Рейчел Свірськи Коли б ти динозавром був, коханий мій
Премія Г'юґо у категорії «Найкраща коротка повість» (Hugo Award for Best Short Story) 2014 р.
Коли б ти динозавром був, коханий мій, ти б був Т-рексом. Ти б був малим, всього п’ять футів десять дюймів, такого ж зросту, як був людиною. Ти б мав крихкий скелет, і ти ступав би обережно й делікатно, наскільки дозволяють масивні пазурі. Ти б зиркав насторожено з-під кістяних надбрівних дуг.
Коли б ти динозавром був, коханий мій, я б найнялася в зоопарк, щоб віддавати весь свій час тобі. Давала б я тобі курей ще теплих і кіз живих. Я б милувалася, як на твоїх зубах виблискувала свіжа кров. Зробила б я у тебе в клітці на долівці серед багна свою постіль на листяній підстилці. Коли б тобі не спалося, для тебе я співала б колискову.
Коли б для тебе я співала колискову, то швидко б я почула, що ти підспівуєш мені. Співав би ти своїм низьким тремтливим голосом зі мною в лад в конрапунктурі дивній. Коли б ти думав, що я сплю, ти б плакав серед ночі, співаючи пісні про нерозділене кохання.
Коли б оспівував ти нерозділене кохання, я б влаштувала на Бродвей турне для тебе. Прийшли б ми на Бродвей. Стояв би ти на сцені, в настил ввігнавши кігті. Від красоти твоїх пісень журливих ридала б публіка.
Коли б ридала публіка від красоти твоїх пісень журливих, вона б зібрала кошти, щоб відшукати спосіб відродити загиблі види. Текли б рікою гроші до наукових установ. Біологам направити назад вдалося б еволюцію курей, аж доки не дісталися б до щелеп із зубами. Палеонтологи зуміли б відшукати у скам'янілостях слід колагену. Генетики змогли б з нуля сконструювати динозавра, відкривши, що послідовність в коді ДНК говорить про істоту все, від розміру її зіниць, до здатності радіти сходу сонця. Вінцем роботи стало б створення подруги для тебе.
Коли б вони створили подругу для тебе, я б стала свідком вашого весілля. Я б розглядала знічено смарагдовий шифон, який мені здавався б жовтим, коли я чула ваші клятви. Я, звісно, ревнувала б і журилася, бо я сама хотіла одружитися з тобою. І все ж я б розуміла, буде краще, щоб одружився ти з таким створінням, як сам, що в вас подібні тіло, кістки і генетичний код. Дивилася б, як ви удвох йдете до вівтаря, і я б хотіла для вас зробити більше, ніж тепер. Наповнювало б душу світло, бо знала б я, що ти і я створили в світі щось нове, і в той же час щось давнє відродили. Я брала в борг хоча б тому, що своє щастя віддавала. Все, що мені було б потрібне, це щось блакитне.
Коли б мені було потрібне щось блакитне, то я б побігла через церкву, підборами постукуючи в мармур, дісталася б до вази на першій лаві. Взяла б у ній гортензію з небесним відтінком, притиснула б її до свого серця, і стрепенулося б воно, як квітка. Я б розцвіла. Із мого щастя пелюстки були б, смарагдовий шифон став листям. Блідим стеблом би стали мої ноги, тоненьким пестиком – моє волосся. Збирали б бджоли чарівний нектар із мого горла.
Я б здивувала все зібрання біологів, палеонтологів, генетиків і журналістів, роззяв, фанатів музики, всіх цих людей, яких ознаки динозавра, клонованого за спіраллю зі скам'янілостей, збивають з пантелику. Запевнять науковці, що ти у вигаданому світі жив, у світі магії, де все можливо.
Коли б жили ми в світі магії, де все можливо, коханий мій, ти був би динозавром. Ти був би сильним і відважним, але і лагідним також. Всіх ворогів своїх жахав би залюбки своїми кігтями й зубами. В той час, як будучи людиною – вразливою, привітною – ти мусив покладатися на розум і привабливість.
