ЛЮБОВ БЕЗ СЛІВ
Він ішов похмурою порою,
Не знаходив сенсу в слові Бога,
Світ здавався сірою стіною,
Все здавалось проти — не за нього.
Та вона, мов тиша серед зливи,
Знала весь керунок його доріг.
В кожнім слові вогник та мотиви
Не важливі, бо глузд все переміг.
Не кричала, не тягла за руку,
Лиш дивилась наче у майбутнє.
І з очей її палала мука,
Бо в очах жило усе присутнє.
Він стояв, як той, що знову чує,
І відчув: не треба бути милим.
Віра завжди є і їм дарує
Справжній зміст з бентежним диким стилем.
Ніби світло змішане із кров'ю,
Він обрав собі звичайну долю,
Що без слів сказала все любов'ю,
І забрала душу у неволю.
Мирослав Манюк
20.04.2025