Валерій Яковчук

Курочка-рябка або чому ведмідь без хвоста (З білоруської народної творчості)

Жив  дід,  жила  бабка,
Була  в  них  курочка-рябка.
Під  припічком  у  гніздечко
Знесла  курочка  яєчко.
Дід  яєчко  бив,  бив,  бив,
Дід  яєчко  не  розбив.
Баба  била,  била,  била  –
Теж  яєчко  не  розбила.
Те  яєчко  на  тарілці
Поставили  на  полиці.
Уночі  там  тишком-нишком
Пробігала  сіра  мишка,
За  хвіст  яйце  зачепилось  –
Впало  долу  і  розбилось.
Дід  плаче,  баба  плаче,
А  курочка  кудкудаче,
А  ворота  скриплять,
А  сороки  скрекотять,
А  гуси  ґелґечуть,
А  собаки  брешуть.
Біжить  вовк,  питає:
Чому  всі  ридають?
Ой,  вовче  зубатий,
Як  же    не  ридати:
Жив  дід,  жила  бабка,
Була  в  них  курочка-рябка.
Під  припічком  у  гніздечко
Знесла  курочка  яєчко.
Дід  яєчко  бив,  бив,  бив,
Дід  яєчко  не  розбив.
Баба  била,  била,  била  –
Теж  яєчко  не  розбила.
Те  яєчко  на  тарілці
Поставили  на  полиці.
Уночі  там  тишком-нишком
Пробігала  сіра  мишка,
За  хвіст  яйце  зачепилось  –
Впало  долу  і  розбилось.
Дід  плаче,  баба  плаче,
А  курочка  кудкудаче,
А  ворота  скриплять,
А  сороки  скрекотять,
А  гуси  ґелґечуть,
А  собаки  брешуть.
Почав  вовк  зубатий
Вити  та  ридати.
Йде  ведмідь,  питає:
Чому  всі  ридають?
Ведмедю  хвостатий,
Як  же  не  ридати:
Жив  дід,  жила  бабка,
Була  в  них  курочка-рябка.
Під  припічком  у  гніздечко
Знесла  курочка  яєчко.
Дід  яєчко  бив,  бив,  бив,
Дід  яєчко  не  розбив.
Баба  била,  била,  била  –
Теж  яєчко  не  розбила.
Те  яєчко  на  тарілці
Поставили  на  полиці.
Уночі  там  тишком-нишком
Пробігала  сіра  мишка,
За  хвіст  яйце  зачепилось  –
Впало  долу  і  розбилось.
Дід  плаче,  баба  плаче,
А  курочка  кудкудаче,
А  ворота  скриплять,
А  сороки  скрекотять,
А  гуси  ґелґечуть,
А  собаки  брешуть.
Я  ж  брехать  не  вмію    –
То  ж  сиджу  і  вию.
Ведмідь  слухати  почав  –
З  горя  хвоста  відірвав.
Ось  вам  відповідь  проста  –
Чому  ведмідь  без  хвоста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415800
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.04.2013

Сальвадор Бермудес де Кастро (Іспанія) , Араб

Високо  в  небо  листя  піднімає  
струнка  самотня    пальма  Ельб-кеді,
коли  крізь  її  крону  сонце  проникає,
ллючи  свинець  гарячий  по  землі!

І  небозвід  палає  в  пурпуру  величчі
промінням,  що  вже  притягає  ураган.
Пісок  стає  пекучим  і  неначе  кличе,
щоб  кратер  вогняний  відкрив  отут  вулкан.

У  крила  швидкого  Самума  закидає
піску  палючого  вертіння  суховій,
і  в  ньому,  рвійному,  червоно  відбиває
проміння  сонця  блиск  гарячий  свій.  

Серед  піску,  що  купіллю  вертиться
біля  поламаних  старого  Сфінкса  ніг,
кінь  бойовий  стрімкий  арабський  мчиться;
Каїр  видніється  у  світлі  вдалині.

Лети    вперед,  дикий  гнідий,
лоб  звівши  безпечальний,
так  щоб  пустині  край  піщаний
у  своїй  величі  повстав.
Ми  тут  одні  –  твій  рух  живий
стрясає  мирних  снів  обитель;
Вдихай,  щоб  як  і  твій  велитель,
вітер  свободи  в  грудях  мав.

Палац  з  його  високим  муром
мені  свободу  не  приносить.
Невже  мені  його  пишнот  задосить,
якщо  я  вільний  тут  завжди?
Хто  не  покине  ради  моря  
струмки  мізерні,  льодянії,
або  троянди  кущ  Александрії
заради  пальми  Заеди?

Шепіт  квіток  тут  не  почує,
як  лине  вітер  тиховійний,
не  чує  усмішка  спокійна
струмка,  що  мутить  тишину,
бо  хриплий  вітер  тут  гуляє
не  зупиняючи  навалу,
але  в  топазах  і  в  коралах
тут  бачу  неба  вишину.

Сонце  спинилось  в  зеніті
щоб  глянути,  як  я  скоро
крізь  вогняне  шугаю  море
разом  з  моїм  огиром  гнідим.
Він  своїм  бігом  неупинним
слідів  людини    не  руйнує  –
лиш  я  всевладно  тут  царюю
із  ураганом  цим  одним.

Бог  дочкам  і  синам  Європи
дав  міста,  сади  чудові,
й  там,  серед  танців  і  любові,
усіх  рабами  їх  зробив.
«Працюй!»    -  говорить  християнам,
а  для  лінивого  араба:
«Для  вільного  є  інша  зваба  –  
пустиню  я  віддам  тобі».

Коли  з  досвітньою  зорею
приходить  ранішня  година,
на́вскіс  беру  карабіна,
верхи  на  вірному  коні.
І  в  тінях  Сфінкса  та  царських  гробниць
даю  вірному  закони
й  невірному  заборони,
котрі  належать  лиш  мені.

Простір  без  кінця,  безмірний!
Перша  солодка  колиско!
Чи  сонце  ясне  своїм  блиском,
чи  місяць  у  тобі  відбивсь.
Хіба  для  мене  так  важливо
про  життя  мріять  в  садах  нині?
Я  хочу  жити  у  пустині
і  хочу  вмерти  де  родивсь.

Де  груди  вродливої  назареянки,
що  піднімаються  високо,
тріпочуть  біля  мого  боку,
їх  не  мучить  страх  даремний.
І  тисячі  рабинь  пестливих,
що  мають  ніжну  вроду,
ідуть  давати  насолоду
самоті  мого  гарему.

І  на  повільному  верблюді,
де  срібла,  золота  запаси,
мавр  під’їжджає  коренастий,
жаді́бності  і  спеки  плід.
І  між  подушками  м’якими
християнин    мляво  дрімає
й,  наляканий  весь,  відчуває
свого  господаря  прихід.

І  християнка  чарівлива,
неначе  пальма  та  висока  –
грузинка  чиста,  чорноока,
пророка  Гурія  –  люби!
Для  мене  все:  вуаль  і  шалі,
сандал,  перлина,  що  так  грає;
Алах  з  небес  мене  вітає:
все,  все  належить  це  тобі.

В  перламутровому  небі  сонце  сяє,
свинцю  пекучого  скидає  брус;
Невірний  на  сідлі  м’якому  утікає,
напівзакутаний  в  наївний  свій  бурнус.

Звільняючи    вуздечку  для  простору
і  ятаган  стискаючи  в  руці  своїй,
біжить  невірний  так,  що  дуже  скоро  
свій  рід  побачить  в  далині  ясній.

Чванливістю  й  любов’ю  його  ум  залитий,
про  дочок  Ізмаїла  думає  щодня,
біжить  невірний,  геть  піском  сухим  обвитий,  
що  піднімає  вверх  галоп  його  коня.


Salvador  Bermúdez  de  Castro
El  árabe

¡Qué  gallarda  levanta  su  follaje  
la  palma  solitaria  de  Elb-keddí,  
cuando  penetra  el  sol  por  su  ramaje,
lanzando  a  plomo  su  calor  allí!

El  firmamento  en  púrpura  se  inflama
con  los  rayos  que  arrastra  el  huracán,
y  está  ardiendo  la  arena,  cual  la  llama
que  se  eleva  del  cráter  de  un  volcán.

En  alas  del  Simún  veloz  se  arroja
torbellino  de  arena  abrasador:  
y  refleja  al  través,  flotante  y  roja,  
la  luz  del  sol  su  ardiente  resplandor.

Entre  arena  que  baña  resonando
de  alguna  antigua  Esfinge  el  roto  pie,
el  árabe  corcel  va  galopando:
El  Cairo  al  lejos  relumbrar  se  ve.

Sigue  así,  fiero  alazano,
alza  la  frente  serena,
que  ya  el  desierto  de  arena
se  ostenta  en  su  majestad.
Ya  estamos  solos:  tu  brio
sacuda  el  plácido  sueño:
respira,  como  tu  dueño,  
el  aura  de  libertad.

El  palacio  entre  sus  muros
no  me  ofrece  independencia:  
¿Qué  me  hiciera  su  opulencia,
cuando  vivo  libre  aquí?  
¿Quién  por  el  mar  no  dejara
la  fuente  mísera  y  fría,
o  el  rosal  de  Alejandría.
por  la  palma  del  Zaeddí  ?

El  murmullo  entre  las  flores
no  escucho  aquí  de  la  brisa,
ni  la  plácida  sonrisa
de  pacífico  raudal:
pero  corre  ronco  el  viento,
sin  parar  su  vuelo  un  monte:
pero  miro  un  horizonte  
de  topacio  y  de  coral.

El  sol  detiene  su  giro
por  contemplarme:  navego
por  un  piélago  de  fuego,
sobre  mi  hermoso  alazán:
él  no  borra  en  su  carrera
la  huella  de  paso  humano,
que  yo  reino  soberano,
donde  reina  el  huracán.

Dios  a  los  hijos  de  Europa
dio  ciudades  y  jardines,
y  entre  danzas  y  festines,
los  hizo  esclavos  allí.
«¡Trabaja!»,  dijo  al  cristiano:
pero  al  árabe  indolente,
«Sé  tú  libre,  independiente:
el  desierto  es  para  ti».

Cuando  la  luz  de  la  aurora
el  horizonte  ilumina,
tercio  mi  fiel  carabina
sobre  mi  ardiente  corcel.
Y  a  la  sombra  de  una  Esfinge,
de  las  tumbas  de  los  reyes,
doy  soberano  mis  leyes
al  creyente  y  al  infiel.

¡Espacio  sin  fin,  inmenso!
¡Mi  primera,  dulce  cuna!
Bello  si  el  sol,  si  la  luna  
refleja  su  luz  en  ti.
¿Qué  me  importa,  entre  jardines,
un  sueño  de  vida  incierto?
quiero  habitar  el  desierto:
quiero  morir  do  nací:  

Donde  el  pecho  de  una  hermosa,
al  nazareno  arrancado,
palpita  tierno  a  mi  lado,
sin  terror  y  sin  desdén.
Y  de  mil  bellas  esclavas
los  halagos  y  caricias,
van  a  colmar  de  delicias
la  soledad  de  mi  harén.

Sobre  el  camello  indolente  
cargado  de  plata  y  oro,
se  acerca  doblado  el  moro
de  codicia  y  de  calor.
Entre  mantas  y  cojines
muellemente  recostado,
el  nazareno  espantado
siente  venir  su  señor.

La  cristiana  de  ojos  negros,
cual  la  palma  deliciosa,
la  georgiana  pura,  hermosa,
del  profeta  bella  Hurí,
para  mí  todo:  las  perlas,
el  sandal,  chales,  velos:
Alá  me  grita  en  los  cielos,
todo,  todo  es  para  ti.

Y  en  un  cielo  de  nácar  el  sol  brilla:
a  plomo  lanza  su  radiante  luz:
corre  el  infiel,  sobre  la  blanda  silla,
medio  envuelto  en  su  cándido  burnúz.

Y  soltando  las  riendas  relumbrantes,
y  apretando  en  su  mano  el  yathagan,  
corre  el  infiel,  que  pronto  los  turbantes  
de  su  tribu  a  lo  lejos  brillarán.

De  ambición  y  de  amor  su  mente  llena,
del  botín  y  las  hijas  de  Ismael,
corre  el  infiel,  envuelto  entre  la  arena
que  levanta  el  galope  del  corcel.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412856
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.03.2013

Ригор Барадулін, М’які руки (з народного)

На  білім  світі
Жили  дві  сеструcі,
Одного  батька,
Одної  матуcі.
Доля,  як  звичайно,
Дала  відповідно:
Багатство  –  багатій,
А  діточки  –  бідній!
А  пісня-забавка
Лихо  гукала,
А  пісня  співала  
Своє  помалу:
 –  Люлі,  люлі  маленьке,
А  на  літо  –  другеньке.
Люлі,  люлі,  Нестерко
А  на  літо  –  шестерко!
Сестра  багатирка
Взяла  немовля  те,
Маленькому  тітка  
Стала  як  мати.
І  рік  проходить,
Другий  минає,
Донечку  мати
Щодень  згадає:
«Як  вона  там
Живе  в  багатих?...»
Пішла  провідать
Донечку  мати.
А  вузьку  стежку
Сльоза  звужає,
Прийшла  не  як  мати  –
Як  тітка  чужая.
...Давали  тітці
Ситу  медову.
Йдуть  проводжати
Тітку  додому,
А  тітка  просить
Багату  неньку:
 –  Дай,  я  на  кладці
Візьму  маленьку.
Мала  і  каже
Трохи  пізніше:
 –  Мамо,
А  в  тітки
Руки  м’якіші...

Рыгор  Барадулін  
Мяккія  рукі  (З  народнага)

На  белым  свеце
Жылі  дзве  сяструлі.
Аднаго  бацькі,
Адной  матулі.
А  лёс,  як  звычайна,
Дзяліў  адпаведна:
Багацце  —  багатай,
А  дзеткі  —  беднай!
А  песня-забаўка
Ліха  гукала,
А  песня  спявала
Сваё  памалу:
—  Люлі,  люлі,  малое,
А  налета  —  другое.
Люлі,  люлі,  Несцерка,
А  налета  —  шэсцерка!
Сястра  багатырка
Ўзяла  немаўлятка.
Малечы  цётка
Стала  за  матку.
I  год  праходзіць,
Другі  мінае,
Дачушку  маці
Штодня  ўспамінае:
«Як  там  яна
У  багатай  хаце?..»
Пайшла  праведаць
Дачушку  маці.
А  вузкую  сцежку
Сляза  звужае.
Прыйшла  не  як  маці  —
Як  цётка  чужая.
...А  частавалі
Сытой  салодкай.
Ідуць  праводзіць
За  рэчку  цётку,
А  цётка  просіць
Багатую  матку:
—  Малую  перанясу
Цераз  кладку.
Малая  й  кажа
(А  словы  з  дакукі):
—  Мама,
А  ў  цёткі
Мякчэйшыя  рукі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411883
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.03.2013

Степанчик Бурчимуха (Maria Konopnicka, Stefek Burczymucha)

Де  знайти  ще  відчайдуха,
Як  Степанчик  Бурчимуха:

-  Я  нікого  не  боюся!
Хоч  ведмідь...  оборонюся!

Що  вовки?..  Їх  цілу  зграю
Повбиваю,  розтерзаю!

Ті  гієни,  леопарди
То  мені  все  чисті  жарти!

А  пантери,  з  ними  й  тигри,
Для  штика  то  тільки  ігри!

Лев!..  А  хто  він?!  –  Кіт  великий!
Начитавсь  я  про  мандрівки!

Знаю  –  звір  це  благородний,
Злий  він  тільки  як  голодний.

Вовк,  шакал?..  Страшна  новина!
То  всього  лиш  більша  псина!...

Пса  минаю  я  кущами  –
Бридко  клацає  зубами!

Раду  хоч  кому  дістану!
Їду  ось  до  океану

І  Степаном  я  не  буду,
Як  кита  там  не  здобуду!

І  без  спину  день  усенький  
Трубить  наш  хвалько  брехеньки.

В  сіні  раз  він  розіспався,
А  коли  від  сну  піднявся  –

Бачить,  як  якась  звірина
Лізе  по  обід  в  торбину.

Як  підскочить  він  на  ноги,
Як  вересне  від  тривоги!

Що  є  духу  мчить  у  хату
І  кричить:  Тигрисько,  тату!

-  Тигр?  -    татусь  його    питає.
-  Може  лев!..  Копита  має

Престрашенні!    Довгі  ноги,
Паща  ось  така!  І  роги...

-  Де  було  те?
-  Там  на  сіні,

-  Їсть  обід  в  моїй  торбині...
Йдуть...Підкрались  потихеньку  –

Бачать...  мишка  там  маленька
Із  торбини  виглядає

І  сирок  вже  доїдає!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410609
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.03.2013

Амадо Нерво (Мексика) , Скажи мені:”Прийди”

Скажи  мені:”Прийди”  –  я  все  покину...
І  навіть  погляд  повертать  не  стану,
щоб  жінку  бачити  мою  кохану...
Але  зроби  це  палко,  таким  чином,

щоб  голос  Твій,  як  поклик,  безустанно,
завібрував  аж  до  кутків  глибинних
буття,  і  душу  взяв  із  бруду  винну,
і  серце,  як  мечем,  глибоко  ранив.

Скажи  мені:”Прийди”  –  я  все  покину...
Я  до  святинь  Твоїх  ітиму  до  кончини,
аж  поки  сутінків  моїх  прийде  пора,

а  щоб  відшкодувать  земні  хвилини,
пролий,  Христос,  смолу  священної  рослини
з  чудовним  запахом  до  Твого  вівтаря!

Amado  Nervo
SI  TÚ  ME  DICES  VEN

Si  tú  me  dices  ven,  lo  dejo  todo...
No  volveré  siquiera  la  Mirada  
para  mirar  a  la  mujer  amada...  
Pero  dímelo  fuerte,  de  tal  modo  

que  tu  voz  como  toque  de  llamada,  
vibre  hasta  el  más  íntimo  recodo  
del  ser,  levante  el  alma  de  su  lodo  
y  hiera  el  corazón  como  una  espada.  

Si  tú  me  dices  ven,  todo  lo  dejo...
Llegaré  a  tu  santuario  casi  viejo,  
y  al  fulgor  de  la  luz  crepuscular,  

más  he  de  compensarte  mi  retardo,
difundiéndome  ¡Oh,  Cristo!  como  un    nardo  
de  perfume  sutil,  ante  tu  altar.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410479
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.03.2013

Тетяна Дем’янова, Критикам присвячується…

Мої  віршики  в  жаху  від  критики,
Що,  мов  дятел  їх  щиро  розбив,
Знерухоміли,  як  паралітики,
І  замкнулися  кожний  в  собі.

І  прикрили  нутро  шкаралупками
Професійно  роздовбаних  слів  –
Як  знайти  їх  під  шкірочок  купками,
Чим  їх  виманить  з  темних  кутків?

Я  для  них  посипаю  зерниночки,
Їм  пшеничку  й  овес  додаю,
Та  ніякий  з  них,  хоч  на  хвилиночку,
Не  підносить  голівку  свою.

Ніжу  сонцем,  дощами  живучими,
Лащу  вітром,  як  діток  своїх.
А  вони  –  їжачками  колючими  –
Геть  не  дивляться  в  очі  мої.

Сварять  мене  битливими  рогами
Й  тет-а-тет  вимагають  мій  звіт:
Для  чого  ж  я  такими  убогими
Народила  їх,  бідних,  на  світ?

Таццяна  Дзям’янава
Крытыкам  прысвячаецца...

Мае  вершыкі  ў  жаху  ад  крытыкі,
Што,  бы  дзяцел,  іх  шчыра  дзяўбе,
Знерухомелі,  як  паралітыкі,
І  замкнуліся  самі  ў  сабе.

І  схавалі  нутро  пад  шкарлупкамі
Прафесійна  раздзёўбаных  слоў  –
Так,  што  я  аніяк  не  датумкаю,
Чым  на  волю  іх  выманіць  зноў.

Пасыпаю  абапал  іх  семачкі,
Падбаўляю  пшанічку  й  авёс.
Ды  ніякі,  нат  самы  маленечкі,
На  святло  не  высоўвае  нос.

Я  пястую  іх  сонцам,  і  дожджыкам,
і  вятрыскам  ласкавым  –  ледзь-ледзь.
А  яны  –  бы  калючыя  вожыкі  –
не  жадаюць  мне  ў  вочы  глядзець.

Пагражаюць  бадлівымі  рожкамі
і  ўпікаюць  мяне  тэт-а-тэт:
для  чаго  я  такімі  нябожкамі
нарадзіла  іх,  бедных,  на  свет?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410253
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.03.2013

Хосе Ламарк де Новоа (Іспанія) , У перших днях весни

[i]Anch’io  somo  pittore  *
(Correggio)
[/i]
Йди,  мила  Весно,  розжени  собою            
Страхи  зимові  та  печаль  у  світі,
І  чарівний  розмай  духмяних  квітів
Полий  ти  щедро  ніжною  рукою.

Бринить  повітря  піснею  дзвінкою  –
Птахи,  комахи  цвіркають  у  вітті;
Луг  розгортає  шати  барвно  шиті,
Що  сонце  шиє  ниттю  золотою.

Все  знову  оживає:  ліс  дрімучий,
Долини,  гори  і  річки  співучі,
Де  ластівка  крило  вмочає  злетом;

І  навіть  я,  старий,  що  вже  кінця  чекаю,
О,  мила  Весно,  запах  твій  коли  вдихаю,
Кричу:  „Подайте  ліру  –  буду  й  я  поетом!”

[i]*  Я  теж  художник
(Кореджо)[/i]


Jose  Lamarque  de  Novoa
En  los  Primeros  Dí́́as  de  Primavera

[i]Anch’io  somo  pittore  
(Correggio)[/i]  

Ven,  Primavera:  del  invierno  cano  
Las  tristezas  ahuyenta  y  los  horrores,
Y  bellos  ramos  de  olorosas  flores
Vierte  en  la  tierra  con  propicia  mano.

A  tu  influjo  se  puebla  el  aire  vano
De  insectos  y  de  pajaros  cantores;
Luce  el  prado  su  manto  de  colores,
Que  esmalta  el  sol,  de  mundos  soberano.

Todo  renace  y  vive:  el  bosque  umbrío,
El  valle,  el  monte,  el  murmurante  río
Do  moja  el  ala  golondrina  inquieta;

Y  aun  yo,  a  la  vejez  doblé  la  frente,
¡Oh  Primavera!  al  respirar  tu  ambiente,
¡Dadme  una  lira!  –  exlamo  –  ¡Aún  soy  poeta!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409983
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2013

Вмивання (John Drinkwater, Washing)

І  знову  все  про  це  вмивання,
Всі  дні  так  –  зранку  до  смеркання,
Коли  встаю,  коли  лягаю,
Чомусь  завжди  вмиватись  маю.
А  чи  брудний  я,  а  чи  чистий,
А  чи  стомивсь  і  хочу  сісти,
А  чи  я  ситий,  чи  голодний,
Чи  вода  тепла,  чи  холодна  –
«Ти  руки  мив?»  –  мене  питають,
«А  ти  вмивавсь?»  –  всі  повторяють,
Неначе  я  в  болоті  проживаю.

Чи  я  катаюсь,  чи  гуляю,
Лиш  ніс  у  хату  я  встромляю  –
Вже  хтось    на  мене    вдома  мило
Чекає  з  губкою  і  милом.
Роботи  маю  я  без  меж,
Та  тут:  «Лице  вмивай,  і  пальці  теж!»

Коли  я  їсти  починаю,
І  коли  їсти  я  кінчаю  –
Всі  дні  так  –  зранку  до  смеркання.
Будь  ласка,  знов  про  це  вмивання?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409875
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.03.2013

Жабки в школі (George Cooper, Frogs At School)

Біля  ставу  суходолом,
Двадцять  жабок  йшли  до  школи  –
Двадцять  курток  зелененьких,
Двадцять  маєчок  біленьких.

«Маєм  вчасно  ми  зібратись,
Спершу  вчитись,  потім  гратись;
Не  забудем  це  ніколи,
Поки  ходимо  до  школи.»

Вчитель,  Жаба  вирлоока,
Кличе  в  класи  на  уроки,
Вчити  все,  що  треба  знати  –
Як  стрибати  чи  пірнати.

З  свого  місця  на  колоді
Всі  за  нею  «Ква!»  виводять,
Вчаться  хитро  утікати  –
Злих  хлопчиськів  уникати.

Двадцять  жабок  підростають,
Гарні  всі  оцінки  мають;
Не  забудуть  те  ніколи,
Що  навчилися  зі  школи.

А  як  виростуть  Жабами,
Будуть  так,  як  їхні  мами,
На  колоді  теж  сидіти,
Інших  жаб  малих  учити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409727
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.03.2013

Апарна Раґхунат, Терцинела (Сутінки)

День  минув  –  ніч  не  прийшла,
Висить  в  співаючих  вітрах
Магічна  сутінків  пора.

Земля  і  небо  в  піснях
Там  де  спокій,  мир
Висить  в  співаючих  вітрах.

Вже  з  сутінкових  хоче  пір
Природа  відпочить
Там  де  спокій,  мир.

Все  до  гнізда  спішить,
Бо  сутінковий  час  прийшов
Природі  відпочить.

Вогонь  горить  і  надійшов
Вечірньої  молитви  час,
Бо  сутінковий  час  прийшов.

Пора  благословінь  для  нас  –
День  минув  –  ніч  не  прийшла,
Вечірньої  молитви  час  –
Магічна  сутінків  пора.

Aparna  Raghunath    
Terzanella  (At  Twilight)

Suspended  twixt  day  and  night
With  the  evening  breezes  singing  -  
The  magic  hour  of  twilight

The  earth  and  sky  are  listening,  
The  world  is  at  peace  
With  the  evening  breezes  singing.

Twilight,  the  hour  of  ease;  
All  Nature  wants  to  rest
The  world  is  at  peace.

Time  to  return  to  the  nest
As  the  night  time  gathers  around;
All  Nature  wants  to  rest.

