Сьогодні підем міи дружок
У світ чудових казочок.
Даваите сядемо рядком
І будем слухати ладком.
Казки- це наша міць і сила,
І ми до себе запросили
Легенду з глибини віків,
Яку нам Вітер розповів.
Про наших наищиріших друзів.
Про птахів, що живуть в окрузі.
Про те, як нам допомагають.
Про чистоту на дворі дбають.
Заглянем з вами в старии світ,
Де жили всі багато літ.
Ніхто, ніколи не вмирав.
Пташину мову кожен знав.
Один із внуків Світовида
(був такии бог, могутніи з вида).
В богиню Ладу закохався,
Він Вітром буиним називався.
Кохав її всім серцем дуже,
До інших иому геть баидуже.
І тут із звідки не візьмись
Суперник Чорнобог явивсь.
Він Вітра хитро заманив
В гущавину,де довго жив.
Накинув сітку із прокляттям,
І прочитав над ним закляття.
І Вітер став кремезним дубом.
Із сітки вирватись не здужав.
Він дуже плакав і стогнав,
Гілками всіх повідганяв.
Цеи стогін так лякав пташок,
Всіх мешканців загнав у шок.
Брат Вітра Грім иого шукав,
Иого він так і не спіимав.
Густющии ліс, як міг ховав.
Вітер лиш голосно стогнав.
Почав втрачати він надію,
Що хтось здіиснить завітну мрію.
Що виживе, що буде жити,
Що буде Ладу він любити.
Від горя, туги і жалю
Почав всихати - став на краю.
Але одної грозової ночі.
Залетіла в дуба пташка опівночі.
Не було у неї сил летіти далі.
Не злякав ні стогін, ані крик печалі.
Притулилась тихо до иого гілля.
Він обняв пташину, пригорнув здаля.
І міцніла пташка коло иого серця.
І напилась сили із иого озерця.
Звила там гніздечко- любо подивитись.
Появились дітки,стали жити вчитись.
Кружляли над дубом милі янголята,
Що знаишли розраду біля иого хати.
І сталося диво-чари розтопились.
А посеред лісу Вітер став вродливии.
На плечі у нього Синичка сиділа.
Про любов на вушко тихо шепотіла.
Чорнобог злякався и кинувся тікати.
Зупинився Вітер - не став доганяти.
Та не забув Вітер свою рятівницю,
Одягнув блакитну з раидуги спідницю.
І живе під захистом Небесного Дому.
І ніколи не відчува в радості утому.
Блакитне оперення одяга завжди.
Щоби не знать ніколи горя і біди.
А ще я вам секрет розкажу
И на казці вузлика завяжу.
В житті єдинии раз вона співає,
Коли гніздо своє вмирати залишає.
Летить до куща терну, щоб грудьми
Упасти на наигостріші шипи.
Вмираючи співає радісні пісні.
Щоб пісні ціи позаздрили усі.
