ПРААРІЯ
Цикл-поема
1
Щоб легше нам було
миритися з війною,
ми славу про ганьбу
ховаємо в усіх ковбанях.
Майбутніх переможців визнаєм,
але не в цьому світі,
прогірклому
ячанням вітряків
і мертвою захланністю
печалі.
Та де,
промивши
всім їм кісточки,
знайдем для себе
гідні постаменти?
Та і проливши
краплі крові,
не знатимем
ні волі, ні снаги,
ні стихлої мелодії прощання.
2
Що нам Європа -
сита від нудьги,
знетямлена
колоніями духу,
вечірня казка
про чужу любов,
забута книга
азбуки життя?
Що нам Америка -
машина часу,
відлуння віри,
космодром розлук?
За нами Азія -
нірвана духу,
навали зморень,
ієрогліф тиш.
Під нами Африка -
пустеля сфінксів,
крик ляльки вуду
над сафарі днів...
В астрал,
в астрал...
В Австралію сполук!
Чотири променя
зловити разом!
Застигнути
між ядрами століть,
відчути мить
відважними руками
і зазирнути в океану смисл.
3
Виходять сторіччя
із доменних печей
розплавленими полустанками.
Шукають свої домени і портали,
заповнють гросбухи і фейсбуки,
переховуються
між вівтарями і шибеницями
і ніяк не можуть збагнути,
як вимкнути майбутнє
з минулого.
4
У мене шість окозамилювачів -
по одному на кожне крило.
Може, я безрідний серафим,
що втілився на знак протесту
в цьому білковому тілі,
замість того, щоб палати
благодатним вогнем
на підступах до Престолу?
Може, я останнє
втілення Шіви,
покликане здійснити
четвертий перехід людства
до другого пришестя Христа
після третьої світової?
Може, я просто
шестиногий танцівник диско
на згарищах світу
від Ельфії до Патагонії?
Тільки іноді в крилах
затухають пульсари
чумацьких шляхів,
і я знову стаю
синьооким блукальцем.
5
Білі стіни Праарії
стоять серед диких скель,
звучать перламутрами й морем,
охороняють
прадавні шляхи
від варягів і греків,
відмірюють
кожному по плоті
від місячних дерев
до сонячних тіней.
Вони нікому не підкорені,
тільки узвишшю пам'яті
наскельних епох,
що несе до їхніх підніж
вибухівку історії.
Вони нікого не чекають,
крім власних відбитків
у дзеркалі часу.
Але до них все ідуть
стрункими колонами
наші ефірні двійники
і вмовляють проявитися
хоча б у каштанових зорях
на перехресті
сонця і степу.
6
* * *
Ізоглоса кентум-сатем*
Вивіряє солярні схими,
де відхилюються від тем
херувими і серафими,
розділяючись на слова,
переховані в оболонки,
між якими жага жива
досягає жахної ломки.
І світильники на горі
притягають дороги хресні.
І розвінчують на дарі
небеса нам дари небесні.
*Лінія поділу між східно-
і західноєвропейськими мовами
7
286 перевірок
небесної канцелярії
закінчилися виправданням
підозр перед сподіваннями.
Бо історія не має
наказового способу.
Бо метафізика не визнає
синекдох і оксюморонів.
А біологія
застигла на рівні
обміну речовин
між Святим Духом
і веселим роджером.
І тільки лірика
вдягнулася у тогу смертника
і чекає на вирок
безсмертя.
8
Шукаймо себе
серед протиріч
між хірургічним втручанням
і психоделією
внутрішньої втечі від дійсності.
Хай буде те,
що ніколи не здійснюється.
Хай стане нам легше
від ваготи
своєї вічної передчасності.
І буде з нами і без нас
цей світ розкручуватися
навколо атомів
руху.
9
За що ми положимо
Душу і тіло?
За що не забудем
своє тихе заклання?
Заспокоюємо себе
бісером і хрестовинами.
Зазираємо у власні стигми
боковими відлуками.
Не повторюємося
у неповторності.
Знаємо секретні заповіти
чужих пращурів,
волаємо до пересмішників
столітніми передзвонами.
І пощезають бентеги
над молитвами.
І встануть неопалимі мости
між прокляттями,
коли запалають між нами
від болю
усі наші страчені
муки.