By  the  fireside,  prayers  abound  –  
It's  time  to  sing  the  Vesper
As  the  night  time  gathers  around.

The  breezes  benediction  whisper
Suspended  twixt  day  and  night;
It's  time  to  sing  the  Vesper
In  the  magic  hour  of  twilight.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409443
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2013

Жан Пасера, Віланела (Мою горлицю згубив)

Мою  горлицю  згубив:
Як  без  неї  мені  жить?
Я  шукать  її  спішив.

Я  гірко  плакав  і  тужив  –
Як  не  плакать,  не  тужить?  –
Мою  горлицю  згубив.

Щиро  я  її  любив,
Щастям  є  її  любить,  –
Я  шукать  її  спішив.

Я  не  мав  у  серці  слів,
Щоб  журбу  мою  розкрить  –
Мою  горлицю  згубив!

Я  красою  її  снив,
І  щоб  цю  красу  любить,
Я  шукать  її  спішив.

Смерть  я  кликати  не  смів,
Бо  мені  потрібно  жить  –  
Мою  горлицю  згубив,
Я  шукать  її  спішив.


Jean  Passerat
Vilanalle
(J'ay  perdu  ma  tourterelle)

J'ay  perdu  ma  tourterelle  :
Est-ce  point  celle  que  j'oy?
Je  veux  aller  après  elle.

Tu  regrètes  ta  femelle,
Hélas  !  aussi  fay  je  moy:
J'ay  perdu  ma  tourterelle.

Si  ton  amour  est  fidelle,
Aussi  est  ferme  ma  foy,
Je  veux  aller  après  elle.

Ta  plaincte  se  renouvelle;
Tousjours  plaindre  je  me  doy:
J'ay  perdu  ma  tourterelle.

En  ne  voyant  plus  la  belle,
Plus  rien  de  beau  je  ne  voy;
Je  veux  aller  après  elle.

Mort  que  tant  de  fois  j'appelle,
Pren  ce  qui  se  donne  à  toy:
J'ay  perdu  ma  tourterelle,
Je  veux  aller  après  elle.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409002
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2013

Апарна Раґхунат, Терцина (Вечір)

Ніч  юна,  ніжна,  лине,
В  повітрі  музика  бринить,  
Зростають  квіти  щогодини.

Усе  в  спокої  лежить,
Зірками  небо  все  сія,
У  тиші  усе  снить.

Повірила  б  –  земля  моя
В  оцю  чудову  ніч
Й  сказала  б  світу:  „Я  твоя”,

Цілунком  завершивши  річ.
Я  співаючи  полину
З  терциною  про  щастя  ніч.

Сплелося  все  в  нічну  годину,
Природа  слуха  пісню  солов’їну!


Aparna  Raghunath  
Terza  rima  (Time  Tonight)

The  night  is  young  and  lovely,
There  is  music  in  the  breeze
And  flowers  are  blooming  hourly.

All  creation's  at  its  ease,
Glowing  in  the  gentle  starshine,
Dreaming,  and  at  peace.

I  could  believe  the  world's  all  mine
On  such  a  night  as  this  
And  say  in  return,  "I'm  all  thine".

Then  seal  the  deal  with  a  merry  kiss
And  go  on  my  way  caroling
My  terza  rima  in  all  my  bliss.

Silence,  stardust,  smiles  intermingling,
Nature  listens  to  the  song  of  a  starling!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408532
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2013

Пол Саймон/Джордж Мілчберг, Кондор летить (Якби я міг) »

«Кондор  летить  (Політ  кондора)»  –  ісп.  «El  Cóndor  Pasa»  -  пісня  з  однойменної  сарсуели  (іспанський  музично-драматичний  жанр),  написаної  перуанським  композитором  Даніелом  Роблесом  у  1913  році  на  мотив  традиційних  перуанських  мелодій  мешканців  Анд.
Знаменита  пісня  з'являється  у  фіналі,  в  оригінальному  варіанті  п'єси  без  слів.  Пісня  написана  на  мотив  андського  танцю  кашуа.  Слова,  котрі  були  додані  пізніше,  написані  на  кечуа,  мові  імперії  Інків,  якою  все  ще  розмовляють  індіанці  Перу.  Співак  звертається  до  могутнього  андійського  кондора  з  проханням  узяти  його  назад  до  старого  царства  Інків,  до  Мачу-Пікчу.  Існує  також  іспановмовний  варіант  тексту  пісні.  Переклади  цієї  пісні  були  також  зроблені  багатьма  іншими  мовами.
     У  1956  році  Джордж  Мілчберг  організував  аргентинсько-уругвайську  групу  «Urubamba  (Los  Incas)».  У  1960-х  роках  група  «Los  Incas»  виступила  з  цією  піснею  в  Парижі.  Її  почув  Пол  Саймон.  Джордж  Мілчберг  запевнив  Саймона,  що  це  пісня  невідомого  композитора.  Пол  Саймон  написав    (  у  співпраці  з  Джорджем  Мілбергом)  кавер-версію  з  новим  текстом.  Ця  пісня    під  назвою  «El  Condor  Pasa  (If  I  Could)»  стала  дуже  відомою  після  виходу  у  1970  році  альбома  Пола  Саймона  і  Артура  Гарфанкела  «Bridge  Over  Troubled  Water».  Після  виходу  альбома  син  Даніела  Роблеса  довів  авторські  права  свого  батька  на  цю  пісню.
У  2004  пісня  «Кондор  летить»  була  признана  національним  надбанням  і  культурною  спадщиною  Перу.


Я  був  би  горобцем  –  не  слимаком.
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був.
Хотів  би  буть  не  цвяхом  –  молотком.
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був.

Хор:
Я  б  радо  звідси  плив  у  путь,
Як  лебідь,  що  у  світ  летить.
Що  день  –  всі  старшими  стають
І  це  у  світ
Шле  звук  сумний,
Цей  звук  сумний.

Хотів  би  буть  не  вулиця,  а  ліс,
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був,
І  під  ногами  твердість  чуть  землі.
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був.

Англомовні  пісні:
Paul  Simon/Jorge  Milchberg
El  Condor  Pasa  (If  I  Could)»  

I'd  rather  be  a  sparrow  than  a  snail.
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.
I'd  rather  be  a  hammer  than  a  nail.
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.

CHORUS:
Away,  I'd  rather  sail  away
Like  a  swan  that's  here  and  gone
A  man  grows  older  every  day
It  gives  the  world
Its  saddest  sound,
Its  saddest  sound.

I'd  rather  be  a  forest  than  a  street.
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.
I'd  rather  feel  the  earth  beneath  my  feet,
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404687
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2013

Даніел Аломіа Роблес, Кондор летить (Kuntur phawan – El Cóndor Pasa)

«Кондор  летить  (Політ  кондора)»  –  ісп.  «El  Cóndor  Pasa»  -  пісня  з  однойменної  сарсуели  (іспанський  музично-драматичний  жанр),  написаної  перуанським  композитором  Даніелом  Роблесом  у  1913  році  на  мотив  традиційних  перуанських  мелодій  мешканців  Анд.
Знаменита  пісня  з'являється  у  фіналі,  в  оригінальному  варіанті  п'єси  без  слів.  Пісня  написана  на  мотив  андського  танцю  кашуа.  Слова,  котрі  були  додані  пізніше,  написані  на  кечуа,  мові  імперії  Інків,  якою  все  ще  розмовляють  індіанці  Перу.  Співак  звертається  до  могутнього  андійського  кондора  з  проханням  узяти  його  назад  до  старого  царства  Інків,  до  Мачу-Пікчу.  Існує  також  іспановмовний  варіант  тексту  пісні.  Переклади  цієї  пісні  були  також  зроблені  багатьма  іншими  мовами.
     У  1956  році  Джордж  Мілчберг  організував  аргентинсько-уругвайську  групу  «Urubamba  (Los  Incas)».  У  1960-х  роках  група  «Los  Incas»  виступила  з  цією  піснею  в  Парижі.  Її  почув  Пол  Саймон.  Джордж  Мілчберг  запевнив  Саймона,  що  це  пісня  невідомого  композитора.  Пол  Саймон  написав    (  у  співпраці  з  Джорджем  Мілбергом)  кавер-версію  з  новим  текстом.  Ця  пісня    під  назвою  «El  Condor  Pasa  (If  I  Could)»  стала  дуже  відомою  після  виходу  у  1970  році  альбома  Пола  Саймона  і  Артура  Гарфанкела  «Bridge  Over  Troubled  Water».  Після  виходу  альбома  син  Даніела  Роблеса  довів  авторські  права  свого  батька  на  цю  пісню.
У  2004  пісня  «Кондор  летить»  була  признана  національним  надбанням  і  культурною  спадщиною  Перу.


О,  мій  могутній  кондор  Андських  гір,
У  мій  дім,  до  Анд,  неси  мене,  кондор.
Кондор!
Вернутись  хочу  в  рідний  край  і  в  Андах  жить  –
В  моїх  братів,  у  моїх  інків  дорогих,
За  ними  я  сумую  так,  що  аж  душа  болить,
Кондор!

На  площі  Куско  головній
Буду  чекать  на  твій  приліт  –
В  Мачу-Пікчу  й  Уайна-Пікчу,
В  Мачу-Пікчу  й  Уайна-Пікчу
Полинем  в  наш  політ!
Кондор!

Daniel  Alomia  Robles  
Kuntur  phawan  (Yaw  kuntur)
(на  мові  кечуа)
Yaw  kuntur  llaqtay  urqupi  tiyaq,  
maymantam  qawamuwachkanki  kuntur,  
kuntur.
Apallaway,  аpallaway  llaqtanchikman,  wasinchikman,  
chay  chiri  urqupi,  chay  chiri  urqupi,  
urqunchikpi,  kutlytam  munani,  
kuntur.

Qusqu  llaqtapim  Waqaypatapim  
suyay,  kamullaway,  
Machu  Pikchu  Wayna  Pikchu,  
Machu  Pikchu  Wayna  Pikchu  
purikunanchikpaq.
Kuntur.

El  Cóndor  pasa  
(на  іспанській  мові)

Oh  majestuoso  Cóndor  de  los  andes,  
llévame  a  mi  hogar  en  los  Andes,  oh  Cóndor.  
Quiero  volver  a  mi  terra  querida  y  vivir  
con  mis  hermanos  Incas,  
que  es  lo  que  más  añoro,  oh  Cóndor.
 
Espérame  en  Cuzco,  en  la  plaza  principal,  
para  que  vayamos  a  pasearnos  
a  Machupicchu  y  Huaynapicchu.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404686
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2013

Дід Макдональд ферму мав (З дитячої пісеньки «Old MacDonald…»

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  курей  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  ко-ко,  ко,  ко  тут
І  з  ко-ко,  ко  там,
Ко-ко  тут,  ко-ко  там,
Ко-ко,  ко-ко  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  гусей  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  ґа-ґа,  ґа,  ґа  тут
І  з  ґа-ґа,  ґа  там,
Ґа-ґа  тут,  ґа-ґа  там,
Ґа-ґа,  ґа-ґа  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  качок  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  ках-ках,  ках,  ках  тут
І  з  ках-ках,  ках  там,
Ках-ках  тут,  ках-ках  там,
Ках-ках,  ках-ках  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  індиків  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  глю-глю,  глю,  глю  тут
І  з  глю-глю,  глю  там,
Глю-глю  тут,  глю-глю  там,
Глю-глю,  глю-глю  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  овець  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  бе-бе,  бе,  бе  тут
І  з  бе-бе,  бе  там,
Бе-бе  тут,  бе-бе  там,
Бе-бе,  бе-бе  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  свиней  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  хро-хро,  хро,  хро  тут
І  з  хро-хро,  хро  там,
хро-хро  тут,  хро-хро  там,
хро-хро,  хро-хро  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  корів  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  му-му,  му,  му  тут
І  з  му-му,  му  там,
Му-му  тут,  му-му  там,
Му-му,  му-му  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Ферму  песик  охороняв,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  гав-гав,  гав,  гав  тут
І  з  гав-гав,  гав  там,
Гав-гав  тут,  гав-гав  там,
Гав-гав,  гав-гав  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404469
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 26.02.2013

Павучок маленький … (З дитячої пісеньки «The Incy Wincy Spider…»)

Павучок  маленький  у  водостік  заліз.
Розійшовся  дощик  –  павучка  змив  вниз.
Вийшло  сонце  знову  дощик  той  сушить
І  павучок  маленький  у  водостік  спішить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2013

Дімітр Златев, Безнадія

Ми  проживаєм  дні  пусті,  трагічні;
Себе  питаю  я:    чи  маю  право
Гулятися  в  пусту  метафоричність
Та  доганять  якусь    суєтну  славу.

Нам  предки  честь  і  дух  заповідали,
Діла  достойні,  жертвенність  священну,
А  ми  в  азартні  ігри  їх  програли
І  заповіт  сховали  в  млу  буденну.

В  пророків  воями  сліпими  стали  –
Пішли  за  одноокими  вождями,
Як  продана    худоба  ми  стояли
Із  язиком  прикушеним  й  губами.

Ілюзії  були  для  нас    знамена,
Сьогодні  ж  один  одного  кусаєм,
Росте  в  нас  ненажерливість  мерзенна,
Свій  шлях  колючим  терном  засіваєм.

Вироджується  в  зло  народ  проклятий,
Земля  в  раю  стернею  стала  криться...
На  нашому  посту  ми  стали  спати,
А  ті  хто  будить  нас  –  душею  ниці.

Ганьбу  довічну  всі  ми  заслужили
В  цій  нашій  грі  –  зайці  де  і  шакали.
Нас  ще  живих  в  непам’ять  осудили,
Під  бур’яном  без  честі  поховали...


Димитър  Златев
 Бузпътица
 
Живеем  дни  безсмислени  и  жалки
и  аз  се  питам  имам  ли  днес  право
в  игра  с  метафорични  залъгалки
да  гоня  някаква  суетна  слава.
 
Предците  чест  и  дух  ни  завещаха,
дела  достойни,  саможертва  свята,
а  ние  на  хазарт  ги  проиграхме
или  на  завет  крихме  се  в  мъглата.
 
Ний  -  слепи  самуилови  войници  -
вървяхме  след  водачи  еднооки,
прехапали  в  страх  устни  и  езици
като  добитък  за  пазарна  стока.
 
Илюзиите  бяха  наше  знаме,
а  днес  ръмжиме  всеки  срещу  всеки
и  всеки  в  алчността  си  по-голям  е,
и  сее  тръни  в  своите  пътеки.
 
В  проклятие  народът  се  изражда,
земята  райска  -  в  келяво  стърнище…
А  ние  сме  на  пост  -  заспала  стража,
будители  на  ясла  -  духом  нищи.
 
Позора  си  сам  всеки  заслужава
в  играта  на  на  зайци  и  чакали.
Осъдени  приживе  на  забрава,
под  бурени  без  чест  и  дух  заспали…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2013

Дімітр Бояджієв, Елегія

Хоч  так  без  надії,  хоча  так  далека  безмірно,
У  мене  шукаєш,  нещасна,  розраду  сумну.
Та  ніч  тут  також  безсердечна,  жахлива,  обширна,
Cпокутую  теж  я,  в  розпуці,  незнану  вину.

Я  думаю  часом,  що  гину    в  проваллях  бездонних,
Тоді  я  з  ненавистю  згадую  ніжність  тих  чар.
Для  мене  не  втіха  є  знати,  що  ти  теж  безсонна.
Не  радість  мені  це,  а  серця  жахливий  кошмар.

І  знову  не  можу  тепер  я  очей  відірвати
Від  тих,  що  від  тебе,  що  тихо  ридають,  листів!
Кохана,  чому  наші  ласки  вже  пізно  шукати?
Ці  ласки  об’єднують  в  серці  образу  і  гнів.

О,  знаю  –  страждаєш!  Без  сліз,  але  зблідла  і  горда,
Ти  пальці  нервово  ламаєш  і  видно  в  очах
Думки  твої  марні  –  думки,  що  цей  всесвіт  є  з  льоду,
Що  в  всесвіті  цьому  не  знайдеш  ніколи  свій  шлях...

Не  сила  моєї  любові,  а  щось  дивовижне
Останньою  ласкою  гладить  тебе  по  ночах
Й,  почувши  «прощай»,  вже    ніколи  душа  твоя  ніжна
Не  затрепече  з  сльозами  страждань  на  очах.

Не  зустрічі  радісні,  квіти,  і  усміх  привітний  –
Самотні  обоє  в  жорстокій  печалі  живем,
І    юності  щастям  –  коротким,  сяйним,  беззавітним,  –
Пожежі  жадань,  що  у  душах  горить,  не  заллєм.

Величний  міраж  пролетів  урочисто  над  нами.
Була  не  любов  то,    а  відблиск  замріяних    снів,
Так  кожний  чекає  на  зустріч  з  палкими  устами
І  в  марній  надії  діждеться  кінця  своїх  днів.

Знесилений,  бачу,  що  всяка  розрада  є  лишня,
Тому  що  образа  за  нашу  печаль  без  кінця...
Тож    як  повернутися  нам  в  ту  пустиню  колишню,
Що  спогадом  вічним  ридає  у  наших  серцях?


Димитър  Бояджиев
Елегия    
 
Макар  безнадежна,  макар  безгранично  далечна,
У  мене  утеха  ти  дириш,  о  клета  жена.
Но  тука  е  тоже  до  ужас  нощта  безсърдечна,
Аз  тоже  изкупвам,  отчаян,  незнайна  вина.
 
Понякога  мисля,  че  гина  във  пропаст  бездънна,
С  ненавист  посрещам  на  спомена  сладкия  чар.
Не  ми  е  утеха  да  знам,  че  и  ти  си  безсънна.
Не  радост  си  вече  за  мене,  а  страшен  кошмар.
 
И  все  пак  не  мога  очите  си  днес  да  откъсна
От  твоето  писмо  ридающе!  Мила  жена,
Защо  ми  се  струва,  че  всяка  милувка  е  късна?
Милувките  срещат  в  сърдцето  ми  гняв  и  злина.
 
О  зная  как  страдаш!  Без  сълзи,  но  строга  и  бледна,
Ти  нервно  си  пръстите  кършиш,  в  очите  горят
Ненужни  решеня  -  и  мислиш  вселенната  ледна,
И  мислиш,  че  няма  за  тебе  вселенната  кът…
 
Не  моята  обич,  а  нещо  огромно  и  властно
С  последня  милувка  те  гали  в  привечерний  здрач
И  сбогом  си  взема  и  никога  вече  тъй  страстно
Не  ще  да  трепери  душата  ти  в  мъка  и  плач.
 
Не  весели  срещи,  цветя,  и  усмивки  любезни  -
В  самотност  върховно  жестока  ний  двама  скърбим:
Със  радости  млади,  тъй  светли  и  тъй  безвъзмездни.
Пожара  на  нашата  жажда  не  бе  утолим.
 
Велик  бе  миража  над  нас  що  премина  тържествен.
Не  обич  то  беше,  а  оня  сиятелен  блен,
Що  всеки  очаква  на  устни  със  химън  приветствен  -
И  в  праздна  надежда  дочаква  последний  си  ден.
 
Покрусен,  аз  виждам,  че  всяка  утеха  е  лишна,
Защото  обида  ще  бъде  за  нашата  скръб…
Но  как  ще  се  върнем  в  оная  пустиня  предишна,
Когато  ридае  в  сърдцата  ни  спомена  скъп?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403734
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.02.2013

Ти щасливий і це знаєш (З дитячої пісеньки "If you're happy")

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поплещи.  Ляп,  ляп!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поплещи.  Ляп,  ляп!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й    показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поплещи.  Ляп,  ляп!

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поскачи.  Скік,  скок.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поскачи.  Скік,  скок.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поскачи.  Скік,  скок.

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покрутись.  Круть,  верть.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покрутись.  Круть,  верть.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покрутись.  Круть,  верть.

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покричи.  Ура!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покричи.  Ура!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покричи.  Ура!

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  стукоти.  Стук,  стук!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  стукоти.  Стук,  стук!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  стукоти.  Стук,  стук!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  тупоти.  Туп,  туп!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  тупоти.  Туп,  туп!
Ти  сердитий    і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  тупоти.  Туп,  туп!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  погарчи.  Гар,  гар!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  погарчи.  Гар,  гар!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  погарчи.  Гар,  гар!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,ха!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402865
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.02.2013

Пішов коток у лісок (З білоруської народної творчості)

Ток-ток-ток,  ток-ток-ток,
Пішов  коток  у  лісок,
Знайшов  коток  поясок,
А  кішечка  відняла
І  діточкам  віддала.

Пішов  коток  у  лісок,
Знайшов  коток  поясок,
Цьому-тому  продавав,
А  для  Саші  дарма  дав.
Цьому-тому  за  гроші,
А  наш  Саша  хороший.

Пішов  коток  під  місток,
Зловив  рибку  за  хвосток.
Чи  їсти  самому,
Чи  нести  додому?
Думав,  котик,  думав,
Нарешті    придумав  –
Сам  головочку  погриз,
Хвостик  діточкам  приніс.

Пішов  коток  на  торжок,
Купив  коток  пиріжок.
Чи  собі  кусати,
Чи  дітям  віддати?
Сам  разочок  укушу,
Решту  діткам  занесу.

Пішов  коток  на  точок,
Знайшов  клубок  ниточок.
Ниточки  мотаються,
Коток  умивається.

Вийшов  коток  на  ґанок,
Виніс  в’язочку  баранок,
Усім  діткам  продавав,
А  для  Саші  дарма  дав.
Усім  діткам  за  гроші,
А  наш  Саша  хороший.

Йшов  коток  гулятки,
Поморозив  лапки,
Качається,  валяється,
Проситься  до  хатки.
Зайшов  у  хатинку,
Заліз  під  перинку.
Заліз  би  і  вище,
Та  боїться  мишок.
А  мишки  дуріли,
Хвостика  об’їли.
Почав  коток  плакать,
Стали  сльози  капать.
Не  плач,  коток,  не  мурчи  –
Сашу  спатки  научи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402640
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.02.2013

Богуслав Адамович, Лілія

Раз  в  садочку  зеленім
Навесні  смерком  раннім
На  ту  лілію  сніжну  
Поглядав  я  з  коханням...

Запах  мене  наповнив,  –
Під  зорею  нічною
На  ту  лілію  чисту  
Поглядав    я  з  жагою...

А  коли  так  дивився,
Вона,так  примарилось,
Раптом  вся  затремтіла,
Ніби  зі  сну  збудилась.

Наче  жалом  бджолиним
Погляд  мій  її  вцілив  –  
Затремтіла  і  личко
Її  вмить  зрожевіло...

І  до  мене  долинув,
Як  була  зрожевіла,
Її  листя  шум  тихий,
Наче  шепіт  несмілий.

Губки  уст  тих  медових
Розтулились  тремтливо,
Зразу  думав  що  вітер
Так  чіпає  грайливо.

Ні!  Почув  я  виразно,
Те  що  тихо  сказала,
Її  груди,  відчув  я,
Теплом  людським  зітхали.

Її  лоно  дівоче
Життям    буйним  палало…
І  в  розкішному  тілі
Кров  вогнем  закипала!..

Ах,  під  впливом  тих  чарів,
І  тих  пахів  урочих,
Раптом  кров  затопила
Кип’ятком  мої  очі...

Зір  і  мозок  в  тумані.
Ах,  в  тим  шалі  зухвало
Я  й  забув,  що  так  юна
Квітка  ця  розцвітала!

А  коли  я  опритомнів
Вже  світання  в  сад  вступило.
Мовчазлива  і  зів’яла
Лілія  лежала  біла.

Мовчазлива,  і  зів’яла
На  землі  зранку  лежала  –  
Подих  мій  спалив,  обійми
Її  ніжну  поламали.

Мовчазливу  і  зів’ялу
Мла  світанкова  сповила,
І  холодний  вітер  віяв
На  лице  її  змертвіле.

Ах,  холодний  вітер  віяв,
В  небі  вже  зоря  тьмяніла.
І  рясна  роса  холодна  
Лист  її  зів’ялий  вкрила.


Bogusław  Adamowicz  
Lilija  

Raz  —  w  ogrodzie  zielonym  —  
Przed  wieczorem  o  wiośnie,  
Na  tę  śnieżną  lilijkę  
Poglądałem  miłośnie…

Upojony  jej  wonią  -  
Przed  godziną  zórz  złotą  
Na  tą  czystą  lilijkę  
Poglądałem  z  tęsknotą…  

I  gdym  na  nią  tak  patrzył,  
Zdało  mi  się,  że  ona  
Nagle  drgnęła,  tak,  drgnęła,  
Jakby  ze  snu  spłoszona.  

Jakby  żądłem  ją  pszczoły  
Ukłół  wzrok  mój  —  tak  cała  
Lilija  drgnęła  —  i  twarz  jej  
Barwą  róży  się  zlała...

I  do  ucha  mnie  doszedł.  
Gdy  tak  lśniła  różowa,  
Od  jej  listków  szmer  jakiś  
Jakby  szept,  jakby  słowa.  

Wargi  ustek  miodowych  
Roztuliły  się  z  drźeniem,  
Zrazum  sądził,  źe  wiatr  je  
Trącił  lekkiem  swem  tchnieniem.  

Nie  !  słyszałem  wyraźnie,  
To  co  rzekła  mi  z  cicha,  
I  poczułem,  źe  pierś  jej  
Ludzkiem  ciepłem  oddycha.  

Że  jej  łono  dziewicze  
Pała  życiem  namiętnem...  
Że  w  rozkosznem  jej  ciele  
Krew  gorącem  wre  tętnem!...  

Ach,  pod  wpływem  tych  czarów  
I  tej  woni  uroczej  
Nagle  wrzącej  krwi  stryga  
Zasłoniła  mi  oczy...  

Mózg  się  zmącił,  wzrok  zadmil.  
Ach,  W  tym  szale  zuchwałym  
Jam  zapomniał,  że  ona  
Tylko  kwiatkiem  jest  małym  !  

