  наповнює  радості  шал.

А  як  щоку  мою  сльози  умиють,
Стиснеться  серце  від  прикрих  оков,
В  ньому  неспокій  і  болі    дозріють  –
Це  не  від  кубка,  що  носить  любов.

Знати  не  знаю  тебе  я  навіки,
Страхом  летить  твого  імені  зов,
Бачу  як  горя  наповнюєш  ріки  –
Губи  мої  проклинають  любов!

Знаю,  що  ревнощі  тебе  зламають,
Знаю,  що  тебе  знесе  до  основ,
Знаю,  що  смертні  коліна  згинають  –
Я  ж  проклинаю  з  презирством  любов!

María  Josefa  Mujia  
El  amor  

Ídolo  falso  que  el  mortal  adora
Y  que  insensato  te  erigió  un  altar,
Por  quien  el  hombre  su  miseria  llora,
De  quien  recibe  solo  un  gran  pesar.

Jamás  cante  tus  triunfos,  niño  ciego;
No  herirme  pudo  tu  terrible  arpón;
De  tus  saetas,  de  tu  ardiente  fuego,
Conservo  ileso  y  libre  el  corazón.

Nunca  manche  las  cuerdas  de  mi  lira
Regando  en  ellas  llanto  de  dolor
De  engaños  mil  que  tu  deidad  respira,
Con  que  penas  sin  fin  causas  traidor.

Mi  puro  labio  de  tu  copa  impía
Jamás  gusto  la  emponzoñada  miel,
Que  al  brindar  viertes  con  sagaz  falsía
Muerte,  veneno  y  amargura  y  hiel.

Nunca  mi  oído  se  inclinó  a  tu  acento;
Siempre  tu  halago  lo  creí  falaz.
Mi  alma  inocente  no  perdió  un  momento
Su  dulce  calma,  su  tranquila  paz.

Nunca  cantar,  tirano,  tu  victoria
Ni  tributarte  vil  adoración
Es  mi  laurel,  mi  orgullo,  dicha  y  gloria
Y  el  mas  grato  placer  del  corazón.

Si  mi  mejilla  en  llanto  se  humedece
Y  si  en  el  corazón  hay  amargor,
Si  en  el  la  angustia,  la  dolencia  crece,
No  es  del  acíbar  de  tu  copa,  amor.

No  te  conozco,  y  de  esto  me  glorío!
Tu  nombre  odioso  escucho  con  horror,
Y,  al  ver  que  causas  males  mil,  impío,
Te  dice  el  labio:  ¡Maldición,  amor!

Se  que  interés  te  vence,  abate,  humilla;
Se  que  los  celos  te  dan  gran  temor;
Se  que  el  mortal  te  inclina  la  rodilla.
Yo  te  desprecio  y  te  maldigo,  amor!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599715
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.08.2015

Оґюст Анжельє, Марнота

На  жаль!  Не  раз  я  бачив  відблиски  вогнів
Свічок  на  віках  рідних  домовин  в  журбі,
І  йшов  за  служкою,  що  жезлом  стугонів
По  плитах  храму  в  тихій  траурній  ходьбі!

Немов  вузький  укіс  миттєвість  наших  днів,
Несемось  ми  на  риф  в  тривозі  і  мольбі,
Щомиті  хвиля  рве  нас  в  клекіт  бурунів  –
А  ми  паплюжимось  в  гордині  і  злобі!

Auguste  Angellier  
Vanités

Hélas  !  combien  de  fois  j'ai  déjà  vu  le  cierge  
S'allumer  tristement  auprès  d'un  cher  cercueil,  
Et  suivi  l'huissier  noir  qui  frappe  de  sa  verge  
Le  pavé  de  l'église  aux  tentures  de  deuil  !

Notre  existence  brève  est  une  étroite  berge,  
Et  nous  des  naufragés  sur  ce  rebord  d'écueil  ;  
À  chaque  instant,  un  flot  en  prend  un  qu'il  submerge  :  
Et  nous  nous  déchirons  dans  la  haine  et  l'orgueil  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599484
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.08.2015

Оґюст Анжельє, Старий міст

На  міст  старий,  що  мох  покрив,
Коханців  двоє  із  пітьми
Прийшли,  шептались,  вечір  мрів  –
Були  це  ми!

До  неї  він  схиливсь,  обняв,
Про  вірність  і  любов  шепнув,
Що  в  серці  чесному  тримав  –
Це  я  там  був!

Вона  тремтлива  і  бліда,
Хоч  не  боялась  темноти,
А  голос  тихий  пропадав  –
Була  це  ти!

На  міст  старий,  без  перемін,
Знов  вийшли  двоє  із  пітьми,
Знов  про  любов  шептав  їй  він  –
Та  це  не  ми!

Auguste  Angellier  
Le  vieux  pont  

Sur  le  vieux  pont  verdi  de  mousse,  
Et  tout  rongé  de  lichens  roux,  
Deux  amants  parlaient  à  voix  douce  :  
Et  c'était  nous  !

Lui,  penché  tendrement  vers  elle,  
Lui  disait  l'amour  et  la  foi  
Qu'il  portait  en  son  cœur  fidèle  ;  
Et  c'était  moi  !

Elle  semblait,  pâle,  incertaine,  
Tremblante  et  pourtant  sans  effroi,  
Écouter  une  voix  lointaine  ;  
Et  c'était  toi  !

Sur  le  vieux  pont  toujours  le  même,  
Deux  amants  ont  pris  rendez-vous  :  
Il  lui  dit,  elle  croit,  qu'il  l'aime  ;  
Ce  n'est  plus  nous  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599238
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.08.2015

Оґюст Анжельє, Вічному коханню

О,  море,  море,  що  розкинулось  в  печаль
Під    чулим  поглядом    мільйонів  ясних  зір,
Зі  стогоном  мільйонів  хвиль,  що  мчаться  вдаль,
Коли  з  висот  летять  у  глиб  твоїх  проваль.

О,  небо,  небо,  що  в  журбі  розкрило  шир
Від  стогонів  мільйонів  хвиль,  що  мчаться  вдаль,
Де  погляди  в  сльозах  мільйонів  ясних  зір,  
Коли  вуаль  імли  не  криє  буйний  вир.

Ось  так  ви  вже  мільйони  і  мільйони  літ
Душею  крізь  ефір,  що  сповнений  грози,
Одне  до  одного  зриваєтесь  в  політ

В  коханні  вічному,  що  час  вам  не  забрав;  
Мені  здається,  що  в  цей  вечір  увібрав
Я  серцем  весь  ваш  плач  і  гіркоту  сльози.

Auguste  Angellier  
À  l'éternel  amour

Ô  mer,  ô  mer  immense  et  triste,  qui  déroules,  
Sous  les  regards  mouillés  de  ces  millions  d'étoiles,  
Les  longs  gémissements  de  tes  millions  de  houles,    
Lorsque  dans  ton  élan  vers  le  ciel  tu  t'écroules  ;

Ô  ciel,  ô  ciel  immense  et  triste,  qui  dévoiles,  
Sur  les  gémissements  de  ces  millions  de  houles,  
Les  regards  pleins  de  pleurs  de  tes  millions  d'étoiles,  
Quand  l'air  ne  cache  point  la  mer  sous  de  longs  voiles  ;

Vous  qui,  par  des  millions  et  des  millions  d'années,  
À  travers  les  éthers  toujours  remplis  d'alarmes.  
L'un  vers  l'autre  tendez  vos  âmes  condamnées

À  l'éternel  amour  qu'aucun  temps  ne  consomme,  
Il  me  semble,  ce  soir,  que  mon  étroit  cœur  d'homme  
Contient  tous  vos  sanglots,  contient  toutes  vos  larmes.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599052
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2015

Марія Черкавська, Знаю – не прийдеш

Знаю  –  не  прийдеш,  та  вслухаюсь  в  тишу,
Що  розложила  свій  покров  широкий,
Чи  не  почую  шум  знайомих  кроків
В  повівах  вітру,  що  заледве  дише.

Вітер  листочки  у  саду  колише,
Хмари  згортає  в  небесні  сувої...
Тихо,  ні  кроків,  ні  душі  живої,
Знаю  –  не  прийдеш,  та  вслухаюсь  в  тишу.

Квіти  щось  шепчуть,  грає  рій  бджолиний...
Сиплеться  з  черешні  пух  сніжнобілий,
Тихо,  хоч  пісня  радісна  злетіла...
Вітер  шурхоче,  мчать  струмки  з  долини.

Знаю  –  не  прийдеш,  в  ці  чекань  години
Розчарування  душу  заливає...
Слухаю...  тихо,  десь  село  співає,
Квіти  щось  шепчуть,  грає  рій  бджолиний...

Maria  Czerkawska  
Wiem,  że  nie  przyjdziesz

Wiem,  że  nie  przyjdziesz,  w  głuchą  wsiąkam  ciszę,
Którą  naokół  otoczona  jestem,
I  czekam,  każdym  łudząc  się  szelestem,
Że  może  twoich  kroków  szmer  usłyszę.
 
Wiatr  liśćmi  lekko  po  sadzie  kołysze
I  mota  przędzę  niebieskich  obłoków...
Cicho,  nie  słychać  żadnych  ludzkich  kroków,
Wiem,  że  nie  przyjdziesz,  w  głuchą  wsiąkam  ciszę.
 
Kwiaty  coś  szepcą,  grają  pszczelne  roje...
Puch  śnieżnobiały  sypie  się  z  czereśni,
Cicho,  choć  pełno  woni,  blasku,  pieśni...
Chociaż  wiatr  szumi,  srebrne  szemrzą  zdroje.
 
Wiem,  że  nie  przyjdziesz,  i  dziwnie  się  boję,
Bo  nowy  zawód  czyha  na  mnie,  czeka...
Słucham...  nic  —  tylko  wieś  huczy  daleka,
Kwiaty  coś  szepcą,  grają  pszczelne  roje.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598339
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2015

Франц Тамайо (Болівія) , Балада про Кларібель

У  цей  вечір  тужний,  слізний,
Кларібель,
в  блиску  сонця,  вже  не  грізнім,
Кларібель,
знов  прийшла  любов  капризна,
хоч  усе  говорить:  «Пізно,
Кларібель!»

Тож  даремно  вітер  носить,
Кларібель,  
там  ім’я  твоє  й  голосить,
Кларібель,
а  моїх  бажань  задосить,
пісня  їх  дарма  розносить,
Кларібель.  

Кличуть  голосно  розлуки,
Кларібель,
у  піснях  печалі  звуки,
Кларібель!
В  них  журба,  чекання    муки,
щоб  з’єднались  наші  руки,
Кларібель!

Грізне  море,  злі  вершини,
Кларібель,
та  хіба  мене  це  спинить,
Кларібель,
ці  зволожені  долини,
ці  сніги  та  хуртовини,
Кларібель?

Часу  вічність  пролетіла,
Кларібель,
спогад  ти  про  все  згубила,
Кларібель!
Та  у  мріях  все  ж  жевріла
віра,  що  мене  любила,
Кларібель!

Хліб  гіркий,  коли  кусаю,
Кларібель,
лиш  тебе  я  пам’ятаю,
Кларібель!
Про  минуле  сон  я  маю,
сон  страшний,  де  погибаю,
Кларібель!

Вранці  все  блакить  покрила,
Кларібель,
ти  метеликом  злетіла,
Кларібель!
Бог,  цариця,  жінка  мила,
перла,  сніг,  троянда  біла,
Кларібель!

В  небі  пташки  переливи:
«Кларібель!»,
ніжні,  лагідні,  щасливі,
Кларібель.
І  з’єднав  співак  тремтливий
сміх  дзвінкий  і  плач  тужливий,
Кларібель!

Тайна  музико  велична,
Кларібель,
у  моїм  житті  ти  вічна,
Кларібель.
Рветься  з  ран  моїх  довічних
шал  життя    і  цвіт  магічний,
Кларібель!

Дай  устам  моїм  настої,
Кларібель,
із  гвоздики,  моху,  хвої,
Кларібель.
Мирри,  смирни  дай  святої,
І  оливи  золотої,
Кларібель!

Імені  звук  ніжний  і  хмільний,
Кларібель,
як  із  меду  зроблений  напій,
Кларібель.
Лютні  звук  прекрасний  чарівний  
імені  твого  в  душі  моїй,
Кларібель.

Чародій  моєї  самоти,
Кларібель,
у  душі  накреслив:  «тільки  ти,
Кларібель».
І  мені  довічно  ти  світи,
як  зоря,  що  сяє  з  висоти,
Кларібель!

Franz  Tamayo
Balada  de  Claribel  

En  la  desolada  tarde,  
Claribel,  
al    claror  de  un  sol  que  no  arde,    
Claribel,  
me  vuelve  el  amante    alarde,  
aunque  todo  dice:  "es  tarde,  
Claribel".    
 
