|
Цикл поезій 2020-2023рр.
Картина Тетяни Молодої "Меланхолія 2010-2022рр."
Сади півоній
І стане дощ. І пуп'янки півоній
підставлять тільця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей –
так проростав і цей розлогий дощ
з небесних товщ у випалені скроні
садів півоній.
01.06.2020
Квітникарка
Краплі дощу на пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
згодом – все злиється.
Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
голою глицею. Спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
цебенить.
Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.
Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
і по ній, і по її щоці
(ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
з ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.
Грають по лицях відблиски лиць чужих,
в краплях дощу відбиті.
В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. і на мить
дівчині-китиці здасться, що Божа рука
пестить її по потилиці.
Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла.
В краплях дощу затіяна гра в життя,
серед гортензій заново зацвіте
для...
04.06.2020
Голос муз
Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
як від першого інею, страху – поблідла нить,
як закладка у книгу.
Я і досі його у собі розглядаю, у
молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
адже чую у кроці.
Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна –
не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
Оминає мене омограмами: Вам вина?
Вам вина є в листах із фронту!
27.11.2020
Зернятко
Ти в мені – як зернятко в спілім яблуці
калатаєш. Виплюнуть – може зродишся.
По губах, по пальцях стече солодкий сік.
Чи дарма нутро доглядала пильно так,
і кукібно спушувала, і зрошувала?
Хто б тебе ще зважився й в ґрунт загріб!
Мало місця кореню – в серці тіснява.
Розкусити прошу, та всі цураються.
Поможи, о Господи, що не родить – того зректись!
23.01.2021
Квіти в її волоссі
На картини Емі Джадд
Перли в її волоссі!
Птиці в її очах!
Карі та ледь розкосі
сіють страх.
Дівчина з цих полотен –
вигадка? Таїна –
спроба пізнати всоте,
хто вона?
Лагідна чи жорстока –
порухи затаїть,
стане супроти ока
і стоїть.
Квіти бо з неї пнуться!
Квіти для неї тнуть!
Фарби в ній озовуться,
хоч зітруть
повний бутон з букету,
дикі галузки руж...
Чисті полотна. Де ти?
Я – довкруж!
25.01.2021
Не Стоунгендж
Талі, Талі, мрії твої зухвалі!
Як ти пишеш пальцем медові далі!
Як покинеш звичку отак писати?
Як полишиш груди натхнення ссати?
Завтра буде тихим, як вбитий клоун.
Нині висне каменем Hanging Stone.
Вчора сяде зліва і схоче спати.
Талі, Талі, будеш йому читати?
Вірш за віршем люляє та лікує.
Дням шумливим вийти говориш всує.
Брошку часу вистромивши зі шкіри –
розглядаєш свіжу та давні діри.
Можна стрічку райдужну в них всилити,
мовби в свічці, ґніт у собі палити,
випускати сиві кружельця диму,
удобряти попелом свіжу риму.
Чорнобривці сходять від згару в роті.
Пильно полеш, губишся у роботі.
Чорні пальці, але медові далі.
З них вертайся видужалою, Талі!
30.01.2021
Дві риски рота
Нитками шию черленими, шерстяними
дві риски рота твоєго, скупі на ласку.
Завмру в задумі, як замилуюсь ними,
аж втраплю в пастку.
Довкола в'язко, любощі – темні смоли,
течуть порізами, стигнуть мені на пальцях.
Пронижу голкою шкіру. Коби лиш зволив –
розтисла б п'яльця.
Та ти білієш полотнами мовчазними
й нема в тобі ані рис чітких, ані краю.
А я, мов нитка черлена, цілуюсь з ними
і їх терзаю.
До ранку близько – півневі раз запіти,
та все сиджу, не насмілююся пороти.
Безликий красеню, дай же себе узріти!
Відкрийся, хто ти?
01.02.2021
Солом'яна троянда
На панно соло́м'яна троянда
загубила з часом пів листка.
Наші стрічі – пізня сарабанда.
Наша спільність – дивна і хистка.
В цім житті чи я тобі провина?
Чи мені ти – з пальця тепла кров?
П'є до фусу вистояні вина
з тіл двійних ярижниця любов.
І мов кішки вірні підвіконню,
чорні смішки вірні зойкам дам.
Я ховаю у вогку долоню
пів листка, якого не віддам.
А на цю не скінчену картину
най прасують стебла по росі,
доки я танцюю, мов дотинок,
під сюїти Клода Дебюссі.
15.02.2021
І хай пломеніють маки
І ти у мені не зійдеш
ні сонцем, ні талим снігом,
не станеш в мені прозрілим підкорювачем земель.
Вже кличуть тебе від мене. Вже чинять для тебе війни.
Ще вкусиш моєго хліба, а далі, – іду на Ви!
І я тобі чищу збрую
словами, медами, плоттю.
Стоїш в ній, як воїн світла, і світло в тобі тече.
Як буде за страх свій стидно – зізнайся і я почую
украдену вітром сповідь крізь відстань в найдовшу смерть.
І хай пломеніють маки
в пшеницях, в очах, на небі!
Хай падають сни і вежі, столиці, дощі, світи!
Я тут, я співаю шляху. Я дуже чекаю заки
він стріне цю згубну пісню і виведе навпростець.
20.02.2021
Син пожеж
Це яре вугля – син пожеж.
З новонародженим ночую.
Твої слова! Твої слова! Твої слова – я їх не чую!
Вже кілька днів як вітер стих.
А що мені мій слух без нього?
Холодний блиск. Холодний блиск. Холодний блиск вікна німого
таємно змовився з вогнем
і віддзеркалює потрійно
камінний жар, камінний жар, камінний жар, що мече рвійно
на стіни – тіні. Тінь вогню
вкриває лоном димне ложе.
Моє дитя!.. Моє дитя!.. Моє дитя на тебе схоже.
21.02.2021
Вже так молилися на сніг
Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все, а все – одно.
Були й слова ці.
Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.
Пили уже до мене ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,
і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.
Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,
пташиним оком сірих стріх
графили кліті,
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.
Моя правиця дре нутро
сирого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.
Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.
05.03.2021
Букет нагідок
Заголоси в мені! Заголоси!
Світнеш, мов наголосом пробитий.
Скосом, як сніг березневий, в мені коси
трави, як мито.
З небом відкрито кордони. Мій сон – мій сум.
Пасмуги болю – стрічки сіряво-сині –
падають звивисто з висі. Чи ми просили?
Те, про що ми просили, чи їм по силі?
Не обіцяй почутися по весні,
бо не мені!
З небом домовленість – стрітися по життю.
Шле, кажуть, жовтий – прощальний, букет нагідок.
В сні ж мені шле! З запискою "напослідок..."
Сніг йому – сльози. Сніг мені в судний – свідок.
Сходили трави словом по сум'яттю.
Їх пересіють ті, що настануть після.
Світ йому – мічення. Світ мені – тиха пісня.
Я доспіваю свою і його зачну.
Березню, снігом, коханий, хоч словом – сійся!
15.03.2021
Мімоза соромлива
І подув потаємно, й покликав мене: ходи!
І манив повним яблуком, що відбуло морози.
Де гілляка стирчала у полі, як мітка моєї біди,
там здибала його соромливо, листком мімози.
Та й стуляла докупи дві руці, а в них – лице.
Дай же дихати, милий, розверзнися одаль духу!
І встрягало тим яблуком в горлі докірне моє слівце
деревцяті на помсту чи тільки йому на потуху.
Я відслухаю все, що набрешеш зухвало мені тепер, –
тихо-лагідно мовила й ледь відвела долоню.
Він чесав мені коси абияк та пестив дбайливо скроню,
і прибріхував: Гери наступнице, місце тобі – етер!
Ми стояли – направду два прибідні – страчений і сліпа,
і стікали, як фарба з картини, з обійм наших теплі води.
Аж прозрію, дивлюся, а ноги мені обмиває густа ропа.
Та й подув тоді дужче й небесні хитнулись зводи.
Та й подув ще раз дужче, аж витиснув ребра в гладь
чисто-білої шкіри моєї, що ґрати невинному серцю.
Як не візьмеш з собою, то зрадь мене, чуєш, зрадь! –
Так кусала те яблуко з першогріхом в ядерцю.
І не стало ні слуху, ні духу, лиш поле й день,
лиш покручений стовбур без плоду і тінь, мов покруч,
лиш загущене синяве небо, без поруху й одкровень,
лиш закликана й лишена я, вже без клику поруч.
18.03.2021
За його радощі та жалі
Марець спіє. Когут запіява.
Вже народжують Тимофія!
Господи, Господи,
з пильного розсуду,
зсподу, як воду,
дай йому вроду,
волос – ярицю,
душу – криницю!
Дай йому, Боженько,
вибору множенько,
путь – білолицю,
словеса́ – шпицею,
помисли – ягіддя,
мудрості – загодя!
Дай йому, веснонько,
квіту тілесного,
між перелесного –
сіянцю чесного,
лагідну вдачу та
вміння пробачення,
нашим побаченням –
правди і значення!
І мене задля нього зроби дужокрилою,
щоб, як належить, твердо любилам го!
Щоб, скільки моці, при кождім кроці,
хоч порох в оці, – Богу молилася
за його радощі та жалі.
Дай крила дужі, як в журавлів,
жеби те світло, яким володію,
світило доброму Тимофію!
Марець спускається зо свого згину –
Вже народили мені дитину!
18.03.2021
Запахом молока
Ніч назбиралася, прибула
запахом молока.
