Маленьке руде дівчисько. Воно заполонило мою душу. Ввірвалося холодними вітрами в моє серце. Бубоніло проливними дощами про свої нездійсненні мрії. Здавалось, це ж дитина, мала й беззахисна. Але її хитрість в поєднанні з болем, що було так помітно із глибини, ніби із самого дна очей, який я так і не зрозуміла, робив з неї вже дорослу жінку, починаючи другу половину свого життя. Дівчинка не давала мені спокою. Просила дати те, чого я не маю. Вона була нестерпною. Біль всередині неї розривав на шматки все ніжне і безпечне. Це тривало довго, цілих три місяці.
Дівча сиділо на третій сходинці біля входу в мій будиночок і пило каву. Таку легку і ніжну, бо з молоком. Вона любила каву, а ще більше любила дощ і вітер, холодний, мов лід, вітер. Та це все лише тоді, коли буря в її душі втихомирювалась. А це було не так вже і часто. Коли рудоволоса, вже майже дівчина, заспокоювалась, а іноді навіть веселилась, то в її очах було видно відблиск сонця. Такий вразливий і пекучий, що дивитися в ті очі було важко, хоч і дуже хотілося. Вона полюбляла кружляти в своєму платті переді мною. Це єдине, що я любила. Тоді дівчинка була спокійною. Її ніжність в ті моменти здавалася мені тридцятиградусним теплом в моїй пустій душі. Вона гладила мене по щоці холодними руками. Страшно було, але до біса приємно. \\\"Чого боятись?\\\" - спитаєте - \\\"Це всього тільки маленька дівчинка\\\". Та ви не знаєте всього! Ви не знаєте, що було після танців і радощів. Після весело проведеного дня приходила сумна ніч... Від бубоніння малого диявола мені ставало страшно; боліло десь під потилицею і в грудях. Але сховатись від звуків дощу хіба можливо? \\\"Чого їй не танцювалось всю ніч?\\\" - думала я.
А мала тим часом відчинила всі вікна у моєму будинку. Сильний вітер пронизував усі щілини. Він розповсюджувався по кімнатах зі швидкістю думок, які переповнювали мене тієї ночі. Я помітила як у відчинене вікно залетів жовто-зелений листок винограду. З того самого виноградника, який ще того року перестав дарувати плоди. У моїй кімнаті здійнялась така буря, що все пішло шкереберть. Я дивилася лише на спокійне обличчя дівчинки. \\\"Вже вкотре ти приходиш і не кажеш, чого саме хочеш від мене? Тільки мучиш вічними перепадами настрою і бридкими розмовами про щось огидно сумне\\\" - голосно сказала я. Дівчисько прокричало у відповідь, так, ніби чогось боялося і водночас благало - \\\"Поверни моє літо!..\\\"
За мить стало спокійно...
Я прокинулась. Заспокоєна, піднялась і присіла на краю ліжка. За вікном, яке таки було відчинене почувся дитячий сміх. Сподівання, що це був тільки сон розвіялися. Я вийшла на вулицю. Був останній день листопада, тому трохи прохолодно. Навіть не трохи, а мінус два. Але маленька весела і зовсім безтурботна дівчинка гралася і танцювала у вирі різнобарвних листочків. Вони були різними, бо у мене в саду багато дерев.
Я помітила, що почав пролітати сніг. Раптом мала зупинилась. Я стояла, не в змозі поворухнутись від побаченого. Руде волосся перетворювалось на блакитно-сріблясті локони. Дівчина, так, саме дівчина, попрощалась зі мною. Надовго. На вічність... Так, рік - це все одно, що вічність для мене.
Та я встигла спитати її, хто вона така і чому протягом стількох років робить моє життя таким болючим і нестерпним? Якби ж та дівчина встигла відповісти...
Почався сильний снігопад. Я зрозуміла, що вона прийде нескоро. Аж наступного року. І знову буде мучити мене своїми перепадами настрою. Але тут нічого не вдієш.
На те вона і осінь :)