Lleva  en  sus  alas  el  viento,  
Claribel,  
tu  nombre  como  un  lamento,  
Claribel,  
y  en  vano  mis  ansias  siento  
volar  tras  aquel  concento,  
Claribel.  
 
Voz  con  que  pía  la  ausencia,  
Claribel,  
saudade,  canora  esencia  
Claribel!  
Añoranza,  transparencia  
que  la  ausencia  hace  presencia,  
Claribel!  
 
Mar  profundo  y  alto  monte,  
Claribel,  
Es  posible  que  tramonte,  
Claribel,  
tras  el  húmedo  horizonte,  
y  que  las  nieves  remonte  
Claribel?  
 
El  tiempo  es  por  siempre  ido,  
Claribel,  
y  eres  quizás  todo  olvido.  
Claribel,  
Mas  yo,  iluso  descreído,  
aún  pienso  que  me  has  querido,  
Claribel.  
 
El  pan  amargo  en  que  muerdo,  
Claribel  
hecho  está  de  tu  recuerdo  
Claribel!  
Y  el  pasado  nada  cuerdo  
es  un  sueño,  en  que  me  pierdo  
Claribel!  
 
Oh  mañana  azul  y  rosa,  
Claribel,  
en  que  te  ví,  mariposa,  
Claribel!  
Reina  y  mujer,  niña  y  diosa,  
oro,  nácar,  nieve  y  rosa  
Claribel!  
 
Cantaba  en  el  aire  un  ave,  
"Claribel  "  
suave  cual  la  suave  
Claribel.  
Y  unía  al  plumado  clave  
dulce  risa  y  lloro  grave:  
Claribel!  
 
Una  música  escondida,  
Claribel!  
Eres  por  siempre  en  mi  vida,  
Claribel.  
Mamá  de  mi  eterna  herida,  
lecho  rosa  y  luz  florida:  
Claribel!  
 
Vierte  mi  labio  un  perfume  
Claribel,  
musgo  y  clavel  que  resume,  
Claribel.  
Mira  que  eterna  zahume,  
óleo  que  no  se  consume,  
Claribel!  
 
Tu  nombre  dulce  y  cruel  
Claribel  
Sabe  a  fresa  e  hidromiel  
Claribel.  
Son  de  encantado  rabel  
hay  un  sortilegio  en  él,  
Claribel.  
 
De  un  nigromante  el  compás,  
Claribel,  
trazó  en  mi  alma  "nunca  más  
Claribel".    
Y  así  mis  ojos  jamás  
como  el  alba  volverás,  
Claribel!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598297
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2015

Стефан Малларме, Відродження

Весна  недужа  у  печалі  підійшла  
Услід  зимі,  де  був  ясний  творіння  час,
Зчорніла  кров  моя,  в  душі  вогонь  погас,
У  вир  зітхань  навік  знемога  затягла.

Неясний  білий  смерк  мій  мозок  зледенив          
Немов  стальний  обруч,  неначе  склеп  старий,
І  я  сумний  побрів  за  блискотінням  мрій,
Де  шал  життя  кипів  між  неозорих  нив.

Від  запаху  дерев  я  стомлений  упав,
І  яму  рив  лицем  для  мертвих  сподівань,
Гарячу  землю  гриз,  де  цвіт  бузку  зростав,

І  лежачи  чекав  полегшення  страждань...
У  той  же  час  Блакить  сміялась    на  листках,
Збудивши  спів  птахів  до  сонця  у  квітках.

Stéphane  Mallarmé  
Renouveau

Le  printemps  maladif  a  chassé  tristement
L'hiver,  saison  de  l'art  serein,  l'hiver  lucide,
Et  dans  mon  être  à  qui  le  sang  morne  préside
L'impuissance  s'étire  en  un  long  bâillement.

Des  crépuscules  blancs  tiédissent  sous  mon  crâne
Qu'un  cercle  de  fer  serre  ainsi  qu'un  vieux  tombeau,
Et,  triste,  j'erre  après  un  rêve  vague  et  beau,
Par  les  champs  où  la  sève  immense  se  pavane.

Puis  je  tombe  énervé  de  parfums  d'arbres,  las,
Et  creusant  de  ma  face  une  fosse  à  mon  rêve,
Mordant  la  terre  chaude  où  poussent  les  lilas,

J'attends,  en  m'abîmant  que  mon  ennui  s'élève...
—  Cependant  l'Azur  rit  sur  la  haie  et  l'éveil
De  tant  d'oiseaux  en  fleur  gazouillant  au  soleil.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598166
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2015

Стефан Малларме, Блакить

Блакиті  вічної  іронія  ясна
Повільно  зморює,  мов  квіти  чарівні,
Знесилений  поет  талант  свій  проклина  
В  безплідній  пустоті,  де  Муки  лиш  страшні.

Закривши  очі  мчусь,  та  відчуваю  жаль
В  блакиті  погляді,  вогнем  розчарувань  
Душа  спустошена.  Куди  іти?  Печаль
Яких  ночей  пихнуть  в  її  байдужу  твань?

Тумане,  піднімись!  Лий  сивину  нудну    –
Лахміття  мороку  на  синій  небокрай,
Ти  стелю  там  зведи  –  безмірну,  мовчазну,
Болотом  осені  мертвотним  заливай!

І  ти,  устань,  прийди  із  Лети  сонних  вод,
Збери  із  дна  намул,  тростини  з  берегів,
Досадо  дорога,  закрий  без  перешкод
Ці  діри  голубі,  що  злісно  шлють  птахів.

Також!  Нехай  летять  дими  з  печальних  труб,
Хай  кіптява  зведе  у  вишині  тюрму,
І  в  тій  тюрмі  вона,  жахливий  душогуб,
Закриє  сонце  умираюче  в  пітьму!  

Вже  небо  мертве!  Я,  матеріє,  волів,
Щоб  забуття  дала  ти  Прагнення  й  Вини  
Для  страдника,  що  йде  на  всіх  ділити  хлів,
Де,  як  щасливий  скот,  лежать  людські  сини.

Тому  бажання  мав,  щоб  мозок  був  пустий,
Немов  горня  з  рум’ян,  що  впало  під  стіну,
Не  можу  більше  я    плач  дум  гірких  нести  –
Лишилося  зітхать  на  смерть  мою  журну.

Даремно  все!  Блакить  у  торжестві  прийшла,
У  дзвонах  я  почув  її  звитяжний  спів,
Вона  в  моїй  душі  тривогу  підняла,
Влила  живий  метал  у  синь  своїх  псалмів!

Спадає  крізь  туман,  одвічна,  з  висоти,
Немов  несхибний  меч  в  агонії  страшить;
Куди  втечу  тепер  від  краху  й  гіркоти?
У  чарах  я.  Блакить!  Блакить!  Блакить!  Блакить!

Stéphane  Mallarmé  
L'azur

De  l'éternel  Azur  la  sereine  ironie
Accable,  belle  indolemment  comme  les  fleurs,
Le  poëte  impuissant  qui  maudit  son  génie
A  travers  un  désert  stérile  de  Douleurs.

Fuyant,  les  yeux  fermés,  je  le  sens  qui  regarde
Avec  l'intensité  d'un  remords  atterrant,
Mon  âme  vide.  Où  fuir  ?  Et  quelle  nuit  hagarde
Jeter,  lambeaux,  jeter  sur  ce  mépris  navrant  ?

Brouillards,  montez  !  versez  vos  cendres  monotones
Avec  de  longs  haillons  de  brume  dans  les  cieux
Que  noiera  le  marais  livide  des  automnes,
Et  bâtissez  un  grand  plafond  silencieux  !

Et  toi,  sors  des  étangs  léthéens  et  ramasse
En  t'en  venant  la  vase  et  les  pâles  roseaux,
Cher  Ennui,  pour  boucher  d'une  main  jamais  lasse
Les  grands  trous  bleus  que  font  méchamment  les  oiseaux.

Encor  !  que  sans  répit  les  tristes  cheminées
Fument,  et  que  de  suie  une  errante  prison
Eteigne  dans  l'horreur  de  ses  noires  traînées
Le  soleil  se  mourant  jaunâtre  à  l'horizon  !

-  Le  Ciel  est  mort.  -  Vers  toi,  j'accours  !  Donne,  ô  matière,
L'oubli  de  l'Idéal  cruel  et  du  Péché
A  ce  martyr  qui  vient  partager  la  litière
Où  le  bétail  heureux  des  hommes  est  couché,

Car  j'y  veux,  puisque  enfin  ma  cervelle,  vidée
Comme  le  pot  de  fard  gisant  au  pied  d'un  mur,
N'a  plus  l'art  d'attifer  la  sanglotante  idée,
Lugubrement  bâiller  vers  un  trépas  obscur...

En  vain  !  l'Azur  triomphe,  et  je  l'entends  qui  chante
Dans  les  cloches.  Mon  âme,  il  se  fait  voix  pour  plus
Nous  faire  peur  avec  sa  victoire  méchante,
Et  du  métal  vivant  sort  en  bleus  angelus  !

Il  roule  par  la  brume,  ancien  et  traverse
Ta  native  agonie  ainsi  qu'un  glaive  sûr  ;
Où  fuir  dans  la  révolte  inutile  et  perverse  ?
Je  suis  hanté.  L'Azur  !  l'Azur  !  l'Azur  !  l'Azur  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598165
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2015

Хенрик Збєжховський, Пожертва

Дам  тобі  який  дарунок
Я,  злиденний  і  убогий,
Що  збуваю  людям  сонце,
Як  торговець  край  дороги?  
Даром  я  яким  вшаную,
Де  зірву  квітки  чудові,
Я,  що  маю  тільки  серце,
Що  страждає  від  любові?

Невиправний  я  мандрівець,
Все  вперед  лечу  в  розгубі,
Людям    пісеньки  співаю  –
Серце  віддаю  на  згубу.
Та  як  труд  скривавить  ноги,
Перетлію  в  прах  останній,
То  мені  найкраще  буде
У  твоїх  зіниць  сіянні.

Бо  вони  ліхтар  у  морі
Для  судна,  що  потопає,
Коли  смерть  по  щастя  квіти
З  глибу  руки  простягає.
Як  візьмеш  моє  ти  серце
В  ніжні  білі  твої  руки,
То  примаряться  довічні
Літ  дитячих  милі  звуки.

Тож  ніколи  ти  не  зникнеш,
Хоч  життя  в  безумстві  мучить.
Твоє  серце  мене  в’яже
Як  тендітна  нить  павуча.
Тож  даю  тобі  дар  царський:
Вимиту  в  сльозах  розпуки  
Осінь  золоту  життєву
У  твої  складаю  руки.

Henryk  Zbierzchowski  
Ofiarowanie

Jakiż  dam  ci  podarunek
Ja,  co  jestem  tak  ubogi,
Że  sprzedaję  ludziom  słońce,
Jak  przekupień  wedle  drogi?
Jakim  uczczę  ciebie  darem,
Złotogłowiu  skąd  ci  utnę
Ja,  co  niemam  nic  prócz  serca,
Które  jest  tak  bardzo  smutne?

Niepoprawny  ja  wędrowiec,
Ciągle  naprzód  gnam  w  rozterce.
Śpiewam  ludziom  dźwięczne  piosnki,
Na  liczmany  zmieniam  serce.
Lecz  gdy  trud  mi  skrwawi  nogi
I  na  popiół  się  rozetlę,
Wtedy  czuję  się  najlepiej
W  twoich  dobrych  źrenic  świetle.
   
One  są  latarnią  morską,
Gdy  już  statek  ma  iść  na  dno,
A  śmierć  po  ostatnie  kwiaty
Z  toni  dłoń  wyciąga  zdradną.
Gdy  położysz  na  mem  sercu
Swoje  białe,  miękkie  ręce,
Marzą  mi  się  nieprzeżyte
Lata  słodkie  i  chłopięce.
   
Przeto  nigdy  nie  przepadniesz,
Chociaż  życie  mię  obłąka.
Serce  twoje  mię  osnuło
Jak  subtelna  nić  pająka.
Więc  ci  daję  dar  królewski:
Oczyszczoną  w  łzach  i  męce
Złotą  jesień  mego  życia
Składam  droga  w  twoje  ręce.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597758
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2015

Хенрик Збєжховський, Останній дар

Все,  усе  що  мав,  утратив  –
Залишився  без  надії,
У  життя  пустині  сірій
Ні  пробудження,  ні  мрії,
Замість  пристрастей  вогненних
Лиш  вампіри  днів  буденних.

Мов  жебрак  я  при  дорозі,
Тож  повір  мені,  будь  другом,
Що  всі  дні  мої  подібні,
І  завжди  так  –  круг  за  кругом,
Так  приземлено,  так  нудно  –
Жити  бридко,  вмерти  трудно.

Зрушені  споруди  марень,
Ідеалів  чар  розбився,
У  душі  моїй,  Сахарі,
Скарб  маленький  залишився,
Мов  роси  кусочок  срібний
Впав  на  в'ялий  верес  дрібний.

