Осінь…Сумно…Парк… На лаві
Що навпроти, дід сидить.
І на рідній серцю мові
Щось під ніс собі бубнить.
Сиве волосся, сиві брови.
В очах розумних – біль душі.
Я запитав, чи ви здорові,
А він: «Присядь», -сказав мені.
«Здоровий, синку, я, здоровий.
Дай Боже кожному, як я.
Вже скоро сто, а я як новий.
Така вже доленька моя.
Багато я в житті побачив.
Було, хотілось вовком вити.
Та мій Донбас мені маячив.
А зараз… серце стало нити.
Приїхав я до внука свого.
В Донецьку двадцять літ не був.
І що б ти думав? Я від нього
Рідної мови не почув.
Дружина теж, і його діти…
Ой, діти, братику ти мій,
По-українськи не уміють говорити,
Рід винищується мій.
А вони розводять лиш руками –
Українських шкіл нема.
Усе це так, та тільки горе з нами,
Як в домі мови рідної нема.
Звичайно, було, пам’ятаю,
Як ми стояли під Орлом…
Під Ленінградом… під Москвою,
І діставалось нам обом.
Була країна в небезпеці,
Горіла полум’ям земля.
Не було сісти де лелеці,
Та всім нам сяяло ІМ’Я.
ІМ’Я єдиного народу.
Ми під гармат шалений грім
Браталися, та не цурались роду.
Нам воля була рідна всім.
А зараз – що ж ми наробили?
Ми – українці, як же так?
Якщо ми рідного забули, відступили,
До братнього не дійдемо ніяк.
Культури нашої, що зібрана віками,
Мови співучої, що славна на весь світ
Цураємось, о люди, що це з нами?
Це – горе наше, особистий гніт.
Пройде століття, друге, слухай, брате,
Ми і зараз вже не знаєм, як було.
Ми мову рідну стали забувати.
Молодь сміється, каже: «Е, сєло!»
І тягнеться стихійно й несвідомо
До іноземного, лиш тільки б не своє.
Та йому слово Кобзареве невідомо.
В ярмо свою він душу продає.
До чого йдеться, люди добрі,
Запитую, скажіть мені?
Дитина мами соромиться,
А я не вірю, кажу – ні!
Мамо! Мамо! Скільки в цьому слові.
Ми землю-неньку мамою звемо.
А дітям сором говорить на рідній мові,
Святиню нашу на шматки рвемо.
Ми що, візьмемося за розум
Тоді, як пізно вже буде?
Цей стан нам створює загрозу,
Народ – не нація, як мови не буде.
А в Україні є міста цілі і села,
Де мови української не чути.
О, доле моя невесела,
Краще було там і не бути.
Як запитав їх по-російськи,
То сміх почув і гордий гнів.
Я мовив їм по-українськи-
Люд розуміти не хотів.
Наче в пустелі я блукав.
Де твій народ? Гідність твоя?!»
Дідусь розказував і плакав:
«О земле, матінко моя!»
ID:
575526
Рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата надходження: 19.04.2015 15:56:14
© дата внесення змiн: 19.04.2015 15:56:14
автор: Юрій Фочук
Вкажіть причину вашої скарги
|
