З тобою чи без тебе – дві мрії – дві примари,
Вже й сам, непевний привид своїх химерних мрій,
Сную, немов в сновидді, над пригоршнею згару,
Аби його зайняти, здіймаю хуговій.
Удаване тобою, життя летить крізь мене
І клекотом лелечим чи кличе, чи кричить.
З безплотними руками виходжу на арену –
Ти підсумком не станеш, скінчиться все нічим.
Своє причинне сім’я у цілину небесну
Покидаю камінням – щось вродиться либонь.
В тобі то знов помру я, то заново воскресну,
І вештаюсь світами, і зву тебе – любов.
Земна стихія – зав’язь, в світах інакших – також,
У надрах еволюцій – ілюзія, одна,
Безсмертна, хазяйнуєш ти, богородна Макош,
А я в твоєму лоні не дістаю й до дна.
Лелітками лелеки кроплять осінні хмари.
Гримить. Сліпий од віку молодикує дощ.
Рясна от-от розквітне весняна надпримара,
В яку пускає корінь древесний пращур хвощ.
Прочитала початок вірша - і не могла позбутися усмішки - у мене колись було дивовижно схоже:
"така земля - з тобою і без тебе..."
Гарний твір, дуже цікавий поринанням в прапервісний вир-творення. Аж не можу позбутися відчуття того зеленого, могутнього весняного духу-надпримари.
Дякую, натхнення вам!
Богдан Ант відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00