Це все гра. І правила у ній звісно ж є. Вони, навіть, можливо, десь і записані та є незмінними. Але вони настільки сталі, що гравці просто не знають їх у первинному вигляді. Люди так все змінюють та удосконалюють на свій розсуд, розумієте, на свій власний розсуд, що ці постулати стерлися з генетичної пам*яті та мають мертві шанси регенерувати. Отже, модернізовані правила регулюються розпусністю сучасного світу глянцю, розбещеностю менталітету нації та своєю особистою збоченостю.
Ми, новомодне покоління закону беззаконня, доступності недоступного, можливості неможливого, *промитого* мозку, спід-дейтінгу та френдів з бенефітами, щедро виносимо *спіднє* на загал і приймаємо активну участь у обговоренні ніби вже чужої проблеми. Ми губимося у натовпі таких же самих малодушно вважаючи себе обраними. Дорогоцінні ідеали ми замінюємо дешевими копіями, бо так жити легше і бюджетніше для душі. У пошуках істин та сенсу ми стоптали п*яти в кров, а ходимо колами попсово-мереживних вигадок Коельо та Вербера. *Я тебе кохаю*- це одна з десяти заводських чернеток повідомлень у наших мобільних. А весілля ми звикли справляти не через неосяжне кохання, а *по-зальоту*.
А ми ж були інші... Хто відмінив первинне значення слова *унікальний*? Хто заборонив бути чесним собі та хто сказав, що копія краща за оригінал? Чому ми перестали шукати *загублених своїх* та марнославно хизуємося *знайденими багатьма іншими*? Хто сказав, що тупим бути круто? І чому, коли смердить душа, ви не миєтесь, а щедро закидаєтесь ваніллю???
Люди, я вас люблю. Чому ви самі себе так не любите?