A  gdym  się  ocknął,  już  dawno  
Nad  sadem  ranek  błysł  świeży.  
Milcząca,  zwiędła,  bez  woni,  
Przede  mną  lilja  ma  leży.  

Milcząca,  zwiędła,  bez  woni,  
Na  ziemi  leży  od  rana.  
Oddechem  moim  spalona,  
W  uściskach  moich  złamana.  

Milcząca,  zwiędła,  bez  woni,
Spowita  brzasku  mgłą  dymną,  
I  taki  chłodny  wiatr  wionął  
Na  twarz  jej  martwą  i  zimną.

Ach,  taki  zimny  wiatr  powiał  
I  w  niebie  zorza  tak  zbladla.
I  rosa  taka  rzęsista  
Na  zwiędłe  listki  jej  spadla.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400941
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.02.2013

Богуслав Адамович, Ніч така гарна!

Ніч  така  гарна!..  Плеяда  зір  з  блакиті  сяє,
Хвиля  шепоче  і  блищить  над  глибиною,
Ліс  спить  в  імлі  і  тихо  казку  повідає...
Ніч  так  гарна!..  Ах,  чому  ж  ти  не  тут  зі  мною?..

В  саду  дві  лілії  закохані  зростають,
Чарівні  запахи  із  келихів  їх  линуть...
Там,  за  рікою,  про  любов  удвох  співають,
Сумна  луна  на  водну  стелиться  рівнину...

Пісня  замовкла...  Цить...  Човен  пливе,  плескоче  ...
Човен  проплив  і  зник,  а  в  ньому  тільки  двоє...
Із  саду  запах  лілій  шириться  урочий...
Берег  мовчить,  зірки  іскряться  над  водою.

Вітерець  легкий  зітхав...  Блискіт  хвилі  гасне,
Ліс  збудився,  шум  біжить  хащею  лісною...
Вітер  стихнув,  шум  замовк...  Ніч  так  тиха,  ясна,
Ніч  так  ніжна...  Ах,  чому  ж  ти  не  тут  зі  мною?!..


Bogusław  Adamowicz  
Noc  taka  piękna!...

Noc  taka  piękna!...  Z  błękitów  patrzy  gwiazd  plejada,  
Fala  gwarzy  i  błyska  ponad  tonią  ciemną,  
Las  śpi  we  mgle  i  przez  sen  cichą  baśń  powiada...  
Noc  tak  piękna!...  Ach  czemuż  ty  nie  jesteś  ze  mną?...  

Tam,  w  ogrodzie  dwie  lilie  zakochane  rosną,  
Woń  rozkoszna  z  kielichów  pochylonych  płynie...  
Tam,  za  rzeką,  dwa  głosy  nucą  pieśń  miłosną,  
Tęskne  echo  po  wodnej  ściele  się  równinie...  

Pieśń  zamilkła...  Cyt...  Słyszę  plusk  płynącej  łodzi...  
Łódź  przemknęła  i  znikła,  w  łódce  -  ludzi  dwoje...  
Od  szpaleru  woń  lilij  rzewna  mię  dochodzi...  
Milczą  brzegi,  drżą  gwiazdy,  lśnią  przejrzyste  zdroje.  

Fala  błyska  i  gaśnie...  Lekki  wietrzyk  wzdycha,  
Las  się  budzi,  szmer  bieży  w  jego  głąb  tajemną...  
Wietrzyk  ustał,  szum  zamilkł...  Noc  tak  jasna,  cicha,  
Noc  tak  błoga...  Ach  czemuż  ty  nie  jesteś  ze  mną?!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2013

Роман Тармола-Мирський, Зорі в небі весну хороводили

Зорі  в  небі  весну  хороводили.
Я  на  зустріч  з  тобою  летів.
Наді  мною  твої  очі  сходили  –
Ніч  коротшу  твій  погляд  робив.
І  робилася  нічка  світлющою,
Хоч  намисто  росяне  збирай,
Від  твоїх  від  очей  незаплющених
Починався  життя  небокрай.
Щастя,  де  ти?  На  чому  спіткнулося?..
Змова  нас  розвела?  Наговір?
Ти  чому  до  мене  не  вернулося?..
Більш  нема  ні  очей    ані  зір.
Що  було  –  відпливло...  Не  повториться...
Вічний  біль  тільки  мучить  у  сні:
По  ночах  сизокрилая  горлиця
Б’ється  крилами  в  білім  вікні.
За  якими,  скажи,  краєвидами
Ти  знайшла  свій  душевний  спокі́й,
Що  зробила  з  жіночою  кривдою,
І  де  перстень  ти  кинула  мій?..
Чи  з  високої  кручі  над  Німаном,
Чи  в  провалля  своєї  журби?
Боже  милий,  як  мало  потрібно  нам  –
Закохатися  щоб...  розлюбить.


Раман  Тармола-Мірскі

Зоркi  ў  небе  вясной  карагодзiлi.
Я  к  табе  на  спатканне  ляцеў.
Нада  мной  твае  вочы  ўзыходзiлi  -
I  рабiлася  ноч  карацей.
I  рабiлася  ночка  вiдушчаю,
Хоць  ты  пацеркi  росаў  збiрай,
Ад  тваiх  ад  вачэй  незаплюшчаных
Пачынаўся  жыцця  небакрай.
Шчасце,  дзе  ты?  На  чым  спатыкнулася?..
Абгавор  нас  развёў?  Загавор?
Ты  чаму  да  мяне  не  памкнулася?..
Нада  мной  нi  вачэй  больш,  нi  зор.
Што  было  –  адплыло...  Не  паўторыцца…
Вечны  боль  адно  мучае  ў  сне:
Па  начам  шызакрылая  горлiца
Б’ецца  крыламi  ў  белым  акне.
За  якiмi,  скажы,  краявiдамi
Ты  знайшла  для  душы  супакой,
Што  зрабiла  з  жаночаю  крыўдаю,
Дзе  пярсцёнак  ты  кінула  мой?..
Цi  з  высокае  кручы  над  Нёманам,
Цi  ў  бяздонне  сардэчнай  журбы?
Божа  мiлы,  як  трэба  не  многа  нам,
Закахацца  каб…  i  разлюбiць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400341
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.02.2013

Павлюк Трус, Над озером

Озеро  сонне...
Верби  у  зелені
стан  похилили
на  мрійливу  гладь,

в  постаті  тихій,
ніччю  застелені,
сни  старожитності  снять.

Вдови-берези
коралами  білими
дивляться  гордо
в  люстерко  води,

сяють  криштальними
дивними  хвилями,
стелють  на  воду
відбитки-сліди.

Місяць-юнак,
круглолиций,  білявий,
поглядом  ніжить
озерную  глиб,

коси  спустивши
в  замріяну  яву,
тихо  пливе
над  розлогом  садиб.

Зорі  горять
понад  озером  вільним,
човен  цілує
безтрепетну  синь,

плавно  гойдається
змахом  повільним,
будить  німотну,
застиглу    гладінь.


Паўлюк  Трус
Над  возерам

Возера  дрэмле…
Вербы  зялёныя
стан  пахілілі
на  сонную  гладзь,
 
ў  постаці  ціхай,
пад  ночы  апонаю,
сны  старажытнасці  сняць.

Ўдовы-бярозы
сваімі  каралямі
горда  глядзяцца
ў  люстэрка  вады;

ззяюць  крыштальнымі,
дзіўнымі  хвалямі,
сцелюць  на  воду
адбіткі-сляды.

Месяц-юнак,
круглаліцы,  бялявы,
поглядам  ніжа
азёрную  глыб,
 
косы  спусціўшы
на  ўдумныя  з’явы,
ціха  плыве
над  разлогам  сяліб.
 
Зоры  гараць
па-над  возерам  вольным,
човен  цалуе
спакойную  сінь,
 
плаўна  калышацца
ўзмахам  павольным,
будзіць  нямую,
застыўшую  плынь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398826
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2013

Адам Асник, Літній вечір

Зайшов  вже  над  долину
Яскравий  сонця  круг
І  тихо  гомін  лине
З  зелених  нив  і  лук.

Десь  голоси  далекі,
Далекий  чути  спів,
Росистий  шелест  легко
Спадає  із  листків.

Рожевий  промінь  ніжний
Зникає  в  синій  млі
І  запах  сіна  свіжий
Підноситься  з  землі.

Із  пахощами  цвіту,
Із  блиском  зір  нічних,
Вся  поетичність  світу
Пливе  в  глиб  душ  людських.

Підносить  тінь  собою
Гігант  гірських  примар,
Димить  нічною  млою,
Вдягає  шати  хмар.

Схил  криючи  бездонний
У  темному  крилі,
Неначе  образ  сонний
Поволі  тоне  в  млі.

Блиск  вечора  непевний
Той  образ  освітив...
А  всі  в  задумі  ревній
Женуть  принади  снів.

Adam  Asnyk
Letni  wieczór

Już  zaszedł  nad  doliną  
Złocisty  słońca  krąg;  
Ciche  odgłosy  płyną  
Z  zielonych  pól  i  łąk.  

Dalekie  ludzi  głosy,  
Daleki  słychać  śpiew  
I  cichy  szelest  rosy  
Po  drżących  liściach  drzew.  

Promieni  gra  różana  
Topnieje  w  sinej  mgle,  
A  świeży  zapach  siana  
Skoszona  łąka  śle.  

Wraz  z  wonią  polnych  kwiatów,  
Z  gasnącym  blaskiem  zórz  
Cicha  poezja  światów  
W  głąb  ludzkich  spływa  dusz.  

W  półcieniu  pierś  olbrzymią  
Podnoszą  widma  gór,  
Nocnymi  mgłami  dymią,  
Wdziewają  płaszcze  chmur.  

I  wiążą  swoje  skrzydła,  
Podarty  kryjąc  stok,  
Jak  senne  malowidła  
Powoli  toną  w  mrok.  

Wieczoru  blask  niepewny  
Oświetla  obraz  ten...  
Ludzie  w  zadumie  rzewnej  
Gonią  piękności  sen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397895
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.02.2013

Адам Асник, Коли нас темінь всюди огортає

Коли  нас  темінь  всюди  огортає,
Тримає  в  тісноті  своєї  сітки,
Наш  зір  кінця  путі  не  досягає
І  не  питаєм:  А  що  там?  –  як  дітки.

Лиш  хай  хто  світло  у  путі  розгнітить
І  зір  наш  ширший  виднокруг  здобуде  –
Поза  тим  місцем,  що  вогонь  освітить,
Безодня  темноти  ще  більша  буде.

Так  само,  разом  з  світлом  знань  здобутих
Круг  наших  бачень  ширшим  може  бути,
Та  непроглядність  мороку  зростає...
І  стане  те,  що  бачимо,  нікчемним
Перед  незнаним,  таємничим,  темним,
Що  морок  вічний  заздрісно  ховає.


Adam  Asnyk

Gdy  nas  ciemności  otaczają  wszędzie,
W  swej  zacieśnionej  zatrzymując  sieci,
Wzrok  nasz  nie  sięga  za  drogi  krawędzie
I  nie  pytamy:  Co  za  nią?  jak  dzieci.

Lecz  niech  kto  światło  na  drodze  roznieci  -
To,  choć  wzrok  szerszy  widnokrąg  posiędzie,
Dokoła  miejsca,  które  blask  oświeci,
Otchłań  ciemności  jeszcze  większą  będzie.

Wraz  z  blaskiem  wiedzy  zdobytej  płomienia,
W  miarę,  jak  widzeń  krąg  się  rozprzestrzenia,
Wciąż  obszar  mroków  nieprzebytych  rośnie...
I  to,  co  dostrzec  możemy,  jest  niczym
Przed  tym  nieznanym,  skrytym,  tajemniczym,
Co  nam  mrok  wieczny  zasłania  zazdrośnie.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397859
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.02.2013

Адам Асник, Великій Людині

Ти  великий  чоловік  –  будь  ним  де  належить,
До  простих  людей  приходь  у  простій  одежі,
Щоб  взірцем  Юпітер  став  -  хоч  і  громовладний,
В  дім  до  смертних  він  вступав  чемний  і  доладний,
Не  бажаючи  щоб  бога  олімпійська  сила
Зір  людей  недосконалий  світлом  поразила.
Тож  і  ти,  як  до  людей  треба  тобі  сходить,
Не  бери  з  собою  грім,  що  страхи  наводить,
Не  принось  орлиний  згляд,  поставу  титана,
Хай  в  присіночках  пиха  з  калошами  стане!

Adam  Asnyk
Wielkiemu  Człowiekowi

Jesteś  wielkim  człowiekiem  -  bądź  nim,  gdzie  należy,  
Lecz  do  śmiertelnych  przychodź  w  zwyczajnej  odzieży,  
Bierz  za  przykład  Jowisza,  co  choć  gromowładny,  
W  dom  śmiertelnych  przychodził  grzeczny  i  układny,  
Nie  chcąc  zbyt  żywym  blaskiem  olimpijskiej  chwały  
Razić  biednej  ludzkości  wzrok  niedoskonały.  
Wiec  i  ty,  kiedy  schodzisz  w  towarzystwo  ludzi,  
Nie  bierz  ze  sobą  gromu,  który  postrach  budzi,  
Nie  przynoś  orlich  spojrzeń,  tytanicznych  postaw,  
Lecz  wielkość  z  kaloszami  w  przedpokoju  zostaw!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397585
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.02.2013

Адам Асник, Хоч нив і лук…

Хоч  нив  і  лук
Молодиш  круг,
Кохання  цвіт  чудесний,
Вже  не  мені
Любові  дні,
О  чародійко,  весно!

Той  шал  пропав
Що  напував
Захватом  моє  серце,
Не  мені  ця
Троянд  краса
І  почуттів  джерельце.

Тож  з  чаши  лий
Блаженств  напій
Для  інших  рано  вранці,
Хай  з  твоїх  віт
Рве  чудний  квіт
Гурт  молодих  коханців.

Мені  лиш  дай
Шумливий  гай
Над  голову  сонливу...  
І  дай  мені
В  глибокім  сні
Кохання    душ  тремтливе.

Adam  Asnyk
Choć  pól  i  łąk..  

Choć  pól  i  łąk  
Odmładzasz  krąg,  
Roznosząc  woń  miłosną,  
Nie  wrócisz  mi  
Miłości  dni,  
O  czarodziejko,  wiosno!  

Nie  wskrzesisz  złud,  
Pojących  wprzód  
Zachwytem  serce  moje,  
Nie  dla  mnie  już  
Rumieniec  róż  
I  świeżych  uczuć  zdroje.  

Więc  z  czaszy  twej  
Dla  innych  lej  
Rozkoszy  słodkie  miody,  
Niech  z  twoich  szat  
Rwie  cudny  kwiat  
Kochanków  zastęp  młody.  

Mnie  tylko  daj  
Szumiący  gaj  
Nad  moją  głową  senną...  
I  otocz  mnie  
W  głębokim  śnie  
Miłością  dusz  promienną.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397573
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.02.2013

Тетяна Зіненко, Ох, як тяжко траві

Ох,  як  тяжко  траві
Від  землі  відростать  –
Так  же  тяжко  й  мені
Вас  тепер  забувать.
Не  просіть  же  мене
Ви  про  все  те  дарма,
Бо  так  тяжко  траві,
Як  приходить  зима.
І  захочеш  тепла  –
І  не  знайдеш  ніде...
Ніби  я  не  жила,  не  цвіла  для  людей.
І  топтали  мене,  і  косили  мене.
Ох,  як  тяжко  траві,
Ох,  як  тяжко  траві.

Таццяна  Зіненка  

Ох,  як  цяжка  траве
ад  зямлі  адрастаць  —
Гэтак  цяжка  і  мне
Вас  цяпер  забываць.
Не  прасіце  ж  мяне
Вы  аб  гэтым  дарма,
Бо  так  цяжка  траве,
як  прыходзіць  зіма.
І  захочаш  цяпла  —
і  ня  знойдзеш  нідзе…
Нібы  я  не  жыла,  не  цвіла  для  людзей.
І  хадзілі  па  мне,  і  касілі  мяне.
Ох,  як  цяжка  траве,
ох,  як  цяжка  траве.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397373
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2013

Адам Асник, Екзотичні квіти

В  лісах  ростуть  під  вивертнями  квіти,
Що  прибирають  образ  фантастичний  –
Убір  незвиклий,  пишністю  покритий,
Чудові  барви,  запах  наркотичний:
Тривожать  розум  їх  корони  гожі
І  запахи,  так  напозір  пригожі.

Кожна  з  них  вид  метелика  приймає,
Чи  зір  чудними  формами  лоскоче,
З  щілин  дерев  у  простір  виглядає,
Впроваджуючи  в  захват  людські  очі,
Однак  себе  з  гнилизни  соком  поять,
Що  на  деревах  тліє  під  корою.

Є  й  почуття,  на  вигляд  цілей  чесних,  
Що  сяйвами  веселки  оповиті,
Небесних  вимірів  і  барв  чудесних,  
Так,  наче  ангели  стоять  в  блакиті
І  розсівають  запах  ідеальний,
У  котрих  серцем  тоне  мандрувальник.

Однак,  хоч  чари  їх  кругом  вирують,
Хоча  мету  в  собі  несуть  високу,
Людей  красою  дивною  хвилюють  –
На  дереві  трухлявім  брали  соки;
З  глибин  таємних  виросли  в  гнилизні
Ті  почуття,  так  фантастично  дивовижні.

Adam  Asnyk
Egzotyczne  kwiaty

Pod  zwrotnikami  rosną  w  lasach  kwiaty,  
Co  przybierają  wzory  fantastyczne  -  
Strój  ich  niezwykły,  wdzięczny  i  bogaty,  
Cudowne  barwy,  wonie  narkotyczne:  
I  nęcą  zmysły  ich  korony  świetne  
I  te  zapachy  z  pozoru  szlachetne.  

Każdy  z  nich  postać  rzadkiego  motyla  
Lub  przepych  kształtów  nieznanych  roztoczy,  
Z  szczeliny  drzewa  w  błękit  się  wychyla,  
Wprawiając  w  zachwyt  podróżnika  oczy,  
A  jednak  one  soki  swoje  biorą  
Z  zgnilizny,  w  drzewach  ukrytej  pod  korą.  

Są  i  uczucia,  szlachetne  z  pozorów,  
Rozpromienione  całą  blasków  tęczą,  
Nadziemskiej  miary,  cudownych  kolorów,  
Jakby  anioły,  co  w  błękitach  klęczą  
I  rozsiewają  idealne  wonie,  
W  których  wędrowiec  sercem  swoim  tonie.  

A  jednak,  chociaż  taki  czar  roznoszą,  
Chociaż  cel  w  sobie  przedstawiają  wzniosły  
I  nęcą  ludzi  nieznaną  rozkoszą,  
One  na  drzewie  zbutwiałym  wyrosły;  
Z  głębi  tajnego  powstały  zepsucia  -  
Te  fantastycznie  błyszczące  uczucia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397149
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2013

Тетяна Дем’янова, Не шли чари мені

Не  шли  чари  мені,
Зачаруюся  сам.
Своє  серце  в  вогні
Тобі,  милій,  віддам.

Щоб  нахлинуло  ще,
Скрізь  зі  мною  було
Світло  синіх  очей,
Кіс  духмяних  тепло.

Пульсу  міцного  стук,
Насолод    глибина  –
Ласка  сплетених  рук,
На  устах  мед    до  дна.

Стануть  ночі  як  дні.
Що  за  диво  –  кохать!
Усміхнися  мені,
Ти  –  моя  благодать!

Чи  удасться  заснуть,
О,  голубко  моя,
Коли  мрію  почуть:
«Я  –  твоя!  Я  –  твоя..!»?


Таццяна  Дзям'янава  
Не  чаруй,  не  мані

Не  чаруй,  не  мані.
Зачаруюся  сам.
Свае  сэрца  ў  агні
Табе,  мілай,  аддам.
 
Каб  нахлынуў  хутчэй,
Не  знікаючы  зноў,
Свет  нябёсных  вачэй,
Пах  шальных  валасоў.
 
Пульса  моцнага  грук,
Глыбіня  асалод  –
Ласка  сплеценых  рук,
Вуснаў  таючы  мёд.
 
Стануць  ночы,  бы  дні.
Што  за  дзіва  -  кахаць!
Усміхнісь,  абдымі!
Ты  –  мая  благадаць!
 
Ці  ўдасцца  заснуць,
О,  галубка  мая,
Калі  мару  пачуць:
“Я  –  твая!  Я  –  твая…!”?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396517
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.01.2013

Адам Асник, Не говори!

Не  говори,  хоч  мав  би  в  спразі  гинуть,
Що  висохла  вода  джерел  живильних!  –
За  міражами  біг  в  пісках  пустинних,
А  проминув  струмок  в  лугах  привільних.

Не  говори,  хоч  би  й  від  туги  гинув:
Немає  чистої  любові  в  світі!
Ти  блиск  її  в  путі  напевно  кинув  –
Йшов  за  вогнями,  що  облудно  світять.

Не  говори,  що  все,  чого  не  вмів  ти
Знайти  в  житті  –  примара  є  манлива!
Іншим  струмок  утіх  буде  шуміти
І  інше  серце  напувать  щасливе.

Adam  Asnyk
Nie  mów!

Nie  mów,  chociażbyś  miał  ginąć  z  pragnienia,  
Że  wszystkie  źródła  wyschły  już  bijące!  -  
Tyś  gonił  pustyń  piaszczystych  złudzenia,  
A  minął  strumień  na  zielonej  łące.  

Nie  mów,  chociażbyś  umierał  z  tęsknoty,  
Że  nie  ma  czystej  miłości  na  ziemi!  -  
Tyś  pewnie  w  drodze  blask  jej  rzucił  złoty,  
Za  ognikami  zdążając  błędnemi.  

Nie  mów,  że  wszystko,  czegoś  ty  nie  umiał  
Odnaleźć  w  życiu  -  marą  jest  zwodniczą!  
Zdrój  czystych  uciech  będzie  innym  szumiał  
I  inne  serce  poił  swą  słodyczą.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396468
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.01.2013

Тетяна Дем’янова, Сонет

Дозволь  –  і  здійсню  давнє  я  бажання  –
В  тобі,  неначе  в  морі,  утоплюсь
І  неба  –  у  твоїх  очах  сіяння  –
Своїми  поцілунками  торкнусь...

Дозволь  –  шепну  тобі  завітне  слово,
Щоб  ти  почула  співи  солов’я
І  взимку  весняним  цвітінням  знову,
Як  вишня,  розцвіла  б  краса  твоя...

Дозволь  –  і  я  нестримною  любов’ю
Тебе  від  сірих  буднів  затулю,
Твої  долоні  сонечком  наповню
І  ніжностями  душу  затоплю...

Дозволь...  Хоча  б  до  ніг  твоїх  схиляться...
І  навіть  це  для  мене  буде  щастя...


Таццяна  Дзям'янава  
Санет

Дазволь  –  я  споўню  даўняе  жаданне  –
Ў  табе,  нібыта  ў  моры,  патану
І  неба  –  у  вачах  адлюстраванне  –
Сваімі  пацалункамі  крану…
 
Дазволь  –  шапну  табе  такія  словы,
Каб  ты  пачула  спевы  салаўя
І  ўзімку  пышнай  квеценню  вясновай,
Бы  вішня,  расцвіла  б  краса  твая…
 
Дазволь  -  і  я  нястрыманай  любоўю
Цябе  ад  шэрых  будняў  затулю,
Твае  далоні  сонейкам  напоўню,
Тваю  душу  пяшчотай  абаўю…
 
Дазволь…  Хаця  б  да  ног  тваіх  прыпасці…
І  гэта  нават  будзе  мне  за  шчасце…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2012

Адам Асник, Тягар вини

Вина  батьків  на  їх  дітей  спадає,
За  гріх  злочинця  –  людству  покарання;
І  кожен  рід,  що  правду  зневажає,
Додасть  нещастя  людям  і  страждання.
Зле,  як  зараза,  землю  оббігає...  
А  чи  одягнуте  в    бридке  лахмання,
Чи  в  княжій  діадемі  виступає  –  
Заразить  світ  отруєним  диханням.

І  за  законом  світу  неодмінним
Ніхто  не  обійде  проклять  паскудства  –
На  кожного  впаде  вини  частина
Чужих  гріхів,  і  злочинів,  й  розпутства,
Бо  кожний  носить  за  усі  провини
Відповідальність  спільну  всього  людства.


Adam  Asnyk
Brzemię  winy

Na  dzieci  spada  win  ojcowskich  brzemię,
Lud  pokutuje  za  grzechy  zbrodniarza;
Każde  gwałcące  sprawiedliwość  plemię  -
Cierpień  i  nieszczęść  ludzkości  przysparza.
Złe,  jak  zaraza,  w  lot  obiega  ziemię...
A  czy  na  sobie  łachman  ma  nędzarza,
Czy  też  w  książęcym  kroczy  diademie  -
Zatrutym  tchnieniem  cały  świat  zaraża.
 
Wobec  praw,  światem  rządzących  wszechwładnie,
Nikt  ujść  nie  może  złych  wpływów  przekleństwa;
Każdemu  w  dziale  część  winy  przypadnie  
Nawet  za  cudze  zbrodnie  i  szaleństwa;
Bo  każdy  nosi  w  duszy  swojej  na  dnie
Odpowiedzialność  wspólną  człowieczeństwa.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384765
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2012

Тетяна Дем’янова, А що людині гірш за все?

А  що  людині  гірш  за  все?
Хтось  каже  –  смерть,  а  хтось  –  хвороби,
Одним  –  жебрацтво  біль  несе,
Іншим  –  не  мати  в  серці  Бога.

Питають  те  у  мудреця:
«А  ти  що  думаєш,  шановний?»
Він  відповісти  обіцяв,
Розміркувавши  більш  грунтовно.

І  так,  і  сяк  час  витрачав,
Шукав  усюди  терпеливо.
І  ось,  нарешті,  так  сказав,
Та  не  звичайно  –  всім  на  диво:

«Всього  найгірше  на  землі
Не  мати  те,  чого  бажаєш.
Але  ще  гірше  є,  коли
Чого  не  хочеш,  а  те  маєш...»