Ніч мені твердо в живіт лягла
щільністю молока.
Ніч розтеклася з грудей довкіл
кольором молока.
Ніч розглядає моє між тіл
й мовить: ти теж липка!
І сті-
кають (відрікаюсь!)
по мені моло́ка.
І спи-
вають (обіцяю!)
ситі та неситі.
І зма-
гаються (від нечистого)
за лице своє, за ім'я.
І збу-
ваються (служити Господу вірно)
істини.
Ніч укрила,
мов крижма біла,
мов молоко пролите,
усю круглу родючу землю.
Та цить! Тихо бо! Спить бо земля, посполиті,
не галасуйте так!
А я вам цвіла, не плодоносила – так цвіла.
Що ж бо тепер робити?
Дайте мені його притулити!
Чи чорна ніч,
чи білий день –
чатують під стелею херувими.
Не стулять віч,
не втнуть пісень –
збирають сновиддячка для дитини.
Та й в молоко усе, в молоко!
22.03.2021
Музи мої. Любов і біль
Мої музи – любов і біль –
аж навіки мене покинули.
Як ходили ми серед піль
з довгокосими цими дівами,
з світлим шлейфом святих неділь,
та все вітру шляхи оспівували,
та все тужно наш стогін-гін
гір торкався, що виснуть скраєчку,
а що грізні – це відгомін,
а що хижі – це баєчки,
нам було так, як в церкві, спів
й вірші з хорів сповідно линули.
Відбуло так і більш нема.
Тільки гори, немов китаєчка,
синій відблиск на шовку личка.
Вже полями сную сама.
І назбирую впалих слів
повні чаші, не приступитися.
Разумійте, язици, смів
лиш натхненний із них напитися.
Ох, розлоги сухих полів,
погубили в собі за віщо
цих посвячених в вірші дів?
Мої музи помовкли віщо.
Аж навіки любов і біль
загинули.
26.03.2021
Музи мої. Безвісність й сніг
Наталі
Мої музи – безвісність й сніг –
так вдивлятися вміють в очі,
що коли й не збивають з ніг,
то стріляють, мов дме Стрибіг,
попідшкірно збавляють моці.
Віддайсь їм
живим, нім
забагнуть мертвим!
Годи їм!
Ряди їм
найкращу жертву!
В них – полум'я і вода.
В них – зваба і заборона.
В них – сховок твого стида.
Строга ікона!
Музи мої –
сніг і безвісність –
слів переліг,
оранка пісні,
сум і отуха,
стихла яса,
віддалі скруха,
вічна краса!
27.03.2021
Родимки
Ніч ця
видуває кільця
диму,
мов ковтає "Я є!"
і по складках шкіри
хо
ва
є
зоряні узори,
мітки ангелів –
родимки,
родом з ком –
п е р е л і к о м
вигорілі хвости,
задавнені листи покровителів.
Ці перли чорні бо,
з-під шкіри пропаленої білої
визирає чорне
тло.
З життів попередніх на мені зіниці
від лиця й долів зорять ниць.
Скільки ж їх під простирадлом ночі?
Не дивіться так з мене в світ!
Йому боляче носити в собі усі колишні
життя і смерті,
бо й зараз "Я є!"
розчиняється порожнім
диму кільцем.
я є
я р
с о
ь з
т ч
є и
я н
29.03.2021
Музи мої. Пропащість й тьма
Мої музи – пропащість й тьма –
налякалися вкотре білого.
Як скінчилася ця зима
біглим поглядом здичавілого
звіролюда, що йде у ліс
звіроловів кормити досита,
так і пісню закінчить біс,
і над прірвою геть попроситься.
Не помирай! –
Викрикне хтось наївно,
несвідомий вічності цих страждань
вигнаного безкрилого,
в справах покори невмілого,
що йому це коротке падіння тілом –
лиш солодка нагадка давніх звитяг:
смілости,
наглости,
самоствердного покровительства тих,
що колись ув ім'я його покидали нагими Рай.
Він не помре ні на цій скалі, ні під нею,
ні в жорнах пекла.
Він неспинно, повторно, потворно
викликатиме жаль і терпкість,
сміх сліпих,
слово промінних.
Тьма – нетлінна.
Пропащість – звабна –
впасти долу, зректися волі,
мовби місто тебе розділо
привселюдно, привсеуміло,
безпорадну, як породіллю
з легіонами дитинчат.
А вони – то зачатки твого вірша.
Вибіли їх молоком доброї матері!
Викорми з них не пацят, а яструбів!
Випусти з вуст в політ, як з паперті,
най посміються в лице смерті й часові!
Музи мої – тьма і пропащість –
облюбували звірами хащі.
Яко зима – втікають до лісу,
щоб не співати бісам.
30.03.2021
Не каріатида
І стоїш непорушно, мов каріатида.
І тримаєш Господнє око.
І лягає не сніг, а вселенська обрида
на фігуру твого бароко:
правим ліктем впираєшся в вогкість зіниці,
ліва кисть доторкає вії.
В'яжуть пальці з цих вій, як нагострені спиці,
коси сліз, а з вітрів – завії.
І мовчиш, ледь прикрита, тонка, не підперта
ані палею, ані словом.
Вся історія з тебе, мов барва, зітерта,
блудить усміх лишень нервово.
І читається в ньому все зліва направо
глибина сухоцвітних зморшок.
І вдивляється в тебе ця ноша сльотаво,
мов торішніх глядить волошок.
І чи з каменю висікли гостро і грубо,
а чи з імені стала тілом,
та білієш під небом, оголена згубо,
та тримаєшся твердо й сміло.
І стоятимеш так, доки вистоїть ера,
доки Бог стереже завіти,
доки з ока тече хміль сльози, як мадера,
а в руках тобі сходять квіти.
07.04.2021
Звістка між гіацинтів
Ніби й не боляче поступом по землі.
Звістка, мов пташка, ходить по підвіконню.
Крешуться дні
об
скроню.
Звістка, мов камінь, лежить під моїм вікном
в спушенім ґрунті
підкидьком між гіацинтів.
Я – за склом.
Сумніви, цитьте!
Ніби й не грім.
В мене весна у грудях.
Я їй – дім.
Я – безлюддя.
Скільки ще весен зрощу, заки грози (сміх)
вирвуть їх?
Понадмрійно! Так не буває!
Звістка себе відкрила:
безкрила!
08.04.2021
Прихильність
Мов перстень з пальця – зіслизає,
тонка печаль бо,
з тебе усміх,
і сріблом зблиснувши, щезає в травах.
Квіт миті висохне і стане
стеблом посеред буйнотрав'я.
Сухим вином а чи солодким соком литі
інші миті,
а все ж, як випити – п'янять.
Та повертає до начал
це коло днів, долоні ліній,
й прихильність тихо мовить:
відшукай!
Між трав ковзне твоя рука.
Це усміх чи дуга сріблиться?
Холодний блиск загублених прикрас
вдягаєш знову.
Тонка печаль бо!
11.04.2021
Перестала весна
Перестала весна.
Ще у просторі виснула нота останньо узята,
ще в зачині сотворення пахілля
напнуті гіацинти
здавалися збуджено недоладними,
ще розхристанолиці цві́тки на китицях їхніх
кликали к собі тих
стулених і боязких,
що на іншому боці, від сонця відвернуті зовсім,
ще звивалися їй достеменно підвладні
папірці відривного календаря,
ще не вивільнилися з лялечок перші пухкі крилята,
як уже перестала весна,
щоби знову
початись.
15.04.2021
Порічки
Вбзивається тільки в стумі, як пальцями гасить свічку,
мов свідку мою, сестрицю, і бавиться теплим воском.
У роті мені заколе й покотяться, мов порічки,
червоні та кислі звуки з обірваної галузи.
По що так приходить пізно? Пощо так Совиця плеще?
Стечуться до губ, як в річку, розчавлених ягід соки.
Збивається з думки в стумі, бо з ким би, коли б і де ще
так добре йому мовчалось, так спрагло йому пилось?!
16.04.2021
Докучним жалом
Докучним жалом, точеним жалем
повидиться спробунок мій – забути
пурпурний цвіт незірваної рути
й карпатську тугу в тихім слові "лем".
Лем сяде сонце – я до тя прийду!
Лем сонце встане – йтиму за тобою!
Лем ти єдина й панною, й робою –
всяк люба єс ми!
Лем...
І на біду
се "лем",
ся ковдра шовковистих трав,
що обростають урвищ грізні схили,
бо хоч м'які, та гублять, як губили,
замріяних, осліплих від заграв
сміливців, що ступають безбач в світ,
та все вперід – по світло, по чар-зілля!
Туман з марою справили весілля,
де я весніла, де –
лем рути цвіт.
22.04.2021
Коли нарциси піднімають голови
Коли нарциси піднімають голови –
повний тягар власної краси –
дощі, мов олово,
крапають їм до пари,
гідно,
сльозами Аллаха.
Та не ранять квіту, бо розбиваються
об досконалі тендітні лиця.
Це довершена мить весни,
вишукана смерть рідкого неба,
мистецтво самознищення.
Навіть Евелін Макхейл не втримується лежати,
заздрісно позирає на чудо зіткнення
клітин і атомів.
Я ж – велике дитя, що грається Всесвітом,
ловлю краплі в польоті,
закручую їм хвости у спіраль
і кладу, не без ніжності,
туди, куди й слід, –
в око Всевишнього.