Т-рекс, навіть маленький, ніколи не стане битися з п’ятьма шаленими чоловіками, просякнутими люттю й джином. Т-рексу досить вищирити зуби, й вони сховаються. Вони залізуть під столи, а не візьмуться їх перекидати знову. Вони не б’ють тебе киями, не кличуть гомик, тюрбанник, трансвестит, тюхтій, латинос, усі епітети, що вигадані ними, чи має це відношення до тебе, чи ні, викрикують, викрикують, а ти сповзаєш у калюжу своєї крові.
Коли б ти динозавром був, коханий мій, я б запахи таких чоловіків тебе навчила впізнавати. Я б привела тебе до них безшумно, о, дуже тихо. І все ж вони помітили б тебе. Вони б втікали. У тебе ніздрі роздувалися б, неначе ти вдихаєш ніч, ти б кинувся на них раптово, як хижак. Я б милувалася, як ти з них зціджуєш червоні ріки, як блискавично розкидаєш їх, як топчеш речі – і я б сміялася, сміялася, сміялася.
Коли б я все сміялася, сміялася, сміялася, то зрештою б відчула, що я винна. Я б поклялася, що ніколи більше так не робитиму. Відводила б я погляд від газет, в яких чоловіків на фотографіях оплакують їх сироти і вдови, так і вони повинні відвертатись від газет, в яких моє облаччя. Бо журналістам полюбилося моє обличчя, обличчя нареченої палеонтолога, з її напівспланованим весіллям, яка замовила гортензії в букетах й весільне плаття з смарагдового шифону. Тієї нареченої палеонтолога, яка чергує біля узголів'я чоловіка, який, можливо, не прокинеться ніколи.
Коли б ти динозавром був, коханий мій, то нас ніхто не зміг би вбити, якщо тебе ніхто не здатен вбити, то і мене ніхто не вб’є. І я б цвіла, як найгарніша квітка. Я б радісно тягнулася до сонця. Я б вірила віднині і довіку, що твої пазури і зуби зуміють захистити від київ, натертих крейдою, від медсестер у капцях зношених, від лікарняних коридорів, від завмирань мого розбитого серця.
Rachel Swirsky If You Were A Dinosaur, My Love
If you were a dinosaur, my love, then you would be a T-Rex. You’d be a
small one, only five feet, ten inches, the same height as human-you. You’d
be fragile-boned and you’d walk with as delicate and polite a gait as you
could manage on massive talons. Your eyes would gaze gently from beneath
your bony brow-ridge.
If you were a T-Rex, then I would become a zookeeper so that I could spend
all my time with you. I’d bring you raw chickens and live goats. I’d watch
the gore shining on your teeth. I’d make my bed on the floor of your cage,
in the moist dirt, cushioned by leaves. When you couldn’t sleep, I’d sing
you lullabies.
If I sang you lullabies, I’d soon notice how quickly you picked up music.
You’d harmonize with me, your rough, vibrating voice a strange
counterpoint to mine. When you thought I was asleep, you’d cry unrequited
love songs into the night.
If you sang unrequited love songs, I’d take you on tour. We’d go to
Broadway. You’d stand onstage, talons digging into the floorboards.
Audiences would weep at the melancholic beauty of your singing.
If audiences wept at the melancholic beauty of your singing, they’d rally
to fund new research into reviving extinct species. Money would flood into
scientific institutions. Biologists would reverse engineer chickens until
they could discover how to give them jaws with teeth. Paleontologists
would mine ancient fossils for traces of collagen. Geneticists would
figure out how to build a dinosaur from nothing by discovering exactly
what DNA sequences code everything about a creature, from the size of its
pupils to what enables a brain to contemplate a sunset. They’d work until
they’d built you a mate.
