Що за дивне у нас місто?
Я його люблю, звичайно.
Все навкруги майже чисто.
Поливають тут охайно.
Рано – вранці на роботу
Я збираюсь, поспішаю.
Це, звичайно, не в суботу,
До зупинки прибігаю.
Я «не довго» там чекаю,
Десь, приблизно, дві годинки.
Зрозуміло, замерзаю
І рахую вже хвилинки.
Але їде мій трамваю,
Він від нас за три хвилини,
На дорозі вже чекаю, -
Не пропущу ні машини.
Ми сміливі з вами люди:
Під колеса будем лізти.
Як же тут інакше бути,
Щоб в трамвай нам в перший сісти?
Влізла, люди, до трамваю.
Але тут не дуже зручно…
- Я до тиші закликаю!
Хтось мені по морді влучно.
Так було під час дороги,
Всі в трамваї ми стогнали.
Відтоптали мені ноги,
Ґудзики повідривали.
Ось уже моя зупинка:
- Мене випустіть, панове!
Їду з вами не до ринка!
Ох, життя моє бідове.
Так проїхавши зупинку,
На якій мені сходити,
Я згубила не хвилинку.
Скільки можна нам так жити?
Але в літку розумніше
Я робити починаю,-
Вже трамвай мене не тішить,-
Пішечки ходить бажаю.
Я іду собі повільно
Вздовж дороги головної,
А на зустріч їде вільно
Поливалка із водою.
Вона ближче під’їжджає, -
…по мені аж жах крадеться,-
З голови до ніг вмиває,
Ніби наді мной сміється.
А тепер, як мокра курка,
До роботи поспішаю.
І усіх людей, як чурка,
Своїм виглядом вражаю.
От таке у мене місто.
Я його завжди кохаю,
А коли їду з таксистом,
Нічого не помічаю.
