|
horror
Двері наших квартир розташовувалися одна навпроти одної. Він теж знімав житло. Я заселилася пізніше за нього, прямо на Різдво. Осокорки мене цілком влаштовували: багато магазинів, метро поряд, пляж теж поряд. Ще й такий привабливий сусід. Його звали Ларрі. Тато американець або англієць, мама українка. Російську знає бездоганно. Працює у продажах. От і все, про що мені вдалося довідатися за п’ять місяців проживання у нього перед носом.
Я не з сором’язливих. Вже давно би запросила на каву, якби Ларрі можна було спіймати. На роботу він йшов рано й непомітно для всіх (я намагалася не пропустити, але дарма), коли повертався – теж невідомо. Все, що я про нього знала – насправді інформація, почута від жильців будинку. Ним цікавилися… Ще й як. Складали про нього міфи, але й побоювалися. Занадто загадковим був цей чоловік. Наша спільна уява домальовувала інше.
Одного разу я бачила його здалеку. Говорив по телефону. Високий, темноволосий, міцний. Рукави білої сорочки були завернуті по лікоть. Скульптурні руки вкривала рослинність. Коли він повернув голову в мій бік, немов відчув, що на нього дивляться, наші погляди на секунду зустрілися, а потім я засоромилася і опустила очі. Щось привабливе й хиже було у самому його єстві. Щось древнє народжувалося і в моїх надрах, коли думала про Ларрі. Давнє, прекрасне, трагічне й небезпечне, як я люблю. Нез’ясовне.
Була ситуація, коли я, повертаючись з роботи, відкривала вхідні двері нашого будинку, а він ледве не збив мене з ніг. Озирнувся, підняв та віддав мені рюкзак, який впустила, і мовчки побіг до ліфту, не дочекавшись, хоча знав, що мешкаю навпроти.
Отак і жили. Раз на місяць Ларрі зникав. Хтось казав, їздив у відрядження, де проводив загалом по кілька днів. Думала про нього занадто багато, не думати не могла. Перерила соцмережі - ніде його не було. Перед літом в мене почалося безсоння з цього приводу і я навіть зраділа. Принаймні це не нічні жахіття.
29 травня вночі я сиділа на вікні в своїй кімнаті. В моєму бокалі була прохолодна сангрія. З десятого поверху бачила майже всі Осокорки. Згасало віконце за віконцем. Люди в своїх квартирах лягали спати в свої ліжка. Стояла повня, може тому мені не спалося. Від сангрії думки текли повільно. Марилася квартира на місяці, з вікна якої я дивлюся на Землю. Чумацький шлях на смак був не солоним, а солодким. Захотілося побачити Ларрі. Розказати йому про себе. Я тільки зараз подумала, що ніколи не бачила його з жінкою. Навіть з чоловіком не бачила… Про мого сусіда плели різні історії. Зробила ще декілька ковтків напою та подумала, що пора закривати віконце і засинати. Було вже піднялася й тут дещо потрапило в поле мого зору. Якась тінь пересувалася з поверху на поверх. Вниз. Придивилася. Тінь перестрибувала з одного балкону на інший. Вона мала вагу, це були не нічні забавки місячного сяйва та хмар. «Тварина!» - подумалося одразу, а от яка саме, мені так і не спало на думку. Втім, цікавість взяла гору над обережністю, я повністю вилізла у вікно й тихенько зістрибнула на свій балкон. Оскільки він був без скла і без решітки, я мала змогу краще роздивитися незвичайне створіння. Істота була сірою чи чорною, великою, швидкою та беззвучною. Зрідка я чула скрегіт її кігтів по бетону. Навіть, здавалося, бачила іскри. Вона крутила видовженою головою, приміряючись до чергового стрибка. Собака або мавпа. Не ті, не інші так не вміють. Тут місяць зрадив мене, зайшовши за хмару, і я перестала що-небудь бачити. Звісила голову з балкону, вдивляючись в темряву. По дитячому майданчику під єдиним ліхтарем хтось пробіг. Не мавпа і не собака - людина. Я розвернулася до вікна та знову потрапила до квартири. Завтра треба підійматися на роботу. Лягла у ліжко й довго крутилася. Я перебрала із сангрією, мені почали ввижатися тіні, безсоння замучило… Все би нічого. Тільки чому людина, що перетинала дитячий майданчик, була абсолютно голою?