If they built you a mate, I’d stand as the best woman at your wedding. I’d
watch awkwardly in green chiffon that made me look sallow, as I listened
to your vows. I’d be jealous, of course, and also sad, because I want to
marry you. Still, I’d know that it was for the best that you marry another
creature like yourself, one that shares your body and bone and genetic
template. I’d stare at the two of you standing together by the altar and
I’d love you even more than I do now. My soul would feel light because I’d
know that you and I had made something new in the world and at the same
time revived something very old. I would be borrowed, too, because I’d be
borrowing your happiness. All I’d need would be something blue.
If all I needed was something blue, I’d run across the church, heels
clicking on the marble, until I reached a vase by the front pew. I’d pull
out a hydrangea the shade of the sky and press it against my heart and my
heart would beat like a flower. I’d bloom. My happiness would become
petals. Green chiffon would turn into leaves. My legs would be pale stems,
my hair delicate pistils. From my throat, bees would drink exotic nectars.
I would astonish everyone assembled, the biologists and the
paleontologists and the geneticists, the reporters and the rubberneckers
and the music aficionados, all those people who—deceived by the
helix-and-fossil trappings of cloned dinosaurs– believed that they lived
in a science fictional world when really they lived in a world of magic
where anything was possible.
If we lived in a world of magic where anything was possible, then you
would be a dinosaur, my love. You’d be a creature of courage and strength
but also gentleness. Your claws and fangs would intimidate your foes
effortlessly. Whereas you—fragile, lovely, human you—must rely on wits and
charm.
A T-Rex, even a small one, would never have to stand against five
blustering men soaked in gin and malice. A T-Rex would bare its fangs and
they would cower. They’d hide beneath the tables instead of knocking them
over. They’d grasp each other for comfort instead of seizing the pool cues
with which they beat you, calling you a fag, a towel-head, a shemale, a
sissy, a spic, every epithet they could think of, regardless of whether it
had anything to do with you or not, shouting and shouting as you slid to
the floor in the slick of your own blood.
If you were a dinosaur, my love, I’d teach you the scents of those men.
I’d lead you to them quietly, oh so quietly. Still, they would see you.
They’d run. Your nostrils would flare as you inhaled the night and then,
with the suddenness of a predator, you’d strike. I’d watch as you decanted
their lives—the flood of red; the spill of glistening, coiled things—and
I’d laugh, laugh, laugh.
If I laughed, laughed, laughed, I’d eventually feel guilty. I’d promise
never to do something like that again. I’d avert my eyes from the
newspapers when they showed photographs of the men’s tearful widows and
fatherless children, just as they must avert their eyes from the
newspapers that show my face. How reporters adore my face, the face of the
paleontologist’s fiancée with her half-planned wedding, bouquets of
hydrangeas already ordered, green chiffon bridesmaid dresses already
picked out. The paleontologist’s fiancée who waits by the bedside of
a man who will probably never wake.
If you were a dinosaur, my love, then nothing could break you, and if
nothing could break you, then nothing could break me. I would bloom into
the most beautiful flower. I would stretch joyfully toward the sun. I’d
trust in your teeth and talons to keep you/me/us safe now and forever from
the scratch of chalk on pool cues, and the scuff of the nurses’ shoes in
the hospital corridor, and the stuttering of my broken heart.
Зоя, у Вас краще вийшло ніж у Rachel Swirsky
у неї немає навіть крихти того грецького речитативу і поезису
який з'явився у Вашому перекладі
у мене є Швейк Гашека на чеській, але він вдвічі не такий геніальний як переклад Масляка на українську
чому до обговорення Вашого перекладу приплітаю Швейка, бо це вперше коли я читав відому всім річ в оригіналі і це було гірше ніж переклад, не вистачало фонтануючого драйву і харизма була якась чопорна
Rachel Swirsky запорола хороший початок тим, що ка́та́рсис в цій її історії — не моральне очищення, не піднесення душі через мистецтво, а розвінчання мрій і повернення до суворої реальності і старечої безнадії. Фокусник в кінці перфомансу не має показувати як фокус фунциклює. Жаль. Градієнт величного оспівування величі спасителя Ті-Рекса (краще так писати ніж Т-рекс, бо простий українець не читає просто "Т" як "Ті") до кінця Hugo Award for Best Short Story спадає до потертих капців у госпітальному коридорі.
