Як моїм серцем став я вільно керувать,
То положив його в розкриті дві руки,
В прекрасну білість рук, де ждала благодать,
А дотик рук тих був чудесний і м’який.
І серце трепетне щасливим там було,
Мов тиха пташечка в затишному кублі,
Там вітер не шумів, там сонце не пекло,
Туди не досягли тривоги і жалі.
Та раптом дві руки в каблучках золотих
Зробились наче лід – холодні і тверді,
Стиснувши серце вмить в обіймах льодяних
Останнім потиском – в печалі і біді.
Здавалось що вони хотіли в небуття
З собою взяти – у могили темноту,
Де голубий сапфір, окраса їх життя,
Втрачає назавжди яскраву красоту.
Та Смерть розтиснула всі пальці на руках,
Зробила льодом те, що ніжило теплом,
І серце випало, як падає на шлях
Нещасна горлиця з поламаним крилом.
Auguste Angellier
Un cœur
Sitôt que j'eus le franc usage de mon cœur,
Je le mis en des mains qui s'ouvraient pour le prendre ;
C'étaient de douces mains, si belles de blancheur,
Dont le toucher était délicieux et tendre.
Heureux et frémissant de les sentir sur lui.
Mon cœur, comme un oiseau, resta dans leur caresse ;
Les vents n'ont parfumé, le clair soleil n'a lui
Qu'à travers leur tiédeur de nid et leur mollesse.
Mais, un jour, ces deux mains aux fins doigts cerclés d'or,
Devinrent brusquement glaciales et roides,
Et, le serrant toujours par un dernier effort,
Se crispèrent sur lui dans des étreintes froides.
Elles semblaient vouloir ne pas l’abandonner,
Et vouloir l’emporter dans la tombe avec ells,
Où les clairs saphirs dont elles aimaient s’orner
Allaient, à tout jamais, perdre leurs étincelles.
Quant la Mort, qui déclôt et qui vide les mains,
Les força de s’étendre ouvertes et glacées,
Mon cœur leur échappa , tel que sur les chemins
On ramasse un ramier aux ailes fracassées.