Наступний ранок зустрів киян дощем. Я ледве піднялася. Стояла під душем півгодини. Приводила думки до ладу. Намагалася згадати й одразу забути химерні видіння минулої ночі. Не поснідавши, зібралася, взяла записника із запитаннями, треба було бігти на інтерв’ю до відомої рок-зірки. Вже в коридорчику, ховаючи ключі до одного з відділень жовтого рюкзака, я тихенько поскиглила біля дверей Ларрі. «Ну де ж ти подівся? День би склався, побач я тебе».
На роботі шуміли про всяке. Весь Київ був якимось стривоженим. Може, здавалося. Брак сну давався у знаки. Я швидко виконувала свою роботу, ні з ким не теревенила, а увечері стрибнула в метро, мріючи про відпочинок.
Засинала навіть не оформивши повністю думку про свого сусіда. Втомилася. Мозок продовжував працювати і Ларрі мені наснився. Як це завжди буває у снах, наші мрії ближчі до реалізації. Я чула його голос. Він сказав мені йти на пляж. Назначив зустріч. Вставши з ліжка, я пішла. В тому, в чому була. Тобто роздягнена. Спускаючись у ліфті, стискала в руці ключі від квартири та молилася, щоб консьєржка спала. В неї за віконцем світилося, але фіранки були опущені. Буквально пролетіла повз неї, відчинила двері й вибігла на вулицю.
Травнева ніч була тепла, як молоко. Світло повного місяця надавало моїй шкірі блакитного відтінку. Взутися я теж забула, тому відчувала кожен камінчик під ногами. Яка різниця – все рівно сон. До річки йшла хвилин десять. Висотки заплющили очі, лише горіли неоном їхні голови, крамниці зачинилися, вдалині світилася аптека, що працювала цілодобово. Я перейшла через дорогу й побачила знайомий спуск до річки, куди вже бігала кілька разів плавати. Позаду по дорозі пронеслася та зникла автівка. Я заглиблювалася в темну зелень дерев, по пам’яті знаходячи доріжки. На пляжі зупинилася, знов відчувши незрозумілу музику з надр власного тіла. Він був тут. Де? Очі шукали. Бачила кожну викрашену місяцем блакитну піщинку, кожен кущ, камінь, дзеркальну воду… Озиралася. Гола, розпатлана. На пляжі. В руці сильніше стискала ключі. На дальньому краєчку берега біля куща стояв автомобіль. Я спочатку злякалася, а потім подумала, що це молодь, як у старому жахливчику, приїхала вночі в тихий природний куточок, щоб потрахатися в салоні машини.
