Секунди сходяться в рядки,
мовчання стукає по скронях...
Умить поси́вілі батьки
потоплять горе у долонях
безкрайніх сліз. Тремтять слова,
камінням падають додолу
душі подертої. Душа
молитви шле до Бога. Богу
вона ж довірила все те,
що і собі не довіряла...
А сніг усердно так мете -
мете і плаче. Розірвала
війна усе на біль і страх.
Втрачати страшно, і чекати...
Десь там - сніжинка на вустах -
думками пригортає мати.