А  як  звати  скарб  той  цінний
Розкажу  я  без  вагання:
Жар  останній  мого  серця  –
Найсолодший  дар  кохання,
Що  зберіг  я  переможно
В  час  життя  мого  тривожний.

Ту  коштовність  мого  серця,
Ті  життя  душевні  муки
Разом  з  братнім  поцілунком
У  твої  складаю  руки.
Знаю  –  скарб  той  не  загубиш,
Тільки  серцем  приголубиш.

Як  той  кубок  кришталевий,
Де  веселка  тішить  грою,
Подруго  моя  кохана,
Що  нестимеш  із  собою
Аж  розсиплеться  на  чверті
Як  уста  торкнуться  смерті.

Henryk  Zbierzchowski  
Ostatni  dar

Wszystko,  wszystko  utraciłem,
Żem  pozostał  dziś  bez  złudzeń,
W  szarej  pustce  mego  życia
Niema  marzeń  i  przebudzeń,
Miejsce  żaru  i  miłości
Zajął  wampir  codzienności.
   
Jestem  jak  przydrożny  żebrak.
Wierz  mi  mała  przyjaciółko.
Dzień  podobny  do  drugiego
I  tak  ciągle  w  kółko,  w  kółko,
Tak  przyziemnie,  płasko,  nudno,
Żyć  nie  miło,  umrzeć  trudno.
   
Rozburzone  gmachy  marzeń
W  proch  upadły  ideały.
Wśród  Sahary  mojej  duszy
Został  jeno  klejnot  mały,
Jak  kropelka  srebrna  rosy
Na  uwiędłe  spadła  wrzosy.
   
Jak  się  zowie  ten  klejnocik
Zaraz  powiem  ci  wyraźniej:
Czar  ostatni  mego  serca
To  najsłodszy  dar  przyjaźni,
Co  przechował  się  zwycięsko,
Niedotknięty  życia  klęską.
   
Ten  klejnocik  mego  serca
Życia  mego  dobro  całe
Wraz  z  braterskim  pocałunkiem
Składam  w  twoje  rączki  białe.
Wiem,  że  skarbu  nie  utracisz,
Ale  sercem  go  wzbogacisz.
   
I  jak  puhar  kryształowy,
W  którym  tęczy  gra  odbicie
Moja  biała  przyjaciółko
Będziesz  niosła  go  przez  życie,
Aż  rozpadnie  się  na  ćwierci,
Gdy  go  dotkną  usta  śmierci.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597621
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2015

Франческо Петрарка, Лірика:4

Той,  хто  мистецтво  й  замисел  довічний
Показує  в  чудесному  умінні,
Хто  сотворив  півкулі  дві  незмінні  –
Не  Марс  де,  а  Юпітер  більш  величний,

Прийшов  щоб  освітити  лист  магічний,
Де  правди  сховані  слова  нетлінні,
Івана  взяв  він  і  Петра  в  молінні
І  в  царстві  неба  дав  уділ  їм  вічний.

Він  родженого  в  Римі  мав  ознаку,
Та  був  з  Юдеї,  в  образі  живому
Смирення  прославляв  у  кожнім  стані.  

Він  сонце  дав  містечку  трудовому,
За  котре  все  несе  йому  подяку  –
Прекрасна  там  на  світ  родилась  пані.

Francesco  Petrarca
Canzoniere:  4

Que'  ch'infinita  providentia  et  arte
mostrò  nel  suo  mirabil  magistero,
che  crïò  questo  et  quell'altro  hemispero,
et  mansüeto  piú  Giove  che  Marte,

vegnendo  in  terra  a  'lluminar  le  carte
ch'avean  molt'anni  già  celato  il  vero,
tolse  Giovanni  da  la  rete  et  Piero,
et  nel  regno  del  ciel  fece  lor  parte.

Di  sé  nascendo  a  Roma  non  fe'  gratia,
a  Giudea  sí,  tanto  sovr'ogni  stato
humiltate  exaltar  sempre  gli  piacque;

ed  or  di  picciol  borgo  un  sol  n'à  dato,
tal  che  natura  e  'l  luogo  si  ringratia
onde  sí  bella  donna  al  mondo  nacque.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597609
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2015

Хенрик Збєжховський, Бабине літо

Сонце  на  скелі  звісилось  в  печалі,
В  давню  потугу  пнеться  взяти  силу,
Розкидає  краплі  осяйного  пилу
На  ясні  чисті  неозорі  далі...

По  луках  хвиля  котиться  рожева,
Пил  гонить  з  квітів,  запахи  медові,
У  вітах  в’яже  золоті  обнови
І  пестить  зжовклі,  при  смерті,  дерева.

Глянь...  поміж  листям  майорять  і  сяють
Ниті  павучі  золоті,  чудові,
Сонце  веселку  гне  в  сітки  шовкові,

Вітер  трясе  їх...  рвуться,  вверх  ширяють,
І  линуть,  линуть  ген  на  ниви  житні,
Ніби  видіння  золоті...  тендітні.

Henryk  Zbierzchowski  
Babie  lato

Słońce  zwieszone  na  samotnej  skale,
Dawną  potęgę  zbierając  raz  jeszcze,
Rozrzuca  pyłów  rozświetlone  deszcze
Na  jasne,  czyste,  przeogromne  dale...

Po  łąkach  jasną  falą  się  przelewa,
Wzbija  pył  z  kwiatów  i  upojne  wonie,
Między  gałęzi  złote  wplata  tonie
I  pieści  zżółkłe,  konające  drzewa.

Patrz...  między  liśćmi  chwieją  się  i  świecą
Jakieś  włókienka  złote  i  pajęcze,
Słońce  w  sieć  nitek  cudne  wpięło  tęcze,

Wiatr  je  rozrzuca...  zrywają  się,  lecą,
I  płyną,  płyną  hen  na  łany  żytne
Niby  marzenia  złote...  nieuchwytne.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597415
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2015

Хенрик Збєжховський, Отруйні стріли

Світ  убрала  кольорами
Вереснева  просинь  –
Чом  же  сіра  і  безбарвна
Життя  мого  осінь?

Розкидався  я  скарбами,
Як  був  пановитий  –
Залишилась  жменька  згадок,
Ніби  в’ялі  квіти.

В  сіру  даль  переді  мною
Шлях  життя  лягає  –
Де  той  ворог  зачаївся,
Що  тайком  стріляє?

Де  побачу  як  чекають
Мене  з  трутиною  –
Чому  в  час  оцей  болючий
Ти  не  тут  зі  мною?

Повернись,  поки  убивці
Не  пустили  стріли,
Щоб  твої  прекрасні  руки
Серце  заслонили.

Henryk  Zbierzchowski    
Zatrute  strzały  

Świat  przystroił  kolorami
Wielki  malarz  wrzesień.
Czemuż  szara  i  bezbarwna
Życia  mego  jesień?

Rozdawałem  wokół  skarby,
Gdy  byłem  bogaty.
Pozostała  garstka  wspomnień,
Niby  zwiędłe  kwiaty.
   
Dłuży  się  przed  moim  wzrokiem
Szara  droga  życia.
Gdzie  popatrzę  wróg  się  czai,
Co  strzela  z  ukrycia.

Gdzie  popatrzę  warzą  dla  mnie
Truciznę  tajemną.
Czemu  w  tej  bolesnej  chwili
Ty  nie  jesteś  ze  mną?

Wróć,  nim  strzały  swe  wypuszczą
Ukryci  morderce,
I  swą  dobrą,  białą  rączką
Zasłoń  moje  serce.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597403
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.08.2015

Едвард Слоньський (син) , У присмерку

Небо  високе,  поруч  тьми  тремтіння...
Місяць  поблідлий  з  неба  задивився,
В  дзеркалі  воднім  сріблясто  відбився,
Ниви  янтарні  освітив  промінням...

Морок  на  води  й  долини  розлився,
Саваном  болотні  вкутав  сплетіння,
Срібним  покровом  вкрив  лісні  склепіння...
В  лісі  нічному  привид  появився,

І  віковічні  сосни  піднебесні,
І  дуби  столітні  тихо  дрімають,
В  місяця  блиску  срібляться  росою...

В  поволоці  ночі  чари  чудесні,
Ангели  марень  на  землю  злітають  –
Гоять  недужих  вічною  красою.

Edward  Słoński  (syn)  
O  zmroku

Niebo  nade  mną,  wkoło  mnie  zmrok  szary...
Z  nieba  księżyca  patrzy  twarz  wybladła
Na  przeźroczyste  srebrnych  wód  zwierciadła,
Na  złotych  łanów  drzemiące  obszary...

Mgła  na  doliny  i  na  wody  spadła,
Całunem  błotne  zakryła  wiszary,
Srebrną  oponą  zakryła  las  stary...
Po  lesie  nocne  snują  się  widziadła,

I  stuwiekowe  niebotyczne  sosny
I  stuwiekowe  dęby  cicho  drzemią,
W  blaskach  księżyca  błyszczą  srebrną  rosą...

W  nocnych  oparach  powstaje  czar  wiosny,
Anioły  marzeń  lecą  ponad  ziemią
I  bolejącym  ukojenie  niosą.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597351
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.08.2015

Едвард Слоньський (син) , На світанку

Світає...  Стихли  всі  шуми  у  гаї,
Піднявся  срібний  блиск  на  гір  вершини...
Весь  світ  заснув...  Повита  в  млу  долини
Діброва  спить...  І  озеро  дрімає,

Де  небо  топить  голубі  глибини,
Про  тихий  вечір  сон  останній  мають
Там  лілії...  блакить  їх  колихає,
А  з  тих  глибин  промінний  день  полине.

Лиш  я  не  сплю.  У  млі  димчастій  жаром
Горить  ранкових  марень  позолота...
Я  хочу  мчати  десь  у  даль  на  хмарі,

Я  хочу  мчати  десь,  стягти  вудила,
Та  на  порозі  всілася  скорбота  –
Стиснула  груди  і  зв’язала  крила.

Edward  Słoński  (syn)  
O  świcie

Świta...  Ucichły  wszystkie  szmery  w  borze,
Blask  jakiś  srebrny  zszedł  na  górskie  szczyty...
Świat  cały  zasnął...  w  szare  mgły  spowity
Cały  bór  zasnął...  W  dole  na  jeziorze,

Gdzie  niebo  kładzie  swe  ciemne  błękity,
Swój  sen  ostatni  o  cichym  wieczorze,
Śpią  lilie...  modre  kołysze  je  łoże
Nad  głębią,  z  której  zaraz  wstaną  świty.

Tylko  ja  nie  śpię.  W  szarawym  półmroku
Świetlanych  marzeń  wije  się  nić  złota...
Chcę  gdzieś  odpłynąć  na  jakimś  obłoku.

Chcę  gdzieś  odpłynąć,  chcę  stargać  wędzidła,
Lecz  na  mym  progu  usiadła  tęsknota
I  pierś  przygniotła  i  związała  skrzydła.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597204
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.08.2015

Франческо Петрарка, Лірика:3

В  той  день,  коли  і  сонце  потемніло
Від  жалю  за  Творцем,  що  був  розп’ятий,
Беззбройним  був  я  Вами,  Пані,  взятий  –
Мене  там  Ваші  очі  полонили.

Не  думав  я,  що  в  час  печальний  стріли
Амура  доведеться  відбивати,
Я  йшов  безпечний,  знявши  серця  лати,  –
До  плачу  всіх  додавсь  мій  крик  зболілий.

Любов  мене  без  опору  застала  –
Крізь  очі  в  серце  провела  дорогу,
Мої  на  неї  вийшли  сльози  й  мука.

Та  невелика  честь  любові  богу  –
Відкритому  встромив  стріли  він  жало,
А  Вам,  в  броні,  не  показав  і  лука.

Francesco  Petrarca
Canzoniere:  3

Era  il  giorno  ch'al  sol  si  scoloraro
per  la  pietà  del  suo  factore  i  rai,
quando  i'  fui  preso,  et  non  me  ne  guardai,
ché  i  be'  vostr'occhi,  donna,  mi  legaro.

Tempo  non  mi  parea  da  far  riparo
contra  colpi  d'Amor:  però  m'andai
secur,  senza  sospetto;  onde  i  miei  guai
nel  commune  dolor  s'incominciaro.

Trovommi  Amor  del  tutto  disarmato
et  aperta  la  via  per  gli  occhi  al  core,
che  di  lagrime  son  fatti  uscio  et  varco:

però  al  mio  parer  non  li  fu  honore
ferir  me  de  saetta  in  quello  stato,
a  voi  armata  non  mostrar  pur  l'arco.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596667
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.07.2015

Франческо Петрарка, Лірика:1

Усім,  хто  чує  рим  стрімких  мотиви,
Що  серце  хвилею  зітхань  поїли,
В  помилці  першій  юності  тремтіли  –
Я  іншим  був  у  ті  часи  бурхливі.