Підійшла ближче. Біля куща щось ворушилося, причому достатньо інтенсивно. Їх було двоє. Я менше за все хотіла ставати свідком чиєїсь пристрасті, вже збираючись зупинятися та розвертатись. Біля тачки лежав хтось третій. Всередині у мене занило, моя цікавість підказувала, що я йду у правильному напрямку, а оскільки це сон, то зі мною нічого не трапиться. Набравши повітря в легені, робила крок за кроком, крок за кроком, відчуваючи пісок під ногами, смак відкриття таємниці на рецепторах язика і власне схвильоване дихання…
Він повернув голову й кинув на мене хижий погляд. Оскалився. З його горла вирвався хрип. Там щось клекотіло. Він проковтнув густу рідину, що заважала. Довгі вуха чули навіть те, як б’ється моє серце. Спину, груди та лапи вкривало скуйовджене темне хутро. Під однією з кігтистих лап ще бився за власне життя спотворений шматок м’яса. Половина його скальпа була здерта за один мах, довге світле волосся належало дівчині. Вона не кричала, тільки тремтіла й хапалася руками за могутній торс свого вбивці, поки він ламав їй грудну клітку. Її хлопець лежав біля машини. Його голова скотилася вниз до річки. Я почала тихенько плакати. На жахливому звірі, безжальному вбивці вже ще висіли рідкі клапті роздертої від страшних трансформацій білої сорочки Ларрі, рукави якої були завернуті по лікоть…
Як прокинутись, коли хочеш прокинутись? Мене переслідує перевертень. Боже мій, це неможливо. Я біжу серед кущів та дерев, не розбираючи дороги. Позаду мене наростає потужний звук. Дике, пронизливе, моторошне виття на місяць. Я вибігаю на шосе й падаю прямо посеред пішоходки, збиваючи коліна. Він зараз стрибне на мене, він стрибне на мене. Поки підіймаюся, фантазія малює кінематографічні сцени жорстокої розправи наді мною. Шкутильгаю. Заправка, крамниці, аптека вдалині… Чую його дихання, сморід з його пащі, присмак крові і в мене в роті. Може, коли падала, я вибила собі передні зуби? Будинки світяться фіолетовим неоном. Ось мій. Відкрити двері. Збудити консьєржку, викликати міліцію, швидку. Віконце світиться, фіранки опущені. Стукаю. «Прокидайся, дурепо!» Нічого. Заглядаю у щілину між фіранками й бачу, як вона опустила голову на столик, шия перегризена, стіни заляпані кров’ю. Стрибаю на одній нозі до ліфта. Він їде цілу вічність. Натискаю десятий поверх і мені здається, що от-от волохаті лапи розкриють двері, а видовжений череп з масивною щелепою опиниться навпроти мого лиця. Якимось дивом дістаюся до своєї квартири, яку я до того ж забула зачинити, машинально схопивши ключі, а може й не забула, просто я так налякана, що не можу думати та не можу відрізнити сон від реальності. Телефоную всім, але ніхто не бере слухавки. За вікном темнішає. Місяць ховається за хмару. Вмикаю ноут та заходжу в Facebook. Пишу в себе на стіні: «Врятуйте! Мій сусід небезпечний вбивця! Викличте міліцію!» Мій статус лайкать, малюють мені смайлики. Хтось пише: «Це той красунчик, про якого ти розповідала?» і купа смайлів. Люди коментують: «Хочеш теж потрапити в Новини?» В мережі на очі трапляються статуси і повідомлення про звірячі вбивства в районі Осокорків, що сталися минулої ночі. Так ось про що шуміли на роботі! Повня. В ній справа. Цього разу він з якоїсь причини не поїхав у «відрядження» і трансформація сталася у нього вдома. За що тобі, Ларрі, це прокляття? Нічні стрибки з балкону на балкон і десятки трупів у квартирах, у річкових заростях та на пляжі…
Давній танок у моєму нутрі, тяжіння до незрозумілої, нещадної, тваринної, людської, трагічної і незмінно привабливої сутності підказують, що робити. Можливо, тому, що я така сама. Відчиняю вікно. Сплю зараз чи ні, я відчиняю. Стаю навпроти вікна, дивлячись на небо. Відчиняти для нього двері немає сенсу. Зачинятися від нього - теж. Він поруч. Він чекав. Ще до мого повернення. Підходить ззаду. Міцно обіймає. Я відчуваю гаряче тіло… людини. Я про нього мріяла і тепер він мій. Він каже: «Мене звуть Лоуренс Тальбот»*. Це прекрасні миті, та ми обидва чудову знаємо, що вони триватимуть до тих пір, поки місяць знову не вийде з-за хмари.
Лоуренс Тальбот* – герой стрічки The Wolf Man (1941), популярний образ перевертня, розповсюджений у класичному і сучасному кінематографі та в літературі Роджера Желязни, Ніла Геймана, тощо.
ID:
669145
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.05.2016 10:06:14
© дата внесення змiн: 16.08.2016 20:20:03
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