Таццяна  Дзям'янава
Што  чалавеку  горш  за  ўсё?

Што  чалавеку  горш  за  ўсё?
Хтось  кажа  –  смерць,  а  хтось  –  хваробы,
Адным  –  жабрацтва  шкумаццё,
Другім  –  не  мець  у  сэрцы  Бога.
 
Спыталі  тое  ў  мудраца:
“А  ты  што  думаеш,  шаноўны?”
Ён  адказаць  паабяцаў,
Паразважаўшы  больш  грунтоўна.
 
І  так,  і  гэтак  бавіў  час,
І  там,  і  тут  шукаў  цярпліва.
І  вось,  нарэшце,  даў  адказ,
Ды  не  звычайны  –  ўсім  на  дзіва:
 
“Ўсяго  гаротней  на  зямлі
Не  атрымаць  чаго  жадаеш.
Але  яшчэ  найгорш,  калі
Чаго  не  хочаш,  атрымаеш…  “

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384762
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2012

Якуб Колас, Перший грім

Голосом  сили,  тихо  і  важно
Грім  прокотився  вгорі.
Луг  відізвався    грому  протяжно,
Ліс  відгукнувся  старий.

Гай  струсонувся  і  з-понад  поля
Доли  той  гук  понесли.
В  тому  розкоті  чується  воля,
Чується  радість  землі.

В  гуркоті  тому  повно  є  сили,
Чується  міцність  і  шир...
Перші  ті  громи!  Серцю  ви  милі,
Любий  ваш  сміх  поміж  гір.

Милий  для  серця  гомін  далекий,
Відгук  веселий  і  шум.
Грім  ти  могутній,  грім  одинокий!
Скільки    навіяв  ти  дум!

Палко  мене  ти  гукаєш  на  волю  –
Тяжко  невільному  тут.
Кланяйся,  громе,  рідному  полю,
Рідний  вітай  ти  мій  кут!


Якуб  Колас
Першы  гром

Голасам  моцы,  ціха  і  важна
Гром  пракаціўся  ўгары.
Луг  адазваўся  грому  працяжна,
Лес  адгукнуўся  стары.

Гай  страсянуўся,  дрогнула  поле,
Долы  той  гук  паняслі.
Ў  гэтым  раскаце  чуецца  воля,
Чуецца  радасць  зямлі.

Ў  грукаце  гэтым  многа  ёсць  сілы,
Чуецца  моц  і  прастор...
Першыя  громы!  Сэрцу  вы  мілы,
Люб  мне  ваш  смех  паміж  гор.

Міл  майму  сэрцу  гоман  далёкі,
Водгук  вясёлы  і  шум.
Гром  ты  магутны,  гром  адзінокі!
Колькі  ўскатурхаў  ты  дум!

Моцна  мяне  ты  клічаш  на  волю  —
Цяжка  без  волі  мне  тут.
Кланяйся,  громе,  роднаму  полю,
Родны  вітай  ты  мой  кут!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384604
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2012

Якуб Колас, Хмарки

Світлі  хмаринки,  наче  по  морю,
Тихо  по  небу  пливуть.
Їм  незнайомі  сльози  і  горе,
Смуток  і  жаль  їх  не  рвуть.

Тихо  і  в  згоді  ідуть,  небожатка,
Всюди  стежки  їм  лежать.
Зіроньки  ясні,  ніби  дівчатка,
Крізь  їхні  пасма  блищать.

Золотом  сонце  їх  обливає,
Місяць  їх  щедро  сріблить,
Грізну  там  пісню  їм  громи  співають,
Вітер  на  крилах  їх  мчить.

З  золота  руно  –  світлі  хмарини,
Дум  в  небесах  череда!
Вам  незнайома  недоля  людини,
Клопіт,  згризоти,  нужда.

Степ  неоглядний,  обшир  пустинна,
Вільне  там  царство  вітрів,  –
Там  вам  стежини,  там  батьківщина,
Дітки  блакитних  степів!

Станьте  ж  ви,  хмарки,  над  рубежами
Наших  полів  і  ланів,
В    серце  людське  ви  закиньте  з  дощами
Думи  їх  вірних  синів.

Якуб  Колас
Хмаркі
 
Светлыя  хмаркі  —  дзеткі  прастору  —
Ціха  па  небе  плывуць.
Ім  незнаёмы  слёзы  і  гора,
Смутак  і  жаль  іх  не  рвуць.
 
Ціха  і  згодна  ідуць,  небажаткі,
Ўсюды  ім  сцежкі  ляжаць.
Ясныя  зоркі,  быццам  дзяўчаткі,
Скрозь  іх  валокны  глядзяць.
 
Золатам  сонца  іх  аблівае,
Месяц  ім  срэбра  дарыць,
Грозную  песню  ім  гром  напявае,
Вецер  на  крылах  імчыць.
 
Светлыя  хмаркі,  рунь  залатая,
Дум  небясоў  чарада!
Вам  незнаёма  нядоля  людская,
Клопат  згрызоты,  нуда.
 
Стэп  неаглядны,  шыр  нелюдзіма,
Вольнае  царства  вятроў,  —
Там  вашы  сцежкі,  там  і  радзіма,
Дзеткі  блакітных  стэпоў!
 
Станьце  ж  вы,  хмаркі,  над  рубяжамі
Нашых  палеткаў,  шнуроў,
Ў  сэрца  людское  закіньце  з  дажджамі
Думкі  іх  верных  сыноў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384598
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2012

Тетяна Дем’янова, О, весна…

О,  весна!  О,  весна-чарівниця!
Ти  прийшла!    Ти  розквітла  довкіл  –
Хорошуля  в  квітчастій  спідниці,
Вишиваний  –  з  кульбабок  –    поділ!

Ти  звідкільсь  на  дерева  злетіла...
Пробудила  у  пуп’янках    ріст...
Спів  птахів  у  лісах  підхопила,
Захмелівши  від  соку  беріз.

Ти  дахи  своїм  сонцем  зігрила,
На  землі  все    –  поля  і  ліси.
Дивні  запахи  скрізь  розгубила
Й    -  діамантами  –  краплі  роси.

На  траву,  у  душі,  на  долоні,
На  простори  дібров  і  гаїв
Ти  розсипала  звуки  симфоній
І  дуети  хмільних  солов’їв.

Все  навкруг  забуяло,  засяло,
Зацвіло,  як  бджола  загуло,
А  тобі  і  того  стало  мало  –
Вже  білило  у  справу  пішло.

Пролила  ти  бальзами  хороства
На  цвітіння  біленьких  садів,
І  невловне  розкидала  щось  там
Тихим  щастям  на  плями  лугів.

Потягнулась  за  вітром  кудись  то  –
По  дорогах  своїх  мандрувать,
І,  накривши  себе  липким  листом,
Стала  дощиком  світ  поливать.

Все  владнавши  подібним  порядком,
Не  утрапила  тільки  одним:
Пообгортала  чистенькі  грядки
Ти,  як  килимом,  зіллям  густим.


Таццяна  Дзям'янава
О,  вясна...

О,  вясна!  О,  вясна-чараўніца!
Ты  прыйшла!  Ты  з'явілася  зноў  –
Прыгажуня  ў  квяцістай  спадніцы,
Вышываны  падол  –  з  дзьмухаўцоў!
 
Ты  зляцела  аднекуль  на  дрэвы...
Узбудзіла  пупышачкі  ў  рост...
Падхапіла  птушыныя  спевы,
Захмялеўшы  ад  соку  бяроз.
 
Ты  аблашчыла  сонейкам  дахі
І  зямлю  –  і  палі,  і  лясы.
Ты  распырскала  дзіўныя  пахі
І  –  брыльянтамі  –  кроплі  расы.
 
На  траву,  на  душу,  на  далоні,
На  абшары  дуброў  і  гаёў
Ты  рассыпала  гукі  сімфоній
І  дуэты  шальных  салаўёў.
 
Ўсё  вакол  забуяла,  заззяла,
Заквітнела,  пчалой  загуло,
А  тябе  і  таго  стала  мала  –
Ўжо  бяліла  ў  справу  пайшло.
 
Ты  праліла  бальзам  прыгажосці
На  квіценне  бялюткіх  садоў,
Раскідала  няўлоўнае  штосьці
Ціхім  шчасцем  на  плямы  лугоў.
 
Пацягнула  за  ветрам  кудысьці  –
Па  дарогах  сваіх  вандраваць,
І,  схаваўшыся  ў  ліпкае  лісце,
Стала  дожджыкам  свет  паліваць.
 
Ўсё  наладзіўшы  гэткім  парадкам,
Не  патрапіла  толькі  адным:
Накідала  на  чыстыя  градкі
Пустазеллем  густым  дываны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384275
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2012

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату. Заспів

Запитали  б  ви,  а  звідки    
Ці  легенди  пречудові:  
З  запахом  лісів  медовим,  
З  росянистими  лугами,  
З  витим  димом  із  вігвамів,    
З  поспіхом  річок  суворих,
З  їхнім  грізним  рокотанням
І  відлунням-відбиванням,
Наче  гуркіт  грому  в  горах?

Відповів  би,  розказав  би:
«Із  густих  лісів  і  прерій,
З  просторів  озер  Північних,
Із    усіх  земель  Оджібве,
Із  усіх  земель  Дакотів,
З  гір,  із  вересу,  з  багнища,
Де    Шу-шу-ґа,  сиза  чапля,
В  осоку  на  лови  вийшла.
Повторяю,  як  почув  їх
З  вуст  правдивих  Навадаги,
Співака  і  музиканта».

Запитали  б:  Навадага
Де  знайшов  пісні  ці  дивні,
Ці  сказання  і  легенди?
Відповів  би,  розказав  би:
«У  пташиних  гніздах  в  лісі,
У  хатиночках  бобрових,
У  слідах  тяжких  бізонів,
В  гніздах-кріпостях  орлових!

Дике  птаство  їх  співало
Серед  вересу,  в  багнищах,
В  болотах  сумних,  зарослих;
Сивка  Четовейк  співала,
Манґ,  гагара,  гуска  Вава,
І  Шу-шу-ґа,  сиза  чапля,
І  тетерка  Мушкодаса!»

А  якби  питали  далі:
«Хто  такий  був  Навадага?
Розкажи  про  Навадагу»,
Відповів  би  я  відразу  ж
Вам  такими  ось  словами:

«У  долині  Тавасента,
На  зеленім  тихім  долі,
Над  потоками  ясними,
Жив  співець  той  Навадага.
Близько  жител  індіанців
Розлягались  луки,  ниви,
А  за  ними  ліс  простягся  –
Гуща  сосен  гомінливих:
Влітку  з  піснею,  зелених,
Взимку  білих  і  журливих.

І  потоки  чистоводні
Можна  бачити  в  долині:
По  бурлінню  вод  –  весною,
Влітку  –  по  густій  вільшині,
Восени  –  в  туманах  білих,
По  стрічках  води  –  зимою;
Біля  них  співець  той  мешкав,
У  долині  Тавасента,
На  зеленім  тихім  долі.

Там  співав  про  Гаявату,
Пісню  цю  про  Гаявату:
Про  народження,  як  диво,
Як  він  жив,  постив,  молився,
Як  страждав,  і  як  трудився,
Щоб  народ  його  сміливий
Процвітати  міг  щасливо!»

Ви,  хто  любить  суть  Природи,
Любить  сонячні  розлоги,
Любить  сутінки  у  лісі,
Любить  шелест  вітру  в  листі,
Зливу,  заметіль  зимову,
І  річки,  що  стрімко  ринуть
Крізь  гущавину  соснову,
І  розкоти  грому  в  горах,
Їхні  тисячні  повтори,
Наче  плескіт  крил  орляти,
Слухайте  сказання  дивні  –
Пісню  цю  про  Гаявату!

Вам,  хто  любить  так  легенди,
Любить  прадідів  балади,
Що,  як  голоси  далекі,
Роздумам  дають  поради,
По-дитячи  розмовляють,
Розрізнить  не  можуть  вуха,
Чи  говорять,  чи  співають;
Вам  Легенда  Індіанська  –
Пісня  ця  про  Гаявату!

Ви,  хто  має  серце  щире,
В  Бога  і  в  Природу  віру,
Вірить,  що  й  в  лиху  годину
Людським  серце  є  людини,
Що  й  у  грудях  навіть  диких
Прагнення  лежить  велике
До  добра,  до  щастя,  волі,
Що,  безпомічні  і  кволі,
Сліпо  в  темряві  блукали,
Та,  торкнувши  руку  Божу,
Піднімались,  розквітали;
Слухайте  просту  легенду  –
Пісню  цю  про  Гаявату!

Ви,  хто  часом  йде  у  мандри
По  стежках  зелених  краю,
Де  в  сплетіннях  барбарису
Рясно  ягоди  звисають
Над    мохастою  стіною,
Зупиніться  на  хвилину
Над  могилою  старою
З  напівстертими  словами,
Що  лягли  сердечним  віршем
Під  невмілими  руками,  
Та  з  надією,  з  журбою,
І  наповнені  любов’ю,
І  Земною,  й  Неземною;
Зупиніться  прочитати
Пісню  цю  про  Гаявату!

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
Introduction

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2012

Адам Асник, Буття людського хвиле ти рухлива

Буття  людського  хвиле  ти  рухлива,
Що  нас  в  космічнім  просторі  гойдаєш!
Даремно  погляд  наш  за  тим  сягає,
Що  в  глибині  побачить  неможливо.

Хоч  спалах  блискавки  на  мить  відкриє
Незмірні,  темні  та  страшні  глибини,
Крізь  піну  явищ,  що  поверхню  криє,
До  них  ніколи  погляд  не  долине.

Даремно  в  глиб  нахилені  –  хватаєм
Лиш  образ  темноти  –  хисткий,  примарний,
Замість  одвічних  існування  таїн
В  лице  своє  вдивляємося  марно,
Наш  горизонт  обмежений    єдино
Відбитим  в  всесвіт  образом    людини.


Adam  Asnyk

Zmiennego  bytu  falo  ty  ruchliwa,
Co  nas  unosisz  po  wszechświata  toni!
Daremnie  wzrok  nasz  za  tym  wszystkim  goni,
Co  pod  powierzchnią  twoją  się  ukrywa;

Choć  nam  w  błyskawic  blasku  się  odsłoni
Głąb  niezmierzona,  ciemna  i  straszliwa...
Trudno  nam  dotrzeć  spojrzeniami  do  niej
Przez  pianę  zjawisk,  co  po  wierzchu  pływa.

Próżno  nad  głębią  schyleni  -  jej  ciemnic
Obraz  chwytamy,  gdyż  ruchliwa  fala,
Zamiast  odwiecznych  istnienia  tajemnic,
Własną  twarz  naszą  ukazuje  z  dala,
I  nasz  widnokrąg  cały  się  powleka
Rzuconym  w  wszechświat  odbiciem  człowieka.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383748
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2012

Петер Белла-Горал, За милим

Чому  тобі  радо  так  зіроньки  сяють?
Може,  що  у  мене  в  очах  сльози  грають?
Грають  і  спадають,  бо  мають  причину,
Я  за  милим  в  світі  плачу  без  спочину!  

Тоді  так  світили,  коли  ми  єднались,
Коли  ми  довічно  любить  присягались...
Десь  в  чужому  краї  до  цих  пір  мій  милий,
Як  та  ясна  зірка,  що  за  ліс  злетіла.

Зникла  ота  зірка  з  божого  склепіння,
А  з  мого  серденька  всі  мої  радіння.
Як  та  зірка  впала    –  небо  потемніло,
А  моє  серденько  жалем  затремтіло.

Йшла  б  її  шукати,  та  знати  б  хотіла,
У  котру  долину  та  зірка  злетіла;
Де  мій  наймиліший,  якби  ж  то  я  знала,
Туди  б  полетіла,  якби  крила  мала.

Якби  ж  то  я  знала,  де  милий  буває,
Чи  на  зірки  також,  як  я,  поглядає,
Я  б  йому  послала  таке  ось  вітання:
Вертайся    скоріше,  моє  ти  кохання!

Та  якби  ж  я  знала,  де  мій  милий  ходить,
У  якій  країні,  як  життя  проводить:
Йому  побажання  відписала  б  стиха:
Хай  Бог  тебе  кріпить,  моя  ти  утіха!    


Peter  Bella-Horal
Za  milým

Čo  sa  tie  hviezdičky  tak  veľmi  jasajú?
Preto  snáď,  že  slzy  v  očiach  mi  ihrajú?
Ihrajú,  padajú,  —  veď  majú  aj  za  čím,
v  svete  za  najmilším  banovať  mi  načim!

Vtedy  tak  svietily,  keď  sme  sa  lúčili,
večné  milovanie  keď  sme  si  sľúbili…
A  milý  vždy  ešte  v  cudzom  kraji  kdesi:
ako  tá  hviezdička,  čo  spadla  za  lesy.

Zmizla  tá  hviezdička  s  božieho  sklepenia,
a  z  môjho  srdiečka  všetké  potešenia;
tá  hviezda  kde  stála,  nebo  sa  zatmelo,
a  moje  srdiečko  žiaľom  sa  zachvelo.

Šla  by  som  ju  hľadať,  keby  som  vedela,
do  ktorej  doliny  hviezda  tá  sletela;
kde  je  môj  najmilší,  keby  som  to  znala,
ta  by  som  letela,  kebych  krídla  mala.

Kebych  ja  vedela,  kde  môj  milý  býva,
či  sa  dnes,  ako  ja,  na  hviezdičky  díva,
odkázala  by  mu  také  odkázanie:
—  Vráť  sa  mi  čím  skorej,  moje  milovanie!

A  kebych  vedela,  kde  milý  môj  chodí,
po  ktorej  krajine,  ako  sa  mu  vodí:
odpísala  by  mu  také  pozdravenie:
—  Pán  Boh  ťa  požehnaj,  moje  potešenie!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381967
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2012

Тетяна Дем’янова, Кохаю… Кохаю… Кохаю

Кохаю...  Кохаю...  Кохаю...
Утративши  волю  свою,
Як  сонце,  я  ласки  вдихаю,
І  лагідні  погляди  п’ю.

Усмішка...  І  губи...  І  дотик...
І  все  попливло.  І  туман.
Твої  поцілунки  –  наркотик,
Обійми  –  солодкий  дурман.

Емоцій  –  прибоями  в  серці  –
Нахлине  могутній  прилив,
І  хвиля  зриває  ті  дверці,
Що  розум  на  ключ  зачинив.

І  більше  немає  згризоти.
А  може  –  примарний  це  сон?
В  устах  тих  –  медові  є  соти!
В  долонях  –  рожевий  бутон!

О,  бажані  руки!  О,  плечі!
О,  дивний  той  спалах  тепла!
Зникає  умить  порожнеча,
Яка    до  цих  пір  тут  була!

І  простір  став  зовсім  здурілий:
Потрапивши  в  ніжності  плин,
У  небо  здіймається  тіло  –
За  птахом-душею  вдогін...


Таццяна  Дзям'янава
Кахаю...  Кахаю...  Кахаю...

Кахаю…  Кахаю…  Кахаю…
Губляючы  волю  сваю,
Бы  сонца,  пяшчоту  ўдыхаю,
Ласкавыя  позіркі  п’ю.
 
Усмешка…  І  вусны…  І  дотык…
І  ўсё  паплыло.  І  туман.
Твае  пацалункі  –  наркотык,
Абдымкі  –  салодкі  дурман.
 
Пачуцці  –  прыбоямі  ў  сэрцы  –
Нахлыне  магутны  прыліў  –
І  хваляй  зрываюцца  дзверцы,
Што  розум  на  ключ  зачыніў.
 
І  болей  няма  адзіноты.
А  мо  гэта  -  прывідны  сон?
На  вуснах  –  мядовыя  соты!
Ў  далонях  –  ружовы  бутон!
 
О,  прагныя  рукі!  О,  плечы!
О,  дзіўная  ўспышка  святла!
І  раптам  знікае  пустэча,
Якая  дагэтуль  была!
 
Прастора  зусім  звар’яцела:
Патрапіўшы  ў  ласкі  палон,
У  неба  ўздымаецца  цела  –
За  птушкай-душой  наўздагон…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381791
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2012

Тетяна Дем’янова, В’яжу я долю

В’яжу  я  долю  –  вдень,  щоночі
Творю  узор  свого  життя.
Дивлюсь  як  меншає  клубочок
Відведених  років    буття.

І  бачу  всі  помилки  в  праці,
І  знаю,  що  і  як  змінить:
Стягнуть  з  прутка,  за  нитку  взяться  –
І  оті  хиби  розпустить.

Набрати  знову  на  пруточки
Петлі  минулого  –  в  сувій,
І  всі  наступні  вже  деньочки
Довершувати  виріб  свій.

Але  буття  вже  не  покращить:
Усе,  що  з’язане  раніш,
Не  розпускається  (аж  плачу!),
А  тільки    рветься  все  сильніш.


Таццяна  Дзям'янава  
Вяжу  свой  лёс...

Вяжу  свой  лёс  –  штодня,  штоночы
Ствараю  ўзор  свайго  жыцця.
Гляджу,  як  меншае  клубочак  –
Гадоў  адведзеных  працяг.
 
І  бачу  ўсе  памылкі  ў  працы,
І  знаю,  што  і  як  змяніць:
Сцягнуць  з  прутка,  за  нітку  ўзяцца  --
І  тыя  хібы  распусціць;
 
Набраць  нанова  на  пруточкі
 Былога  петлі  –  у  сувой  –
І  ўсе  апошнія  дзянёчкі
 Удасканальваць  выраб  свой.
 
Але  быццё  не  перайначыць:
Усё,  што  звязана  раней,
Не  распускаецца  (аж  плачу!),
А  толькі  рвецца  ўсё  мацней.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381770
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2012

Тетяна Дем’янова, Притча про двох монахів

Монахи  праведні    –  старий  і  молодий  –
В  свою  обитель  звідкілясь  вертались.
Та  шлях  їм  заступив  потік  –  розлив  води  –
Від  ливнів  сильних  ріки  розливались.

А  на  краю  води  побачили  вони
Пригожу  молодицю.  (Рятуй  Боже!)
Хоч  треба  їй  пройти  –  боїться  глибини...
Але  ж...  чи  хтось  їй,  бідній,  допоможе?

На  руки  жінку  взять?  Які  там  є  труди?
Монахам  же  –  по  вірі  неможливо!
Тому  то  молодий,  подалі  від  біди,
Відсторонивсь  від  дівчини  гидливо.

Старий  же  підійшов,  молодку  підхопив
І  зграбно  на  руках  поніс  –  на  сушу...
А  весь  останній  шлях  монахи  мовчки  йшли,
Аж  поки  тишу  юний  не  порушив:

«Як  міг  ти  так  зробить!  Ти  ж  праведником  був!
На  руки    жінку  взяв  –  порушив  цноту!»
Старий  же  відказав:  «Відніс  –  та  вже  й  забув!
А  ти  –  її  несеш  ще  й  досі  потай!»


Таццяна  Дзям'янава
Прытча  пра  двух  манахаў

Манахі-святары  -  стары  і  малады  -
Вярталіся  аднекуль  у  абіцель.
Ды  шлях  ім  заступіў  прасцяг  -  абшар  вады  -
З-за  ліўняў  моцных  рэкі  разліліся.
 
Ускрай  жа  той  вады  заўважылі  яны
Малодку-прыгажуню.  (Ратуй  Божа!)
Хоць  трэба  ёй  прайсці  –  баіцца  глыбіні…
Але  ж...ці  хто  ёй,  беднай,  дапаможа?
 
Жанчыну  ў  рукі  ўзяць?  Якія  там  труды?
Манахам  жа  -  па  веры  немагчыма!
Таму  вось  малады,  збягаючы  бяды,
Агідна  адвярнуўся  ад  дзяўчыны.
 
Стары  жа  падышоў,  малодку  падхапіў
І  зграбна  праз  раку  панёс  -  на  сушу  …
Ды  ўвесь  астатні  шлях  манахі  моўчкі  йшлі  ,
Аж  покуль  цішыню  юнак  не  ўзрушыў:
 
“Як  мог  ты  так  зрабіць!  Ты  ж  праведнікам  быў!
Жанчыну  ў  рукі  ўзяў  -  парушыў  воту!”
Стары  жа  адказаў:  “Аднёс  -  ды  ўжо  забыў!
А  ты  –  яшчэ  дасюль  нясеш  употай!”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381769
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2012

Адам Асник, Два сонети

Sie  trennten  sich  endlich  und  sah`n  nicht,  
Nur  noch  zuweilen  im  Traum;  
sie  waren  längst  gestorben  
Und  wussten  es  selber  kaum...  *

І
Коли  прощавсь,  уста  мої  мовчали,
Не  знав  яке  потрібно  слово  кинуть,  
Тож  всі  слова  зі  мною  позостали,
А  серце  зникло,  щоб  навіки  згинуть.

Будинок  білий  свій  Ти  знов  вітала,
Де  солов’ї  Тобі  весну  зустрінуть,
Для  мене  ж  туга  світу  вся  припала,
Далеко  дім  мій,  мушу  тут  загинуть.

Так  залишивсь  самотній  я,  без  ради
На  мої  смутки  і  мої  печалі:
Хвилин  минулих  згадую  принади,

Квітки  троянди  нюхаю  зів’ялі...
Хоч  в  небо  погляд  посилаю  радо  –
В  прийдешнього  боюсь  заглянуть  далі.

II  
Недовго  може  на  майбутніх  діях
Лишаться  спогадів  неясні  тіні;
Сліди  сердечні  холодом  розвіє
І  зникне  все  в  імлистій  далечині.

Тож  треба  буде  змусити  мовчати
Ті  дзвінкі  струни,  що  про  пісню  мріють,
І  гробового  каменя  вид  взяти,
Що  покриває  сховану  надію.

На  таку  пришлість,  що  млу  олов’яну
Може  розкинуть  на  блакиті  неба,
На  таку  пришлість,  темну  і  незнану,

Що  біль  і  радість  поховає  в  себе...
Тож  хай  слова  ті  пам’яттю  лиш  стануть,
І  хай  переживуть  мене  і  Тебе!  