Я  думав,  плакав,  муки  мав  жахливі,
Сум  і  надія  марні  душу  їли,
Бо  до  любові  марення  летіли
І  співчуття  шукав  я  справедливі.

Однак  тепер  я  вже  напевно  знаю:
Був  людям  я  лиш  байка  сумовита  –
І  сором  огорнув  мене  вразливий;

Тепер  із  сорому  мого  зростає
І  каяття,  і  впевненість  відкрита:  
Те,  що  так  любить  світ,    –  лиш  сон  мінливий.

Francesco  Petrarca
Canzoniere:  1

Voi  ch’ascoltate  in  rime  sparse  il  suono
di  quei  sospiri  ond'io  nudriva  'l  core
in  sul  mio  primo  giovenile  errore
quand'era  in  parte  altr'uom  da  quel  ch'i'  sono,
         
del  vario  stile  in  ch'io  piango  et  ragiono
fra  le  vane  speranze  e  'l  van  dolore,
ove  sia  chi  per  prova  intenda  amore,
spero  trovar  pieta,  nonche  perdono.
       
Ma  ben  veggio  or  si  come  al  popol  tutto
favola  fui  gran  tempo,  onde  sovente
di  me  medesmo  meco  mi  vergogno;
         
et  del  mio  vaneggiar  vergogna  e  'l  frutto,
e  'l  pentersi,  e  'l  conoscer  chiaramente
che  quanto  piace  al  mondo  e  breve  sogno.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596061
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2015

Франческо Петрарка, Лірика:2

Щоб  більш  дошкульною  зробити  кару,
Щоб  помста  за  образи  мала  силу,
Знов  лук  таємно  взяв  Амур  двокрилий  –
Чекав  на  час  і  місце  для  удару.

Були  у  мене  мужність,  сила  жару,
Щоб  очі  сміло  міць  його  зустріли,
Коли  смертельні  вниз  помчаться  стріли,
Туди,  де  інші  слабнуть  як  від  чару.

Та  першим  натиском  я  був  розбитий,
Не  мав  ні  сили,  ні  хоробрості  такої,
Щоб  взяти  зброю  проти  нього  в  руки,

Чи  на  стрімку  вершину  відступити,
Де  зміг  би  я  сховатись  від  тяжкої,
Від  тої,  що  в  пробитім  серці,  муки.

Francesco  Petrarca  
Canzoniere:  2

Per  fare  una  leggiadra  sua  vendetta
et  punire  in  un  dí  ben  mille  offese,
celatamente  Amor  l'arco  riprese,
come  huom  ch'a  nocer  luogo  et  tempo  aspetta.

Era  la  mia  virtute  al  cor  ristretta
per  far  ivi  et  ne  gli  occhi  sue  difese,
quando  'l  colpo  mortal  là  giú  discese
ove  solea  spuntarsi  ogni  saetta.

Però,  turbata  nel  primiero  assalto,
non  ebbe  tanto  né  vigor  né  spazio
che  potesse  al  bisogno  prender  l'arme,

overo  al  poggio  faticoso  et  alto
ritrarmi  accortamente  da  lo  strazio
del  quale  oggi  vorrebbe,  et  non  pò,  aitarme.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595861
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.07.2015

Джузеппе Верді, Набукко: Дія 3, сцена 4. Хор рабів-євреїв

Думко,  линь  на  золочених  крилах,
Линь,  на  горах  й  узгір’ях  спочивши,
Де  несе  вітер  пах  наймиліший  –
Пах  солодкий  святої  землі!
Ти  вітай  береги  Іордану,
Веж  Сіону,  зруйнованих,  брили...  
О,  Вітчизно,  прекрасна  й  жадана!  
Спогад  світлий,  що  згинув  у  млі!
Золота  арфо  віщих  пророків,
Чом  висиш  на  вербі  у  мовчанні?  
Пробуди  в  серці  спогад  останній,
Розкажи  про  часи,  що  пройшли!  
Ти  неси  плач  і  стогін  глибокий  –
З  долі  Єрусалиму  ридання;
Хай  Господь  дасть  для  тебе  звучання,
Щоб  терпіти  ми  муки  могли!
Щоб  терпіти  ми  муки  могли!
Щоб  терпіти  ми  муки  могли!
Щоб  терпіти  могли!

Giuseppe  Verdi  
Nabucco:  Coro  di  schiavi  ebrei  (Va,  pensiero)

Va',  pensiero,  sull'ali  dorate;
Va,  ti  posa  sui  clivi,  sui  colli,
Ove  olezzano  tepide  e  molli
L'aure  dolci  del  suolo  natal!
Del  Giordano  le  rive  saluta,
Di  Sionne  le  torri  atterrate…
Oh  mia  Patria  sì  bella  e  perduta!
Oh  membranza  sì  cara  e  fatal!
Arpa  d'or  dei  fatidici  vati,
Perché  muta  dal  salice  pendi?
Le  memorie  nel  petto  raccendi,
Ci  favella  del  tempo  che  fu!
O  simile  di  Solima  ai  fati,
Traggi  un  suono  di  crudo  lamento;
O  t'ispiri  il  Signore  un  concento
Che  ne  infonda  al  patire  virtù!
Che  ne  infonda  al  patire  virtù!
Che  ne  infonda  al  patire  virtù!
Al  patire  virtù!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587866
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.06.2015

Марія Бартусувна, Калина

На  скелі  під  лісом  самітно
Розквітла  калина  цнотлива,
Порою  бездумно  й  привітно
Їй  вітер  гне  віти  тремтливі,
І  повість  їй  дивну  шепоче
Про  щастя,  що  світ  звеселяє,
Вона  ж  його  чує  й  тріпоче,
Чоло  своє  вниз  нахиляє.
Кущі  бачить  поруч  з  собою,
Гаї,  що  шумлять  так  співуче,
В  обіймах  чутких  над  водою
Стоять    дві  берези  плакучі!
І  скаржиться,  муками  в’яне,
Самотня  на  скелі  вершині,
Аж  поглядом  врешті  дістане  
Німої  небес  далечіні,
З  докором  –  чому  у  неволі
Самотня,  без  цілі,  причини?
І  сльози  по  гілці  поволі
Течуть  мов  криваві  рубіни.
«Не  звабся  на  вигляд  лукавий!»  –  
Втішає  калину  червону
Та  зірка,  що  з  неба  ласкаво
Освітлює  листя  корону;
Не  прагни  з  високої  скелі
Зійти  між  сестер  на  долину,
Що  дивним  віночком  веселі
Усюди  покрили  рівнину!
Вони,  погляд  звівши  до  тебе,
Всі  заздрять  сестриці-вигнанці,
Коли  сяєш  в  заходу  небі,
Чи  перлами  світиш  уранці!
Як  вітер  гілки  їм  розкине,
Вони  всі  сміються  й  радіють,
Ти  ж  дивишся  в  неба  глибини
І  мрієш  –  вони  так  не  мріють!
На  скелі,  що  в  час  вечоровий
Стоїть  над  імлою  сміливо,
Під  місяцем  сяєш  чудово
І  слухаєш  ангельські  співи,
Що  звучно  землею  колишуть,
Коли  сон  спочити  всіх  ложить,
Коли  скрізь  розкинулась  тиша
І  тільки  пильнує  дух  Божий.
Не  ремствуй!  Так  завжди  буває:  
Де  сміх  –  там  і  сльози  ридання,
Де  щастя  у  квітах  буяє  –
Ростуть  там  тернини  страждання!

Maria  Bartusówna  
Kalina

Na  skale  pod  lasem  samotnie
Dziewicza  wykwitła  kalina,
Czasami  swawolnie,  przelotnie
Gałązki  jej  wietrzyk  ugina,
I  dziwne  jej  szepce  powieści,
O  szczęściu,  co  życie  umila,
A  ona  go  słucha  w  boleści
I  czoło  ku  ziemi  pochyla.
Spogląda  na  krzewy  zielone,
Na  gaje  w  około  szumiące,
I  w  tkliwym  uścisku  splecione,
Nad  wodą  dwie  brzozy  płaczące!
I  skarży  i  więdnie  cierpieniem,
Samotna  na  skały  tej  szczycie,
I  wraca  zatonąć  spojrzeniem
W  milczącym  niebiosów  błękicie,
Z  wyrzutem,  dlaczego  w  uwięzi
Samotna,  bez  celu,  przyczyny?
I  łzy  jej  po  wiotkiej  gałęzi
Krwawymi  spływają  rubiny.
»Nie  uwodź  się  złudnym  pozorem!«  —
Tak  mówi  jej,  ciesząc  stęsknioną,
Ta  gwiazdka,  co  świeci  wieczorem,
Nad  ciemną  jej  głowy  koroną;
Nie  pragnij  z  ustroni,  ze  wzgórza
Zejść  między  sióstr  twoich  drużynę,
Co  wieńcem  u  twego  podnóża
Wesołą  objęły  równinę!
I  one,  wzrok  wznosząc  ku  górze,
Zazdroszczą  ci  twego  wygnania,
Gdy  błyszczysz  w  zachodu  purpurze,
Gdy  świecisz  perłami  zarania!
Gdy  wietrzyk  w  gałązki  ich  trąca,
Choć  śmieją  się  ziemi,  choć  gwarzą,
Ty  patrzysz  w  ten  błękit  bez  końca
I  marzysz,  jak  one  nie  marzą!
Wieczorem  na  skale,  co  dumnie
Nad  mrokiem  się  wzniosła  padołów,
W  miesięcznych  lśnisz  blasków  kolumnie
I  słuchasz  modlitwy  aniołów,
Co  dźwięcznie  o  ziemię  potrąca,
Gdy  wszystko  się  do  snu  ułoży,
Gdy  cisza  panuje  milcząca
I  czuwa  sam  tylko  duch  Boży.
Więc  nie  skarż!  bo  wszystkim  na  ziemi
Łza  obok  uśmiechu  się  mieści,
I  gdzie  się  kwiat  szczęścia  rozplemi,
Wyrasta  wraz  z  cierniem  boleści!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586046
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.06.2015

Казімєж Ґлінський, Спогад

Луки,  доли  і  струмочки,  гаї  і  діброви!
Друзі  дум  моїх  сердечних,  мого  щастя  світе,
Пам’ятайте  ж  ви,  дерева,  птаство,  ніжний  цвіте,
Кожний  рух  її  фігури  і  шепіт  розмови.

Тут  у  гаї,  де  струмочок  плаче  бірюзовий,
Де  чола  її  торкались  черемшини  віти,
Повертаючись  із  поля,  ніс  волошок  квіти
І  сплітав  на  її  скронях  вінок  волошковий!

Рвала  тут  вона  стокротки,  для  моєї  згуби
Ворожила  –  пелюстки  їх  в  нуртину  пускала
і  сміялась,  як  гадання  казало:  не  любить!

А  коли  хотів  поправить  –  ця  дочка  принади
Поривалась  й  закривала  рот  мій  пальцем  влади
І,  мов  сон,  немов  видіння,  із  очей  зникала!

Kazimierz  Gliński  
Wspomnienie

Gaje,  łąki,  doliny,  strumienie,  dąbrowy!
Towarzysze  mych  dumań,  mego  szczęścia  świadki,
Pamiętacie  wy,  drzewa,  ptaszęta  i  kwiatki,
Każdy  ruch  jej  postaci,  każdy  szept  rozmowy.
 
Tu,  w  gaju,  gdzie  się  skarży  strumień  kryształowy,
Spadały  na  jej  czoło  wonnych  czeremch  płatki,
Tędy,  wracając  z  pola  —  nosiłem  bławatki
I  plotłem  na  jej  skronie  wieniec  szafirowy!
 
Tutaj  rwała  stokrocie,  śmiejąca  się,  płocha  —
Wróżąc,  rzucała  listki  na  nurtów  pierścienie
I  śmiała  się,  gdy  wróżba  mówiła:  nie  kocha!
 
A  gdym  chciał  błąd  poprawić,  jak  asmodeuszek
Zrywała  się  —  na  usta  kładła  mi  paluszek  —
I  znikała  sprzed  oczu  —  jak  sen,  jak  marzenie!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585609
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.06.2015

Казімєж Ґлінський, Київські сонети

І
Ніби  просинню  стрічок,  що  звиті  в  узори,
Дніпром  синім  обв’язав  древній  Київ  стіни,
Білістю  садиб  розливсь  в  яри  і  долини,
Банями  своїх  святинь  розкинувсь  на  гори.    

Задніпрянські  освітив  далі  неозорі
Місяць-червінь,  що  піднявсь  над  сірі  низини,
Золотив,  сріблив  усе  –  гнав  морок  в  глибини,
Білим  світлом  обливав  стіни  і  собори.

Плине  німота  навкруг  –  тиша  йде  лугами...
Лиш  Дніпро  розколихавсь  –  грає  з  берегами,
Пісню  древню  дзвонить  він,  дивна  нота  в  дзвоні...