Дякую на добрім слові. Дуже хотіла купити Швейка в українському перекладі, виставленого у вітрині газетного кіоску на автостанції в Каховці. Кілька разів приїздила до нього, але кіоск завжди був зачинений. Не збулося.
Вам вистачило знання англійської, щоб відчути слабкість оригіналу Рейчел Свірськи. Я ж його проспівала на свій лад і кинулася шукати в інеті інші шедеври Rachel Swirsky, очікуючи таких же пронизливих, оголених почуттів, якими переповнений цей твір. Знайшла кілька непоетичних поезій і твір з премією Nebula Award for Best Novella 2011 "Леді, яка зірвала червоні квіти під вікном Королеви" (The Lady Who Plucked Red Flowers beneath the Queen’s Window). Плюватися почала приблизно з п'ятої сторінки, але з послідовністю і наполегливістю крокодила переклала до кінця, сторінку за сторінкою. Відтоді маю велику відразу до жіночого фентезі. Але ж який інтригуючий початок!
Моя історія мала закінчитися в день, коли я померла. Натомість з цього почалося.
Сонце било мене в спину, коли я їхала через гори, за якими воно спочиває. Мій кінь перестукувався копитами з ослом, який біг у нашій тіні. Карлик королеви Киян повернув у мій бік голову, піт змивав червоно-синю захисну фарбу з його потворного чола.
„Чи не могли б... ми... зупинитися?” Він задихався.
Сонячне світло багряно вигравало на крутій вапняковій скелі. Поривчастий східний вітер приніс з собою запах гірських квітів. Я вказала на місцину, де дві великі брили нависли над смужкою викиду породи.
„Там”, - сказала я, і пришпорила свого коня, перш ніж Киян спромігся відповісти. Він крякнув і вилаяв свого осла за відставання.
Я зневажала Кияна, а він ненавидів мене. Але королева Рейнех наказала нам разом відправитися у розвідку, і ми скорилися з любові до неї і до землі Квітучих Пагорбів.
рівно з тим градусом пафосності вийшло який чекає фанатська спільнота разом з королевою Рейнех
щодо Швейка, то тільки цей переклад (1958 року) заслуговує на увагу: Найвідоміша праця Степана Масляка — переклад з чеської роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка»
щодо Rachel Swirsky - це епігон, у Артюра Рембо є діалог зі своїм серцем, він з різних сторін пробує і так і так вивести його на діалог, а воно все мовчить, кожна нова спроба закінчується фразою: "Мовчить моє серце". А в кінці Артюр Рембо питається куди б воно хотіло поїхати, і тут серце голосно вибухає криком:"Куди завгодно, лише подалі від цього мерзенного світу!!!"
Я бачив в небі острови й архіпелаги,
Зірки в шалене небо кликали живих!
В бездонну ніч приспиш чи понесеш, наснаго,
У майбуття мільйоном птахів золотих?
Було багато сліз, бо очманіли зорі,
Жахливим місяць був, а сонце вдень гірке.
Коханням вражений, я захмелів від горя.
Мій киль згорів! Я йшов на дно морське!
Над всі моря мене в Європу вабить
Калюжа темна, в сутінках, в журбі
Дитя навпочіпки, його легкий кораблик
Летить метеликом травневим по воді.
Раніше не чув. Біографії не знайшов. З коментарів зрозумів, що якщо цього автора і читати, то лише у вашому перекладі... 
