Моя голубко сизокрила,
Провісниця весни в душі,
Куди ти на світанку полетіла,
Мені лишивши думи непрості?
За нею вітер в сіни заглядає
І хмари застилають небокрай,
Не прийде він сьогодні, знаю,
А серце все одно повторює :кохай.
На нього я чекаю мимоволі,
Хоч думи потурають звідусіль,
Аж бачу на околиці їх двоє,
Таке життя-природній водевіль.
Він її ласкаво пригота до серця,
Мене обходить стежкою ізнов,
А біль в душі жагучій не минеться,
Не хочу чути, соловейко, про любов,
Про почуття навіки щирі і відверті,
Так гарно ти співав в гаю колись,
Дарував обійми розпростерті,
А слова твої, мов річкою, лились.
Порожня ввечері моя хатина,
Обійняла її лиха пітьма,
Ноги ведуть самі мене до тину,
Де я щасливою, коханою була.
Доле, розвій журбу дівочу
І квітом зацвіти поблиз вікна,
Кохати вдруге серденько не схоче,
Воно позбавлене надії і тепла.
Вода у річці чиста і прозора,
Хвилями, немов імлою, огорота,
Замислившись стою, неначе хвора,
Він мариться мені ночами не з проста.
Не мучайте мене думки прокляті
Тим, що любила, досі що люблю,
Не в силах я кайдани розірвати,
Лиш про спасіння в Господа молю.
Стоїть під тином в китицях калина,
Схиливши своє гілля до води,
Хто впізнає відтепер у ній дівчину,
Якій розлука не прийшлася до снаги?
ID:
724643
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 20.03.2017 22:55:12
© дата внесення змiн: 20.03.2017 22:55:12
автор: Карина Бєлік
Вкажіть причину вашої скарги
|