Чути  грім,  мов  молотки  у  страшній  долоні
В  лоно  річки  стовп  стальний  повсякчас  вбивають...
–  Не  ти,  Дніпре,  так  співаєш!..  То  віки  співають!

ІІ
Ніч  минула...  Вітерець  лине  світанковий,  
В  одяг,  тканий  в  діамант,  схід  одягся  цілий,
В  небі  з  полиском  летять  променисті  стріли,
Сонця  золото  пливе  у  всесвіт  ранковий.

Задзвонив  Дніпро  срібніш  –  одяг  лазуровий
Хвиль  його,  струснувши  плащ  від  туману  білий,
Блиском  золота  заграв  –    хвилі  затремтіли...
В  брамі  сходу  сонце  стало  –  світу  цар  чудовий!..

На  Софійському  соборі  дзвін  заграв  –  і  дзвони
Інших  храмів  обізвались  величавим  тоном
У  вітальному  хоралі!..  А  сонячне  око,

Повне  жару  вогняного,  розкрите  широко,
Золоті  ворота  взріло  –  зупинилось  в  небі...
 –  Сонце,  ні!..  То  моя  думка  затримала  тебе!

Kazimierz  Gliński  
Sonety  kijowskie
I
Niby  wstęgą,  splątaną  w  turkusowe  sznury,
Błękitnym  Dnieprem  Kijów  opasał  się  stary  —
Śniegiem  domów  popłynął  w  rozdoły  i  jary,
Kopułami  swych  świątyń  opanował  góry.

Z  zadnieprzańskich  gdzieś  równin  wznosił  się  w  lazury
Czerwony  księżyc,  wzdęty  przez  nizin  opary...
Wyzłacał  się  —  wysrebrzał  —  rozpędzał  mrok  szary,
Aż  cichem,  białem  światłem  oblał  miasta  mury.

Płynie  milczenie  —  głucha  cisza  się  rozszerza...
Tylko  się  rozkołysał  Dniepr,  gra  u  wybrzeża
I  dzwoni  pieśń  prastara,  dziwną  nutą  dzwoni...

Słyszysz  grom,  jakby  huczał  młot  w  olbrzyma  dłoni,
Żelazne  wbijającej  słupy  w  łono  rzeki...
—  To  nie  ty  śpiewasz,  Dnieprze!...  to  śpiewają  —  wieki!

II
Minęła  noc...  Wiew  świeży  poranku  polata,
Szatą,  tkaną  w  klejnoty,  wschód  okrył  się  cały  —
Przez  niebo  przebiegają  promieniste  strzały,
Topi  się  złoto  słońca  gdzieś  w  głębiach  wszechświata.

Zadzwonił  Dniepr  srebrzyściej  —  turkusowa  szata
Fal  jego,  otrząsając  oparów  płaszcz  biały,
Zadrgała  dreszczem  złotym  —  i  fale  zagrzmiały...
A  w  bramach  wschodu  słońce  stanęło  —  król  świata!...

Soboru  Świętej  Zofii  dzwon  zagrał  —  i  dzwony
Świątyń  innych  w  chóralne  ozwały  się  tony,
W  pieśń  powitań!...  a  słońca  promieniste  oko,
 
Ziejące  żarem  ognia,  rozwarte  szeroko,
Dojrzawszy  Złotą  Bramę  —  stanęło  na  niebie...
—  Nie,  słońce!...  to  myśl  moja  zatrzymała  ciebie!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2015

Стефан Малларме, Квіти

В  день  перший  з  золотих  блакиті  давніх  лав,
З  небесних  вічних  зір  узявши  сніг  і  лід,
Ти  келихи  квіток  дала  в  красі  заграв
Для  юної  землі,  ще  чистої  від  бід:

Цвіт  гладіолуса  мов  лебединий  пух,
І  дивний  лавр,  для  душ  у  вигнанні,  в  саду  –
Карміновий  увесь,  як  серафима  рух,
Що  червонить  ясну  світанкову  ходу;

І  гіацинт,  і  мирт  у  спалахи  вплела,
Троянду,  мов  жінок  тілесний  вічний  зов  –
Іродіади  лють  в  цій  квітці  розцвіла,
Що  так  скажено  ллє  промінну  чисту  кров!

В  ридання  завела  ти  лілій  білизну,
Що  на  морях  зітхань  торкалась  чистих  хвиль,
Крізь  синій  фіміам,    крізь  далеч  мовчазну
До  місяця  летить,  що  плаче  про  свій  біль!

Осанна  цистрою  і  запахом  кадил,
Владичице,  хвала  із  саду  покаянь!  
Луна  вечірня  мре,  дійшовши  до  світил,
В  екстазі  погляди  і  німбів  гра  сіянь!  

О,  Матір,  що  дала  з  рясного  лона  нам
Ці  келихи  квіток  –  майбутній  аромат,
З  великих  квітів  дай  Смерть,  як  душі  бальзам,
Поету,  що  ослаб  з  тяжких  життєвих  втрат.

Stéphane  Mallarmé  
Les  Fleurs

Des  avalanches  d’or  du  vieil  azur,  au  jour
Premier  et  de  la  neige  éternelle  des  astres,
Jadis  tu  détachas  les  grands  calices  pour
La  terre  jeune  encore  et  vierge  de  désastres,

Le  glaïeul  fauve,  avec  les  cygnes  au  col  fin,
Et  ce  divin  laurier  des  âmes  exilées
Vermeil  comme  le  pur  orteil  du  séraphin
Que  rougit  la  pudeur  des  aurores  foulées,

L’hyacinthe,  le  myrte  à  l’adorable  éclair,
Et,  pareille  à  la  chair  de  la  femme,  la  rose
Cruelle,  Hérodiade  en  fleur  du  jardin  clair,
Celle  qu’un  sang  farouche  et  radieux  arrose!
 
Et  tu  fis  la  blancheur  sanglotante  des  lys
Qui  roulant  sur  des  mers  de  soupirs  qu’elle  effleure
À  travers  l’encens  bleu  des  horizons  pâlis
Monte  rêveusement  vers  la  lune  qui  pleure!

Hosannah  sur  le  cistre  et  dans  les  encensoirs,
Notre  dame,  hosannah  du  jardin  de  nos  limbes!
Et  finisse  l’écho  par  les  célestes  soirs,
Extase  des  regards,  scintillement  des  nimbes!

Ô  Mère,  qui  créas  en  ton  sein  juste  et  fort,
Calices  balançant  la  future  fiole,
De  grandes  fleurs  avec  la  balsamique  Mort
Pour  le  poëte  las  que  la  vie  étiole.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584508
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.05.2015

Стефан Малларме, Лебідь

Сьогодні  гарний,  непорочний  і  стійкий,
Чи  збурить  помахом  сп’янілого  крила
Забуте  озеро,  де  паморозь  лягла
На  лід,  що  закував  польотів  шал  стрімкий?!

Колишній  лебідь  відчуває  в  час  тяжкий,
Що  вся  надія  на  свободу  відійшла  –
Більш  не  співатиме  про  дальній  край  тепла,
Де  жив,  коли  зими  приходив  нуд  гіркий.

В  конанні  білому  звів  шию  він  пряму,
Відкинув  простір,  що  призначений  йому,
Але  не  жах  землі,  де  пір’я  у  багні.

Марою  білою  він  світиться  в  імлі,
Заціпенілий  у  зневаги  зимнім  сні,
Що  криє  Лебедя  в  чужій  пустій  землі.


Stéphane  Mallarmé
Le  vierge,  le  vivace  et  le  bel  aujourd'hui  (Le  Cygne)

Le  vierge,  le  vivace  et  le  bel  aujourd'hui
Va-t-il  nous  déchirer  avec  un  coup  d'aile  ivre
Ce  lac  dur  oublié  que  hante  sous  le  givre
Le  transparent  glacier  des  vols  qui  n'ont  pas  fui!

Un  cygne  d'autrefois  se  souvient  que  c'est  lui
Magnifique  mais  qui  sans  espoir  se  délivre
Pour  n'avoir  pas  chanté  la  région  où  vivre
Quand  du  stérile  hiver  a  resplendi  l'ennui.

Tout  son  col  secouera  cette  blanche  agonie
Par  l'espace  infligée  à  l'oiseau  qui  le  nie,
Mais  non  l'horreur  du  sol  où  le  plumage  est  pris.

Fantôme  qu'à  ce  lieu  son  pur  éclat  assigne,
Il  s'immobilise  au  songe  froid  de  mépris
Que  vêt  parmi  l'exil  inutile  le  Cygne.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584507
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.05.2015

Артюр Рембо, Офелія

І    
По  тиші  чорних  вод,  де  зорі  уві  сні,
Мов  біла  лілія  Офелія  пливе,
Пливе  повільно  так,  в  серпанку  пелені...
Мисливський  ріг  в  лісах  далеких  десь  реве.

Більш  тисячі  років  Офелія  сумна
Мов  білий  привид  йде  по  річки  чорноті;
Більш  тисячі  років  у  безумі  вона
Для  вітру  шепче  гімн  в  вечірній  самоті.

Цілує  груди  їй  той  вітер  по  ночах,
Розтулює  квітки  й  серпанкове  крило;
Там  верб  тремтливих  плач  у  неї  на  плечах,
Схилився  очерет  на  мрійливе  чоло.

Латаття  зморщене  зітхає  скрізь  журне;
На  вільсі,  що  вже  спить,  почувся  шелест  крил  
В  гнізді,  котре  вона  збудила  потайне;
Незнаний  спів  пливе  від  золотих  світил.

ІІ
Офеліє  бліда!  Прекрасна  наче  сніг!
Так,  вмерла  ти,  дитя,  тебе  несе  ріка!
З  крутих  норвезьких  гір  сюди  цей  вітер  збіг
І  тихо  розказав,  що  воля  теж  терпка;

Всі  кучері  твої  цей  подих  вітру  сплів,
У  мрійний  ум  приніс  красу  шумів  чудних,
А  серце  слухало  сумний  Природи  спів
У  бідканнях  дерев,  в  зітханнях  мар  нічних;

Морів  шалених  звук,  безмірний  хрип  страшний  –
Дитячі  груди  бив  твої  тендітні  він;
Був  квітня  ранок  і  безумець  мовчазний  –
Прекрасний  лицар  сів  там  до  твоїх  колін!  

Любов!  Свобода!  Небо!  –  Мрію,  Навісна,
Ти  кинула  йому  мов  сніг  у  жар  палкий:
Слова  твої  мертвить  видінь  твоїх  мана
І  зір  тобі  страшить  вид  безміру  тяжкий!

ІІІ
І  стверджує  Поет:  коли  зірки  ясні  –
Ти  рвати  йдеш  вночі  квіток  стебло  живе,  
Тож  бачить  –  по  воді  в  серпанку  пелені
Мов  біла  лілія  Офелія  пливе.

Arthur  Rimbaud  
Ophélie

I
Sur  l'onde  calme  et  noire  où  dorment  les  étoiles
La  blanche  Ophélia  flotte  comme  un  grand  lys,
Flotte  très  lentement,  couchée  en  ses  longs  voiles…
-  On  entend  dans  les  bois  lointains  des  hallalis.

Voici  plus  de  mille  ans  que  la  triste  Ophélie
Passe,  fantôme  blanc,  sur  le  long  fleuve  noir;
Voici  plus  de  mille  ans  que  sa  douce  folie
Murmure  sa  romance  à  la  brise  du  soir.

Le  vent  baise  ses  seins  et  déploie  en  corolle
Ses  grands  voiles  bercés  mollement  par  les  eaux;
Les  saules  frissonnants  pleurent  sur  son  épaule,
Sur  son  grand  front  rêveur  s'inclinent  les  roseaux.

Les  nénuphars  froissés  soupirent  autour  d'elle;
Elle  éveille  parfois,  dans  un  aune  qui  dort,
Quelque  nid,  d'où  s'échappe  un  petit  frisson  d'aile:
-  Un  chant  mystérieux  tombe  des  astres  d'or.

II
O  pâle  Ophélia!  belle  comme  la  neige!
Oui,  tu  mourus,  enfant,  par  un  fleuve  emporté!
-  C'est  que  les  vents  tombant  des  grands  monts  de  Norwège
T'avaient  parlé  tout  bas  de  l'âpre  liberté;

C'est  qu'un  souffle,  tordant  ta  grande  chevelure,
A  ton  esprit  rêveur  portait  d'étranges  bruits;
Que  ton  coeur  écoutait  le  chant  de  la  Nature
Dans  les  plaintes  de  l'arbre  et  les  soupirs  des  nuits;

C'est  que  la  voix  des  mers  folles,  immense  râle,
Brisait  ton  sein  d'enfant,  trop  humain  et  trop  doux;
C'est  qu'un  matin  d'avril,  un  beau  cavalier  pâle,
Un  pauvre  fou,  s'assit  muet  à  tes  genoux!

