В застиглій млі йшли танцюристи,
А Він не знав, як розповісти.
Бадьорий шепіт нот скрипкових
Розкроїв рани стиглих років.
В ті дні Вона була весною,
Цвіли повсюди усмішки облич.
Тендітне серце, схоплене жагою,
Шукало слів невидимих сплетінь.
Питала ніжних дотиків рукою,
Хотіла бути лиш Його одною.
У Його думах — сонце спало,
Кохання попелу не знало.
Вздовж неба променіють зорі,
Вона кохала лиш Його одного;
Тепер в обіймах з Невідомим.
Ще стільки болю не було ніколи.