І кажу, по щоці погладжуючи:
Алла, все ти створив прекрасним!
27.04.2021
Коли розлітаються пелюстки
Клинцями, п'ядями душі чи пелюстки
рівновільно влягаються.
Це отак шмат за шматом земля убирається
в білий саван весни.
Наряджена невіста чекає свого Жениха,
в студеному гробі ночей
промерзлому ґрунту чорні слова рече:
у шпарах очей твоїх
сочисто і тепло,
і вічно у них тече
кров мого Нареченого!
Отче, Отче, сьогодні Його не покинеш,
бо Він – Син Твій.
Та ось я – Твоя дочка,
блідолиця і боязка,
і все мені мало квіту (жадаю!)
на стежці, якою пішала б у Рай,
якби не ревниво від мене вона вела,
бо рівня їй я.
Рівня ж їй? Вкотре звертаю вбік,
краду дорогою квіти, буду вінки сплітати.
Тому й розлітаються білі ці пелюстки.
Отче, Сина Свого покинь
на мить найкоротшу, якщо не на вік.
Поглянь, вже й терновий вінок сплела,
Він бо – мені чоловік!
30.04.2021
Не проглядайся в білім цвіті
Не проглядайся в білім цвіті, моя розтрачена любове!
На цім травневім литім полі ще чутно дзвони янголині.
Коли ж, у строгім їм відвіті, нарциси голови впускають –
лиш тільки вишні у крамолі за спокій завтрашній стоять.
Помежи хмар тендітнотілих, як межи випраного білля,
блукання схоже з божевіллям, чекань очиці – з пелюстками.
При хворих душах, облетілих – не потривож мене довіку,
моя розгублена надіє, мій невловимий щастя мент!
10.05.2021
Замкнуті потоки
І стікає вже
з потічків руки
в тепле черево
перетала кров.
Я лежу, як паль посеред ріки,
жду, коли ж приб'є
нас до берега.
Хвилі котять вчвал і шумлять в мені,
та загата-плоть, хто б її споров?!
Потічки пусті, руки ще пітні,
ще скобочуть їм днища росяні.
А довкіл – весна,
вже сповна важка,
і у нас обох в животах пече.
Ще лиш раз сяйне над недільним днем
й в літа на очах
ми розродимось.
Щойно кров моя зайнялась вогнем,
як пішли дощі – хтось торкнув плече.
Відколовся шмат палі, мов божка, –
відбула весна,
розпадаюсь я.
23.05.2021
Сальвії під вікном
Сальвії під вікном.
Сальвії палахкотять!
Неспокійним сном, неспокійним моїм
розгулює тать.
Я зберу квітки.
Кити рукавів колихаються.
Вітре, вітре, ох, крізь задуху ночі
вже підкрадається!
Повен сад огню.
Спішно рву і рву, вся заквітчана.
Сальвії – зрадниці, сальвії закричать:
отут живе твоя дівчина!
23.05.2021
Єви в саду
І ще там щось про суд і насолоду.
І вибирають дві руки зісподу
доспілі сливи.
Ранок. Стіл в саду.
Русява жінка точить ніж об камінь,
а вітер трусить ледь пожовкле листя,
що пролетить повз рівний тон розмов
й впаде на груди здійняті розхристі,
та залоскоче, шепчучи немов
заклин на близькість леза і біду.
Аж засміється жінка у нестямі.
У іншої, із чорними губами,
короткий подив здмухнувши з лиця,
дух перелесник розкуйовдить коси.
І бісиками зблисне незнадь ця,
мов у очах старі пашіють шрами,
мов падають удосвіта покоси.
І ще там щось про долю і жалі.
І журавлі на південь, журавлі...
І білий хліб, покраяний нагрубо.
І дві вигнанки, Рай
і чорні губи.
24.05.2021
Сірий шум
У сірий шум далекого дощу
кричу своє: мовчи, мовчи, мовчи!
І звірчуй тишу, як газетний лист,
і прикладай отак до язика,
і так у неї думку загортай,
і так креши, мов пальцями об крап,
і так вдихай, отак її вдихай!
Мій сірий шум для тебе – біла біль.
Як молоко тече на грубу сіль –
отак шумить, отак, отак, отак!
І я стегном погойдую у такт.
І хочу встати, і туди піти,
щоб танцювати кожною з клітин,
щоб по мені лилося молоко,
щоб я його спиняла на ходу,
мов білу постіль, слала по землі.
Але чи в мене кроки замалі? –
Де не ступлю, осотана дощем,
там не лунаєш, не лунаєш ти!
І знову шум.
Шум. Шум у мені.
Шуму мені! Шум, уме, ні!
Але ж і затишкам – ні!
Як висохну, розкажіть, чи досі палять вогні
на тій – на його стороні?
28.05.2021
Полотно гвоздик
На велюр гвоздик
у червневу ніч
з віч
котиться, котиться межи гавкіт собачий
(хтось комусь не пробачив, ач!)
плач.
Як велюр гвоздик, пурпуровий крик
у червневу ніч
змовк.
Ніжні доторки до лиця.
І оця твоя, і оця...
Сльози всотував без кінця,
виціловував денний шовк.
Дивна квітиця!
10.06.2021
Дощ над трояндою
І що мені тепер робити, що мені,
аби знайшлися всі заблудлі промені?!
На небі чад, немов забилось в комині
від вічного паління сонних душ.
Не руш троянди в пуп'янках! Не руш,
вона бо ще пробудиться для зриву,
цю жовту лялю, діву тонкобриву,
цей до розлук багатосердний кущ.
Та він понехтує наказами і – в зливу.
Коли б то ще узрів мене щасливу,
як не при заході своєї врешті слави?
Горіння сонних напускає сон.
Не знаю, хто його гасити нас відправив
й чи ревно вчився він цієї справи,
та як Далілі звірився Самсон,
так він розкрив про себе таємницю,
і втратив силу.
Вклав бутон в десницю
й розплющ, шепоче лагідно, розплющ,
немов молитву, наді мною дощ.
А я йому зі сну, мов з димних товщ:
не руш, допоки не розвитий кущ!
14.06.2021
Півонії
Серце – вітер північний, беру в долоні і
заспокоюю: буйне, тихо ти!
Та коли він дарує мені півонії –
я забуваю дихати.
Переспілі суцвіття, складайте голови,
наче вражим мечем відсічені,
бо коли він всипає пелюстям вколо – ви
всі до одної злічені.
У пелюстю вся просторінь. Кущ на повівах
з двох роздійнятих рук – приманкою.
Тож коли він поверне з цих дивних ловів, ах,
буду йому коханкою!
21.06.2021
Бреши про квіти
У пізню ніч між шумовитих злив
слова розлив.
Співцю зі всіх моїх доріг,
змалюй, як сочиться моріг,
як висне в небі златоріг,
що зрідка блисне,
як пахне цвіт, який беріг,
докіль навмисне
його не збила злива ця.
Холодним поглядом митця,
щоб ніч зігріти,
коли подовгу в смутку я –
бреши про квіти!
03.07.2021
Розкажи про квіти мені
Розкажи про квіти мені
у неділю зранку.
Ти виходиш зі сну у яв, відгортаєш важку фіранку,
сонця промінь влучає у кожну натільну ранку,
мов видзьобує сіре пташа на льоту з колосків зернини.
Що осиплеться – перші провини.
Ще не тнуть поміж нас жалі.
Розглядаєш стежки старі.
Заховаєшся в сяйві – тінь з моєї уяви.
Хто ти, постате у вікні?
Розкажи про квіти мені!
04.07.2021
Ожинні ріки
Руки – ожинні ріки; чорні в'юнкі гілляки.
Очі – брудні потьоки. Вірші – кряки.
Звуки. Ще більше звуків! Парками – корки криків –
криво лягають тропи долей стиків!
Шкряби по кірці кроку писком тугої павзи думки,
котра, мов плоті, просить для себе фрази:
разом ми!
Ми – не разом.
09.07.2021
З астільбою у руках
Марю.
Ніч безмісячна. Темінь висічена
під жар.
За вікном астільба пушиться, кришиться
долу чар.
Хто розклав цю ватру? Не варто було, не варто!
Розгорну над нею долоні зім'яту карту.
Сліпить поблиск далеких (подібна їм)
огнищ.
Іскрами випали мітку, де є мій дім!
Орю зором все глибше і глибше наміряну темінь цю.
Я б навпомацки йшла між астільбою світлом його лицю!
Ледь відчутними дотиками квіто́к
вгадую крок.
Чи не сон це?
Та як виріс сад між моїх безсонь?
Хто насіння всипав в свіжі борозни темені та долонь?
Ранок стріне мене, вже ясніє, не вогнища по кутках,
з астільбою у руках.
11.07.2021
Довгі ночі
Бережи його, Боже, для мене пустої й байдужої!
Я давно осягнула всю вірність знецінену, друже мій.
Та якби хоч на день відтягнути прощання час,
що сталося б поміж нас?
Туга.
Туга – це колір твоїх очей.
Світло в них гасне, наче згасаю я.
Перша довгих ночей заслуга –
вільна хвилина оплакати друга.
О мій Боже, якщо не можеш...
Ні, прости мені, – як не хочеш...
Тобто, знаєш, якщо призначив...
Злий одначе!
Небо плаче і я заплачу.
Друга – те, що ніхто не бачить.
Розквітають якісь усе квіти.
Сонце сліпить – черствий романтик.
Люди радять чомусь радіть,
що не думка – суцільний антик.