*  Вони  нарешті  розсталися  і  не  побачили  цього,
   Тільки  інколи  уві  сні;
   Вони  давно  померли,
   І  самі  не  знаючи  про  це...

Adam  Asnyk
Dwa  sonety

Sie  trennten  sich  endlich  und  sah`n  nicht,  
Nur  noch  zuweilen  im  Traum;  
sie  waren  längst  gestorben  
Und  wussten  es  selber  kaum...  

I  
Kiedym  Cię  żegnał,  usta  me  milczały,  
I  nie  wiedziałem,  jakie  słowo  rzucić:  
Więc  wszystkie  słowa  przy  mnie  pozostały,  
A  serce  zbiegło  i  nie  chce  powrócić.  

Tyś  powitała  znów  swój  domek  biały,  
Gdzie  Ci  słowiki  będą  z  wiosną  nucić,  
A  mnie  przedziela  świat  nieszczęścia  cały,  
Dom  mój  daleko  i  nie  mogę  wrócić.  

Tak  pozostałem  samotny,  bez  rady  
Na  moje  smutki  i  tęsknoty  moje:  
Przebiegam  myślą  chwil  minionych  ślady,  

Nad  zwiędłą  różą  zadumany  stoję...  
I  w  niebo  wzrok  mój  wysyłam  na  zwiady,  
Lecz  o  przyszłości  pomyśleć  się  boję.  

II  
Niedługo  może  na  przyszłości  dzieje  
Zostanie  tylko  blady  cień  wspomnienia;  
Serdeczne  śłady  mroźny  wiatr  rozwieje  
I  wszystko  zniknie  we  mgłach  oddalenia.  

Więc  trzeba  będzie  zmusić  do  milczenia  
Te  drżące  struny,  z  których  pieśń  się  leje,  
I  grobowego  wziąć  pozór  kamienia,  
Co  pogrzebaną  pokrywa  nadzieję.  

Na  taką  przyszłość,  co  mgłę  ołowianą  
Rozpostrzeć  może  na  błękitnym  niebie,  
Na  taką  przyszłość,  ciemną  i  stroskaną,  

Co  ból  i  miłość  zarówno  pogrzebie...  
Niechaj  te  słowa  pamiątką  zostaną  
I  niech  przeżyją  razem  mnie  i  Ciebie!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381364
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2012

Адам Асник, Коли прощавсь, уста мої мовчали

Коли  прощавсь,  уста  мої  мовчали,
Не  знав  яке  потрібно  слово  кинуть,  
Тож  всі  слова  зі  мною  позостали,
А  серце  зникло,  щоб  навіки  згинуть.

Будинок  білий  свій  ти  знов  вітала,
Де  солов’ї  тобі  весну  зустрінуть,
Для  мене  ж  туга  світу  вся  припала,
Далеко  дім  мій,  мушу  тут  загинуть.

Так  боляче,  що    я  пішов  без  слова,
Та  краще  так,  що  я  своїм  марінням
Твоїх  спокійних  мрій  не  доторкнуся,  –

Тобі  зоря  життя  всміхнеться  знову,
А  я  прощаюсь  з  гаснучим  промінням
І  йду  в    пітьму,  і  вже  не  повернуся.

Adam  Asnyk
Kiedym  cię  żegnał,  usta  me  milczały

Kiedym  cię  żegnał,  usta  me  milczały,  
I  nie  wiedziałem,  jakie  słowo  rzucić,  
Więc  wszystkie  słowa  przy  mnie  pozostały,  
A  serce  zbiegło  i  nie  chce  powrócić.  

Tyś  powitała  znów  swój  domek  biały,  
Gdzie  ci  słowiki  będą  z  wiosną  nucić,  
A  mnie  przedziela  świat  nieszczęścia  cały,  
Dom  mój  daleko  i  nie  mogę  wrócić.  

Tak  mi  boleśnie,  żem  odszedł  bez  echa,  
A  jednak  lepiej,  że  żadnym  wspomnieniem  
Twych  jasnych  maszeń  spokoju  nie  skłócę,  

Bo  tobie  jutrznia  życia  się  uśmiecha,  
A  ja  z  gasnącym  żegnam  się  promieniem  
I  w  ciemność  idę,  i  już  nie  powrócę.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381362
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2012

Джон Скот оф Амуел, Барабан

Не  зношу  барабана  град:
Навкруг  парад,  парад,  парад;
Для  душ  бездумних,  юних  тіл
Спокуса  –  з  їхніх  міст  і  сіл
Продати  волю  за  той  лиск
Шнурків  крикливих,  зброї  блиск;
Амбіцій  голос  зверху  йде  –
Вмирати  в  край  чужий  веде.

Не  зношу  барабана  град:
Навкруг  парад,  парад,  парад;
Для  мене  це  реваншів  план,
Міста  в  вогні  і  горя  стан,
І  смерті  крик,  каліцтво  тіл,
І  плач  сиріт,  і  сльози  вдів;
Всім  тим  рука  Страждань  страшних
Доповнить  список  бід  людських.

John  Scott  of  Amwell
The  Drum  

I  hate  that  drum's  discordant  sound,
Parading  round,  and  round,  and  round:
To  thoughtless  youth  it  pleasure  yields,
And  lures  from  cities  and  from  fields,
To  sell  their  liberty  for  charms
Of  tawdry  lace,  and  glittering  arms;
And  when  Ambition's  voice  commands,
To  march,  and  fight,  and  fall,  in  foreign  lands.
 
I  hate  that  drum's  discordant  sound,
Parading  round,  and  round,  and  round;
To  me  it  talks  of  ravaged  plains,
And  burning  towns,  and  ruined  swains,
And  mangled  limbs,  and  dying  groans,
And  widows'  tears,  and  orphans'  moans;
And  all  that  Misery's  hand  bestows,
To  fill  the  catalogue  of  human  woes.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381226
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2012

Альфред Кастнер Кіньґ, Впале дерево

Я  йшов  дорогою  гірською
По  просторах  лісних  долин;
Далеко  від  житла  людського
Не  міг  знайти  собі  спочин;
У  спеку  шлях  курний  зморив  –
У  тінь  під  дерево  я  сів.

Ялина  укриття  дала,
Котра  на  протязі  століть
Із  вітром  тут  війну  вела
Без  відпочинку  хоч  на  мить,  –
Монарх  відлюдних  місць  глухих,  
Окраса  всіх  лісів  гірських.

У  тіні  дерева  густій,  
Де  промінь  сонця  не  палив,
Пташки  у  метушні  своїй
Хвалебний  щебетали  спів;
Сиділа  білка  в  гущині
І  цокотіла  щось  мені.

Ще  навіть  тиждень  не  пройшов,
Як  я  вертався,  тінь  шукав,
Та  більш  я  тінь  там  не  знайшов,
Лиш  бачив  я  –  монарх  упав;
Поламаний  на  землю  ліг
І  більш  давати  тінь  не  міг.

З  корінням  вирваний,  отам
Внизу  лежав  монарх  лісний,
Немов  у  відчаї  вже  сам
Останній  опір  втратив  свій
І  поваливсь  в  лиху  годину,
Вітрів  не  стримавши  лавину.

Кінець    так  долі  промайнув,
Пташки  десь  далі  полетять,
Так  і  людина,  хто  б  не  був,
Цю  ж  зміну  мусить  зустрічать!
Сьогодні  прямо  я  стою,
А  завтра  –  впише  смерть  мою.

Alfred  Castner  King
The  Fallen  Tree

I  passed  along  a  mountain  road,
Which  led  me  through  a  wooded  glen,
Remote  from  dwelling  or  abode
And  ordinary  haunts  of  men;
And  wearied  from  the  dust  and  heat.
Beneath  a  tree,  I  found  a  seat.

The  tree,  a  tall  majestic  spruce,
Which  had,  perhaps  for  centuries,
Withstood,  without  a  moment’s  truce,
The  wing-ed  warfare  of  the  breeze;
A  monarch  of  the  solitude,
Which  well  might  grace  the  noblest  wood.

Beneath  its  cool  and  welcome  shade,
Protected  from  the  noontide  rays,
The  birds  amid  its  branches  played
And  caroled  forth  their  twittering  praise;
A  squirrel  perched  upon  a  limb
And  chattered  with  loquacious  vim.

E’er  yet  that  selfsame  week  had  sped,
On  my  return,  I  sought  its  shade;
But  where  it  reared  its  form,  instead;
 A  fallen  monarch  I  surveyed,
Prostrate  and  broken  on  the  ground,
Nor  longer  cast  its  shade  around.

Uprooted  and  disheveled,  there
The  monarch  of  the  forest  lay;
As  if  in  desolate  despair
Its  last  resistance  fell  away,
And  overwhelmed,  in  evil  hour
Went  down  before  the  tempest’s  power.

Such  are  the  final  works  of  fate;
The  birds  to  other  branches  flew;
And  man,  whatever  his  estate,
Must  face  that  same  mutation,  too!
To-day,  I  stand  erect  and  tall,
The  morrow—may  record  my  fall.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379994
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2012

Адам Асник, Фіалки

Ті  фіалки,  що  тривожать,
Не  сидять  незримо  в  травах,
А  з-під  довгих  вій  пригожих
В  мене  дивляться  цікаво.

З-під  тих  вій,  що  за  ціною
Кращі  аніж  трав  зеленість,
Поглядом,  покритим  млою,
Заглядає  нескінченність.

Глибина  незмірна,  дивна!
В  ній  усе,  усе  зміститься:
Райська  повість  пречарівна,
Дивний  скарб,  що  часто  сниться.

Чарівниця  серед  ночі
Клала  на  той  скарб  печаті,
Стережуть  серденько  й  очі
Сон  чарівний  і  закляття.

І  ті  очі  ще  дрімають,
Заховані  в  таємниці,
Хоч  з  них  часом  блисне  пломінь,
Як  велика  блискавиця.

З-під  повік  отих  тремтливих
Палахтить  зоря  ранкова...
О,  стократ  є  той  щасливий,
Хто  заклять  вгадає  слово!

Той  щасливий,  кому  очі
Блиск  і  ласку  подарують!
На  край  світу  він  охоче
За  тим  словом  помандрує.

О,  фіалки!  зрадні,  любі!
Журба  мучить  знову  й  знову:
Я  приречений  на  згубу,
Не  знайшовши  заклять  слова.


Adam  Asnyk
Fijołki

Te  fijołki,  co  mnie  nęcą,  
Te  nie  siedzą  skryte  w  trawie,  
Lecz  spod  długiej,  ciemnej  rzęsy  
Patrzą  na  mnie  tak  ciekawie.  

Spod  tej  rzęsy,  co  ocenia  
Piękniej  niźli  traw  zieloność,  
W  niebieskiego  mgle  spojrzenia  
Patrzy  na  mnie  nieskończoność.  

Niezmierzona,  dziwna  głębia!  
W  niej  się  wszystko,  wszystko  mieści:  
Wymarzone  senne  skarby,  
Czarodziejskich  raj  powieści.  

Ale  na  tych  skarbach  wróżka  
Położyła  swe  pieczęcie,  
Strzeże  ocząt  i  serduszka  
Sen  cudowny  i  zaklęcie.  

I  te  oczy  drzemią  jeszcze  
Otoczone  tajemnicą,  
Choć  z  nich  czasem  błyśnie  płomień  
Jedną  wielką  błyskawicą.  

Spod  spuszczonych  skromnie  powiek  
Widać  jakby  jutrznię  nową...  
O,  szczęśliwy  stokroć  człowiek,  
Kto  odgadnie  zaklęć  słowo!  

Szczęsny,  komu  się  otworzą  
Pełne  blasku  i  pieszczoty!  
Wędrowałbym  na  kraj  świata,  
Byle  znaleźć  ów  klucz  złoty.  

O  fiołki!  lube,  zdradne!  
Troska  dręczy  mnie  surowa:  
Bo  ja  zginę  i  przepadnę,  
Nie  znalazłszy  zaklęć  słowa.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379992
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2012

Адам Асник, Грають води по камінню

Грають  води  по  камінню,
Тихо  плинуть  на  глибинах;
Не  суди  лиш  по  хотінню  –
Правду  знайдеш  тільки  в  чинах.

Хто  до  правди  не  прихильний,
У  того  слова  речисті  –
Струмінь  шумний  та  свавільний
Мало  вод  у  собі  містить.

А  гладінь  німа,  спокійна,
Глибину  в  собі  ховає;
Почуття  той  не  розкине,
Хто  в  душі  глибоко  має!

Adam  Asnyk
Huczy  woda  po  kamieniach

Huczy  woda  po  kamieniach,  
A  na  głębi  cicho  płynie  -  
Nie  sądź  ludzi  po  zachceniach,  
Ale  prawdy  szukaj  w  czynie.  

Kto  prawdziwe  czuć  niezdolny,  
Ten  się  szumem  słowa  pieści  -  
Potok  głośny  a  swawolny  
Mało  wody  w  sobie  mieści.  

Lecz  spokojnej  cisza  toni  
Zwykle  wielką  głąb  zwiastuje  -  
Na  wiatr  uczuć  swych  nie  trwoni,  
Kto  głęboko  w  duszy  czuje!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379745
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2012

Адам Асник, Зів’ялий листок

Більш  стримати  не  в  силі
Солодких  серця  снів,
Я  на  троянді  білій
Накреслив  кілька  слів.

Слова,  що  в  грудях  гріли,
Що  вголос  не  сказав,
Я  на  троянді  білій
На  щастя  написав!

Надію,  що  зміцняла,
І  смуток,  що  труїв,
Вмістив  усе,    щоб  знала,
Чим  марив  і  чим  снив.

Ту  серця  сповідь  чисту
Їй  мав  послати  я
Й  просити  відповісти
На  пелюстках  троянд.

Написане  словами
Знов  прочитать  хотів  –
Побачив  там  лиш  плями,
Не  розібрати  слів.

Листочки  пожовтіли,
Затерся  марень  слід,
Всі  вирази  змертвіли,
Що  мав  послать  їй  в  світ!


Adam  Asnyk
Zwiędły  listek

Nie  mogłem  tłumić  dłużej  
Najsłodszych  serca  snów,  
Na  listku  białej  róży  
Skreśliłem  kilka  słów.  

Słowa,  co  w  piersiach  drżały  
Nie  wymówione  w  głos,  
Na  listku  róży  białej  
Rzuciłem  tak  na  los!  

Nadzieję,  którąm  pieścił,  
I  smutek,  co  mnie  truł,  
I  wszystkom  to  umieścił,  
Com  marzył  i  com  czuł.  

Tę  cichą  serca  spowiedź  
Miałem  jej  posłać  już  
I  prosić  o  odpowiedź  
Na  listku  białych  róż.  

Lecz  kiedy  me  wyrazy  
Chciałem  odczytać  znów  
Dojrzałem  w  listku  skazy,  
Nie  mogłem  dostrzec  słów.  

I  pożółkł  listek  wiotki,  
Zatarł  się  marzeń  ślad,  
I  zniknął  wyraz  słodki,  
Com  jej  chciał  posłać  w  świat!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379742
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2012

Цап та баран

Жили  жінка  з  чоловіком
Як  панія  з  паном,
А  з  худоби  тільки  й  мали
Що  цапа  з  бараном.

Два  великі  приятелі
Були  цап  з  бараном,
Якщо  один  робить  шкоду  –
Другий  поруч  стане.

Цап  в  городі  їсть  капусту  –
Баран  помагає,
Цап  в  саду  гризе  гіллячки  –
Баран  теж  ламає.

Каже  чоловік  до  жінки:
У  нас  вік  похилий
І  спиняти  бешкетників
Немає  вже  сили.

Треба  з  дому  їх  прогнати
Подалі,  та  й  годі,
Бо  не  матимем  нічого  
В  саду  та  в  городі.

Забирайтесь,  розбишаки,
Ідіть  геть  із  двору!  –
Мовив  так  до  них  господар
У  вечірню  пору.

Це  почули  цап  з  бараном
І  двір  залишили,
Тільки  торбу  на  дорогу
Для  себе  пошили.

Ідуть  собі  світ  за  очі,
Про  щось  розмовляють
І  на  голову  вовчиська
В  полі  натрапляють.

Баран  дужий  та  несмілий
Затрусився  з  ляку,
Цап  сміливий  та  недужий
Каже  до  друзяки:

Бери  голову,  баране,
Ти  для  цього  дужий,
Краще  ти,  бо  ти  сміливий,
Бородатий  друже!

Взяли  голову  обоє,
У  торбу  поклали
І  з  торбою  за  спиною
Далі  почвалали.

Коли  бачать  недалеко
Багаття  палає,
Баран  каже:  Йдем  до  нього  –
Там  вовків  немає.

Прийшли  ближче,  подивились  –
Три  вовки  там  страшні,
На  вогні  котел  булькоче  –
Чути  запах  каші.

Добрий  вечір!  Добрий  вечір,
Каша  не  зварилась,
А  вже    м’ясо  на  вечерю  
Саме  появилось.

Затремтіли  цап  з  бараном,
Ні  мертві  ні  живі,
Та  цап  першим  отямився  –
На  те  і  сміливий:

А  подай  но  нам,  баране,
Те  що  в  торбі    маєм,
І  баран  із  торби  вовчу
Голову  виймає.

Та  не  ту  дістав  ти,  друже,
Треба  мені  більшу,
Баран  знов  дає  ту  саму,
А  де  ж  візьме  іншу?

Чи  не  можеш  ти,  баране,
Круторогий  брате,
Щонайбільшу  нам  голову
Із  торби  дістати.

Налякалися  вовки  тут,
Стали  міркувати,
Як  їм  звідси  потихеньку  
Подалі  втікати.

Бач,  які  це  розбишаки,
Будем  тут  з  бідою  –
Вовчі  голови  виймають
Одну  за  одною.

Тут  один  вовк  починає,
Так  собі,  між  іншим:
Наша  каша  википає,
А  долити  нічим.

І  кинувся  що  є  духу,
Схопивши  відерце:
Принесу  води  для  каші  –
У  яру  озерце.

Як  пішов  той  вовк  по  воду  –
Тільки  його  й  чути,
Другий  вовк  теж  закрутився  –
Як  собі  чкурнути:

Бач,  десь  ходить,  вража  сила,
Ось  візьму  ломаку  –
Прижену  його  з  водою,
Як  того  собаку.

Як  побіг,  то  й  не  вернувся.
Третій  починає:
Треба  їх  скоріш  пригнати  –
Каша  википає.

Теж  побіг  і  не  вернувся,
Заховався  в  хащу,
А  цап  каже  до  барана:
Давай  їсти  кашу

І  подалі  з  цього  місця
Скоріше  втікати,
Бо  якщо  вовки  вернуться  –
Будем  біду  мати.

А  вовки  зібрались  знову
Й  стали  дивуватись:
А  чого  це  трьом  вовчиськам
Та  цих  двох  боятись?

Повернулись  до  багаття,
А  тих  ані  духу  –
Цап  з  бараном  на  дерево
Вилізли  щодуху.

Цап  сміливий,  та  недужий,
На  вершок  забрався,
Баран  дужий,  та  несмілий,
Унизу  зостався.

Стали  вовки  мудрувати
Як  їх  зняти  звідти,
Лягай  –  кажуть  до  старшого,  –  
Будеш  ворожити.

Ліг  вовчисько  вверх  ногами
Та  й  став  ворожити,
А  барана  з  переляку
Почало  трусити.

Не  втримався  на  гілляці,
Впав,  як  грушка  збита,
А  цап  кричить  навздогінці:
Подай  ворожбита!

Вовки  з  того  перестраху
Втікали  щосили,
Що  аж  курява  за  ними
Хмарою  висіла.

Цап  з  бараном  собі  потім
Курінь  збудували,
Стали  жити  там  обоє
І  горя  не  мали.

Та  тепер  вони  вже  знали
Істину  простую,
Що  відвага  та  кмітливість
Життя  порятує.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379519
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.11.2012

Адам Хроля, В шипах троянда

Роки    минають,  сумні  то  дні,
Пройшовши  півсвіту,  –  як  жить  мені?
Твоя  Троянда  на  серці  є,
Спогад  про  Тебе  мені  дає.
Сиджу  в  вікні  я  і  дивлюся  вдаль,
На  очах  сльози,  бо  серце  не  сталь.
Моя  Троянда    хай  скаже  як
Я  тяжко  сумую  весь  у  сльозах.

В  шипах  Троянда  –  символ  кохання,
Про  юність  спогад,  про  розставання,
І  хоч  пелюстки  в  моїх  сльозах  –  
Будить  надію  у  почуттях.  
В  шипах  Троянда  –  символ  кохання,
Про  юність  спогад,  про  розставання,
І  хоч  далеко  пісня  летить
Не  дасть  забути  –  чекаєш  десь  Ти.

Скажи  кохана  –  чекаєш  де?
Нехай  Троянда  Тебе  веде
Просто  до  серця  відкритих  брам,
Любов  гаряча  чекає  там.
До  Тебе  стежка  вся  у  зірках,
Амур  заграв  нам  у  небесах,
Серця  нам  б’ються  у  ритм  один,
Тепер  назавжди  вже  тільки  Ти!

Польські  пісні:
Adam  Chrola
Ciernista  Róża

Mijają  lata,  smutne  to  dni,
Przeszedłem  pół  świata  -  jak  mam  tak  żyć?  
Róże  na  sercu  od  Ciebie  lśnią,  
W  nich  wszystkie  moje  wspomnienia  tkwią.
Siedzę  przy  oknie  i  spoglądam  w  dal,
Oczy  mi  łzawią,  bo  serce  nie  stal.  
Niech  moja  Róża  odpowie  Ci,  
Ze  mocno  tęsknię  i  wylewam  łzy

Ciernista  Róża  -  symbol  miłości,  
Niesie  wspomnienia  naszej  młodości,  
Chodź  płatkiem  łzami  zroszone  ma,  
Budzi  nadzieje,  uczuciem  gra.
Ciernista  Róża  -  symbol  miłości,  
Niesie  wspomnienia  naszej  młodości,  
I  chodź  daleko  niesie  ta  pieśń,  
Nie  da  zapomnieć  że  czekasz  tam  gdzieś.

Powiedz,  ach  miła,  gdzieś  teraz  jest,  
Niech  moja  Róża  prowadzi  Cie  
Prosto  do  serca  mojego  bram,  
Miłość  gorąca  w  nim  czeka  tam.
Do  Ciebie  droga  usłana  z  gwiazd,  
Amor  na  niebie  nam  zaczął  grać,  
Serca  nam  biją  na  jeden  rytm,  
Teraz  na  zawsze  już  tylko  Ty.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378995
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.11.2012

Лисичка й журавель

Колись,  як  наші  дід  та  баба
Малими  дітьми  ще  були,
На  краю  лісу  біля  поля
Лисичка  й  журавель  жили.

Ось  якось  вийшла  погуляти
Лисичка  з  лісу  на  поля
І  недалеко  від  болота
Вона  зустріла  журавля.

Лисичка  так  з  цього  зраділа,
Назустріч  журавлю  пішла
І  лагідно  йому  сказала:
Нарешті  друга  я  знайшла!

Приходь,  журавлику  до  мене,
У  гості  тебе  я  прошу,
Усім,  що  маю  я  для  себе,
Тим  і  тебе  я  пригощу.

Приходить  журавель  у  гості,  
Смачна  для  нього  страва  є  –
Молочну  кажу  на  тарілці
Йому  лисичка  подає.

Ти  пригощайся,  любий  друже,  –
Лисичка  почала  просить,
Стук-стук  він  дзьобом  по  тарілці  –
Не  може  кашу  ухопить.

Лисичка  теж  взялась  до  страви  –
Лизь-лизь  гарненько  язичком,
І  швидко  так  собі  злизала  
З  тарілки  кашу  з  молочком.

Пробач,  журавлику,  ти  мене,
Усе  що  мала  –  подала.
Спасибі  –  журавель  промовив,  –
Ти  дуже  доброю  була.

Тепер  прошу  тебе,  лисичко,
До  мене  в  гості  завітай.
Прийду,  прийду,  мій  любий  друже,
Ти  мене  тільки  зустрічай!

Лисичка  йде  до  нього  в  гості
І  журавель  її  зустрів,
А  щоб  лисичку  пригостити  –
Смачної  страви  наварив.

Узяв  він  м’яса  і  картоплі,
Буряк  і  моркву  покришив,
І  в  глечик  з  шийкою  вузькою
Готову  страву  положив.

Ти  пригощайся,  не  соромся  –
Такі  казав  він  їй  слова,
Та  як  лисичка  не  крутилась  –
Не  влазить  в  глечик  голова.

Вона  туди-сюди,  і  боком,
І  лапкою,  і  зазирать,
І  нюхати,  та  що  тут  вдієш  –
Не  може  страву  ту  дістать.

А  журавель  час  не  втрачає  –
У  глечик  голову  встромив
І  вибрав  з  глека  усю  страву,
Що  для  лисички  наварив.

Пробач,  лисичко,  за  гостину,
Усім  що  мав  –  тим  і  приймав.
Лисичка  й  слова  не  сказала,
Бо  лютий  гнів  її  проймав.

Вона  й  подякувать  забула,
З  гостей  голодною  біжить,
І  з  того  часу  з  журавлями
Не  захотіла  більш  дружить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378994
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.11.2012

Катерина Самусєнко, Весна

Предивная  і  жданая,
У  зелені  убраная,
Як  дівчина  коханая,
Вернулася  весна!
Струмок  белькоче  пісеньку,
Береза  коси  звісила,
А  вітер  гребнем  чеше  їх  –
Вернулася  весна!
Вже  сонце  посміхається,
Земелька  прокидається,
А  серцю  так  співається  –
Вернулася  весна!