Ciel!  Amour!  Liberté!  Quel  rêve,  ô  pauvre  Folle!
Tu  te  fondais  à  lui  comme  une  neige  au  feu:
Tes  grandes  visions  étranglaient  ta  parole
-  Et  l'Infini  terrible  effara  ton  oeil  bleu!

III
-  Et  le  Poète  dit  qu'aux  rayons  des  étoiles
Tu  viens  chercher,  la  nuit,  les  fleurs  que  tu  cueillis,
Et  qu'il  a  vu  sur  l'eau,  couchée  en  ses  longs  voiles,
La  blanche  Ophélia  flotter,  comme  un  grand  lys.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584194
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.05.2015

Артюр Рембо, Відчуття

В  блакитний  літній  смерк  піду  я  по  стежках,
Де  колють  колоски,  де  молода  трава:
Відчую  свіжість  рос  на  босих  я  ногах,
У  вітру  ніжний  плин  порине  голова!

Мовчатимуть  уста,  відкину  всі  думки,
Незміряну  любов  лиш  у  душі  знайду,
І  я  піду  у  даль,  мов  циган,  напрямки;
Ясний,  з  Природою  мов  з  жінкою,  піду.

Arthur  Rimbaud  
Sensation

Par  les  soirs  bleus  d’été,  j’irai  dans  les  sentiers,
Picoté  par  les  blés,  fouler  l’herbe  menue  :
Rêveur,  j’en  sentirai  la  fraîcheur  à  mes  pieds.
Je  laisserai  le  vent  baigner  ma  tête  nue  !

Je  ne  parlerai  pas,  je  ne  penserai  rien  :
Mais  l’amour  infini  me  montera  dans  l’âme,
Et  j’irai  loin,  bien  loin,  comme  un  bohémien
Par  la  Nature,  —  heureux  comme  avec  une  femme.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583806
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2015

Єжи Жулавський, Молоді сонети: Трискладовий сонет

Дівчино!
стремління
у  тінях
вже  гинуть...

Гей!  Плинуть
маріння,
терпіння
в  вишини!

Без  краю
в  блакиті
зникають;

осінні
вже  миті
стремління.

Jerzy  Żuławski  
Sonety  mlode:  Sonet  trójzgłoskovy  

Dziewczyno!
wspomnienia
wśród  cienia
już  giną...

Hej!  płyną
marzenia,
cierpienia  —
w  dal  siną!

Daleko
bez  końca
się  wleką;

już  jesień
dla  słońca
uniesień.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2015

Єжи Жулавський, Молоді сонети: У лісі

Ти  пам'ятаєш?  –  ніч  в  бору  зустріли,
а  десь  далеко  шаленіли  грози:
котився  грім  і  блискавок  погрози,
неначе  кров,  між  соснами  горіли...

І  мить  одну  та  пуща  темнолиста
у  чарах  блискавиці  золотої
ясніла  дивно.  Гасла  –  ми  з  тобою
чекали  знов  на  дух  її  вогнистий...

О,  ті  вогні  в  бору  були  чудові!
Та  що  ж!  Вже  згасли.  В  темному  покрові
лиш  птах  нічний  у  кроні  десь  лопоче.

Тож  правда?  –  Так  життєві  пущі  темні  
вогні  освітять  інколи  таємні,
а  згаснуть  –  і  спадають  довгі  ночі...

Jerzy  Żuławski  
Sonety  mlode:  W  lesie

Pamiętasz?  —  borem  szliśmy  ciemną  nocą,
a  gdzieś  daleko  przeciągały  burze:
grzmot  się  ozowie  i  błyskawic  róże
między  sosnami  krwawo  zamigocą...

I  krótką,  krótką  chwilę  puszcza  głucha
oczarowana  błyskawicą  złotą
dziwnie  jaśniała.  Gdy  zgasła  —  z  tęsknotą
znów  my  czekali  ognistego  ducha...

O!  piękne  były  te  płomienie  w  boru!
Cóż!  już  zagasły.  Śród  cieniów  przestworu
ptak  tylko  nocny  w  konarach  łopoce.

Prawda?  —  tak  czasem  puszcze  życia  ciemne
ognie  rozświetlą  dziwne  i  tajemne  —,
zgasną  —  i  długie  zapadają  noce...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581684
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2015

Хенрик Яблонський, Думка (Лине серця думка нині)

Лине  серця  думка  нині,
Ця  моя  єдина,
А  на  тій  там  Україні
Мати  і  родина.

Мати  очі  помарнілі
В  полі  витирає,
Шлях  порожній  на  Поділлі...
Вісточки  немає!

Ах,  спливе  води  чимало,
Будуть  дні  минати,
Вкриє  шлях  трава  зухвало  –
Не  діждеться  мати.

Лине  серця  думка  нині,
Ця  моя  єдина,
А  на  тій  там  Україні
Мати  і  родина.

Мила  чорні  помарнілі
Очі  витирає,
Шлях  порожній  на  Поділлі...
Вісточки  немає!

Ах,  спливе  води  чимало,
Днів  промчиться  сила,
Вкриє  шлях  трава  зухвало  –
Не  діждеться  мила.

Чорнобривко,  жаль  уроди!
На  все  воля  Божа!..
Не  один  він  в  світі  ходить,  
Ти  ж  як  квітка  гожа!

Чорні  очі,  личка  красні
Зведуть  не  одного,
Тобі  щастя  –  дні  нещасні
Для  нього,  для  нього.

Лине  серця  думка  нині,
Ця  моя  єдина,
А  на  тій  там  Україні
Мати  і  родина.

Жде  даремно  стара  мати,
Жде  даремно  мила  –
В  чужині  літам  минати,
Прийме  там  могила.

Henryk  Jabłoński  
Dumka

W  głos  serdeczna  dumka  płynie,
Tam  moja  jedyna,
A  na  tej  tam  Ukrainie,
Matka  i  rodzina.

Matka  tęskno  patrzy  w  pole,
Łzawemi  oczyma,
Pusta  droga  na  Podole...
Ani  wieści  niema!

Ach  upłynie  wody  wiele,
Miną  lata,  latka,
Zazieleni  drogę  zielę,
Nim  go  dojrzy  matka.

W  głos  serdeczna  dumka  płynie
Tam  moja  jedyna,
A  na  tej  tam  Ukrainie,
Matka  i  rodzina.

Miła  tęskno  patrzy  w  pole,
Czarnemi  oczyma,
Pusta  droga  na  Podole,
Ani  wieści  niema.

Ach,  upłynie  wody  wiele,
Minie  czasu  siła,
Zazieleni  drogę  zielę,
Nim  go  ujrzy  miła.

Czarnobrewko,  żal  urody!
Taka  wola  Boża!...
Nie  on  jeden  w  świecie  młody,
Tyś  jak  wiosna  hoża!

Czarne  oczy,  kraśne  lica,
Zaklną  nie  jednego,
Tobie  szczęście  —  a  tęsknica
Dla  niego,  dla  niego.

W  głos  serdeczna  dumka  płynie
Tam  moja  jedyna,
A  na  tej  tam  Ukrainie,
Matka  i  rodzina.

Próżno  czeka  stara  matka;
Próżno  czeka  miła,
W  obcej  ziemi  miną  latka
Uściska  mogiła.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581455
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2015

Хенрик Яблонський, Туга (Думка)

Щось  мені  тужно,  щось  мені  нудно,
В  очах  немов  імла;
Співати  трудно,  заплакать  трудно,
А  в  серці  лиш  сльоза.

Трава  у  полі,  як  вітер  віє,
З  росою  сплаче  жаль;
Самотня  пташка  в  піснях  хмеліє,
І  пісня  в’ється  в  даль.

Мені  ж  так  тужно,  тужно  і  нудно,
В  очах  немов  імла;
Співати  трудно,  заплакать  трудно  –
Хоч  в  серці  лиш  сльоза.

День  засвітає,  трава  у  полі
Нічний  забуде  біль,
Птах  заспіває,  пісня  на  волі
Покличе  милу  з  піль.

Мені  ж  так  тужно,  тужно  і  нудно,
Не  зникне  ночі  мла;
Самотній  в  світі,  хоч  в  світі  людно,
Спів  сироти  й  сльоза.

Henryk  Jabłoński  
Tęsknota

Coś  mi  tak  tęskno,  coś  mi  tak  nudno,
Przed  okiem  niby  mgła;
Zaśpiewać  trudno,  zapłakać  trudno,
A  w  sercu  cięży  łza.

Stepowe  ziele,  gdy  wiatr  powiewa,
To  rosą  spłacze  żal;
Samotne  ptaszę  śpiewa  i  śpiewa,
I  pieśni  wioną  w  dal.

A  mnie  choć  tęskno,  tęskno  i  nudno,
Przed  okiem  niby  mgła;
Zaśpiewać  trudno,  zapłakać  trudno,
Choć  w  sercu  cięży  łza.

Zaświta  dzionek,  stepowe  zioła
Zapomną  nocny  ból,
Zaśpiewa  ptaszę,  pieśnią  przywoła
Miłą  z  dalekich  pól.

A  mnie  choć  tęskno,  tęskno  i  nudno,
Nie  minie  nocna  mgła;
Samotny  w  świecie,  choć  w  świecie  ludno,
Sieroca  pieśń  i  łza.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2015

Хенрик Яблонський, Вступ до думок*

Під  шум  діброви  і  під  вітру  шум
Я  здалеку  до  вас  дзвоню  піснями,
Єдиний  світ  моїх  печальних  дум  –
Журба  гірка  –  за  нею,  і  за  вами.
А  в  серці  біль  –  тоді  дух  спогад  кине,
Що  десь  там  вища  духів  є  країна.

Блукаю  степом  між  порожніх  піль,
Думки  до  милих  спогадів  прикуті,
В  очах  стоїть  сльоза  –  а  в  серці  біль...
Тож  не  дивуйтесь  ноті  цій  почутій;
Думки  мої  –  плоди  одного  болю,
Тож  не  дивуйтесь  –  мають  спільну  долю.

Якби  мені  ласкавий  Бог  поміг
До  неї  і  до  вас  вернутись  знову!
Мандрівник  я  з  веселкових  доріг.
Я  б  квіти  ніс  –  мої  пісні  любові!
А  думка  плаче  –  вправо  чи  наліво,
І  тут,  і  там  –  скрізь  слізно  і  журливо.

А  той  єдиний  світ  печальних  дум
Мов  осінь  тоскний,  бляклий,  чорний  днями,
Тож  не  дивуйтесь,  що  під  вітру  шум
Я  здалеку  до  вас  дзвоню  піснями;  
А  серце  плаче  –  вправо  чи  наліво,
І  тут,  і  там  –  скрізь  слізно  і  журливо.

*Вступ  до  циклу  думок  (пісень)

Henryk  Jabłoński  
Wstęp  do  dumek

Pod  szum  dąbrowy,  pod  wiatru  szum,
Zdaleka  do  was  dzwonię  pieśniami  –
Jeden,  jedyny  świat  moich  dum;
Rzewna  tęsknota  –  za  nią,  za  wami;  –
Gdy  serce  boli,  duch  zapomina,
Że  gdzieś  tam  wyższa  duchów  kraina.

Błąndzę  po  stepach  śród  pustyń  pól  –
Do  miłych  wspomnień  dumka  przykuta  –
A  w  oczach  łzawo  –  a  w  sercu  ból…
Toż  się  nie  dziwcie,  że  smutna  nóta;
Dumki  me  dziatky  jednej  bolieści  –
Toż  się  nie  dziwcie  jednakiej  treści.

Gdyby  łaskawszy  wrócil  mię  Bóg,
Do  niej  i  do  was,  moi  rówieśni!
Lotny  wędrowiec  z  tęczowych  dróg.
Jakieżbym  nosił  kwiaty  –  a  pieśni!
Dziś  dumka  kwili  –  w  lewo  czy  w  prawo,
Tu  i  tam  tęskno  –  tu  i  tam  łzawo.

A  ten  jedyny  świat  moich  dum
Jak  jesień  smutny,  blady,  za  mgłami  –
Toż  się  nie  dziwcie  pod  wiatru  szum
Zdaleka  do  was  dzwonię  pieśniami;
A  serce  kwili  –  w  lewo  czy  w  prawo  –
Tu  i  tam  tęskno  –  tu  i  tam  łzawo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581227
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.05.2015

Хенрик Яблонський, Перша любов

З  днів  шалених,
З  райдуг  ясних,
З  ніжних  теплих  снів,
Залишився  сон  промінний,
Сон  один  –  завжди  незмінний,
Ідеалу  мить  знаменна,
Де  одна  зі  струн  прекрасних
Будить  в  серці  спів.  

Світ  щасливий,
Світ  святковий,
Загадковий  світ!
Що  присниться,  що  згадаю,
В  пісні  жайворонка  грає,
Йде  в  архангельські  мотиви,
Думка  в  зорях  в’ється  знову,
Квітне  в  райський  цвіт.

