Земля горіла, броня кипіла,
Як в пеклі плавилася сталь.
Душа до Раю полетіла.
Я командир, мені так жаль.
Лечу і бачу, аж серце плаче.
Тримають бій мої сини.
І я з небес кричу: «Юначе!
Живим повернешся з війни!».
Закрив собою я твою долю
Від тих страшних ворожих куль.
Віддав себе я на Божу волю,
Перед тобою впав на руль.
А діти-синочки як три дубочки
Чекають батька день за днем.
Чотири вишиті сорочки…
Ми в них на свято всі підем.
Душа в віночку несе сорочку.
На ній із серця тече кров.
А ми так мріяли про дочку
На радість нам, моя любов…
Тремтить… як вмить пропала рана.
Ти не хвилюйся, не гадай.
Прийшов у сні й кажу: «Кохана!
Юнак прийде – йому віддай!
Він принесе про мене звістку,
Розкаже як, коли і де
Побачиш в домі ти невістку.
Його сестричка з ним прийде».
З моєї «сотні» прийдуть до тебе
Дівчата, дочки – світ новий.
Я батьком був таким як треба
Для вас і «сотні» я – живий.
Живіть, сини, за Україну,
Несіть цю радість в кожний дім.
Почує серце: «Друже, Сину!»
І буде мир один усім.