Все прощати я досі не навчений світом,
Забувати не здатен образи ще я.
Стос забутих, засушених торішніх квітів-
Відійдем разом всі погодом в небуття.
Все забудеться, зітреться, зникне, зів'яне,
Зщезнуть мрії й вогонь, що у серці горів,
Час старіти колись і онукам настане-
То ж смиритись я маю з усім поготів.
То є дивно: із віком все сіре й буденне,
Дивоцвітом іскриться і манить мара.
Ніби втома не втома, а завтра - реальне;
Ніби маю не мить, ніби вічність-моя.
Що із тим всім теперки я маю робити,
Чи то хтось слабкодухого дурить бува?..
Ніби стос із засушених повесні квітів
Пахне й манить мене, як та булка пряна.
