- Сьогодні скільки?
- А тобі яка різниця?!
- Цікаво просто…
- Ще не набридло?
- Ні!
- Сьогодні двадцять…
- А вчора було троє!
- Шкодуєш?!
- Та ти знаєш, якось байдуже уже мені!
Яка мені різниця і чи моє є діло,
Скількох забрать?!
- Ти люта і страшна!!!!!
- Не сердься, сестро, моя мила!
Ми ж вдвох з тобою забираємо життя!...
- Так, вдвох, але мені то гидко! Не хочу більш!!!
- Ти що, дурна?
Забула ти, хто ми такії?!?
Агов!!! Згадай! я – Смерть, а ти – Війна!
- Своє я ймення добре знаю…
І пам’ятаю про твоє,
Не можу більше! Я не хочу…
- Знаю…
Але, повір, не нам вирішувати це!
- Кому ж тоді? Хто має це спинити?
- Лиш той, хто ватру цю криваву розпалив!
Ти ж знаєш, як не вміють люди в мирі жити,
Тоді до них приходим я і ти…
Коли вони себе не поважають,
І починають щось «дурне ділить»
Вони тоді свій скарб – життя втрачають,
Хоча могли б ще жить… і довго жить!
- Я все одно не хочу убивати!
- Повір, не легко і мені!
Але вони самі нас, сестро, звали,
Бо декому, як бач, чомусь нема землі….
- Та ж через примху люту й непотрібну,
Ми забираєм часом сотні й тисячі….
- А що робить? Оце через одного самодура
Дісталось клопоту тобі й мені…
- Як гірко, сестро….
- Вірю… знаю…
Але така вже доля в нас лиха!
Всі добре відають і пам’ятають,
Що лиш зі Смертю завжди йде Війна...
15.06.2015
ID:
589614
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 24.06.2015 22:18:58
© дата внесення змiн: 24.06.2015 22:18:58
автор: Північна
Вкажіть причину вашої скарги
|