Так красиво на цьому світі!
Ах, як весело, як натхненно!
Люди, люди і їхні діти...
Люди енно.
Привіт! Ти вдома?
Достеменно:
третя – те, що змагає втома.
17.07.2021
Кущі лаванди
Стужилася за сном, іншу собі обжив.
Хто мені, хто мені наворожив?
Північ. Ґанок.
Завтра поранок
знову за мною питатиме:
де ота дівчина, що не помічена
(всі ви полічені, як одна)
цятинами веснянок?
(лиш не вона)
Руки – атласні стрічки́,
виснуть вздовж тіла слабо.
Сходжу на землю, в сад бездиханний –
біле привиддя чорної нічки.
Рв'яно горять запашні свічки
для неосяяної дочки.
Який ото колір між чорним і болем,
що пальці поволі у нього ввіходять?
То, може, невтішний?
То, може, солоний?
У колір лаванди барвиться, в півтони
застиглий між пальців віск.
Руки – порізаний смужний атлас,
зовсім пошерхнули посеред трав,
адже не може не пестити вас
той, хто для саду вас обирав,
кущі лаванди!
Та відповідь чується пряно і жорстко:
дочко нічниць,
випий но з нами воску!
17.07.2021
Дикі айстри
Лови мій голос!
Не втрачай
мій обрис з поля зору!
Рай там – за обрієм.
Я бачу шлейф його туману,
який от-от вдихнеш.
Біжиш полями
в трав глибінь.
Ще озираєшся за мною,
та не чекаєш бігу вслід.
Не віддаляйся!
Кричу: стривай!
Між дикі айстри шлях лежить,
чагарникові.
Що я ловлю: твої роки,
на шкірі пил, сухе насіння?
Яку змахну відраду з передпліччя
у мряці сліз?
Які чудові літні дні
на двох розділені!
Позаду
альбомні аркуші кружляє вихор.
Ох, зачекай!
На пам'ять фото лиш
твоє
між диких айстр.
19.07.2021
Оберемок золотушника
Чи золотушник вхопився, чи зов'яль, чи дрему сяєво?
Кинусь й впаду босоного, пантрую, лихе вискубую.
Цвіт бо, насіння бо в просторінь! Всюди бо жовте маєво!
Станеться згубою
чи оберемком поляже, чи постіллю обрій вистелить?
Так бо гадаю нешироко, стіснена й зашнурована,
заки себе розневолюю стеблами а чи кистями –
в'язка дарована.
Все бо довкіл золотушником вразиться й перекришиться!
Онде поля мої вже відступилися і понишкнули.
Вивільніть, вивільніть руки! Тільки бо сяєво лишиться
й смирення вишколи.
24.07.2021
Музи мої. Поквіття й сон
Мої музи – поквіття й сон –
помінялися врешті ролями.
Ми просіяні край віко́н,
тож єдина для неї доля ми, –
так шептались ці двоє позаочі уночі,
визначали мій напрямок в світ, від старих – викидали ключі,
дублювали усе одне одного
і витурювали глядачів
до початку вистави.
На сцені актор височів,
чорно-біла фігура, він буде хоч ким захоче –
стеблом шипшини,
серпанком на очі.
Я тремчу.
Я єдина на лавицях, хто відкидає тінь.
Я єдина на лавицях, бачу тепер – єдина!
Я єдина, хто бачить це явно, бачить це, аж допоки
не поцілить ліхтар зі стелі,
мов крикне: тебе – половина!
Ох, на бога, хай виникне ще людина!
І тоді
тихим поступом,
наче зміїним повзком,
кров чи глина зійде від такого чудного поруху,
цей актор прокладе, мов дорогу до лихоліття,
ще одне ночі снище, ще одну віту з квіттям.
Кроки! Кроки! Я чую кроки!
Музи мої – сон і поквіття –
вибрали час, все їм поліття!
Світло чи тьма – обох обманули.
Сон – заквітчався.
Квіти – поснули.
26.07.2021
Кипіння гортензії
Забудь же його, забудь!
Аж раптом – кипить гортензія.
Відчай в тобі? Пустка в тобі? Лють?
Ні, кажу, у мені поезія.
Хай злікує мене поражену!
Хай отямить мене ошелешену!
Погляньте, ведуть наряджену,
любу йому.
Звершено!
Мить довершено – ця гортензія, мов душа моя, заколочена,
та не бавиться, всяко барвиться, бо сама в собі опорочена.
І кипить у цвіт.
І кипить.
Зріжу її!
В глеки розкішні повстромлюю китиці.
Лиш мені глядіти на них!
Ах, який цієї неділі
красивий вінчався жених!
28.07.2021
Ґербери в темряві
Хмари над островом.
Перекотинебиці.
Ми стискаємось, наче ґербери в холодній погребиці.
Та піщані в нас груди, шторми розвівають з-під ребер ці
розжарені зерна, як висохлі корінці
квітів в його руці.
Хмари над островом.
Шторм в волоссі запнувся, жадаючи тільки звільнення.
На солоних губах моїх тріщина – дивне втілення
в плоть стихії.
Затишшя? Покора? Ні,
хай знову панує грім!
Чорні хмари над островом.
З тіла злітають краплі води і крові.
Буря в мені.
Незнайомцю,
випусти з рук ґербери – звільнення в знак любові,
лиш тоді відкриються сонцю.
12.08.2021
Музи мої. Жарінь і хворість
Мої музи – жарінь і хворість –
повертаються, мов до рідної.
Я сиджу у своїм затворі.
Голуб звичне бухтить надворі.
Все б пусте, та гнітить в узорі
на вкривалі відбита гілка.
Сон лягає так мілко-мілко,
що й не вимочу в ньому п'яти.
На столі – сохне листя м'яти.
Раз за разом, усе б зім'яти,
набираю пахуче в жменю.
У кришталь – три стебла ячменю,
поміж них – голубині пера.
Ах, як хороше тут тепера!
Ах, як хора тремтить химера,
мов на волі.
15.08.2021
Дві гарденії для тебе
"Твої улюблені. Гардинні."
Ф.Бакман "Чоловік на ім'я Уве"
"Dos gardenias para ti
Con ellas quiero decir
Te quiero, te adoro, mi vida"
Isolina Carrillo "Dos Gardenias"
Дві гарденії для тебе – білий сум –
у долонях, та без стебел принесу.
Між вітрами прокрадатимусь вночі,
щоб раділа біло в мене на плечі.
Дві гарденії – відрада для очей.
Квітникарка їх зрізала і ачей
так наспівувала в квітах і журбі:
втну й залишу білі пуп'янки собі!
Але я відняв у неї з-під ножа
дві гарденії, що взріли білий жах,
та мерщій монети витрусив з кишень
і побіг, до тебе встигнути б лишень.
Я долав ліхтарні ріки – білий плав,
наражався на сльозу, та не вбирав,
розбивав загати з поглядів чужих
й більма подиву, та кидав лють на них.
Вже лишалось кілька кроків до воріт,
як зачувся застережний шерех віт:
не ступай на поле в світло крижане,
білий приморозок там наздожене!
Аж на мить я завагався, чи нести
білі душі поміж плити і хрести?
Та відчув, як тягне шкіри білий шов –
дві гарденії. Кохана, я прийшов!
01.09.2021
Над помірними поясом падають сливи
Зберігайте тепло!
Метушня над помірним поясом.
Горизонт – бите скло.
Сходить сонце – сліпець за псом.
Ґрунтовими дорогами підтюпцем вітер
настрій тутешній винюхує –
скрухо є!
Так в півницях з полиць чи й з полицями гучно падає
тогорічне повидло – сливове, густе, невкушене.
Так, підживлене зрадами, серце розпушене
вбирає вологу сліз,
сік, що крапає з місця порізу не на язик.
Так виникають зливи.
Настрій в середньому – звик.
Ножиком гріз
серце навскіс.
У помірному поясі падають сливи.
Байдуже (вересень – фаталіст),
що тремтить павутина в росі,
та не врветься, до полудня висхне,
що розсіється в променях сонця те,
що на вересень, начебто, тисне,
що "курли" журавлине графічно лягає в крило...
Цить!
Зберігайте тепло!
03.09.2021
Над горами темно
Терни й терни. Над горами темно.
Поле стерпло в холодних сутінках.
Ким тепер ми, ох, ким тепер ми
одне одному пойменовані?
Пурхи, злети, пориви в звід
серця світу з моєго світу.
Всипте зір на небесні віти!
Вітре, вітре зірвистий, стій!
То птахи у безвидну ніч,
пурх та й пурх, обривають тугу.
Будеш другом.
08.09.2021
Туман. Фантомні болі
Хто це вийшов з-за хат?
Димність, як місце раті.
Палить. Йому б прохати
сонця – легкої страти.
Ноги йому опухлі, ноги йому відтяті,
а й досі болять.
Стане манити в мені дитину солодкою ватою,
себто брехати:
онде пташиний пух на кудлатих деревах.
Не лякайся, це ранішнє мрево!
І якщо ти мене відчула, як власну роз'ятрену ранку, –
бути щасливим примарному ранку!
Тож закладемося на частину з цілого життя,
що коли цей пух не злякається
гарячості зарева
та не злетить, –
так само і ти
станеш сьогодні моєю!
Можеш на пробу у мене ввійти і набрати аж досхочу
манни небесної в пригорщі та кишені,
а можеш залишитись там споглядати, як Божу росу
всотують ноги мої підкоше́ні.