Всюди,  всюди
Запах,  звуки,
Море  юних  літ
Вічно  грає  в  ясній  хвилі,
Сльози  мов  перлини  білі,
Що  було,  і  те,  що  буде,
Хоч  би  навіть  біль  і  муки  –
Завжди  дивний  світ!

То  ж  тепер  вже
Світ  заклятий
В  перших  марень  чар!
Те  «кохаю»,  те  шалене,
Ніжно  сказане  для  мене,
Мов  молитва  серця  перша,
Ох!  Люблю  я  гімн  той  свята,
Той  пісенний  дар.
Літ  весняних
Перші  грози,
Перший  травня  шал!
А  ті  ночі,  ті  безсонні,
Дні  ті  дивні,  як  ніч  сонні,
Ураган  слів  полум’яних,
Чарівна  троянда  в  коси,
Поцілунків  шквал...

Ті  чекання  –
Дощ  чи  грози,
Вітер  льодяний,  –
Щоб  на  темнім  тлі  фіранки
Тінь  побачити  коханки,
Потім  мріять  до  світання,
Врешті  мрії,  смуток,  сльози
Кинуть  в  сон  чудний  –
В  сон  привітний,
В  сон  урочий,
В  мрійний  світ  чудний!
Та  любов,  лелія  божа,
Як  в  глуші  розквітне  гожа,
То  ніколи  не  відквітне,
Поки  не  відплачуть  очі  –
Зникне  час  трудний.

Хоч  несмілий,
Тужний  з  муки,
Падаєш  узбіч  –
Та  покрите  божим  цвітом,
Серце  вірить  в  світ  за  світом,
В  сон  що  снився,  в  чуда  силу,
Всюди  бачить  божу  руку
І  не  вірить  в  ніч.  

Henryk  Jabłoński
Pierwsza  miłość

Z  dni  zapału,
Z  widzeń  tęczy,
Z  opałowych  snów
Został  jeden  sen  promienny,
Niby  senny,  a  niesenny,
Jeden  promyk  ideału,
Jedna  struna,  co  mi  brzęczy,
Żebym  śpiewał  znów.
 
Świat  wspomnienia,
Świat  uroczy,
Rusałczany  świat!
Co  przemarzy  się,  co  prześni,
W  skowronkowej  dzwoni  pieśni,
W  archanielskie  rośnie  pienia,
Myśl  się  wije  z  gwiazd  warkoczy,
Skwita  w  rajski  kwiat.
 
Wszędzie,  wszędzie
Wonie,  dźwięki
I  to  morze  strat
Wiecznie  jasną  igra  falą,
Łzy  w  brylanty  się  krysztalą,
To,  co  było,  to,  co  będzie,
Choćby  nawet  ból  i  jęki  —
Zawsze  cudny  świat!
 
Cóż  dopiero
Świat  zaklęty
W  urok  pierwszych  tchnień!
I  to  "kocham",  to  szalone,
Tak  serdecznie  wymówione,
Że  modlitwą  było  szczerą,
Och!  to  kocham,  ten  hymn  święty,
Nastrój  ziemskich  pień.
Lat  wiosennych
Pierwsza  burza,
Pierwszy  życia  maj!
A  te  noce,  te  bezsenne,
Te  dnie  dziwne,  jak  noc  senne,
Ten  huragan  słów  płomiennych,
Ta  wypadła  z  włosów  róża,
Pocałunków  raj...
 
Te  czuwania,
Deszcz  czy  słota,
Czy  burza,  czy  chłód,
By  na  ciemnym  tle  firanki
Ujrzeć  blady  cień  kochanki,
Potem  marzyć  do  świtania,
Aż  marzenia,  łzy,  tęsknota
Przebrzmią  w  senny  cud  —
W  sen  na  jawie,
W  sen  niebieski,
W  rzeczywisty  cud!
Pierwsza  miłość,  lilia  boża,
Gdy  zakwitnie  śród  bezdroża,
Sie  odkwita  nigdy  prawie,
Aż  wypłaczesz  łzy  do  łezki,
Aż  się  spełni  trud.
 
Choć  zwątpiony,
Smutny,  blady,
Upadasz  co  krok  —
Ocienione  bożym  kwiatem,
Serce  wierzy  w  świat  za  światem,
W  sen  prześniony,  w  cud  marzony,
Wszędzie  widzi  boże  ślady
I  nie  wierzy  w  mrok.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580997
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.05.2015

Асен Калоянов, Лети, моя пісне

Лети,  моя  привільна  пісне,
як  той  потік,  вперед  лети,
у  весну,  літо,  осінь  злісну,
з  зимою  поспілкуйся  ти!

На  твоїх  крилах  мерехтливих
небесної  дуги  скарби.
О,  моя  пісне,  то  щаслива,
то  повна  бурі  і  журби.

Яка  надія  окриляє  
дух  на  сміливий  твій  політ,
що  в  забутті  у  вись  ширяє  –
росте,  міцніє,  мчить  у  світ!

І  ти  летиш,  летиш  натхненна,
із  голосом  немов  кришталь,  –
звучить  там  радість  і  печаль,
і  подих  всесвіту  вогненний.

Асен  Калоянов  
Лети,  моя  песен
 
Лети,  свободна  моя  песен,
като  потока,  що  шурти,
докосвай  пролет,  лято,  есен,
със  зимата  беседвай  ти!
 
На  твоите  крила  въздушни
блести  небесната  дъга.
О,  моя  песен,  ту  радушна,
ту  пълна  с  буря  и  тъга.
 
Каква  надежда  окрилява
духът,  кога  се  отдаде
на  твоя  полет  смел  в  забрава,
и  как  той  крепне  и  расте!
 
И  ти  летиш  и,  вдъхновена,
в  гласа  ти,  чист  като  кристал,
звучи  и  радост,  и  печал,
и  диша  цялата  вселена.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580133
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.05.2015

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет XXXIII

О,  доля  хай  моя  мене  жбурляє,
біда  щоденна  хай  безжально  гне,
хай  друг  вчорашній  голову  схиляє,
із  острахом  обходячи  мене.

У  відчай  з  цього  падати  не  буду,
коли  в  душі  палає  віри  жар,
що  в  ріднім  краї  правди  воля  всюди
тепло  зірок  мені  нестиме  в  дар.

Хто  знає  де  закінчу  дні  і  ночі:
умру  я,  може  бути,  в  чужині,
та  віра,  що  в  душі  моїй  тріпоче,

не  згасне  і  в  життя  останні  дні:
на  смертнім  ложі  з  милістю  сумні
мої  вона  закриє  очі...

Константин  Величков      
Цариградски  сонети  Сонет  XXXIII

О,  нека  ме  преследова  съдбата,
бедите  нека  растат  всеки  ден,
нек  вчерашний  приятел,  с  страх  в  душата,
наведен  да  минува  покрай  мен.
 
Не  ща  да  клюмна,  дорде  мен  в  душата
на  сладка  вяра  огънят  гори,
че  правда  в  родний  край,  свобода  свята
пак  ще  огреят  с  топли  си  зари.
 
Кой  знае  къде  ще  си  свърша  дните:
ще  умра  може  би  в  чужбина  аз,
но  вярата,  що  сгрява  ми  гърдите,
 
не  ще  угасне  до  последний  час:
на  смъртний  одър  ще  я  викам  с  глас
и  тя  ще  ми  склопи  очите...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580117
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.05.2015

Дімчо Дебелянов, Не золото і перли ниже доля

Не  золото  і  перли  ниже  доля  –
нанизує  смиренні  ваші  дні!
В  безсильній  радості,  в  турбот  неволі,
вам  вічність  не  присниться  уві  сні.

І  ваша  мрія  плаває  поволі,
від  прірв  і  височин  удалині.
Чертоги  ваші  –  хижі  напівголі,
безрадісні  й  сумні.

Коли  ж  у  мене  сильний  дух  знеможе
і  згасне  зір,  дивившись  на  біду,  –
мені  лиш  прохолода  допоможе,
що  в  тихім  вашім  морі  я  знайду.

Димчо  Дебелянов  
Не  с  бисер  и  злато  съдбата  ниже  

Не  с  бисер  и  злато  съдбата  ниже,
смирени,  наниза  на  ваште  дни!  —
В  безсилни  радости  и  дребни  грижи,
вам  няма  вечност  да  се  присъни.
   
И  вашата  мечта  се  мудно  движи
далеч  от  пропасти  и  висини.
Чертози  ви  са  схлупените  хижи,
отдето  дар  страни.
   
Но  пак  когато  крепък  дух  отпадне
и  умори  се  погледът  да  зре
и  да  прозира  в  сенките  прохладни
подирям  в  глъхналото  ви  море.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580061
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.05.2015

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 1, сцена 2. Застольна пісня

Лібрето:  Франческо  Марія  П'яве

АЛЬФРЕД
Тож  пиймо  (тож  пиймо)  з  веселих  келихів  –
дивна  краса  їх  квітчає,
і  час,  що  так  швидко  (так  швидко)  минає,
хай  нас  почуттями  п’янить.
Тож  пиймо  ніжність  трепетну,
що  збуджує  кохання  –
очей  цих  дивне  сіяння
(вказуючи  на  Віолетту)
у  серце  струменить.
Тож  пиймо  –  кохання  (кохання)  між  келихів
буде  в  цілунках  горіть.
УСІ
Ах!  Пиймо  –  кохання  між  келихів
буде  в  цілунках  горіть.
ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Я  хочу  (я  хочу)    для  вас  розділити
ці  мої  радісні  миті,
все  є  безумним  (безумним)  у  світі  –
щастя  вже  там  не  знайти.  
Гуляймо  –  швидко  проходить  час
утіхи  і  любові,
бо  й  квіти  згинуть  чудові  –
не  будуть  нам  цвісти.
Гуляймо  –  бо  кличе  (бо  кличе)  палко  нас
щастя  приємний  мотив.
УСІ
Ах!  Радіймо  цій  пісні  (цій  пісні)  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
і  в  цьому    (і  в  цьому)  раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінемо  день.
ВІОЛЕТТА
(до  Альфреда)
Життя  приносить  радість.
АЛЬФРЕД
(до  Віолетти)
Якщо  любові  не  знаєш.
ВІОЛЕТТА
(до  Альфреда)
Чи  знати  не  бажаєш.
АЛЬФРЕД
(до  Віолетти)
Що  ж,  долю  маю  таку.
ВІОЛЕТТА
Ах!  Радіймо  цій  пісні  (цій  пісні)  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
і  в  цьому    (і  в  цьому)  раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінемо  день.  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  
АЛЬФРЕД
Радіймо  цій  пісні  (цій  пісні)  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
і  в  цьому    (і  в  цьому)  раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінемо  день.  Ах!  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  
УСІ
Ах!  Так!  Радіймо  (радіймо,  радіймо)  цій  пісні  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
Радіймо  (радіймо,  радіймо)  –  в    раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінем  (зустрінем)  день.
Новий,  новий  зустрінем  день.
Новий,  новий  зустрінем  день.
Так!  Новий  ми  зустрінем  (зустрінем)  день.

Giuseppe  Verdi
La  Traviata:  Brindisi
[i]Il  libretto:  Francesco  Maria  Piave[/i]

ALFREDO  
Libiamo  (Libiamo)  ne'  lieti  calici
Che  la  bellezza  infiora,
E  la  fuggevol  fuggevol  ora
S'inebri  a  volutta'.
Libiam  ne'  dolci  fremiti    
Che  suscita  l'amore,  
Poiche'  quell'occhio  al  core  
Onnipotente  va.
Libiamo,  amor  (amor)    fra  i  calici
Piu'  caldi  baci  avra'.  
TUTTI
Ah!  libiamo,  amor  fra  i  calici
Piu'  caldi  baci  avra'.
VIOLETTA
(S'alza.)
Tra  voi  sapro'  dividere
Il  tempo  mio  giocondo;
Tutto  e'  follia  nel  mondo
Cio'  che  non  e'  piacer.
Godiam,  fugace  e  rapido
E'  il  gaudio  dell'amore;
E'  un  fior  che  nasce  e  muore,
Ne'  piu'  si  puo'  goder.
Godiam  c'invita  un  fervido
Accento  lusinghier.
TUTTI
Ah!  godiamo    la  tazza  e  il  cantico
La  notte  abbella  e  il  riso;
In  questo  paradiso
Ne  scopra  il  nuovo  di'.
VIOLETTA
(ad  Alfredo)
La  vita  e'  nel  tripudio.
ALFREDO
(a  Violetta)
Quando  non  s'ami  ancora.
VIOLETTA
(ad  Alfredo)
Nol  dite  a  chi  l'ignora.
ALFREDO
(a  Violetta)
E'  il  mio  destin  cosi'
VIOLETTA
Ah!  Godiamo    la  tazza  (la  tazza)  e  il  cantico
le  notti  abbella  e  il  riso;
in  questo  (in  questo)  paradiso
ne  scopra  il  nuovo  dì.  Ah!  Ah!
ne  scopra  il  dì  Ah!  Ah!
ne  scopra  dì.  Ah!
ALFREDO
Godiamo    la  tazza  (la  tazza)  e  il  cantico
le  notti  abbella  e  il  riso;
in  questo  (in  questo)  paradiso
ne  scopra  il  nuovo  dì.  Ah!  Ah!  Ah!
ne  scopra  il  dì.  Ah!  Ah!  Ah!
ne  scopra  il  dì.  Ah!
TUTTI
Ah!  Si!Godiamo  (godiamo,  odiamo)  la  tazza  e  il  cantico
le  notti  abbella  e  il  riso;
Godiamo  (godiamo,  godiamo)  in  questo  paradiso
ne  scopra  (ne  scopra)  il  nuovo  dì.
ne  scopra  il  nuovo  (il  nuovo)  dì
ne  scopra  il  nuovo  (il  nuovo)  dì
Si  ne  scopra  (ne  scopra)  il  nuovo  dì

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577962
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2015

Ен Бронте, Зов

О,  як  же  я  стомилась,
Хоч  сльози  не  течуть;
Від  сліз  стомились  очі,
а  серце  від  плачу;

Моє  життя  самотнє,
І  дні  тяжкі  були,
Стомилась  я  страждати  –
Чи  прийдеш  ти  коли?