Кацярына  Самусенка
Вясна  

Дзiвосная,  чаканая,
У  зелень  увабраная,
Як  дзеўчына  каханая,
Вярнулася  вясна!
Ручай  булькоча  весела,
Бяроза  косы  звесiла,
А  вецер  грэбнем  чэша  iх-
Вярнулася  вясна!
Ўжо  сонца  усмiхаецца,
Зямелька  абуджаецца,
А  сэрцу  так  спяваецца-
Вярнулася  вясна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378714
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2012

Георгій Цабадзе, Наш Тбілісі дорогий (Наше місто Тбілісі)

Чую  ритми  твого  серця,    
Я  з  тобою  разом  вищий  Мтацмінди.
Знаю  лагідні  мотиви,
Що  шепочуть  їх  завжди
Вулиці  твої  ошатні,
Райські  затишні  сади.
Ти  прекрасний  і  тебе  ми
Вбережемо  від  біди.

Приспів:
Наш  Тбілісі  дорогий,
Так  погожі  твої  дні.
Розквітай  в  красі  своїй  –  
Буде  щастям  це  мені.

Знаю  як  на  світ  з’явився,
На  яких  вітрах  вогненних  устояв,
Стерпіла  все  розіп’ята
На  хресті  душа  твоя,
Тут  тебе  благословляли
І  Тамара,  й  Ілія.
Ми  радіємо  тобою  -  
Бо  ми  всі  твоя  сім’я.

Буде  день  твоїм  прийдешній,
Знаю  –  не  здолати  дуба  в  боротьбі,
Добре  знаю  –  вірні  друзі  
Завжди  будуть  при  тобі,
Барвним  килимом  простерся,
Будиш  співом  солов’я,
І  на  поклик  твого  серця
Встане  Грузія  твоя.

Грузинські  пісні:
გოგი  ცაბაძე
ჩვენო  თბილის–ქალაქო    

ჩვენო  გულის  ძგერა  მესმის,
მთაწმინდაზე  შენთან  ერთად  ვმაღლდები,
ვიცი  რაზეც  ჩურჩულებენ    
შენი  ტკბილი  ჰანგები.        
შენი  ძველი  ქუჩები  და          
შენი  ედემ–ბაღები,      
შენ  ისეთი  ლამაზი  ხარ,  
ავ  თვალს  არ  ენახვები

ჩვენო  თბილის–ქალაქო,
შენმა  დარმაც  იდარა,  
შენ  იხარე  ოღონდაც  
მე  სულ  არა  მინდა  რა        

ვიცი  როგორ  გაჩნდი  ქვეყნად  
კარგად    ვიცი  რა  ქარცეცხდში  გივლია,
ისიც  ვიცი  ჯვარზე  გაკრულს  
რომ  არ  დაგიჩივლია,
შვილთა  შენთა  სიყრმეს  ლოცავს  
თამარი  და  ილია,                                                                                                          
შენით  ხარობს  ყველა  ვინც  კი  
შენი  გამოზრდილია.

ვხარობ  შენი  დღე  რომ  არის,  
მუმლი  მუხის  ვხედავ  რომ  ვერ  გერევა.
კარგად  ვიცი  მეგობარი  
მტერში  რომ  არ  გერევა
ფიანდაზად  გვიშლი  ჩეროს  
და  გალობით  გვაფხიზლებ,
ფეხზე  დგება  საქართველო  
შენი  გულის  ძახილზე.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378713
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2012

Акакій Церетелі, Суліко

Милої  могилу  шукав,
Не  знайти  її  вічний  схов!..
Гірко  усім  серцем  я  ридав:    
«Де  ти  є,  моя  Суліко?!»      

В  терні  я  троянду  знайшов  –
Бідну  сироту  над  струмком,
З  трепетом  у  серці  підійшов:
«Чи  не  ти  моя  Суліко?!»

Згоди  знак  бутон  дав  мені,
Загойдавсь...  голівку  схилив,
І  росинки-перли  неземні
Вниз,  неначе  сльози,  пролив.

Соловей  притих,  не  співав,
Заховався  десь  за  листком;
Лагідно  я  пташку  запитав:
«Чи  не  ти  моя  Суліко?!»

Стрепенувся,  ніжно  припав
Дзьобиком  до  квітки  співак,
І  защебетав  він,  застогнав,
Наче  говорив:  «Так!  Це  так!»

Промениста  ясна  зоря
Засіяла  в  небі  смерком,
З  почуттям  звернувсь  до  зірки  я:
Чи  не  ти  моя  Суліко?!»

Промінь  мерехтів  в  вишині,
Ніби  знак  від  зірки  давав,
І  на  вухо  лагідно  мені
Теплий  вітерець  прошептав:

«Відпочинь,  закінчуй  свій  путь
Милу  ти  шукав  –  ось  вона,
Дні  твої  хай  радо  в  ніч  ідуть,
Ночі  розвидняються  в  снах.

Соловей,  троянда,  зоря  –
В  них  ти  свою  милу  знайшов,
Бо  на  цьому  світі  в  вас  була
Віддана  гаряча  любов».

Це  був  знак!..  Я  більш  не  ходив
І  могилу  більш  не  шукав,
Не  страждав,  не  плакав,  не  тужив,
Сліз  гарячих  не  проливав.

Бачу  в  небі  ясні  зірки,  
Слухаю  пісні  солов’я,
Нюхаю  троянди  пелюстки
Й  невимовна  радість  моя!

Знов  життя  відкрилось  моє,
Що  було  прокляте  цілком,
Бо  тепер  я  знаю  де  ти  є  –
В  трьох  місцях  душа  Суліко!

Грузинські  пісні:
აკაკი  წერეთელი          
სულიკო

საყვარლის  საფლავს  ვეძებდი,
ვერ  ვნახე!..  დაკარგულიყო!..
გულამოსკვნილი  ვთიროდი
„სადა  ხარ,  ჩემო  სულიკო?!“

ეკალში  ვარდი  შევნიშნე,
ობლად  რომ  ამოსულიყო,
გულის  ფანცქალით  ვკითხავდი
„შენ  ხომ  არა  ხარ  სულიკო?!“

ნიშნად  თანხმობის  კოკობი
შეირხა...  თავი  დახარა,
ცვარ-მარგალიტი  ციური
დაბლა  ცრემლებად  დაჰყარა.

სულგანაბული  ბულბული
ფოთლებში  მიმალულიყო,
მივეხმატკბილე  ჩიტუნას
„შენ  ხომ  არა  ხარ  სულიკო?!“

შეიფრთქიალა  მგოსანმა,
ყვავილს  ნისკარტი  შეახო,
ჩაიკვნეს-ჩაიჭიკჭიკა,
თითქოს  სთქვა„დიახ,  დიახო!“

დაგვქათქათებდა  ვარსკვლავი,
სხივები  გადმოსულიყო,
მას  შევეკითხე  შეფრქვევით
„შენ  ხომ  არა  ხარ  სულიყო?!“

დასტური  მომცა  ციმციმით,
სხივები  გადმომაყარა
და  იმ  დროს  ყურში  ჩურჩულით
ნიავმაც  ასე  მახარა

„ეგ  არის,  რასაც  ეძებდი,
მორჩი  და  მოისვენეო!
დღე  დაიღამე  აწ  ტკბილად
და  ღამე  გაითენეო!

„სამად  შექმნილა  ის  ერთი
ვარსკვლავად,  ბულბულ,  ვარდადო,
თქვენ  ერთანეთი  რადგანაც
ამ  ქვეყნად  შეგიყვარდათო“.

მენიშნა!..  აღარ  დავეძებ
საყვარლის  კუბო-სამარეს,
აღარც  შევჩვი  ქვეყანას,
აღარ  ვღვრი  ცრემლებს  მდუღარეს!

ბულბულს  ყურს  ვუგდებ,  ვარდს  ვყნოსავ,
ვარსკვლავს  შევყურებ  ლხენითა
და,  რასაცა  ვგრძნობ  მე  იმ  დროს,
ვერ  გამომითქვამს  ენითა!

ისევ  გამეხსნა  სიცოცხლე,
დღემდე  რომ  მწარედ  კრულ  იყო,
ახლა  კი  ვიცი,  სადაც  ხარ
სამგან  გაქვს  ბინა,  სულიკო!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378525
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.11.2012

Альфред Кастнер Кіньґ, Дитя природи

Люблю  ступати  в  самоті
По  нетрях  лісу,  без  путі,
Там,    де  природа  без  людей
Своїм  шляхом  стихійно  йде.

Там,    де  природа  крізь  віки
Джерела  чистить  і  струмки;
Люблю  ковтнути,  як  вина,
Той  запах,  що  дає  сосна.

Люблю  струсить  кришталь    роси
Із  квітів  барвної  краси
І  заплітать  в  сяйний  вінок
Цвіт  білих  орликів-квіток.

Люблю  лягти  у  тінь  густу,
У  постіль  трав’яну,  просту,
І  слухати  прекрасний  спів
Із  горл  пір’ястих  співаків.

І,  вільний  від  потреб  людських,
Люблю  я  жить  в  місцях  глухих,
І  десь  над  озером  гірськім
Простий  побудувати  дім.

Люблю  також  з  гірських  верхів
Спостерігать  політ  орлів,
Чи  у  бездонну  неба  шир,
В  блакить,  занурити  свій  зір.

Є  в  людях  шарм,  у  їх  містах,
В  уміло  зроблених  речах,
Та  в  них  такої  красоти
Природи  дітям  не  знайти.

Alfred  Castner  King
Nature’s  Child

I  love  to  tread  the  solitudes,
The  forests  and  the  trackless  woods,
Where  nature,  undisturbed  by  man,
Pursues  her  voluntary  plan.

Where  nature’s  chemistry  distills
The  fountains  and  the  laughing  rills,
I  love  to  quaff  her  sparkling  wine,
And  breathe  the  fragrance  of  the  pine.

I  love  to  dash  the  crystal  dews
From  floral  shapes  of  varied  hues,
And  interweave  the  modest  white
Of  columbine  in  garlands  bright.

I  love  to  lie  within  the  shade,
On  grassy  couch,  by  nature  made,
And  listen  to  the  warbling  notes
From  her  fair  songsters’  feathered  throats.

And  freed  from  artificial  wants,
I  love  to  dwell  in  nature’s  haunts,
And  by  the  mountain’s  crystal  lake
A  rustic  habitation  make.

I  love  to  scale  the  mountain  height
And  watch  the  eagle  in  his  flight,
Or  gaze  upon  the  azure  sea
Of  aerial  immensity.

I  love  the  busy  marts  of  trade,
I  love  the  things  which  men  have  made,
Though  man  has  charms,  none  such  as  these,
In  him  the  child  of  nature  sees.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378397
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.11.2012

Петер Белла-Горал, Жаль за молодістю

І
Як  на  горі  явір  листочки  скидає,
«Шкода  літа,  Боже!  –  люди  все  зітхають.
Я  ж,  коли  побачу  як  волос  сивіє:
«Шкода  вас  стократно,  часи  молодії!»

Часи  молодії,  а  де  ж  ви  поділись?
Як  імла  на  горах  з  вітром  розлетілись;
Як  ті  дикі  гуси,  що  світом  літають,
Коли  у  долині    їм  в  табун  стріляють.

Літа  молодії  –  цвіте  мій  мінливий!
Знаю  що  побачить  вас  більш  неможливо;
Йшов  би  я  за  вами  дальніми  світами,
Видер  би  зі  скелі  голими  руками!..

ІІ
Юність  моя,  юність,  швидко  ти  скінчилась,
Як  та  зірка  з  неба  в  пітьму  покотилась;
Наче  ти  у  мене  зовсім  не  бувала,
Наче  ти  для  мене  сон  лиш  нетривалий.

Часи  молодії,  як  же  я  страждаю!..
В  голові  мутніє,  як  про  вас  згадаю,  
В  голові  мутніє,  серце  мені  стисне,
Коли  над  горою  уночі  щось  блисне.

Як  про  вас  згадаю,  ах,  відчуття  дивні,
Наче  то  я  чую  мотиви  чарівні,
Що  їх  пастух  грає  на  своїй  свирілі
Під  зірковим  небом  на  гірському  схилі.

Як  про  вас  згадаю  –  очі  сльози  ронять,
Здається  –  далеко  дзвони  сумно  дзвонять,
Руки  мимоволі  в  молитву  складаю,
Наче  то  у  храмі  вже  органи  грають.

Як  вслід  тій  хмаринці,  що  небом  літає,
В  далекій  чужині  мандрівник  зітхає,
Як  пташка  до  ватри,  що  світить  у  Татрах,
Дух  мій  до  вас  лине    –  юності  хвилини!!

ІІІ
Зашуміли  води,  зашуміли  броди
Від  краю  до  краю,  неначе  ридають,
Неначе  ридають,  що  змушені  плинуть  –
За  молодим  часом  душі  гірко  линуть!  

Часи  молодії  –  в  полі  цвіт  зів’ялий;
Літа  молодії  –  сніг  на  лузі  талий;
Юний  світ  коханий,  як  пташка  в  туманах
Восени  зникає,  коли  час  настане.

На  тім  полі  влітку  розів’ються  квіти  –
Молодому  ж  світу  більше  не  ожити;
Сніг  траву  на  лузі  щороку  накриє  –
А  мій  світ  печальний  більш  не  змолодіє.

І  та  пташка  літом  полетить  над  світом  –
Часи  ж  молодії  зникли  без  надії.
Зникли  без  надії  –  бути  це  не  може!
Верни  мені  юність,  милий,  сильний  Боже!!


Peter  Bella-Horal
Žiaľ  za  mladosťou

I
S  javora  na  hore  listy  keď  padajú,
„Škoda  leta,  Bože!“  ľudia  povedajú.
A  ja  zas,  keď  vidím  sivé  moje  vlasy:
„Škoda  vás  nastokráť,  moje  mladé  časy!“

Moje  mladé  časy,  kam  ste  sa  podely?
Ako  hmly  na  horách  ste  sa  rozletely;
ako  divé  husy  na  tichej  doline
svetom  sa  rozpŕchnu,  keď  strelia  medzi  ne.

Moje  mladé  letá  —  vy  môj  kvet  menistý!
Kde  bych  vás  hľadať  mal,  sám  som  si  nie  istý;
išel  bych  za  vami  sveta  končinami,
vyhriebsť  vás  zo  skaly  holými  prstami!…

II
Mladosť  moja,  mladosť,  tak  si  mi  zapadla,
ako  keby  hviezda  s  neba  do  tmy  spadla;
ako  by  ťa  nikdy  nebolo  bývalo,
jakby  sa  mi  s  tebou  len  bolo  snívalo.

Moje  mladé  časy,  a  predsa  ste  boly!…
Keď  na  vás  pomyslím,  hlava  ma  zabolí,
hlava  ma  zabolí  a  srdce  mi  stisne,
ako  keď  sa  v  noci  nad  horou  zablysne.

Keď  na  vás  pomyslím,  ach,  tak  divno  mi  je,
ako  bych  počúval  sladké  melodie.
čo  si  ich  pastúšik  píska  na  píšťale,
pod  hviezdnatým  nebom  na  vysokej  skale.

Keď  na  nás  pomyslím,  slzy  sa  mi  ronia,
zdá  sa  mi,  že  v  diaľke  zvony  smutno  zvonia;
ruky  sa  nevdojak  k  modlitbe  dvíhajú,
ako  keď  v  kostole  organy  zahrajú.

Ako  za  oblakom,  čo  nebom  zaberá,
v  ďalekej  cudzine  putovník  pozerá;
ako  vták  ku  vatre,  čo  svieti  na  Tatre,
duch  môj  ku  vám  letí  —  moje  mladé  svety!!

III
Zahučaly  vody,  zahučaly  brody
od  skaly  do  skaly,  jak  by  zaplakaly;
jak  by  zaplakaly,  že  im  plynúť  nutno:
za  mladými  časmi  duši  tiež  tak  smutno!

Moje  mladé  časy:  zvädlý  kvet  na  poli;
moje  mladé  letá:  letní  sňah  na  holi:
mladý  svet  milený:  ako  vták  v  jaseni,
čo  svetom  uletí,  keď  sa  čas  premení.

Ešte  sa  to  pole  každú  jar  rozvije,
ale  môj  mladý  svet  viacej  neožije;
ešte  sňah  na  hoľu  každý  rok  napadne,
ale  môj  smutný  svet  viacej  neomladne.

I  to  vtáča  z  jara  príde  do  chotára,
ale  mladé  časy  nevrátia  sa  zasi;
nevrátia  sa  zasi  —  veď  to  byť  nemôže!
Vráť  mi  mladé  časy,  milý,  mocný  Bože!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378396
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.11.2012

Колобок

Жили  собі  дід  та  баба,
Дуже  бідували,
Дожилися  вже  до  того,
Що  й  хліба  не  стало.

Якось  каже  дід  бабусі:
Може  сходи  в  хижку,
У  засіку  борошенця
Назмітай  у  діжку.

Борошенця  назмітай
Та  заміси  тісто,
Колобочка  нам  спечи,
Щоб  було  що  їсти.

Так  як  дід  її  просив
Бабуся  й  зробила  –
Борошенця  назмітала,
Тісто  замісила.

Колобка  в  печі  спекла,
Із  печі  дістала,
А  щоб  трохи  охолов  –  
На  вікно  поклала.

На  віконці  колобок
Лежати  не  хоче,
Він  з  віконця  скіки-скок
І  на  землю  скочив.

По  дорозі  покотився  –  
Котиться,  плигає,
І  на  радощах  що  втік,
Пісеньку  співає:

Ой,  бабуся  рано  встала,
Борошенця  назмітала,
В  діжці  тісто  замісила,
Мене,  колобка,  зліпила,
Випекла  в  печі  жаркій,  
Тому  я  такий  прудкий  –
Що  від  діда  я  утік,
Не  затримав  мене  дід,
І  його  бабуся  мила
Теж  мене  не  зупинила!

Покотився  колобок,
Котиться,  плигає,
І  зайчика  незабаром  
На  стежці  стрічає.

Зайчик  каже:  Болять  ніжки  –
Пора  вже  й  присісти,
Йди  до  мене,  колобочку,  –
Буду  тебе  їсти.

Не  їж  мене,  мій  зайчику!  –
Колобок  благає,  –
Краще  пісеньку  веселу
Тобі  заспіваю:

Ой,  бабуся  рано  встала,
Борошенця  назмітала,
В  діжці  тісто  замісила,
Мене,  колобка,  зліпила,
Випекла  в  печі  жаркій,  
Тому  я  такий  прудкий  –
Що  від  діда  я  утік,
Не  затримав  мене  дід,
І  його  бабуся  мила
Теж  мене  не  зупинила,
Буду  далі  я  втікати  –
Від    дурного  зайченяти.

Покотився  колобочок,
Котиться,  стрибає,
Аж  назустріч  йому  з  лісу
Вовчик  вибігає:

Ой,  до  чого  ж  вже  набридло  
Тверді  кості  гризти,
Йди  до  мене,  колобочку,  –
Буду  тебе  їсти.

Не  їж  мене,  сірий  вовче  –
Колобок  благає,  –
Краще  пісеньку  веселу
Тобі  заспіваю:

Ой,  бабуся  рано  встала,
Борошенця  назмітала,
В  діжці  тісто  замісила,
Мене,  колобка,  зліпила,
Випекла  в  печі  жаркій,  
Тому  я  такий  прудкий  –
Що  від  діда  я  утік,
Не  затримав  мене  дід,
І  його  бабуся  мила
Теж  мене  не  зупинила,
Зайчик  по  дорозі  біг  –
Зупинить  мене  не  зміг,  
Так  що,  вовче-панібрате,
Буду  й  далі  я  втікати!

Покотився  колобок,  
Котиться,  сміється,
Аж  назустріч  йому  з  лісу
Вже  ведмідь  женеться:

Ой  який  же  я  голодний  –
Впору  кору  гризти,
Йди  до  мене,  колобочку,  –
Буду  тебе  їсти.

Не  їж  мене,  клишоногий,  –
Колобок  благає,  –
Краще  пісеньку  веселу
Тобі  заспіваю:

Ой,  бабуся  рано  встала,
Борошенця  назмітала,
В  діжці  тісто  замісила,
Мене,  колобка,  зліпила,
Випекла  в  печі  жаркій,  
Тому  я  такий  прудкий  –
Що  від  діда  я  утік,
Не  затримав  мене  дід,
І  його  бабуся  мила
Теж  мене  не  зупинила,
Зайчик  по  дорозі  біг  –
Зупинить  мене  не  зміг,  
Вовчик-братик  зупиняв  –
І  від  нього  я  втікав,
Будеш  також  ти  не  в  змозі
З’їсти  мене  на  дорозі!

Покотився  колобок,
Скаче,  веселиться,
Аж  назустріч  йому  з  лісу
Вибігла  лисиця  –

Гострі  зубки,  хитрі  очки,
Хвостик  золотистий:
Йди  до  мене,  колобочку,  –
Буду  тебе  їсти.

Не  їж  мене,  довгохвоста,  –
Колобок  благає,  –
Краще  пісеньку  веселу
Тобі  заспіваю:

Ой,  бабуся  рано  встала,
Борошенця  назмітала,
В  діжці  тісто  замісила,
Мене,  колобка,  зліпила,
Випекла  в  печі  жаркій,  
Тому  я  такий  прудкий  –
Що  від  діда  я  утік,
Не  затримав  мене  дід,
І  його  бабуся  мила
Теж  мене  не  зупинила,
Зайчик  по  дорозі  біг  –
Зупинить  мене  не  зміг,  
Вовчик-братик  зупиняв  –
І  від  нього  я  втікав,
Ведмідь  також  був  не  в  змозі
З’їсти  мене  на  дорозі!
Якщо  й  ти  будеш  спиняти  –
Буду  далі  утікати!

Гарна  пісня,  колобочку,
Її  ще  раз  заспівай,
А  щоб  краще  було  чути  –
На  язик  мені  сідай!

Колобок-хвалько  забрався
На  лисиччин  язичок  –
Вона  –  гам!  його  ковтнула,
Зник  у  роті  колобок!..

Хоч  кінець  казки  поганий,
Ти  науку  тут  знайдеш  –
Якщо  будеш  так  хвалитись,
Як  колобок  –  пропадеш!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377845
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.11.2012

Катерина Самусєнко, Осінь, осінь!

Осінь,  осінь!
Морок,  сірість,
З  неба  рваного  тече.
Всюди  темінь  і  понурість,
Сонце  більше  не  пече.
Осінь,  осінь!
Замовкає,  затихає
Птахів  свист,
І  з  берези  облітає  
Трепетний  пожовклий  лист.
Осінь,  осінь!
Сум  наводить
Непогода  у  дворі.
Хороводи  вітер  водить,
Свище  гучно  угорі.


Кацярына  Самусенка
Восень,  восень!

Восень,  восень!
Змрочнасць,  шэрасць.
З  неба  рванага  цячэ.
Ўсюды  цемень  і  панурасць,
Сонца  болей  не  пячэ.
Восень,  восень!
Замаўкае,  заціхае
Птушак  свіст,
І  з  бярозы  аблятае
Трапяткі  пажоўклы  ліст.
Восень,  восень!
Сум  наводзіць
Непагода  на  двары.
Карагоды  вецер  водзіць,
Свішча  гучна  ўгары.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377843
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2012

Катерина Самусєнко, Осінь

Мокрий  дощ,  холодний  вітер.
Осінь,  жовті  вже  листи.
Ех,  забути  все  б  на  світі  
І  спалити  всі  мости!
Але  ж  осінь.  Нудно.  Сумно.
А  на  серці  неспокій.
Я  дивлюсь  кудись  бездумно,  
У  туман  біля  ріки.
Хмари  в  небі  чередою,
Мошки  низько  над  водою.
Думки  сірою  стіною
Нависають  наді  мною.
Знов  фарбує  жовта  фарба
Осені  усе  довкіл,
І  горить,  неначе  барва,
Виряджений  листям  діл.


Кацярына  Самусенка
Восень

Мокры  дождж,  халодны  вецер.
Восень,  жоўтыя  лісты.
Эх,  забыць  усё  б  на  свеце,
За  сабой  спаліць  масты!
Але  ж  восень.  Нудна.  Сумна.
А  на  сэрцы  неспакой.
І  гляджу  кудысь  бяздумна,
У  туман  па-над  ракой.
Хмары  ў  небе  грамадою,
Мошкі  нізка  над  вадой.
Думкі  шэраю  сцяною
Навісаюць  нада  мной.
Зноў  фарбуе  жоўтай  фарбай
Восень  дрэвы  навакол,
І  гарыць  бліскучай  барвай
Апрануты  лісцем  дол.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377612
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2012

Юля Гущинська, Зимовий настрій

Тихо-тихо  сніг  лягає
На  поля  і  на  лужок.
І  пестливий  сон  я  маю  –
Тихий,  білий,  як  сніжок.
Завірюха  завиває,
Свище  вітер  за  вікном.
Сум  тривожний  набігає,
Студить  душу  холодком.
Так  тріщить  мороз  рипучий,
Що  на  небі  місяць  вкляк,
Але  тепло  біля  печі
Слухать  тріскіт  поліняк.
А  як  сонечко  засвітить,
Заіскриться  все  навкіл.
І  гарніш  немає  в  світі
Зимніх  чарівних  деньків.


Юля  Гушчынская
Зімовы  настрой

Ціха-ціха  снег  лажыцца
На  палі  і  на  лужок.
І  пяшчотны  сон  мне  сніцца  –
Ціхі,  белы,  як  сняжок.
Завіруха  завывае,
Свішча  вецер  за  акном.
Сум  трывожны  набягае,
Студзіць  душу  халадком.
Так  трашчыць  мароз  рыпучы,
Што  на  небе  месяц  змерз,
Але  цёпла  каля  печы
Слухаць  мне  паленаў  трэск.
А  як  сонейка  засвеціць,
Заіскрыцца  ўсё  вакол.
Прыгажэй  няма  на  свеце
Зімніх  казачных  дзянькоў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377611
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2012

Віктор Лєанєня, Земний гість

Поки  живий  –  не  пести  тіла.
Поки  живий  –  забудь  про  млість.
Поки  душа  не  відлетіла,  –
Згадай  хоч:  на  Землі  –  ти  гість.

Живеш  багато  ти,  і  мало,
Свою  гризеш  таємно  кість,
Марнуєш  час  свій  як  попало,  –
Чи  ж  знаєш:  на  Землі  –  ти  гість.