Він бреше, у нього немає ніг!
Тому приймаюся до роботи.
Певно, це звечора призбиралося молоко
дивної стоти.
Та чую: лиш не дої до першої крові
груди цієї висі,
позостав на поживу марі,
най виссе!
Сказав і зморений зліг.
Віти розверглися, бачу брук
до голосу того, що кличе:
дай мені відповідь потиском рук,
як і личить!
Це передсмертні загравання з долею
і відчайдушні спроби відкупитися.
Та хто я – тіло на жертовнику богів?
В моїх руках весь простір і краса, яку не зраджу!
Мов з повних вим'їв золотих корів,
проллється світло на холодний камінь
замісто крові.
А мені –
діждати б до ранкової зорі,
туманній стежці не віддати кроків,
в манливий закуток незважених зароків
не завести б доріг!
09.09.2021
Прикраса гір. Origanum vulgare
По цій стежі проходило багато,
та жоден з них не вмів мене кохати,
чоловіків.
Коли на протязі віків чи то пак з вікон
здувало думку, як записку недочитану,
вона, тим паче в здогаді з печатки,
в собі являла все нові й нові початки,
теоретичні прояви й місця,
забула ж почерк і мету творця,
і так росла у вільному польоті,
як квітка у саду.
По цій стежі між спогадами йду.
Коли вони клялися, що в полоні
моїх очей вабливих ладні вмерти,
та знай питали, що для того треба,
аби віддала серце і права,
казала: тої кількості поклонів,
в яких чолом прийдеться вічність стерти,
і всіх піднесень на руках до неба
не стерпить ваша ніжна голова.
Одного разу у одного з них
в очах, що кольору тернівки, а на смак –
п'янкі меди з origanum vulgare,
зазвичай тон цей називають карим,
та я назвала б каро-золотим,
я розпізнала твердість й разом з тим
таку ласкавість,
що слухала б, і не обридло б, слів
про квітники, що Бог для мене сплів,
про символічність на мені блакитного,
про ступор розуму одвічно ненаситного,
про крісло-гойдалку і ще одне до пари,
про те, як гинуть при мені Ікари,
про спільну старість, пазли наших рук,
про глиб розлук.
Тож врешті випила настоянки терпкої.
Напій пізнання істин, що ж він скоїв?!
Усі омани, магію, мрійливість
розвіяв, як тумани полохливі,
і розлилися враз медові ріки
з-під лівої, з-під правової повіки
повсюдно й просто, начебто з повсюддя
вони й потрапили в зіниці многолюддя.
Ковток найменший, як найвищий час
дізнатися, що ж справді манить нас.
Прикраса гір не вміститься в зіницях
із плоті чоловіка, бо вона
гірка, хоч щира. Нащо їй в'язниця
очей, букетів, вигадок, вина?!
Я, власне, і проріджую привіти,
щоб вздовж стежі її пишніли квіти.
10.09.2021
Daydream. Оберемки айстр
Злітай до мене у осінню вись,
понад пожухлих трав, зчорнілих парків!
На мідні коси вицвіле "колись"
паде розбито попелом з цигарки.
У цьому році знов не відбулись.
Пожовклі арки. Всохле листя. Крук,
як чорна айстра в роті танцівниці.
Вони не ниці, просто мокрий брук
старого міста. Йди мені до рук!
Шляхи не ниці, заклики не ниці.
На литі статуї опала перша тінь –
крихка, хрустка і завше безіменна.
На литі статуї, відомі достеменно
гіркавим списком звершень і борінь,
морозна тінь кладе свої знамена.
Зрізай для мене оберемки айстр
зі щедрих рук, із незміренно ніжних!
Злітає крук, веде у чорний вальс,
у безвік душ і висі бездоріжні,
де ти – мій дім, а осінь – лиш наріжник.
17.09.2021
Коли на горганах ватра
А він мені каже: коли на Горганах ватра
дотліє і зважиться горець зійти додолу –
знесу найбагатших дарунків, яких ти варта.
Та нині лиш вересом встелю тобі стодолу.
А я йому ка́жу: стікають ярами води.
Немов горностаям – усе мені тут домівка!
Чи ти в цих ярах не розгледиш моєї вроди?
Чи вже вівчарю без хустини не люба дівка?
А він мені: леле, та я ж задля вроди тої
прорубую хащі, би темний наш світ всвітила!
Чи білі, чи чорнії п'яти, коби лиш твої!
Усяк зацілую, бо ти – мому серцю мила!
А я йому згорну по тому з очей чуприну,
а в них пломеніє завзято, не скоро згасне.
Над горами сивою птахою зранку злину,
най тішиться голуб до часу коханням щасним.
21.09.2021
Гортаючи час навпаки
Як зготую для тебе листя,
забарилася, то присядь же!
Як без тебе, якою я стала без тебе, глянь!
Ці роки, як на рать, йдуть озброєні абичим,
ноги горять їм,
міддю своєю ранять.
Не ховайся, осінь – твоя пора.
Я без тебе такою стала...
Наллю молока, так личить, – жартую несміло.
Бліда ж яка!
Люба, я так скучала!
А тепер по порядку розповідай,
у що перейшли ці начала?
Ми тоді розійшлися навхрест, я звернула у пролісок,
ти – до ріки,
знай чекала, коли він подасть золотої руки
з того берега.
Так дотягатися вміють лиш мертвих тіні.
Я стояла в пожухлому листі, хвоя скидала голки,
ми з цим лісом були в якомусь чудному сплетінні,
мабуть, схожі думками,
він закрив мене від твого мерехтіння.
Так прощатися легше, гортаючи час навпаки,
збирати сльози зі щік, підтягувати коріння.
А як сотворялись твої молитви?
Мила,
щастя і є однією з тих крихт, що стираєш ребром долоні,
хлібом, який він спожив, доки ти
зазирала в очі йому й співала
вигадки-пісеньки –
вересень кольору мокрих трав, кленові листки…
То скажи вже, яку він обрав?
Він не впізнав нас, каже. Голос, як скрегіт крон.
Очі, як пізні яблука. Лиця впалі.
Сукня на ній знайома, шили її разом.
Погляди – в далі.
Туго збирає коси, вирвала б, та несила,
й знову кидає вітру, нехай терзає.
М'яко дарую усміх. Де ж то тебе носило?
Я нагребла нам листя. Рідна, отут сідай!
22.09.2021
Камінь в річку
І викинеш камінь в річку, – жадаю злету!
А в руки навспак – смерічки, хоч ще неспілі.
І дивишся на потічок, а видиш Лету.
Забуття видиш.
Не надкушені...
Обважнілі
галузки з плодами, а я – порожня, порожня!
Соком груша розколота пирсне, аж серцю липко.
Наче й сама на страту тече, молиться річка: примнож ня!
То й кинеш у неї камінь. Першою кинеш,
най втішиться хлипко.
27.09.2021
Шкатулка
Доки зорі яскраві, скажи,
де ховаєш ключі
від шкатулки з моєю душею?
Сон приблудиться євангелістом,
повен потир забуття принесе.
Що йому обіцятиму того замісто?
Вже втомилися бідно світити окремо.
Чи погаси,
чи повісь цю прикрасу між іншими, як на намистину,
чи загуби її в темному падолисті!
Відпусти!
Він при мені відчиняє шкатулку,
буря здіймається геть шалено,
наче перлівниці ломлять стулку.
Каже: світи, мов Селена!*
Кличе мене: Вселенна!
Ох, вже знаю, що потрапляє в черепашки затомість перлів –
сльози тих, що прийняли душу з рук у руки, таку блискучу!
Він назвав мене провідницею всіх зірок, між прикрас – короною.
Причащаюся сновидіннями, розплачуся за них душею.
01.10.2021
*Селена – богиня Місяця
На чорнобривцях іній
Це варте сліз –
на чорнобривцях
іній.
Дві виноградини, що четвергові дзвони,
скотилися в рукав.
Моя хода – переплетіння ліній
в сухій траві.
Мій голос –
горіхових плодів ловіння у павукову пастку.
Осінній сад кладе свою поразку
на вишитий ще в озимок рушник.
Це варте смутку, що дочасно зник
у чорних візерунках галузок
поміж червоних грон.
Моя рука, що також тут зросла,
знімає листя саду, наче вроки,
вихапує лихе йому з чола,
і павуки
у закутках між пальців
в'ють пісні схрон.
Це варте солі й соку, що земля в собі хоронить,
як в затвердлих материнських грудях.
Дві виноградини,
залишені для тих, хто йде здаля,
зірвуться самочинно, перезрілі,
і як церковні дзвони, викотяться лунко,
зігріті під одежею натільною,
на чорнобривці,
в іній.
14.10.2021
Музи мої. Оперезані волосиною
Серце
О музи мої, оперезані волосиною
з голови мудрого чоловіка, котрий пішов,
з піснею монотонною, надокучливою, осиною
від брови до брови кусаєте,
карбуєте думки шов.
Так, коли серце вже зовсім не має ваги, –
єдиним доказом його існування,
наче відбиток чиєїсь в кров умоченої ноги,
є на міжбрів'ї діаграма мого вагання.
Очі
Я не старію, це просто осінь
ламає гілляччя моїми зусиллями,
бо любить палити вогні.
На березі річки багаття, як ворон, закряче.
А ворон вогнем затріскоче,
та змовкне до ранку конче.
Я люблю ці холодні, самітні, правдиві дні,
в які музи, мов іскри,
злітають до тверді ночі.