10
Ще в тисячолітті
до іншої ери
я прагнув списати
Послання Небесних Владик
з повітряних замків
безмов'я,
але не знайшов
стільки літер
в клинописах птиць.
Іще у столітті
до повної віри
припнув я трипільський поріг
між землею і небом,
та він опинився
за рогом життя.
Ще в році минулім
до свого причастя
я прагнув складати
словник небуття,
але не засвоїв
абетки мовчання.
І тепер-от
із кожним ковтком
заповзають у пам'ять
усі заповітні слова
мого часу,
записані
струнами
днів.
11
Коли ти виходиш
на арену історії,
де цигани проводять слонів
мимо карликів з кіньми,
то карпатські мольфари
спочивають
на схилах епох.
І тоді
проникають у душу
найдрібніші деталі буття,
розкидані в істині,
мов кінцівки
по мінному полю.
12
В історію щемно ввійти,
але вийти із неї — не щастя.
І Праарія квітне
у наших очах
волошковими чарами,
надихає на вічний надрив.
Проривається
із важкими боями
до наших прадуш,
оповитих світанками,
огортається часом
і стає неприступним
живлом.
А за нею пливуть
праочей океани,
застигаючи
в небі розлук.
13
Я зупиняю торгівлю
своїми голосами.
Я відчиняю двері
в четвертий вимір ілюзій.
Я колихаюсь
між Сонцем і Місяцем,
ніби остання билинка життя
за космічними сховами.
І мене не освітять
прожектори Кассіопеї,
бо надто багато
між нами нейтрино,
захованих у серця домовиків,
яким іноді не вистачає
всього лише склянки
хлорованої води
з-під заржавілого крану.
А поза тим
я випасаю Гончих Псів
на собачому цвинтарі
біля Лівобережки.
І ніяк не можу збагнути,
чому Ейфелеву вежу
досі не здали
на переоцінку історії.
14
Перепливти
Мертве море
і вийти із нього сухим.
Піднятися
по сходах Якова
і шубовснути в пекло печалі.
Підкорити
Еверест життя
і не помітити Шамбали духу.
Пройти
по циганському колу
і повернутися в калашний ряд.
Засвоїти
абетку життя
і не прочитати книги щастя...
Отак
ми гойдаємося
на маятнику історії
між волею пророків
і прахом земним.
15
Вдивляємося
у власні біг-борди,
немов у люстерка
застиглих епох,
де переношені
драні светрики
стискаються
від жалю до себе.
А мимо них
пролітають
ренджровери і краузери,
у яких чорноокі білявки
намагаються
через вікна айфонів
достукатися до пекла,
щоб із усього розгону
в'їхати в інший вимір,
де немає нічого,
крім сенсу життя.
16
Йдемо
по золотому перетину
світла
між пірамідами втіх.
Лущимо істини,
мов горіхи,
розсипані
під кожним деревом роду
на землі
сівачів, горлачів і манкуртів.
Кладемо
в кожну діжку меду
по ложці розчинної кави,
аби сколихнути підземні води
свого зачасся.
А в заповіднім степу
прокидаються завтрашні мева
і замішують нас
у ночвах галактик.
17
Радіймо, арії*!
Чаклунки стежать
за нашими вітрами.
Планети брижаться,
веселки мають.
Хрестос воскрес,
щоб відкотити камінь
від наших душ.
І не виснажуватися
від мороків розлук.
Натхнення кинути
Чумацьким Шляхом
чи Холодним Яром
в степи мовчання,
в гори слів.
І бути з нами
до пригуби перехресть.
*В тибетських, індійських, перських джерелах арій (ар'я, ар'ян, дарій) — одне з основних понять. Якщо звести воєдино, що в них сказано, то матимемо приблизно таке: арій (ар'я) — спрямована душа, кожний, хто прагне шляхетних справ, хто робить велику роботу, що просуває людей до блаженства; добра, й шляхетна людина, борець; той, хто знаходить священний світ просвітленості, прагне до Бога і звеличує Його; він — воїн Світла, що іде до Істини; людина, чия мета в житті — духовна досконалість; послідовник ведичної культури.
© Олександр ГУНЬКО
ID:
656220
Рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата надходження: 31.03.2016 22:08:13
© дата внесення змiн: 14.08.2016 17:10:56
автор: aleksgun
Вкажіть причину вашої скарги
|
