. Зіркова хвороба чи ні, але прийшло воно ніби й непомічене. Приховало ікла під маску ейфорії.
Наслідки... А що я можу про це сказати? Другий день депресія (така звична у підлітковому віці). Ні, це не мучить, лиш так просто забиває мені мозок своєю неспростовною силою. Так ніби перекриває кисень дуже і дуже повільно. Це досить безболісна смерть, її аналогія – свічка у атмосфері, де бракує того ж таки кисню. Вона чахне, її вогонь метаморфує у скривлений червоненький гніт, що за якусь хвилю зникне, пустивши трохи парафінового смороду в кімнату.
Чуєш, а можливо то все від надлишку сірого неба. Мене дійсно дістало вже те, що певно третій чи четвертий день я не бачив Сонця. Зимно. А я оце пробую порахувати, коли у мене останній раз був такий стан. Ні , не годен.
Але поза тим ходжу, бесідую, насолоджуюсь життям. Ну цілком ніби живий (автоматика чи то пак автопілот?). Називаю одних братами (розчулено), а інших – Завиванцями ( втомлений голос ). Вчорашні “просто знайомі” названі друзями, а на друзів дивишся відчужено, розчарувавшись чи то у них, чи то у собі.
Чуєш, я хочу банального дощу. Саме щастя складається з невеликого набору банальностей, заяложених язиками, фотоапаратами, відеокамерою, пензлями, літературою, рекламами... А мені не багато треба. Дощу, просто Дощу! Не для чогось там, лиш би полегшало і все, я буду з того три дні радий. Уяви, аж три дні радий. Бач, а того банального дощу нема...