Тліють і гірко пахнуть тліючі їхні опаски.
Підпалені феї поезії собою нагадую очі
мудрого чоловіка, котрий пішов.
Слова
З осінньої ласки,
коли слова вже зовсім не мають ваги,
єдиним доказом їхнього існування
є зітхання гілляччя в багатті –
тихі, але ритмічні,
що малюють діаграмою на моєму чолі
глибоку нав'язливу вічність,
наче відбиток чиєїсь ноги,
вимащеної в золі.
17.10.2021
Брунатне перо на смарагдовім полотні
"– Я мріяла про це!
– Померти?
– Бігти!"
З к/ф "Портрет дівчини у вогні"
Ані час,
ані погляди,
ані слова –
ніщо не має ваги,
доки у грудях твоїх
не розвивається всесвіт.
Як хустина, що вислизнула з руки,
як пісня, що кожна – нова,
як інші щорік береги –
простір сенсів.
Біг до обриву.
Біг проти вітру.
Хто ти?
Крапля в палітру.
Брунатне перо на смарагдовім полотні.
Вічність супроти,
тіло – в огні.
Це її поривисті змахи крильми
лопочуть гімни любові:
я – колиска, а ти – дитя!
Підростаєш,
в кружлянні розмотуєшся з полотен.
Світ супроти.
Так довго мріяла тільки про це –
в тілесній змові
відкрити вітру своє лице.
26.10.2021
Талалай
"Небокрай, нам ти нагадай
Про любов нашу, талалай..."
О. Скрипка
Нащо ти
замальовуєш сонце?
В темноті
з твоїх слів не зігрітись!
Підкидай їх до полум’я гніву мого.
Я задовго до правди відкинула жаль.
Ця стежа
приведе до обриву канатних мостів,
перекладини клавішами піаніно
повторюють:
я не хотів, я не хотів, я не хотів...
Тут ліани – рулади, лудани – лади,
листопади – орави споріднених рим,
рододендрон на схилах святої гори –
схильці слова початок до краю
раю.
Все палає.
Тільки сонця нема, тільки мало тепла.
Талалай, талалай, талалай, талала...
Нащо ти?!
27.10.2021
Осіннє річкування
На верб'ї гаїчка.
Чи півперек свічка по ріці займеться сеї ночи,
а чи
виклює ми очи сіра птаха?
Паче до дощу готує вечір
вітер-бич –
шумовище в лозах.
Цить!
Не видно нич,
не стало місяцю моці.
Небесна шуя спить,
тільки у мому оці
мала гаїчка вишпортує цяточки,
як з воску ґніт,
хвостики чортенят,
би на ріку кидалися язички полум'я,
з мене – в світ,
рисками – з цят.
29.10.2021
Музи мої пурпурові
Музи мої –
пурпурові верхів'я далеких посадок,
іконні нахили голови,
нетривкі покривала осіннього інею,
що тануть під натиском черевиків,
намагнічені коси, стрімкі волосини,
що тільки їх і лови,
іскри від стиків
осамітнених душ, наче лопатей Мулен Руж
і випадкової стужі.
Чекають мене щоранку
вздовж напрямку: дім – робота.
Впізнають мене за наприсками квітковими.
На вулиці богомольців стоять оковані
гірляндами,
мовби для ешафота.
Не омину!
І ти, читачу,
шукай цих муз на вулиці свічок,
де й я незмінно ріжу вічність зламаним крилом.
Як відшукаєш – у рукав тобі заплачуть.
Відплатять
мовчанням-злом.
02.11.2021
Передражники на стіні
Розколює мої слова
на страх, на два
ця стіна навпроти.
А тоді – вишпортує, наче ядро горіха,
павзи втіху
тінь на стіні.
Уявися мені, далекий, чужий, забутий,
таким, яким був і бути
продовжуєш за стіною.
Руки її прикрашені хною.
Рукам моїм не збороти, ні,
передражників на стіні.
03.11.2021
Пейзажна лірика
"Один тільки мудрий північний вітер не міг знайти спокій"
З к/ф "Шоколад"
Осінь.
Ранок.
Пейзажна лірика.
З-понад ріки туман.
Дві ялини ялинно свої витинанки витнули.
Шлях шумливо шумить.
Буде вітряно –
розлиття передсвітніх ран.
Жінка в малиновому пальті увійшла у тло.
Кімната.
Вікно.
Поруч вікна – картина.
На картині – вікно і поруч вікна картина,
малинове полотно:
відступ в заобрій ліричної світу частини.
Буде оглушний день, – пророчить кавове дно.
Тиша й тиша стоять.
Фантастичні в східсонці ялини.
07.11.2021
Супровід Nature
Тремтінням струн берези гілочки
скидають ноти, й кожна, нотабене, –
брунатна чирва в кутиках очей:
зверніть увагу, слухачі, на мене!
Триває піцикато вітру. Ніч.
А берег річки відгомін возносить
від хвиль води до хвиль тонких плечей,
в брунатні чирви-родимки. Й не досить,
усе не досить музики душі.
Тремтінням струн розгойдані вірші
дочки стихії та сестри живини.
Камінних берегів колінні згини...
Березові гілки плакучих віч...
Це музика для струнних і челести.
Це шелести натури, вітру жести.
Це – провід стріч.
О кутики очей, стрясайте листя
до голих струн!
28.11.2021
Пробудження
Напрочуд білим видався світанок
опісля чорних снів.
Ширококрила птаха Ніч знялася з місця
так само різко, як з галузки перший сніг
важкою грудою впаде мені до ніг.
По тому –
дерев окістя
обгризе ранковий рух,
оближе подув днів, і наостанок
суха долоня усотає вись розталу
і вичавить в куточках спраглих віч.
Так вчасно виникають тільки зими –
безкровні панни з глеками молік.
Так щасно нині, наче й не обпік
раптовий сніг ще не опалі рими.
Так груднево,
наче повні очі життя.
03.12.2021
Бо пелюстки троянд
Бо пелюстки троянд оцих засушених
мене розбудять шурхотом падіння:
були ми змушені, пробач! Були ми змушені.
В долоню вмістяться примарні володіння,
віконний промінь наскрізь увійде.
Моя любов – повсюдно і ніде.
Моя любов нехай тобі – спасінням,
нехай тобі, любове, сон не рушить!
Були ж бо змушені, авжеж, були ми змушені.
13.01.2022
Квітка кентавра
І мов кентавра квітка – змерхла вись
бліде пелюстя струшує додолу.
Хто на небесній луці, схаменись,
я більше не згромаджу до подолу!
Та перекірно плаче квітом Бог.
Цей босоногий Хлопчик на полівці,
очима збіжний до моїх очей,
ганяє хмари – випасені вівці,
у вічнім літі – божеській домівці.
Жадає мови, приязних еклог.
Та це ж бо сонцем палені, ачей,
Його зіниці вичавили колір,
що вкорінився по предужій волі
на небовиді. Та підніжжя кволі
не втримують таку живу вагу.
Візьми ж, Величний, і мою снагу,
що збіжна нині до квіток збілілих!
Мов сльози втреш – волошок м'якотілих
стрясеш у вічну зиму зледенілих,
аж я знайду їх снігом на снігу.
26.01.2022
Зимовий сад
Вдивлявся в мене цей зимовий сад
так шпичасто і гірко, аж в утробі
згасало сонце. Чи отруйний чад,
чи докір виїдає душу? Пробі,
верніть цвітіння й злагоду назад!
Незрізаних троянд ламкі тіла
впокорено чорніли серед снігу.
Такого фатуму, такого злого збігу
не міг примислити і я би не змогла:
от наче й день, а поміж нами – мла.
От наче й сад, а наче – кладовище.
Все пнеться в небо, щоб від мене вище,
а я ховаю сонце в серці, в снищах.
Між нами – гул, гармидер, шумовище...
Не зблизитися з тим, хто вже найближчий!
Між нами зими, зими і сніги.
Мій сад, що важив доторк до ноги,
мій сад, що йшов негодам навперейми,
мій сад, з яким буйніли між алей ми,
мій сад, приручений, як до коріння віта,
мій сад замерз, бо я чекала літа.
01.02.2022
Стебло безвершника
Кажуть, бур'ян, як врвеш його,
дужчає серцем вглиб.
Але чому ж безвершник той
в домі моєму згиб?
Де йому корінь згублено?
Де йому колір сплив?
Вітер плоди поскубані
дармо не оголив.
Біле стебло безвершника,
як на спогадці шов.
Стежкою бігла верше я,
верше мій страх зійшов.
Зводилось сонце й ниділо.
Спіли розлоги трав.
Висох бур'ян, я виділа,
в мить смеркових заграв.
Думала, – шлях до осені
впоперек перетну,
як по очей розкосині,
як по границі сну.
Думала, – мудрість звершено,
кріпшає корінь в нас.
Дармо! Життя безвершнику
виміряно завчас.
02.02.2022
Клубок крицевий
Не залишай для мене місця,
береговино!
Камінням і піском заповни свій узор.
Закрай пряде багряні ниті звершень і спочинку.
Нехай здіймає легіт їхні доли
так лагідно, як пестила рука
суцвіття кленів.
Ясенелисті
в ясеннім, чистім
дні стояли.
Це мурашина праця – бій ріки,
що пробивє шлях веселкам наскрізь світу.
Це закуток для вигрівання змій –
думок нелюбих.
Не піддавайся різнобарв'ю травня,
доосередньо гнаному теплом.
