Жадний, більше грошей має,
Все собі він забирає.
Жадний, він же ж, найхитріший!
Хоче мати як найбільше.
З усіма він поскандалить,
Гривні даром не віддасть.
За рубля, ще й золотого,
Жінку рідную продасть.
Про дітей його, й говорити гірко,
Все що мали, й то від мами.
Від його ж від жінки,
Яка днями працювала.
На роботі не одній.
Пізно у ночі лягала,
Й у душі тримала біль,
Як їй тільки не боліло.
Як їй тільки не пекло.
Всеодно, вона терпіла,
Так потрібно мать було.
Потім, все ж її сердечко.
Так й не витримало біль.
Та й відмовило бідненьке, в 43 свої,
Діти вирослі були вже,
Поховали маму в раз.
Гарну зробили могилу,
Віддали чимало сліз,
А татусь, як інвалід,
Серед золота сидів!
Старий в візку, нікому не потрібний.
Але ж із золотом, богач!
Здійснив свою таки він мрію,
Й самотній в світі і зоставсь.
Діти поїхали далеко,
Не має й жінки, не зберіг.
Зате у золотім красивім,
Із золота увесь берліг.
Сусіди й знать його не хочуть,
Друзів ніколи він не мав.
Сиди, сиди, ж тепе самотній,
Й лови вже скільки хочеш гав.
Коли помреш, хто поховає?
Кому потрібний ти, скажи!
Коли спокійно ти вже спав?
Й не чув в вісні ті голоси.
Які безжально обікрав!
Усе, усе, в них забирав.
Як тільки міг так і дурив,
Тепер, що тільки не роби.
Ніщо, й ніхто, вже не спасе.
Ту душу грішную твою,
Й не будеш ти тепер в раю,
Горітимеш собі в аду!
ID:
343925
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 14.06.2012 13:29:19
© дата внесення змiн: 06.11.2012 10:57:51
автор: a pen fires off
Вкажіть причину вашої скарги
|