О,  знай  же,  що  бажання
Моє  –  щоб  тут  був  ти,
Мої  надії  гаснуть,
Тож  не  барись  прийти!

Anne  Brontë
Appeal

Oh,  I  am  very  weary,
Though  tears  no  longer  flow;
My  eyes  are  tired  of  weeping,
My  heart  is  sick  of  woe;

My  life  is  very  lonely
My  days  pass  heavily,
I’m  weary  of  repining;
Wilt  thou  not  come  to  me?

Oh,  didst  thou  know  my  longings
For  thee,  from  day  to  day,
My  hopes,  so  often  blighted,
Thou  wouldst  not  thus  delay!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577752
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.04.2015

Емілі Джейн Бронте, Станси

Не  запла́чу,  що  тебе  не  стане,
Любов  скінчилась  нам;
Світ  на  мене  з  жалістю  не  гляне,
Бо  й  ти  страждаєш  там.  

Не  запла́чу,  бо  чарівність  літа
В  туман  піде  без  сил;
Повість  щастя  нашого  закрита  –
Вже  близько  тьма  могил!

Змучили  мене  жалі  й  розпуки  –
Днів  зимови́х  думки;
Тяжко  так  нести  душевні  муки
Крізь  відчаю  роки.

І  якщо  сльоза  з  очей  стікає,
Коли  вмираєш  ти  –
Значить  що  душа  моя  чекає
З  тобою  там  лягти.

Emily  Jane  Brontë
Stanzas

I’ll  not  weep  that  thou  art  going  to  leave  me,
There’s  nothing  lovely  here;
And  doubly  will  the  dark  world  grieve  me,
While  thy  heart  suffers  there.

I’ll  not  weep,  because  the  summer’s  glory
Must  always  end  in  gloom;
And,  follow  out  the  happiest  story  —
It  closes  with  a  tomb!

And  I  am  weary  of  the  anguish
Increasing  winters  bear;
Weary  to  watch  the  spirit  languish
Through  years  of  dead  despair.

So,  if  a  tear,  when  thou  art  dying,
Should  haply  fall  from  me,
It  is  but  that  my  soul  is  sighing,
To  go  and  rest  with  thee.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577304
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2015

Шарлота Бронте, Життя

Вір  –  життя  не  сон  чудний,
Що  з  темноти  встає;
Часто  ранній  дощ  дрібний
Прекрасний  день  дає.
Буде  хмар  туманних  гніт  –
Та  швидко  промине;  
А  якщо  дощ  троянд  оживить  цвіт,
Чому  ж  усе  сумне?

Весело,  поспіхом
Життя  години  мчать,
Вдячно  і  з  посміхом
Спіши  з  них  радість  брать!

Ну  й  що  ж,  що  Смерть  порою  йде
і  Кращих  з  нас  бере?
Що  горе  змучує  людей,
Що  вся  надія  мре?
Надія  все  ж  в  серцях  сумних
Нескорена  в  цей  час;
На  крилах  лине  золотих,
Щоб  піднімати  нас.
Мужньо,  безбоязно
Знегоди  день  неси,
Щоб  швидко  і  безболісно
Міг  відчай  погасить!

Charlotte  Brontë
Life  

Life,  believe,  is  not  a  dream
So  dark  as  sages  say;
Oft  a  little  morning  rain
Foretells  a  pleasant  day.  
Sometimes  there  are  clouds  of  gloom,
But  these  are  transient  all;
If  the  shower  will  make  the  roses  bloom,
O  why  lament  its  fall?  

Rapidly,  merrily,
Life's  sunny  hours  flit  by,
Gratefully,  cheerily,
Enjoy  them  as  they  fly!  

What  though  Death  at  times  steps  in
And  calls  our  Best  away?
What  though  sorrow  seems  to  win,
O'er  hope,  a  heavy  sway?
Yet  hope  again  elastic  springs,
Unconquered,  though  she  fell;
Still  buoyant  are  her  golden  wings,
Still  strong  to  bear  us  well.
Manfully,  fearlessly,
The  day  of  trial  bear,
For  gloriously,  victoriously,
Can  courage  quell  despair!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577303
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2015

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет XXX

Дитя,  дитя,  під  сонцем  чи  зорею
сіяй  в  красі  небаченій  твоїй;
сама  зоря,  ти  пам’яттю  моєю
ідеш  як  милий  образ  давніх  мрій.

Троянда  ти,  тож  аромат  духмяний
травневим  вітром  в  груди  наливай,
ти  пташка  –  пісню  лагідну  весняну,
щоб  я  спинивсь  послухати,  співай.

Благословення  в  серце  хай  лягає:
співай,  і  пахни,  в  мріях  розцвітай,
радій  із  дару  дивного  що  маєш.

В  своїй  чесноті  ворога  не  знай:
душа  твоя  хай  з  горя  не  ридає,
від  бід  людських  ніколи  не  страждай.

Константин  Величков  
Цариградски  сонети:  Сонет  XXX

Дете,  дете,  на  слънцето  в  зарите
светлей  със  чудната  си  красота;
сама  заря,  ти  минваш  през  очите
кат  милий  образ  на  една  мечта.
 
Ти  роза  си,  коя  благоуханье
с  зефира  пролетни  в  гърдите  лей,
ти  птица  си,  която  с  обаянье
се  спира  да  я  слушат,  като  пей.
 
Благословий  изпращат  ти  сърцата:
цъфти,  бълнувай,  пей,  благоухай,
ликувай  с  чудний  дар  на  красотата.
 
Невинността  ти  врагове  не  знай:
дано  и  нивга  не  ти  чуй  душата
до  теб  сърце  човешко  да  ридай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576181
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.04.2015

По драбині (Janina Porazińska, Po drabinie)

Глянув  кіт  –  на  хаті  скраю
горобець  сидить  –  «Впіймаю!»
Лізе  котик
по  драбині,
по  драбині,  
по  драбині...
Вже  хотів  на  дах  скакати  –
фррр...  горобчик  втік  за  хату.

«Заховаюся  для  лову  –
прилетить  горобчик  знову».
Злазить  котик
по  драбині,
по  драбині,
по  драбині...
А  коли  зійшов  донизу
заховавсь  за  купку  хмизу.

Глянув  знов  –  на  хаті  скраю
горобець  сидить  –  «Впіймаю!»
Лізе  котик
по  драбині,
по  драбині,  
по  драбині...
Вже  хотів  на  дах  скакати  –
фррр...  горобчик  втік  за  хату.

«Заховаюся  для  лову  –
прилетить  горобчик  знову».
Злазить  котик
по  драбині,
по  драбині,
по  драбині...
А  коли  зійшов  донизу
заховавсь  за  купку  хмизу.

Глянув  знов  –  на  хаті  скраю
горобець  сидить  –  «Впіймаю!»
Лізе  котик
по  драбині,
по  драбині,  
по  драбині...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576180
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 21.04.2015

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет XXI

Чудесний  час.  Тремтлива  пісня  лине,
як  гімн  солодкий  в  ночі  глибині.
Як  лебідь-птах  маленький  човен  плине
по  хвилях,  що  під  місяцем  вві  сні.

Удалині,  між  небом  і  землею,
десь  світло  в  смутнім  просторі  тремтить;
і  місто  з  таємничістю  своєю
невидиме  у  мареві  стоїть.

Куди,  серця,  в  любові  і  надії
мчите  на  білокрилому  човні?
У  місто  чарівне  своєї  мрії?

Мчите,  коли  ще  ніч  у  тишині,
коли  любовний  жар  в  очах  зоріє
і  день  не  скинув  пологи  нічні!..

Константин  Величков  
Цариградски  сонети:  Сонет  XXI  

Час  чародеен.  Песен  затрептява
кат  химна  сладка  в  нощни  глъбини.
Кат  лебед  птица  ладья  малка  плава
на  лунний  свет  по  спящите  вълни.

Далек,  между  небето  и  земята,
трептят  светила  в  смутния  простор;
град  тайнствен  сякаш  дига  се  в  мъглата,
невиден  нивга  от  човешки  взор.

Къде,  души  влюбени,  се  стремите,
на  ладията  бяла  с  бързий  бяг?
В  градът  ли  там  вълшебний  на  мечтите?

Летете,  дорде  трае  нощний  мрак,
дорде  любовний  плам  гори  в  очите,
дорде  не  пръсне  всичко  дневний  зрак!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575664
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.04.2015

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет XX

І  мовив  я  тоді:  зима  минає,
для  мене  настають  тужливі  дні;
в  душі  проміння  радості  зникає  –
як  може  розцвісти  весна  мені?

О,  весно,  що  в  зелений  мох  обвила
і  скелю  ту,  що  голою  була,
почув  пташину  пісню  ніжну,  милу  –
вона  у  душу  свято  налила!

О,  весно!  В  небі  світло  хай  яріє,
у  хвилях  грай,  шуми  в  густих  лісах,
із  солов’єм  співай,  хай  запах  квітів  віє!

Для  всіх,  хто  має  гноблення  і  страх,
в  нужді  жорстокій,  в  муках  хто  марніє,
о,  весно,  в  душу  мир  дай  і  надію!

Константин  Величков  
Цариградски  сонети:  Сонет  XX

И  рекъл  бях  аз:  зимата  измина,
за  мен  настават  пак  тъжовни  дни;
на  радостта  в  мен  чувството  загина:
как  може  пролетта  да  ме  плени?

О,  пролет,  що  си  с  мъх  зелен  обвила
и  голата,  безплодната  скала,
зачух  в  въздуха  птича  песен  мила
и  тя  душата  ми  в  празника  ти  сля!

О,  пролет!  Светлей  горе  в  небесата,
играй  в  вълните,  шумоли  в  лесът,
пей  с  славея,  благоухай  с  цветята!

На  всички,  кои  пъшкат  под  гнетът
на  нуждата  жестока,  на  теглата,
о,  пролет,  мир,  надежда  дай  в  душата!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575408
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2015

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет XVIII

Летіть,  пташки,  у  вільну  вишину,
Летіть  пташки  у  піднебесся  синє.
За  вами  дух  мій  рветься  в  мить  одну  –
вас  прагне  перегнати  в  височіні.
 
Чому,  пташки,  коли  проміння  зов
у  синь  яскраву  вас  веде  невпинно,
згорнувши  крила,  ви  на  землю  знов
спускаєтесь  із  височин  промінних?

Чи  мучить  вас  страхітна  боротьба
у  вашому  найвищому  польоті?
Чи  з  нами  спільна  доля  і  журба?

Чи  може  ви  вже  бачите  в  гіркоті,
що  світової  бідності  ганьба
вам  томить  крила  й  серце  у  скорботі?

Константин  Величков  
Цариградски  сонети:  Сонет  XVIII

Летете,  птици,  в  волния  въздух,
летете,  птици,  в  небесата  сини.
Кат  вас  лети  нагоре  моят  дух
и  вази  той  стреми  се  да  замине.

Защо,  о,  птици,  кои  в  светлий  зрак
на  синевата  бляскава  летите,
криле  сберете,  на  земята  пак
се  спущате  от  връх,  от  висотите?

И  вас  ли  грозна  мъчи  ви  борба
и  в  ваште,  най-високите  полети?
Една  ли  с  нас  ви  свързова  съдба?

Не  можете  ли  нийде  да  се  взрете,
без  тъжната  световна  нищета
да  ви  тегней  в  сърцето  и  в  крилете?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575407
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2015