Ламав,  поганив,  легковажив,
Не  тамував  у  серці  злість;
Чи  всі  свої  ти  вчинки  зважив?
Забув,  що  на  Землі  ти  –  гість?

Тож  озирнися  но,  людино  –
Кругом  панує  чарівність,
Усе  квітує  без  упину,  –
Природа  вічна,  а  ти  –  гість.

Для  тебе  світ  давав  усього,
Та  відчинив  не  все,  й  не  скрізь.
Подумай,  де  твоя  дорога?
Бо  на  Землі  –  ти  тільки  гість.


Віктар  Леаненя
Зямны  госць

Пакуль  жывы  –  не  песці  цела.
Пакуль  жывы  –  забудзь  пра  млосць.
Пакуль  душа  не  адляцела,  –
Успомні:  на  Зямлі  –  ты  госць.
 
Жывеш  і  многа  ты,  і  мала,
Сваю  грызеш  таемна  косць,
Марнуеш  час  свой,  як  папала,  –
Ты  помні:  на  Зямлі  –  ты  госць.
 
Страляў  і  бэсціў,  рушыў,  плыжыў,
Ты,  безразважны  ягамосць!
Ці  ўсе  учынкі  ты  узважыў?
Забыў,  што  на  Зямлі  ты  –  госць?
 
Дык  азірніся,  чалавеча;
Вакол  пануе  прыгажосць,
Красуе  ўсё,  усё  трапеча,  –
Прырода  вечная,  ты  –  госць.
 
Табе  сусвет  даў  гэтак  многа,
Ды  адчыніў  не  ўсё  наскрозь.
Падумай,  дзе  твая  дарога?
Бо  на  Зямлі  –  ўсяго  ты  госць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377387
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.11.2012

Ніна Аксьончик, Бабине літо

Є  у  осені  мить,  коли  пахне  весною,
І  земля  молодиться  у  росах  нічних.
Так  і  в  серці  надією  стане  живою
Поклик  років  далеких  двадцятих  моїх.

Бабине  літо,  ах,  бабине  літо...
Палає  на  кленах    листва    золота.
І,  може,  тепер  час  прийшов  зрозуміти,
Що  серце  кохає  міцніш  крізь  літа.

Чи  то  доля  моя  була  снігом  покрита,
Чи,  може,  вина  у  душі  є  моїй,
Що  тільки  теплом  розпрощального  літа
Горить-догоряє  в  мені  погляд  твій.

Хоч  надії  мої  павутинка  обвила,  –
Не  погасне  в  душі  світло  жовтих  вогнів.
Щоб  тільки  ти  знав,  що  з  твоєї  лиш  сили
Я  живу  між  дощів,  і  снігів,  і  вітрів.

Бабине  літо,  ах,  бабине  літо...
Горить  у  душі  та  жага  золота.
І,  може,  тепер  час  прийшов  зрозуміти,
Що  серце  кохає  міцніш  крізь  літа.


Ніна  Аксёнчык
Бабіна  лета

Ёсць  у  восені  міг,  калі  пахне  вясною.
І  зямля  маладзіцца  ў  росах  начных.
Так  у  сэрцы  маім  зноў  надзеяй  жывою
Адгукаецца  лета  дваццатага  міг.
 
Бабіна  лета,  ах,  бабіна  лета...
Палае  кляновы  касцёр  залаты.
І,  можа,  цяпер  ты  паверыш  прыкметам,
Што  сэрца  кахае  мацней  праз  гады.
 
Ці  была  мая  доля  снягамі  задзета?
Ці  я  вінаватая  ў  тым  прад  табой,
Што  толькі  цяплом  развітальнага  лета
Гарыць-дагарае  ва  мне  погляд  твой.
 
Хоць  надзеі  мае  абвіла  павуцінка,  –
Не  пагасне  ў  душы  святло  жоўтых  кастроў.
Каб  толькі  ты  знаў,  што  тваёю  крывінкай
Я  жыву  між  дажджоў  і  снягоў,  і  вятроў.
 
Бабіна  лета,  ах,  бабіна  лета...
Гарыць  у  душы  той  касцёр  залаты.
І,  можа,  цяпер  ты  паверыш  прыкметам,
Што  сэрца  кахае  мацней  праз  гады.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377386
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.11.2012

Мар’яна Васєніна, Нам по житті так тяжко жить

Нам  по  житті  так  тяжко  жить:
Відповідати  на  питання,
Проходить  крізь  випробування,
Свою  особу  утвердить.
Когось  забути  хоч  на  мить,
Сказать  «Бувай»  при  розставанні,
Дивитись  в  очі  при  вітанні,
Коли  нам  тяжко  говорить.

Ми  про  красу  не  хочем  чуть,
Бо  тяжко  нам  спиниться  десь-то:
Очима  цілий  світ  обвести,
Природи  молодість  відчуть.

І  ми  проходим  крізь  людей,
Без  усмішок,  неначе  вежі,
Крізь  душі,  крізь  мільйони  стежок,
Бо  так  скоріш  життя  пройде.

Та  хто  відкриє  сенс  життя?
Ніхто.  Бо  сенс  життя  у  кожнім.
У  світі  білому,  у  Божім,
Дорога  в  кожного  своя.

Свій  власний  шлях  в  житті  відкрить,
Не  стратить  гідність  і  сумління.
Нам  по  житті  так  тяжко  жить  –
В  миті  відчуть  сторіч  тяжіння.

Нам  по  житті  так  тяжко  жить...


Мар’яна  Вясеніна
Нам  па  жыцьці  так  цяжка  жыць...

Нам  па  жыцьці  так  цяжка  жыць:
Шукаць  адказаў  на  пытаньні,
Праходзіць  праз  выпрабаваньні,
І  быць  сабой.  Асобай  быць.
Нам  цяжка  некага  забыць,
Сказаць  "Бывай"  пры  раставаньні,
Глядзець  у  вочы  пры  спатканьні,
Калі  нам  цяжка  гаварыць.

І  мы  ня  бачым  прыгажосьць,
Бо  цяжка  нам  спыніцца  дзесьці:
Вачыма  цэлы  сьвет  абвесьці,
Адчуць  прыроды  маладосьць.

І  мы  праходзім  празь  людзей,
Як  быццам  здані,  без  усьмешак,
Праз  душы,  праз  мільёны  сьцежак,
Як  быццам  хочам  жыць  хутчэй.
 
Ды  хто  адкрое  сэнс  жыцьця?
Ніхто.  Бо  сэнс  жыцьця  ў  кожным.
У  сьвеце  белым,  у  сьвеце  Божым
Дарога  ў  кожнага  свая.
 
Прайсьці  свой  шлях  як  мае  быць,
Ня  страціць  гонар  і  сумленьне.
Нам  па  жыцьці  так  цяжка  жыць  -
Адчуць  стагоддзі  ў  імгненьні.
 
Нам  па  жыцьці  так  цяжка  жыць...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377145
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.11.2012

Ірина Войтка, Сонце купається в соснах

Сонце  купається  в  соснах,
Скинувши  з  себе  хмаринку.
Виткала  нічка  на  кроснах
Тоненьку  нить-павутинку.
Трави  в  мовчазнім  спокої
Голови  вниз    опустили,
І  мерехтить  над  рікою
Вересня  синь  з  небосхилу.
Ось  який  виспів  вже  ранок  –
Яблук  у  білій  росі.
День  з-за  пригірка  туманом
Йде  у  ранковій  красі.


Ірына  Войтка
Сонца  купаецца  ў  соснах...

Сонца  купаецца  ў  соснах,
Скінуўшы  з  плеч  аблачынку.
Выткала  ночка  на  кроснах
Тонкую  ніць-павуцінку.
Травы  ў  маўклівым  спакоі
Нізка  схілілі  галовы,
І  задрыжаў  над  ракою
Неба  блакіт  вераснёвы.
Гэткая  выспела  раніца  —
Яблык  у  белай  расе.
Дзень  за  пагоркам  туманіцца
І  настае  пакрысе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377144
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.11.2012

Іван Ненков, Про тебе люди так говорять

Болгарська  кавер-версія  на  пісню  "Όλα  καλά  κι  όλα  ωραία"  (Ола  кала  кі  ола  ореа  -  
Все  добре  і  все  прекрасно)  грецького  композитора  Ставроса  Куюмдзіса.  

Давно  вже  люди  так  говорять,  
Що  ти  як  темна  літня  хмара    –    
Приходиш  швидко,  швидко  минаєш
І  після  себе  сто  бід  залишаєш.  

Та  я  не  вірю  в  це,  не  можу,
На  сонце  в  тебе  погляд  схожий.
Промінням  ніжним  мене  ласкаєш,
Жагу  вогненну  ти  в  мені  здіймаєш.

А  також  люди  ще  говорять,
Що  ти  неначе  дощ  зливовий,
Затопиш  ніжну  траву  зелену,
Погубиш  будь-кого,  найбільш  –  це  мене.

В  слова  не  вірю  я  й  не  хочу,
Для  мене  ти  швидкий  струмочок!
Лице  до  тебе  я  нахиляю,
Із  тебе  світло  п’ю,  тебе  кохаю.


Иван  Ненков
За  тебе  хората  говорят  
 
Отдавна  хората  говорят,  
че  ти  си  тъмен  летен  облак.  
Прииждаш  бързо  и  отминаваш  
и  после  сто  беди  след  теб  оставяш.  

Но  да  повярвам  не,  не  мога,
аз  виждам  слънце  в  твоя  поглед.  
С  лъчи  от  нежност  ти  все  ме  галиш  
и  страсти  огнени  във  мене  палиш.

И  още  хората  говорят,
че  ти  напомняш  дъжд  пороен.  
Заливаш  крехки  треви  зелени,  
погубваш  всекиго,  най-много  мене.

Да  вярвам  в  думи  не,  не  искам,  
за  мене  ти  си  ручей  бистър!
Пред  тебе  само  аз  коленича
отпивам  светлина  и  те  обичам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377020
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2012

Ірина Войтка, Ти, ріднеє слово

Ти,  ріднеє  слово,
Мені  любе  й  миле,
Ти  серце  собою
Моє  полонило.
Звучить  зрозуміло,
Так  щиро,  так  близько  –
«Мамуня»,  «стежинка»,
«Веселка»,  «колиска».
Тебе  де  почую  –
Як  пісня  проллється,
І  пісню  ще  кращу
Задумає  серце.
І  стане  так  світло,
Так  чисто,  так  ясно  –
Криниця,  проміньчик,
І  сонечко  красне...
Я  хочу,  жило  щоб,
Щоб  завжди  звучало,
І  добрих  пісень  щоб
Зіткало  немало!

Ірына  Войтка
Ты,  роднае  слова...

Ты,  роднае  слова,
Мне  люба  і  міла,
Ты  сэрца  сабою
Маё  паланіла.
Гучыць  зразумела,
Так  шчыра,  так  блізка  –
“Матуля”,  “сцяжынка”,  
“Вясёлка”,  “калыска”.
Цябе  дзе  пачую  –
Бы  песня  пральецца,
І  новую  песню
Задумае  сэрца.
І  стане  так  светла,
Так  чыста,  так  ясна  –
Крыніца,  праменьчык,
І  сонейка  красна...
Хачу,  каб  жыло  ты,
Хачу,каб  гучала,
І  добрых  каб  песень
Саткала  нямала!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2012

Валерія Кустова, Дозвольте з Вами слухать тишину

Дозвольте  з  Вами  слухать  тишину,
дозвольте  разом  бути  в  світлім  сумі,  –
бо  за  обох  є  Ваша  думка  в  думі...
В  буденності,  у  метушні  і  в  тлумі
для  мрій  я  зірку  з  неба  не  згорну  –
дозвольте  з  Вами  слухать  тишину.

Дозвольте  з  Вами  линуть  в  вишину,
дозвольте  снить  і  мріять  висотою,
і  сподіванням,    і  казковою  порою,
вишневою  на  сході  вишиною.
Слів  трепетних  вагання  не  мину,  –
Дозвольте  з  Вами  линуть  в  вишину.

Дозвольте  з  Вами  ринуть  в  глибину,
Заглибитись  до  дна,  врости  у  самість.
Бо  усмішка  без  мук  –  даремна  радість!..
Щасливим  смутком  Вас  я  обгорну,
дозвольте  з  Вами  ринуть  в  глибину.

Дозвольте  з  Вами  мати  супокІ́й.
Серед  сміття,  скіпок,  трісок  ми  зразу  ж
собі  признаємось,  що  неминуче  разом
ми  незалежні  вдвох,  хоч  Ваша  я,  Ви  –  мій.
Дозвольте  з  Вами  мати  супокі́й.

Дозвольте  з  Вами  слухать  тишину...


Валерыя  (Валярына)  Кустава
Дазвольце  з  Вамі  слухаць  цішыню...

Дазвольце  з  Вамі  слухаць  цішыню,
дазвольце  разам  быць  у  сьветлым  суме,  —
бо  за  абодвух  Ваша  думка  ў  думе...
Ў  будзённасьці,  у  мітусьні  і  ў  тлуме
я  мроям  цёплых  зьнічак  не  зманю  —
дазвольце  з  Вамі  слухаць  цішыню.
 
Дазвольце  з  Вамі  дыхаць  вышынёй,
дазвольце  ёю  сьніць  і  трызьніць  ёю,
крыштальным  сподзевам  і  казачнай  парою,
вішнёвай  узыходнай  вышынёю.
Слоў  трапяткіх  няўпэўненасьць  са  мной,  —
дазвольце  з  Вамі  дыхаць  вышынёй.
 
Дазвольце  з  Вамі  кратаць  глыбіню,
кранаць  яе  —  урастаць,  глыбець  у  самасьць.
Усьмешка  без  пакут  —  пустая  радасьць!..
Журбой  шчасьлівай  Вас  я  атулю,
дазвольце  з  Вамі  кратаць  глыбіню.
 
Дазвольце  з  Вамі  вынайсьці  спакой.
Сярод  аскепкаў,  трэсак,  сьмецьця  сказаў
сабе  прызнацца:  немінуча  разам
мы  незалежныя,  хоць  Ваша  я,  Вы  —  мой.
Дазвольце  з  Вамі  вынайсьці  спакой.
 
Дазвольце  з  Вамі  слухаць  цішыню...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376738
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2012

Марія Конопницька, Я пішла би на край світу

Я  пішла  би  на  край  світу,
Як  той  з  поля  буйний  вітер  –
Вітер  що  жене  хмарини,
Як  пух  білий  лебединий,
В  темну,  хмуру  даль...
Тільки  тебе  жаль,
Земле  мила,
Де  так  тихо  сплять  могили,
Де  в  степах  кістки  біліють,
Де  в  печалі  квіти  мліють  –
Тільки  тебе  жаль!

Я  пішла  б  у  світ  великий,
Так  як  плинуть  швидкі  ріки,
Так  як  плинуть  швидкі  води
До  Дунаю,  до  свободи,
У  шумливу  даль...
Тільки  тебе  жаль,
Рідна  хато,
Де  росте  липа  крислата,
Де  садок  стоїть  у  росах,
Де  блищать  яскраво  коси  –
Тільки  тебе  жаль!

Я  пішла  б  в  краї  чужинні,
За  те  море,  за  те  синє,
Я  пішла  б  на  смерть  охоче,
В  тінь  безмісячної  ночі,
В  незворотну  даль...
Тільки  тебе  жаль,
Мій  соколе,
Що  над  наше  линеш  поле,
Понад  поле,  понад  ниву,
Линеш,  губиш  пір’я  сиве  –
Тільки  тебе  жаль!


Maria  Konopnicka
Poszłabym  ja  na  kraj  świata

Poszłabym  ja  na  kraj  świata,  
Jak  ten  wiatr,  co  w  polu  lata,  
Jak  ten  wiatr,  co  chmury  pędzi,  
Białe  chmury,  puch  łabędzi,  
W  ciemną,  mroczną  dal...  
Tylko  mi  cię  żal,  
Ty  ziemio,  
Gdzie  kurhany  ciche  drzemią,  
Gdzie  się  w  stepach  bielą  kości,  
Gdzie  kwiat  mdleje  od  żałości,  
Tylko  mi  cię  żal!  

Poszłabym  ja  w  świat  daleki.  
Jako  idą  bystre  rzeki,  
Jako  idą  bystre  wody,  
Do  Dunaju,  do  swobody,  
Do  szumiących  fal...  
Tylko  mi  cię  żal,  
Ty  chato,  
Pod  tą  lipą  rosochatą,  
Pod  tym  sadem,  pełnym  rosy,
 Pod  błyskami  jasnej  kosy  —  
Tylko  mi  cię  żal!  

Poszłabym  ja  w  ukrainę,  
Za  to  morze,  za  to  sine,  
Poszłabym  ja  na  stracenie  
W  bezmiesięcznej  nocy  cienie,  
W  niepowrotną  dal...  
Tylko  mi  cię  żal,  
Sokole,  
Co  nad  nasze  latasz  pole,  
Ponad  pole,  ponad  niwę,  
Latasz,  gubisz  piórka  siwe  —  
Tylko  mi  cię  żal!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376737
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2012

Рукавичка

Раз    ранком  зимовим  у  лісі-діброві
Дідусь  хмиз  для  печі  збирав,
А  поруч  з  ним  живо,  зраділо,  грайливо,
Маленький  собачка  скакав.

Ось  в’язка  готова  –  назбирані  дрова,
Дідусь  їх  на  спину  звалив
І  біля  ялиці,  де  зняв  рукавиці,
Одну    рукавицю  згубив.

А  сіренька  мишка  шукала  там  шишку,
Аж  глядь    –  рукавичка  лежить!
Тихенько  підкралась,  до  неї  забралась
І  каже:  «Я  буду  тут  жить!»

Аж  тут  жабка  скаче,від  холоду  плаче:
«А  хто  в  рукавичці  там  є?»
«Я  мишка-норушка,  нічна  шкряботушка,
А  ти  хто?  Ім’я  як  твоє?»

«Я  жабка-скакушка,  в  болоті  квакушка,
Мене  в  рукавичку  пусти!
І  буде  нас  двоє  –  як  друзі  обоє,
Не  буде  нам  в  ній  тісноти!»

Біжить  лісом  зайчик,  вухань-побігайчик:
«А  хто  в  рукавичці  там  є?»
«Я  мишка-норушка,    я  жабка-скакушка,  
А  ти  хто?  Ім’я  як  твоє?»

«Маленький  я  зайчик,  вухань-побігайчик
Мене  в  рукавичку  пустіть!
Я  вушка  пригладжу,  в  куточку  приляжу  –
Не  будемо  ми  в  тісноті!

Погодились  двоє  і  стало  їх  троє
В  малій  рукавичці  вже  жить,
Коли  це  лисичка,  хвостата  сестричка,
Із    лісу  по  стежці  біжить.

Підбігла  і  стала,  і  ніжно  спитала:
«А  хто  в  рукавичці  там  є?»
«Я  мишка-норушка,  я  жабка  –скакушка,  
І  зайчик  маленький  тут  є.

Такий  собі  зайчик,  вухань-побігайчик,
Він  має  тут  місце  своє.
Гуртом  проживаєм  –  тебе  ми  питаєм:
«А  ти  хто?  Ім’я  як  твоє?»

«Руда  я  лисичка,  лисичка-сестричка,  
Мене  в  рукавичку  пустіть!
В  клубочок  згорнуся,  хвостом  обгорнуся  –
Не  будемо  ми  в  тісноті!»

Тепер  їх  чимало  –  всі  четверо  стали
Гуртом  у  теплі  проживать,
Аж  раптом  вовчисько,  цей  сірий  хлопчисько,
Прийшов  тут  поживу  шукать.

Він  вмить  зупинився,  кругом  обдивився:
«А  хто  в  рукавичці  там  є?»
«Я  мишка-норушка,  я  жабка-скакушка,
Лисичка  і  зайчик  тут  є.

Ми  друзі  маленькі  і  місце  тепленьке
У  цій  рукавичці  нам  є.
Всі    тут  проживаєм  –  тебе  ми  питаєм:
«А  ти  хто?  Ім’я  як  твоє?»

«Та  вовчик  я  братик,  сірома  кудлатий,
Мене  в  рукавичку  пустіть!
Погрітись  бажаю,  приляжу  десь  скраю  –
Не  будемо  ми  в  тісноті!»

Вовчисько  вселився  –  так  п’ятий  з’явився
І  стали  гуртом  вони  жить,
Аж  тут  кабанище  -  носище,  іклища,
На  стежку  із  лісу  біжить.

І  де  він  узявся?  «Хро-хро,  –  обізвався,    –
А  хто  в  рукавичці  там  є?»
«Я  мишка-норушка,  я  жабка-скакушка,
Ми  маєм  тут  місце  своє.

І  біленький  зайчик,  вухань-побігайчик,
Собі  тут  куточок  припас.
Також  вовчик-братик,  сірома  кудлатий,
Й  лисичка-сестричка  у  нас.

І  мусиш  ти  знати,  що  нас  тут  багато
У  цій  рукавичці  вже  є.
Всі  тут  проживаєм  –  тебе  ми  питаєм:
А  ти  хто?  Ім’я  як  твоє?»

«Я  дикий  кабанчик,  кабанчик-ікланчик,
Мене  в  рукавичку  пустіть!
У  лісі  негода  –  погрітись  нагода,
Не  будемо  ми  в  тісноті!»

Ой,  лихо  ж  нам  буде!  Хто  звідки  прибуде  –
Усяк  в  рукавичку  спішить!
Та  що  тут  робити  –  прийдеться  пустити,  
Що  ж,  будемо  шестеро  жить.

Заліз  кабанище  -  носище,  іклища,
Уже  й  рукавичка  тріщить;
Не  можна  й  сказати    яка  тісна  хата  –
Аж  з  лісу  вилазить  ведмідь.

На  стежку  звертає,  реве  та  й  питає:
«А  хто  в  рукавичці  там  є?»
«Я  мишка-норушка,    я  жабка-скакушка,  
Ми  маєм  тут  місце  своє.

І  біленький  зайчик,  вухань-побігайчик,
Собі  тут  куточок  припас.
Також  вовчик-братик,  сірома  кудлатий,
Й  лисичка-сестричка  у  нас.

А  ще  кабанище  -  носище,  іклища,
Також  в  рукавичці  цій  є.
Всі  тут  проживаєм  –  тебе    ми  питаєм:
«А  ти  хто?  Ім’я  як  твоє?»

Ведмедик  я,  Мишка,  топтун-клишоніжка,
Мене  в  рукавичку  пустіть!
Шукаю  давненько  я  місце  тепленьке,
Не  будемо  ми  в  тісноті!

Ой,  що  тут  робити?  Як  будемо  жити
Сім  душ  в  рукавичці  малій?
«Я  скраю  вмощуся  –  десь  тут  притулюся
І  буде  куточок  це  мій.»

Ведмідь  розігнався  –  насилу  запхався
В  малу  рукавичку  й  сидить.
Всім  грітись  охота,  така  вже  тіснота  –
По  швах  рукавичка  тріщить.

Дідусь  оглянувся,  до  себе  звернувся:
«А  де  ж  рукавичку  я  дів?
Потрібно  вертати  її  пошукати,
Мабуть  десь  у  лісі  згубив!»

Собачка  маленький,    проворний,  спритненький,
Вже  ту  рукавичку  знайшов.
Загавкав  завзято  –  злякались  звірята,  
Аж  тут  і  дідусь  підійшов.

Та  вже  стало  тихо  –  всі  звірі  від  лиха
Розбіглися  хто  куди  міг.
Дід  біля  ялиці  підняв  рукавицю,
Що  впала  в  пухкий  білий  сніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376595
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 09.11.2012

Адам Асник, Одного серця! так мало, так мало

Одного  серця!  так  мало,  так  мало,  
Одного  серця  треба  мені  в  світі,
Щоб  біля  мого  коханням  дрижало  –
Серед  найтихіших  був  би  тої  миті.

Одних  уст  треба,  звідки  б  вічність  цілу
Пив  напій  щастя  устами  моїми,
І  очей  двоє,  куди  б  глянув  сміло  –
Там  себе  бачив  святим  між  святими!

Одного  серця,  двоє  ручок  білих,
Щоб  мої  очі  ніжно  затулили,  
Щоб  мені  снився  ангел  мій  крилатий,

Котрий    в  обіймах  несе  мене  в  небо.
Одного  серця!  Як  же  мало  треба...
Однак  я  бачу  –  хочу  забагато!


Adam  Asnyk
Jednego  serca!  tak  mało,  tak  mało

Jednego  serca!  tak  mało,  tak  mało,  
Jednego  serca  trzeba  mi  na  ziemi,  
Co  by  przy  moim  miłością  zadrżało,  
A  byłbym  cichym  pomiędzy  cichemi.  

Jednych  ust  trzeba,  skąd  bym  wieczność  całą  
Pił  napój  szczęścia  ustami  moimi,  
I  oczu  dwoje,  gdzie  bym  patrzał  śmiało,  
Widząc  się  świętym  pomiędzy  świętymi!  

Jednego  serca  i  rąk  białych  dwoje,  
Co  by  mi  oczy  zasłoniły  moje,  
Bym  zasnął  słodko,  marząc  o  aniele,  

Który  mnie  niesie  w  objęciach  do  nieba.  
Jednego  serca!  Tak  mało  mi  trzeba...  
A  jednak  widzę,  że  żądam  zbyt  wiele!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376513
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.11.2012

Петре Грузинський, Тбілісо

Де  є  такий  ще  небозвід,
Бездонна  простору  блакить,
Як  твого  неба  синя  глибина?
І  Нарікала  тут  стоїть
Живою    раною  століть  –
Твоїх  років  минулих  сивина.

Тбілісо,  троянд  і  сонця  стороно!
Без  тебе  так  гірко  жить  мені,
Де  ще  є  на  світі  інше  Варазі
Й  Мтацмінда  у  вічній  сивині?

Йдеш  по  алеї  вздовж  Кури  –
Зеленим  почетом  весни
Платани  зустрічають  мов  сини.
І  трудно  тут  не  заспівать,
Листки  тут  пісню  шелестять
І  небо  вторить  пісні  з  вишини.