Клубок крицевий на твоєму серці
зіллється з тлом,
я там його зоставила навмисно,
збережи!
Лиш споглядання не зруйнуй мого.
12.05.2022
Купальниця. Ні, ще не знидів сад
Ні, ще не знидів сад і не зов'яв!
Обабіч снів – купальниця цвіте,
все на прощання жовтим, а проте
я й досі не вернулася у яв,
ще й досі в кулаці тримаю яв.
Скажи мені, у цім багатстві трав
котре стебло тобі найбільш болить?
Сирої ночі в грудях відщемить,
приблуда вітер пісню відшумить
за тим нелюбим, що в собі зірвав.
Бутон купальниці – мої жаскі вуста.
Жаскі слова мої пилком спадають в час,
а він тече під корінь світу й нас.
Так він втече з-під кореня у нас
і світ пустий, і я у нім пуста.
Ні, ще не висох виплаканий сад,
примарний сад вугільнооких снів!
Скажи мені, у цім розмаї вад,
котра в тобі найперше кличе гнів?
Скажи мені! Та сад не відповів.
25.05.2022
Троянди в передгроззі
Поснідай зі мною, бо травень – єдиний гість
цієї альтанки – уквітчаної омани
трояндами жовтими. В чай – з пелюсток роса,
у скроні – поранішній протяг і трохи пилу.
Скажи мені, любий, хіба ж не жива краса?!
Поснідай зі мною, коханий, смачним вином
і цим недопеченим хлібом чужої рани!
Посушним був травень і злочину доказ дам.
А ти на ці свідчення дай мені, милий, силу!
Спадають бутони зважнілі то тут, то там.
То тут, то ген там розлітається душна вість,
травневого стогону супровід, гул падіння
троянд в передгроззя. Під цим мовчазним вікном
востаннє будь рідним, востаннє пускай коріння
і снідай зі мною так мирно, мов ще не раз...
27.05.2022
Енотери нектар
І не збагнути ще по хлипах –
це жовта річка Енотера.
Ще ніч розлога, наче липа,
ще ніч духмяна, наче липа,
та відцвітає, наче липа,
моя невицукрена ніч.
У жовту річку Енотера
ступаю, як на шлях Молочний.
Згубився знак її початку,
згубився знак її кінця.
Чи чути рух? А вчин дивочний
являє квіткова манера
і підсолоджує потоки
нічному медозборцю встріч?
Моя стопа кладе печатку –
отут закінчується ера
пахучих липоцвітних змроків,
їх осяває квіта ця!
24.06.2022
Задума. Але ж оцей лілійник
Але ж оцей лілійник, Господи, так горить,
що і дощі липневі не зважуються згори
спустити в силі струменя правду свою і злість!
Але ж горить питанням, а хто йому відповість?
Допоки літо сохне вишнями на гіллі –
Ти розважатимеш думку, Господи, про жалі
над тим лілійниковим кущем у моїм саду,
що догорить питанням, чи з вишнями опаду
і я?
10.07.2022
Музи мої. Хмариння душ
Мої музи – хмариння душ –
білі вівці,
я їх пастушу.
Музи мої, поназбирувані на грозу
остуджені долею душі,
допоки, сирі, бідуватимете наді мною
в тісноті небесній?
І в мороці власного черева
виявите мого заклинання просвіт.
І в молоці землі-матері
викриєте криваві
пасма мого гукання.
І смерть за подолок хапатимете,
а не втримаєте,
бо в кулаці вам зостанеться
клапоть мого жадання.
Я – поле сухе, ніщо у мені не родить,
відколи покинули плакати, душі, мені на груди.
Ох, жалуйтеся, не мовчіть!
Я не виділа власних сліз.
О жалісливі, не вчіться
бути в собі твердими!
Серпень. Вечір. Над полем гримне.
Стерпли плечі. Творіння зимне,
Боже, Боже, натхнув навіщо
жити мертвим, писати віще,
муз вичавлювати бездушно?..
Серпень. Згущується. Задушно.
04.08.2022
Інші люди. Але іноді
А жовта троянда, що у вересні тільки лиш випустила пуп'янки,
нагадує: ти, може, і станеш ґрунтом, та життя, як таке, продовжиться
під гігантським сонцем, що володіє незбагненною силою,
і навіть тобі нахабно тисне на чоло важкою долонею.
Пробудися! Пробудися! Пробудися до цвітіння!
Гамір ранкової вулиці тому підтвердженням,
життя зцілить тебе непомітно ще і цього N-ного разу.
Ще N разів ти прочиниш вікно, щоб впустити у серце протяг,
та затулятимеш груди шарами
домашнього одягу, улюбленого, заношеного,
аж доки не отямишся відігріта, – часу менше, ніж кави в горнятку.
Пора! Пора! Пора виконати, що мусиш!
Розуміння "я мушу" – найкраще, за що коли-небудь хапалася.
Воно так подібне на тебе, ви зі спільного виросли кореня.
Ви – його розгалуження, ви зарилися глибоко в землю,
у підвалини її сотворіння.
Ви тверді та опористі, хай всі інші на вас схиляються,
доки соки землі підтікають по-краплі вверх.
Але іноді квіти... Іноді жовті пуп'янки...
Але іноді ґрунт... Але іноді всі опори...
Але іноді ти така ненапоєна і така ненасичена ясністю,
що випрошуєш, аби поселили у грудях тебе
інші люди,
щоб окутали світлом, як сонце окутує просторінь,
вигріває усю оцю просторінь.
Та в чужому нутрі, коли затишно,
забуваєш роззутися.
Та в чужому нутрі, коли спека,
оголюєшся необачно.
Прихистять ненадовго, довго і ти не подужаєш,
бо тверда, наче корінь, неодмінно прошиєш їм груди,
щоб вділити від себе добра цьому світлому вересню,
щоб у вересні встигнути ще раз
з трояндами зацвісти.
07.09.2022
Коли запалає азалія
Лиш як зима відступить скраю,
між виноградником в саду
твій цвіт уперше привітаю,
якщо упору добреду,
моя азаліє вогниста,
моя пробудо поміж снів,
по душних землях падолисту
під подих-пал твоїх огнів.
Моя тендітна насолодо!
Моя кривава квіто сліз!
Лишень тоді поземну вроду
зітну, щоб уплести до кіс.
08.09.2022
В жмені твоїй кизил
Улюблена, кажеш, ця вітряна, до грози.
Зриваєш і ділишся – в жмені твоїй кизил.
І терпне неспокій, губить свою вагу.
І терпко цілує губ нечітку дугу
утілений час у розкушену навпіл мить.
Смієшся, відьмуєш, і котяться, мов гримить,
за пазуху – тяма і ягоди, і слова:
подібна до тебе, улюблена – грозова.
15.09.2022
Я. Перероджений з мене
Прийдеш у сні,
а ім'я тобі невідоме,
лиш темні коси падають на плече.
Віддалі – навісні.
Відстань моєї втоми –
дотягнутися всилу. Матиму, що запече,
аж замнеться від болю літера
в...
огня́ний!
Обернешся – безликий, незнаний.
Ох! Розчахнутих пальців на склі відбитки.
Розпач крізь темінь видко.
Стогони втілені в літеру – а-а...
Призираюся дужче, чи вже за вікном
в'яне осіння трава?
Досі безмовно.
Травам одвіку бракує слів, хоч наяву, хоч у снах.
Лиш тиша снує своє в'їдливе: си...
Господи, же єси,
накажи, хай сичання це птахом ізвідси злине!
Сміх.
Я птахам є накажчиця вправна, вичекаю і враз
м'якоть думок язик підіб'є, наче пухкі перини:
лин... лин... лин...
Пошкодує найм'якшого знаку, бо між пір'я забракне слини.
Оклик за ним стояв:
тишо, линь!
І до постаті темної: як тобі на ім'я?
Перероджений з мене озветься: Я!
09.10.2022
Чужої музи
Скажи, чого тобі забракло до повних вигинів пітьми?
Чужої музи ймення світить у поєднанні літер чужо.
А вітер на кленовім листі приб'ється до таких, як ми,
і жовтим кольором окреслить ту ціль, що досягти не здужав,
як думка – слова, гріз – громи, а істину – такі, як ми.
Не досягай мене мовчанням, ані красою недомов!
Та й віршів завитке звучання для мене вгадливої – смішка.
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов...
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов
на будню зачмелену постать по моді скроєна маніжка.
Скажи, чого тобі забракло між забавляннями людьми?
11.10.2022
По видних слідах любові
Євгенії Ісаєвій
Як скоїться осип крапель в раптовості сонцесходу
на інші холодні краплі, що злиються воєдино
у густопологих травах і сяйно на них спочинуть
в очікуванні кончини своєго земного циклу,
щоб знову піднятись в хмари, поближчати до світила,
де важко-синявим цвітом всміхатимуться про втрату,
тоді вона вийде з хати
зі сонмищами в волоссі, з сонятами між осуги,
в пилинках злітної смаги і випарах вогневиці
слабих осоружних видив своєї нічної суті,
по видних слідах тієї, що завше блукає поруч,
немовбито вбита Мері, гірка, о гірка отруто,
невинно убита Мері, що танеш у павутинні,
танцюєш босоніж в росах, у рюшах уся, у русі
прекрасна і безконечна в колінних танку повторах,
на просвіт тонка потворо,
спіймати тебе несила, пливка рюсуймон світанку,
та тільки не тій, що вийде на лови зі слова глеком,
бо ти їй – дитя і мати, надушна всякчас одежа,
бджола в привідкритім роті й нектарник на язикови,
прохід поміж двох дзеркал ти і та, що в обох відбита,
і цівка на запітнілих очах, на які подише,
стирає ребром долоні, мов жахи з голівки доні,
великим і безіменним по-краплі вкладає в глеки,
любове, тебе – далеку,
любове, тебе – найближчу, спросоння і в кожнім часі,
гарячу твою натуру на студінь своєї вдачі,
аж родяться конденсатом нові та новіші води,
й шляхетним узором вроди втікають за горизонт.
