І просить вирізьбити з дерева її.
Із липи, із черешні, із живиці.
Щоб як сестра – вербі й дубку зовиця,
Щоб замість пульсу – трепет солов’їв.
Та відчувати: ще серед своїх.
Душа ізнов, як завше, озоветься,
Бо, може, це останнє, що дається.
Бо дерево й земля – межа й поріг.
Хто ж здогадається, чим задобрити вічність?
Як пережить трагічне і комічне
І не набратись бліх і реп’яхів?
Ти біг до світу, справдитись хотів –
Душі ж твій «успіх» гірший нагаїв!
То ж просить голосу на луки і гаї…