Грузинські  пісні:
პეტრე  გრუზინსკი
თბილისო

ნეტავ  სად  არის  კიდევ  ცა,
უძირო,  ლურჯი,  ხალასი,
სწორედ  ისეთი,  როგორც  შენია,
ნაიარევი  წარსული,
ნანგრევი  ნარიყალასი,
ჭაღარასავით  შემოგრევია

თბილისო,  მზის  და  ვარდების  მხარეო
უშენოდ  სიცოცხლეც  არ  მინდა
სად  არის  სხვაგან  ახალი  ვარაზი
სად  არის  ჭაღარა  მთაწმინდა

ჩაივლი  მტკვართან  ხეივანს  
და  გაზაფხულის  ჭადრები,
გეგებებიან,  როგორც  მაყრები.
აქ  არ  იმღერო  ძნელია,
აქ  ხომ  ფოთლებიც  მღერიან
და  ცას  ფირუზზე  ლურჯი  ფერი  აქვს.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376354
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.11.2012

Петре Грузинський, Чито-ґврито (Пташко, горлице)

Як  же  не  співать?  –
Неба  глибина,
Ірисів  колір.
Я  завжди  в  піснях  –
Чи  у  щасті  я,
Чи  коли  в  горі.
Як  же  не  співать?  –
Запахи  троянд
І  маків  колір.
У  моїх  піснях
Бачу  світлий  шлях
Моєї  долі.

Пташко,  пташко,
Горлице-перлино,  ти.
Пташко,  пташко,
Горлице-перлино,  ти.

Для  усіх  людей,
Сонцю  й  небесам
Пісню  співаю.
У  піснях  мого
Дитинства  тепло
Я  відчуваю.
Співаю  пісні,
Знаю  –  вдалині  
Старість  чекає.
І  тоді    в  мені,
В  серці  десь  на  дні,
Смуток  лягає.

Всі  мої  пісні  
Линути  навчив
Той  спів  пташиний.
Я  живу  в    піснях,
З  ними  до  кінця
Буду  єдиний.
На  заході  днів
Піде  в  небо  спів,
Як  лебединий.
З  піснею  піти,
Більше  де  знайти
Щастя  людини.

Грузинські  пісні:
პეტრე  გრუზინსკი
ჩიტო,  გვრიტო

მე  რა  მამღერებს  
უძირო  ზეცა,  
ზამბახის  ფერი,  
თუ  მილხინს  ვმღერი,
 თუ  ვსევდიანობ,  
მაინცა  ვმღერი.  
მე  რა  მამღერებს,  
ვარდების  სუნთქვა,  
ყაყაჩოს  ფერი,  
ალბათ  სიმღერა  
თუ  დამანათლეს,  
ჰოდა  მეც  ვმღერი.  

ჩიტო,  გვრიტო,  
ჩიტო-მარგალიტო,  და.
ჩიტო,  გვრიტო,  
ჩიტო-მარგალიტო,  და.

ჩემი  სიმღერა‚  
ამ  მზემ  ამ  ხალხმა  
ამ  ზეცამ  შობა,    
როცა  ვმღერივარ‚  
შორიდან  მათბობს  
ჩემი  ბავშვობა.  
როცა  ვმღერივარ‚  
მე  ჩემს  მომავალს  
სიბერის  ვზედავ‚  
დაუკითხავად  
სულში  შემოდის  
ფარული  სევდა.

ჩემი  სიმღერა  
მთებმა  მასწავლეს,  
ჩიტების  სტვენა,  
ასე  მგონია  
ამ  სიმღერებით  
ავიდგი  ენა,  
როგორც  ამბობენ  
სიცოცხლის  ბოლოს  
თუ  მღერის  გედი,  
სიმღერით  მოვკვდე,  
რაღა  ვინატრო  
ამაზე  მეტი.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376349
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.11.2012

Адам Асник, Коли дитям ще був

Коли  дитям  ще  був,
Що    входило  у  світ,
Коли  життя  ще  цвіт
Бутон  не  розгорнув,
То  на  лоно  мати  брала,
Пестила  і  цілувала,
Коли  дитям  ще  був.

Мій  спогад  по  цей  день  –
Щоб  згоїть  плач  і  гнів,
Тягнула  сумний  спів;
Звучанням  тих  пісень
Усміх  здобував  я  знову,
Тої  пісні  кожне  слово  –
Мій  спогад  по  цей  день:

«Не  плач,  дитино,  ні!
Відкрий  лице  своє,
Допоки  мати  є  –
Щасливі  твої  дні;
Обіпрись  на  моїм  лоні,
Біль  візьму  в  свої  долоні  –
Не  плач,  дитино,  ні!

Не  будь  же  у  сльозах!
Ще  поки  ангел  твій
В  гирлянді  квітковій
Гойдає  тебе  в  снах,  
На  мрій  світлих  павутину
Колір  райдуги  накине  –
Не  будь  же  у  сльозах!

Блаженством  все  пахтить;
Для  тебе  спів  птахів,
Безхмарний  небосхил,
Сльоза  без  гіркоти;
Життя  усміхом  вітає,
Тобі  квіти  розквітають,
Блаженством  все  пахтить!

Ти  душу  звеселяй
Світанком  райських  фарб
І  прагнень  чистих  скарб
У  грудях  поселяй!  
Щоб    розраду  мав  з  собою
Коли  забракне  спокою  –
Ти  душу  звеселяй.

Бо  прийдуть  інші  дні  –
Спіткаєш,  сину  мій,
В  них  тільки  жар  палкий,
А  не  спочин  в  тіні;
Зрадництво  відкриє  очі,
Недовіра  душу  збочить,
Бо  прийдуть  інші  дні.

Заплатиш  кров  свою
За  мрій  сердечних  труд,
Тебе  затопчуть  в  бруд,
Вразять  слабінь  твою;
За  шляхетний  порив  шалу
І  любов  до  ідеалу
Заплатиш  кров  свою.

Будеш  свій  біль  нести
Самотній  серцем  в  світ!
Невдач  і  зради  цвіт
Буде  вінцем  рости,
Терном  обмотає  скроні,
Назавжди  зімкне  долоні  –
Будеш  свій  біль  нести.

На  твій  життєвий  вир,
Життя  жорстоку  ніч,
Тримай  духовну  міч,
Ясний  дитини  зір.
Нехай  спогад  колихання
Мамине  несе  кохання
На  твій  життєвий  вир!

Мимо  гірких  страждань
З  добром  іди  завжди!
З  любов’ю  всіх  суди,
На  смерть  в  надії  глянь.
Не  втрачай  дитинства  віри,
Щедрість  проявляй  без  міри  –
Мимо  гірких  страждань.

Не  мов,  дитя  моє,
Що  марний  життя  труд,
Що  все  неправда  й  бруд,
А  зле  лиш  правда  є;
Що  потрібно  сумніватись,  
Зневажати  й  насміхатись,
Не  мов,  дитя  моє!

Ти  неньку  пригадай,
Її  любові  тінь,  
Із  серця  сумнів  кинь,
Душу  в  сльозі  скупай,
Вір  в  красу  духу  магічну
І  в  любов,  котра  є  вічна  –
Ти  неньку  пригадай».




Adam  Asnyk
Gdym  jeszcze  dzieckiem  był

Gdym  jeszcze  dzieckiem  był
Budzącym  się  na  świat,
Gdy  wątły  życia  kwiat
Jeszcze  się  w  pączku  krył,
Na  łono  matka  mnie  brała,
Pieściła  i  całowała,
Gdym  jeszcze  dzieckiem  był.
 
Pamiętam  po  dziś  dzień,
Jak  kojąc  płacz  i  gniew,
Nuciła  tęskny  śpiew,
Co  falą  słodkich  brzmień
Dobywał  uśmiech  na  nowo;
I  każde  piosenki  słowo
Pamiętam  po  dziś  dzień.
 
"Dziecino,  nie  płacz!  nie!
Rozjaśnij  twoję  twarz,
Dopóki  matkę  masz,
Nie  może  ci  być  źle;
Na  moim  oprzyj  się  łonie,
Ja  cię  przed  bólem  zasłonię  -
Dziecino,  nie  płacz,  nie!
 
Chowaj  na  później  łzy!
Dziś  jeszcze  anioł  stróż
Girlandą  białych  róż
Okala  twoje  sny,
Na  tkance  marzeń  pajęczej
Maluje  kolory  tęczy  -
Chowaj  na  później  łzy!
 
Rozkoszą  wszystko  tchnie,
Śpiewa  ci  ptaków  chór,
W  twym  niebie  nie  ma  chmur
Ani  goryczy  w  łzie;
Życie  uśmiechem  cię  wita
I  każdy  kwiat  ci  rozkwita,
Rozkoszą  wszystko  tchnie!
 
Więc  duszę  swoję  pieść
Jutrzenką  rajskich  farb
I  czystych  uczuć  skarb
W  niewinnej  piersi  mieść!
Byś  mógł  zaczerpnąć  w  tym  zdroju,
Gdy  ci  przybraknie  spokoju  -
Więc  duszę  swoje  pieść!
 
Bo  przyjdzie  inny  dzień,
W  którym,  o  synu  mój,
Napotkasz  tylko  znój
Zamiast  rozkoszy  tchnień;
Zdrada  ci  oczy  otworzy,
Nieufność  ducha  zuboży,
Bo  przyjdzie  inny  dzień.
 
Przyjdzie  ci  płacić  krwią
Serdecznych  marzeń  dług,
Zdepcze  cię  w  prochu  wróg,
Znieważy  boleść  twą;
Szlachetny  poryw  zapału
I  miłość  dla  ideału
Przyjdzie  ci  płacić  krwią.
 
I  ból  swój  będziesz  niósł
Samotny  sercem  w  świat!
Zawodów,  złudzeń,  zdrad
Będzie  ci  wieniec  rósł,
Cierniami  otoczy  skronie,
Skrępuje  na  zawsze  dłonie  -
I  będziesz  ból  swój  niósł.
 
Na  taki  życia  zmrok,
Rozbicia  straszną  noc,
Zachowaj  ducha  moc
I  jasny  dziecka  wzrok.
Niech  ci  wspomnienie  kołyski
Przyniesie  matki  uściski
Na  taki  życia  zmrok!
 
Pomimo  gorzkich  prób
Zawsze,  ach!  dobrym  bądź!
Z  miłością  drugich  sądź
I  patrz  z  nadzieją  w  grób.
Nie  zatrać  dziecinnej  wiary,
Nie  żałuj  swojej  ofiary  -
Pomimo  gorzkich  prób.
 
O  nie  mów,  dziecię  me,
Że  marny  życia  trud,
Że  wszystko  fałsz  i  brud,
A  prawdą  tylko  złe;
Że  trzeba  wątpić  i  szydzić,
Pogardzać  i  nienawidzić,
O  nie  mów,  dziecię  me!
 
Na  matkę  wspomnij  swą,
Na  miłość,  co  bez  plam,
Zwątpieniu  zadaj  kłam
I  obmyj  duszę  łzą,
Wierz  w  piękność  ducha  słoneczną
I  w  miłość,  która  jest  wieczną  -
Na  matkę  wspomnij  swą".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374013
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.10.2012

Адам Асник, Даремні скарги

Даремні  скарги  –  марний  труд,
Безсильні  нарікання!
Прожитого  не  повернуть
Назад  до  існування.

Світ  не  поступиться,  йдучи
Крізь  забуття  і  горе,  
Вогонь  не  зможе  ні  мечі
Тримать  думки  в  покорі.

Треба  в  живих  шукати  зміст,
В  життя  нове  сягати,
А  не  зів’ялий  лавра  лист
На  голову  вдягати.

Вам  не  вернуть  життєвих  хвиль!
Плач  їх    спинить  не  в  змозі,
Безсильний  гнів  і  марний  біль!  –
Світ  на  своїй  дорозі.

Daremne  żale

Daremne  żale  -  próżny  trud,
Bezsilne  złorzeczenia!
Przeżytych  kształtów  żaden  cud
Nie  wróci  do  istnienia.

Świat  wam  nie  odda,  idąc  wstecz,
Znikomych  mar  szeregu  -
Nie  zdoła  ogień  ani  miecz
Powstrzymać  myśli  w  biegu.

Trzeba  z  żywymi  naprzód  iść,
Po  życie  sięgać  nowe...
A  nie  w  uwiędłych  laurów  liść
Z  uporem  stroić  głowę.

Wy  nie  cofniecie  życia  fal!
Nic  skargi  nie  pomogą  -
Bezsilne  gniewy,  próżny  żal!
Świat  pójdzie  swoją  drogą.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374012
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.10.2012

Адам Асник, А бодай та річка та й позаростала

А  бодай  та  річка  та  й  позаростала  –
Мене  молодого  в  край  чужий  забрала,
А  бодай  та  річка  риби  не  родила  –
Мене  молодого  з  домом  розлучила,
А  бодай  тій  річці  до  дна  висихати  –
Так  мене  занесла,  що  не  знайде  й  мати.

«Не  слід  було,  хлопче  –  юначе  коханий,
Так  легко  пускатись  по  воді  весняній.
Не  слід    було  з  дому  тобі  утікати  –
Не  мусив  би  зараз  з  туги  помирати.
Річка  буде  річка  –  й  далі  буде  плинуть,
Воду  не  повернеш  –  мусиш  марно  гинуть!
Твоєї  могили  сльози  не  омиють  –
Над  нею  ночами  лиш  бурі  завиють!»

Adam  Asnyk
Bodaj  owa  rzeczka  szuwarem  zarosła

Bodaj  owa  rzeczka  szuwarem  zarosła,  
Która  mnie  młodego  w  obcy  kraj  zaniosła,  
Bodaj  owa  rzeczka  rybek  nie  rodziła,  
Która  mnie  młodego  z  domem  rozłączyła,  
Bodaj  owa  rzeczka  wyschła  do  ostatka,  
Że  mnie  tam  zaniosła,  gdzie  nie  znajdzie  matka.  

"Nie  trzeba  ci  było,  o  mój  chłopcze  młody,  
Puszczać  się  tak  łatwo  na  wezbrane  wody.  
Nie  trzeba  ci  było  z  domu  się  wydzierać,  
Nie  musiałbyś  teraz  z  tęsknoty  umierać.  
Rzeczka  będzie  rzeczką  i  wciąż  będzie  płynąć  -  
Wstecz  nie  wróci  woda,  musisz  marnie  ginąć!  
A  twojej  mogiły  nie  obleją  łzami,  
Tylko  nad  nią  burze  będą  wyć  nocami!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373903
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.10.2012

Адам Асник, Люблю тебе

Люблю  тебе!  Ах  ці  два  слова
У  серці  дивно  так  звучать.
Весна  вернутись  мала  б  знову
Й  збудити  квіти,  що  там  сплять?
Кохання  чудом  мав  би  снити,
Як  Лазар  з  гробу  свого  встать?
Мій  давній  образ  оживити,
Нове  життя  з  твоїх  рук  брать?

Люблю  тебе?  Чи  ж  бути  може?
Чи  ж  не  зведе  ілюзій  міч?
Ах  ні!  Я  бачу  зірку  гожу
І  бачу  як  зникає  ніч!
В  мені  нове  все  –  без  зневіри,
Розтав  вагання  в  серці  лід,
І  знов  кохаю,  прагну,  вірю  –
В  любові  вірю  вічний  хід!

Люблю  тебе!  І  світ  змінився,  
Розквітнув  щастям  від  тих  слів,
Як  в  перші  дні,  коли  творився,
Свій  шлюбний  одяг  знов  надів!
Душа  вже  крила  знов  виймає,
Земний  її  не  вразить  біль  –
Вже  елісейськім  лине  гаєм
І  тоне  серед  світла  хвиль!


Adam  Asnyk
Ja  Ciebie  kocham

Ja  ciebie  kocham!  Ach  te  słowa  
Tak  dziwnie  w  moim  sercu  brzmią.  
Miałażby  wrócić  wiosna  nowa?  
I  zbudzić  kwiaty  co  w  nim  śpią?  
Miałbym  w  miłości  cud  uwierzyć,  
Jak  Łazarz  z  grobu  mego  wstać?  
Młodzieńczy,  dawny  kształt  odświeżyć,  
Z  rąk  twoich  nowe  życie  brać?  

Ja  ciebie  kocham?  Czyż  być  może?  
Czyż  mnie  nie  zwodzi  złudzeń  moc?  
Ach  nie!  bo  jasną  widzę  zorzę  
I  pierzchającą  widzę  noc!  
I  wszystko  we  mnie  inne,  świeże,  
Zwątpienia  w  sercu  stopniał  lód,  
I  znowu  pragnę  -  kocham  -  wierzę  -  
Wierzę  w  miłości  wieczny  cud!  

Ja  ciebie  kocham!  Świat  się  zmienia,  
Zakwita  szczęściem  od  tych  słów,  
I  tak  jak  w  pierwszych  dniach  stworzenia  
Przybiera  ślubną  szatę  znów!  
A  dusza  skrzydła  znów  dostaje,  
Już  jej  nie  ściga  ziemski  żal  -  
I  w  elizejskie  leci  gaje  -  
I  tonie  pośród  światła  fal!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373842
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.10.2012

Адам Асник, В нас нічого не бувало

В  нас  нічого  не  бувало!
Жодних  звірень,  зізнань  жадних,
Нас  ніщо  більш  не  єднало
Крім  весняних  марень  зрадних;

Крім  тих  пахів,  барв  блискучих,
Що  у  просторі  летіли,
Крім  лісів  отих  співучих,
Трав,  що  в  лузі  зеленіли;

Крім  каскадів  і  потоків,
Що  зволожують  долини,
Крім  веселок,  хмар  високих,
Крім  природи  чарів  плину;

Крім  вод  світлої  криниці,
З  котрих  серце  захват  брало,
Крім  примул  і  повитиці
В  нас  нічого  не  бувало!


Adam  Asnyk
Między  nami  nic  nie  było

Między  nami  nic  nie  było!  
Żadnych  zwierzeń,  wyznań  żadnych,  
Nic  nas  z  sobą  nie  łączyło  
Prócz  wiosennych  marzeń  zdradnych;  

Prócz  tych  woni,  barw  i  blasków  
Unoszących  się  w  przestrzeni,  
Prócz  szumiących  śpiewem  lasków  
I  tej  świeżej  łąk  zieleni;  

Prócz  tych  kaskad  i  potoków  
Zraszających  każdy  parów,  
Prócz  girlandy  tęcz,  obłoków,  
Prócz  natury  słodkich  czarów;  

Prócz  tych  wspólnych,  jasnych  zdrojów,  
Z  których  serce  zachwyt  piło,  
Prócz  pierwiosnków  i  powojów  
Między  nami  nic  nie  było!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2012

Адам Асник, Йди далі

Гукав  темноту  я,  щоб  встала,  –
Мене  в  ніч  забрала  з  собою;
Гукав  пустоту,  що  мовчала,
Щоб  лоно  закрила  за  мною.

Я  ангела  кликав  страшного  –
Мій  слід  на  землі  нехай  змиє,
Зітре  мої  дні  до  одного,  
Нехай  забуттям  їх  покриє!

Та  милість  я  кликав  даремно,
Як  інші  до  мене,  в  печалі...
Лиш  з  темряви  голос  недремний
Почув  я:  «Йди  далі,  йди  далі!».

Adam  Asnyk
Idź  dalej
 
Wzywałem  ciemności:  niech  wstanie!
I  niech  mnie  pogrąży  w  noc  ciemną  -
Wzywałem  milczące  otchłanie,
By  łona  zawarły  nade  mną.  -
 
Wzywałem  strasznego  anioła:
Niech  ślad  mój  zagładzi  na  ziemi,
Niech  wszystkie  dnie  moje  odwoła,
Niepamięć  rozpostrze  nad  niemi!
 
Lecz  próżno  wzywałem  litości,
Jak  inni  przede  mną  wzywali...
Głos  tylko  mnie  doszedł  z  ciemności,
Co  wołał:  "Idź  dalej,  idź  dalej!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373597
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.10.2012

Адам Асник, Баркарола

Ніч  така  ясна!
Зорями  сяє,
Води  прозорі
Світлом  вбирає.

Ніч  така  ясна,
Ясна  і  тиха!
Хвиля  заледве
Шемрає  стиха.

Човен,  як  птиця,
Водами  легко
З  нами  злітає
І  мчить  далеко.

Серденька  ж  наші
Захвату  повні,
Вийшли  сльозами
В  синьому  лоні.

В  повені  світла
В  небо  зринають,
Мліють  в  коханні,
Щастям  сіяють.

Тож  пливи,  човне,
Хоч  би  й  навіки
Крізь  води  сонні
В  простір  великий...

В  просторі  тому
Згинем  по  хвилі
В  ясних  півтінях  
Срібної  хвилі.

А  розчинившись
В  просині  ясній,
Чути  серця  лиш
Будемо  власні.


Adam  Asnyk
Barkarola

Noc  taka  jasna!  
Gwiazdami  płonie,  
Światłem  okala  
Przejrzyste  tonie.  

Noc  taka  jasna,  
Jasna  i  cicha!  
Zaledwie  fala  
Szemrze  i  wzdycha.  

Łódka,  jak  ptaszę,  
Po  wodzie  z  lekka  
Wzlatuje  z  nami,  
I  w  dal  ucieka.  

A  serca  nasze  
Pełne  zachwytów,  
Wybiegły  łzami  
W  morze  błękitów.  

W  świateł  powodzi  
W  niebo  się  wznoszą,  
Miłością  drżące,  
Senną  rozkoszą.  

Płyń  więc,  o  łodzie,  
Choćby  na  wieki,  
Przez  wody  śpiące  
W  obszar  daleki...  

A  gdzieś  w  przestrzeni  
Zginiem  w  oddali,  
W  półcieniach  jasnych  
Na  srebrnej  fali.  

A  roztopieni  
W  cichym  błękicie,  
Tylko  serc  własnych  
Usłyszym  bicie.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373393
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.10.2012

Адам Асник, Як птахи, що у вирій відлітають

Як  птахи,  що  у    вирій  відлітають,
Та  без  упину  в  синій  простір  линуть,
І  видимі  пороги  виднокраю
Раз  перетнувши    –    десь  без  сліду  гинуть...

Так  покоління  в  мороку  глибини
Пливуть  без  спину  вічними  ключами,
Не  знаючи,  де  вийшли..  де  спочинуть...
Чи  над  якими  зносяться  краями.

У  хмарах,    в  бурі,    чи    в  яснім  промінні,
Підлеглі  впливові  інстинктів  тайних,
Летять,  вивчаючи    шлях  далечіні,
Що  їм  передні  зграї  прокладають,
І  ту  мінливу  світла  гру  і  тіні,
Яку  в  своїй  мандрівці  зустрічають.


Adam  Asnyk
Jak  ptaki,  kiedy  odlatywać  poczną,
Bez  przerwy  ciągną  w  dal  przestrzeni  siną,
I  horyzontu  granicę  widoczną
Raz  przekroczywszy  -  gdzieś  bez  śladu  giną...

Tak  pokolenia  w  nieskończoność  mroczną
Nieprzerwanymi  łańcuchami  płyną,
Nie  wiedząc  nawet,  skąd  wyszły...  gdzie  spoczną..
Ani  nad  jaką  wznoszą  się  krainą.

 W  chmurach  i  burzy  lub  w  blasku  promieni,
Podległe  skrytych  instynktów  wskazówce,
Lecą,  badając  wąski  szlak  przestrzeni,
Który  im  znaczą  poprzedników  hufce  -
I  tę  przelotną  grę  świateł  i  cieni,
Jaką  w  swej  krótkiej  zobaczą  wędrówce.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373345
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.10.2012

Адам Асник, Айстри

Знову  в’януть  усі  трави,
Тільки  срібні  айстри  квітнуть,
Дивлячись  в  небес  холодну  
Глиб  блакитну.

Як  же  смутна  тепер  осінь,  
Ах,  смутніша  ніж  в  роки  ті,
Хоч  так  само  жовкне  листя,
В’януть  квіти.

І  ніч  місячна  так  само
Сіє  ясність,  смуток,  тишу,
І  гілки  так  само  вітер
Знов  колише.

Та  тепер  в  моєму  серці
Того  збудження  не  стало,
Що,  як  в  чарах,  смутну  осінь
Оживляло.

В  своїх  гімнах  ніч  осіння
Звук  блаженства  колись  мала,
Бо  ангельська,  чиста  постать
Тут  стояла.

Ще  й  тепер  я  пам’ятаю
Лице  наче  з  алебастру,
Коси  кучерями,  в  косах  –
Срібні  айстри.

Бачу  ще  той  ніжний  погляд,
Ті  пестливі  темні  очі,
Бачу  в  місячнім  я  все  те
Світлі  ночі.


Adam  Asnyk
Astry

Znowu  więdną  wszystkie  zioła,  
Tylko  srebrne  astry  kwitną,  
Zapatrzone  w  chłodną  niebios  
Toń  błękitną.  

Jakże  smutna  teraz  jesień,  
Ach,  smutniejsza  niż  przed  laty,  
Choć  tak  samo  żółkną  liście.  
Więdną  kwiaty,  

I  tak  samo  noc  miesięczna  
Sieje  jasność,  smutek,  ciszę  
I  tak  samo  drzew  wierzchołki  
Wiatr  kołysze.  

Ale  teraz  braknie  sercu  
Tych  upojeń  i  uniesień,  
Co  swym  czarem  ożywiały  
Smutną  jesień.  

Dawniej  miała  noc  jesienna  
Dźwięk  rozkoszy  w  swoim  hymnie,  
Bo  anielska,  czysta  postać  
Stała  przy  mnie.  

Przypominam  jeszcze  teraz  
Bladej  twarzy  alabastry,  
Kruzce  włosy,  a  we  włosach  
Srebrne  astry.  

Widzę  jeszcze  ciemne  oczy  
I  pieszczotę  w  ich  spojrzeniu  
Widzę  wszystko  w  księżycowym  
Oświetleniu.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373170
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.10.2012