18.10.2022
Мері – з давньоєвр. "гірка"
Рюсуймон – хвиляста лінія, з япон. "вода, що втікає"
Євгенія – з грец. "шляхетна”
Як таємниця на вершині світу
Як таємниця на вершині світу –
заманлива, виблискує віки,
так ти, о перецвіла дивоквіто,
сама не втрапиш раптом до руки
ані мені, що і в зачаруванні
скупа в словах до тонкості стебла,
ані отим, що, як вітри поранні,
багатомовні, доки глушить мла
тривожну пісню кореня в землі
про те, що дні надземному – малі.
Все має сенс, коли його вкладають
прилюдно й тайно у міцний кулак.
Але тебе, о вихіднице з раю,
але тебе, о запоруко раю,
але тебе, о забороно раю
прилюдно й тайно відбирали так,
що розгинали, аж ламали пальці
поранені тобою ж бо зухвальці.
Нехай сама не втрапиш до волосся
прикрасою розкішною мені,
та знаю, що наврочене збулося,
і лячно, що накликане – ще ні.
І лячно, лячно, лячно так мені
отим вітрам ставати суголоссям.
Я вчинена подібною до тебе,
бо навпіл маю меду й гіркоти,
та що це з болем цідиться з-під ребер,
якщо відомо, що безсмертна ти,
як таємниця на вершині світу?
Даруй мені це сяйво, дивоквіто!
08.11.2022
В багряному перецвітті
Споглядаю, як падає осінь, мов темний янгол,
у густі хризантеми на мокре туманне ложе.
І несу йому правду на ножицях і мотуззі,
і даю йому право – зрізати або ж в'язати.
Тільки в цей листопад все таке ж, як бувало перше –
нетривке й ненагострене вимовленим бажанням.
Ми удвох перед свідками – схожі, занадто схожі.
Поміж нас тільки вибір, мов камінь посеред саду.
Як назвати тебе, незнайомий, що впав додолу?
Чиїм іменем вляжуться стебла, зогнилі вкупі?
Я шукала відраду в багряному перецвітті.
Я знайшла в твоїй втомі полегшу своєї втоми.
Все повториться знову не раз і не два, допоки
відчуваємо тіло – вагою, життя – тяжінням.
Ми безцінні, мій янголе, в миті оцій красою!
Ми знецінені в пошуках цінності власних митей!
Простягаю тобі, а здається, що власній долі,
хризантеми нам свідками, ножиці та мотуззя.
Все просте, як туман, що ховає невинні крила.
Все пусте, як вагання: чи різати, чи в'язати?
13.11.2022
Мої музи. Павутина в інеї
Паморозопоезія!
Павутина в інеї.
Ось відбиток на лезі я
по піковій лінії.
Не розтікаюся –
каюся!
Не налякаюся –
каюся!
Та відлякаю інших –
каюся в цім найбільше!
Крапля вчинку на глянці часу
так маснисто плямує пам'ять!
Ми стікаємо до початків,
обважнілі одні у одних.
Хтось великий згорнув рукою
запітнілого скла сувої,
там записані ми з тобою
рискавинням густої хвої.
Ми – ліси водяного царства.
Ми – уява по льоду майстра.
Ми стікаємо, не діждавшись
ввіковічнення наших сутей.
Запиши мене нині болем
пучок пальців на мерзлім склищі.
Прочитай мене завтра горем
в калабані на підвіконні.
Та чи знаєш, що й досі
страх перед смертю не має лиця?
Страх – пісня моя оця!
Нею боюся.
Мої музи – перестороги –
припадають, наче до Господа,
до чужої душі порогу,
до порогу чужих думок.
Кволе слово під ноги стелиться,
та чи гостю, а чи хазяїну?
Благодатна гряде хурделиця,
замете його, замете!
29.11.2022
Моєї музи, моєго сміху
Моєї музи,
моєго сміху
ця синя квіта, що на потіху
моєго смутку,
моєї втоми.
Бо де ж я вдома, коли ж я вдома?
Моєї муки,
мого чекання
ця дивна стріча, що не остання,
оте знайомство,
оті обійми.
Лиш синя квіта тепер зосталась.
Я не чекаю!
Я зачекалась!
Тоненька квіта на деревищі.
Ім'я їй стерто.
Ім'я їй – Гарна.
Ім'я їй вснуло під шаром лаку,
як вснули в книгах
минулі війни.
Гладка поверхня дає ознаку,
що все на пам'ять,
усе – лиш пам'ять –
квітковий обрис помежи тріщин
моєї музи,
моєго сміху.
04.04.2023
Ніхто для неї не пише віршів
Коли проходиш, від муз не гірша,
мене торкаючися зумисно
заскленим поглядом і парфюмом,
котрі завчасно приберегла –
я холодію: о слово, вціль же!
Ніхто для неї не пише віршів!
Цей ранок зникне на роздоріжжі,
а з ним – і тайна її чола.
Лілові віти твоєго тіла
не годен й злегка схитнути вітер.
Ти ходиш прямо, як ходять діти
за покаранням до матерів.
І тільки пасмо волосся видасть
живий непослух, з плеча упавши.
Вона вглядається в стрічних завше, –
вже інше пасмо шепне за вухом.
Вона проходить, натхнення, дмухай!
Виразність зустрічі, змогу вітру
пролий в лілову її палітру,
на незворушність сутулих пліч!
Бо не суперниця й не коханка,
та сипле потай ріллею ранку
насіння думки, що йде початком
на небайдужості урожай.
Бо і не подруга, й не сестриця,
але взаємно відкриті лиця
вбирають риси і дещо згірше –
ніхто для неї не пише віршів!
03.05.2023
Тінь дерева
"Нав'язливі думки такі ж невідступні й обридливі, як невиліковні недуги"
Гі де Мопассан "Сильна мов смерть"
Мов паморозь на полотні світанку –
заледве видна, але ж студить як! –
так перша іскра тями при пробудженні
спадає в груди й холодом горить.
О небеса терплячі, дайте мить,
в якій забудуся!
О небеса, не дайте миті сумніву,
що їй звання і перше, і тепер,
і аж повіки – моя любов, не згублена
у безліку страхів, які рощу.
Заледве видне дерево у сутінках.
Заледве видні завчені стежки,
якими йшла бездумню, відречена
душа душі, аж сталася старечою,
та видивлялась провідної, спільної
зорі, щоб загадати миті вільної,
і в ній згоріти спільно і навік.
Я чула голос: кожному по парі!
Один, важкий як попіл, чоловік
тебе спізнає, та раніш – забуде.
Як паморозь, виднітиме заледве
святе непізнане і пізнане обманне.
А ти злови хоч дрібку і у груди
собі втирай, і попіл стане плямою
підшкірною, урослою, і пустить
початки в серце, там і бережи,
аж доки не займуть собою ціло
твоє слабе, на тінь подібне тіло.
Тінь дерева з'являється по сутінках.
А я й не уявлялася собі
пліч-о-пліч з смертю. Так буває з тими,
хто сам прикличе, сам і віджене.
Ще змалечку тебе в собі ростила,
та шлях лишень один душа подужає.
Вагомий мій, обтяжливий мій друже!
Ти сильний, наче смерть, сміливий, наче
дитя, що йде навпомацки у темряві.
Твій шлях – моя найважча давня ноша,
зіходжу з нього намертво заплющившись,
бо так задумав Бог, щоб двоє з попелу
довіку йшли не спільно, а однаково.
Між деревом і тінню – коренище.
А я від кореня здіймаюсь вище й вище,
а ти від кореня все далі й далі стелишся.
На білім полі звихрилась хурделиця.
На білім аркуші слова спіймали мить.
Так перша іскра тями при пробудженні
щодень нестерпно прошиває груди
і холодом горить.
Осінь 2022 - літо 2023
Насіниною пізніх гвоздики
І зникає у темному закутку
насіниною пізніх гвоздик
неоспіване в віршах.
Сонце слідує завчено, байдуже, понад ким.
Розкажи мені, темряво, днесь про метеликів
під колесами автомобілів.
Спогад райдужно
оживляє ті крильця,
при котрих би заплакати нам про усе,
що не варте сліз.
Зупинити б на мить лишень вічність, що прагне згоріти
у яскравому світлі втоми!
Може, вечір приходить для віддиху Божих сил?
Може, сутінь – це плащ, у якому ховають обличчя
слухачі молитов?
Скільки віршів зітру недописаних
зі сльотавих їхніх зіниць
під зневажливим поглядом власного дому?
Насінинами пізніх гвоздик відбирають у мене любов,
з язика – пустовій переспілого слова.
Пустоцвітом минулих надій милуватися вчать.
Я букети ці вклала у вази, щоб згубитися поміж них
насіниною зрізаних квітів.
18.08.2023
ID:
1029421
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.12.2024 17:10:51
© дата внесення змiн: 27.12.2024 18:22:17
автор: Гриць Янківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
