У творчому світі усі – на сцені,
Небесні підмостки – плацдарм для гри,
Якої, мов спраги, повні легені
Й манливого зілля – прожектори.
Звичайний актор. Одноденний нарід,
На жовтім юпітера олівці
Вживається трупами у сценарій-
Гербарій, і машкара на лиці –
Як груди в хрестах, за кольором ліній
Він – кавалер, ветеран війни
З нищівним, усепроникним промінням –
Безжалісним роком без вини,
Перед яким зіграти Ікара –
Найвища честь і пам’ять в віках,
Бо сонце-юпітер і божа кара –
Одне й те ж саме, знає й птах.
Та зрідка з’являється... ніби Автор.
Зійшовши по променю, як по воді,
Він інопланетним космонавтом
Підноситься попри тяжіння дій
І яв над коном, на котрім – долі,
Биті життям, справжнішим за гру
Тут, на Землі, гріховній юдолі,
Де, ніби метелики, янголи мруть,
Зваблені маревом у пустелі
Своєї спокуси – посеред ланів
Живлющого Світла, в чиїй оселі
Народжені Матір’ю сонця й світів...
До Автора кожному – як до неба.
Здолати принаду, що в очі б’є,
То ж є – відректися назавжди від себе,
Начебто в нас оте Я – «своє».
Вже краще довірити звичній смерті
Свій мотлох, чи то весь скарб бажань.
Вона хоча б гарантує впертим
Майбутнє нових героїчних страждань...
Ще час не настав для того героя,–
Він ще визріває (Творець – реаліст!),–
Котрий би підвівсь над папером і роєм
Безликих літер на весь свій зріст.
Й, діставши світу, з якого вийшов,
Ширяючи над театром земним,
Пізнав би секрет, як інші пишуть,
І з успіхом Автора замінив.
А как это понять? 
