Росли вони разом
Серед лісів, степів у глуші,
Там бігла річечка низом,
Так мальовничо: верби кручі
Ходили в школу ще малі,
Ті оченята ще не знали страсті,
Мале село-десь на краю землі,
Але й в селі є щастя.
Ходили, бачились вони,
Дивились в мрійні очі,
Росли разом немов лани,
Росли, минали дні, минали ночі.
І вже не діти: а юнак,
І дівчина красуня,
Дитинство не вернуть назад,
Кричи хоч не кричи: одне відлуння.
...Батьки уже їх відпускали
По вечорам гулять,
Коханнячко два серця наблукали
І їх тепер не розірвать.
Сплелися душі і сердця,
Івана і Марини,
І їх коханню не було кінця,
Бо сильно так вони любили.
Раділи вдвох вони весні,
Й сильнішало кохання,
завжди разом, разом пісні,
Співали і вставали зрання,
Бо не могли заснуть,
А засипали: одне одному снились,
Кохання їх не осягнуть,
Кохання їх в очах світилось.
Їм заздрили усі, хотіли так
Кохати як вони кохали,
Коханню заздрив злий юнак,
Йому дівчат, навкруги бачиш, мало...
І сонце жаркеє палало,
Цвіла в квітках весна,
Одного вечора Івана
У армію Марина провела
Вони тремтіли, розлучались,
І плакали немов малі,
Лиш у Марини обручечка зосталась,
А у Івана-вузлик рідної землі.
І вже не квіти в нього-автомат,
І чоботи важкі немов свинець,
І плац, казарма як квадрат,
Квадрат невидимих силець...
І він чекає, все рахує дні,
Коли Марину він зустріне,
Йому та армія як в сні,
А час той океаном плине...
І лиш Марина, лиш вона,
Йому вона лиш сниться,
Кохає він, але її нема,
Нема куди подіться.
На варті снів Іван стоїть,
Сторожить всю країну,
Щоб чужоземець там якийсь,
Не вкрав його дівчину,
І пише їй листи короткі,
Десь тишком, десь вночі,
За спиною у нього-танків сотні,
І тиша, її порвуть сичі.
А Марина - її рука тремтяча,
Все пише кожен день листи,
Фотографію в конверт-її там усмішка гаряча,
Їй лиш кохання зберегти...
Раз в ліс пішла гриби збирати,
Там звір її лихий чекав,
Скотина він, і нічим більш його назвати,
Жіночість він її забрав...
Два тижні всі вона не їла,
Як в сні: не пише вже листи,
З дурману зілля наварила,
Життя таке їй не знести...
...Ось силует незрушний на підлозі,
Там списані в руці листи,
"Тебе кохаю, жить не в змозі,
Твоя навіки, ти мене прости."
Івану звістка ця стрілою,
Як по живому серце просікла,
І ніччю темною і дощовою,
Солдацькая душа втекла.
Вже сотні кілометрів за спиною,
За ним собакий йдуть,
А сили живляться лиш помстою одною,
Тверда вона, його не доженуть.
І ось добрався до села
Чекає вже два дні і ночі,
І автомат рука його звела,
Бо звіра встріли очі.
Затвором клацнув автомат,
І на гачку вже палець,
Ті кулі не вернуть назад,
В звіряче серце вони вп’ялись.
На кладовище біг щосили,
Там кохана спочива,
Земля ще свіжа, очі встрілись,
На фотографії вона немов жива.
Ридаючи упав ниць до могили,
Мільйони сліз, немов дитя,
І пальці в землю як коріння впились,
Тут світ його навіки спочива...
І знову клацнуло затвором,
І постріл знову,здійнялись граки,
Тебе кохаю...сказав погаслим тоном
Заснув з коханням навіки...
ID:
661497
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 23.04.2016 13:39:27
© дата внесення змiн: 23.04.2016 13:39:27
автор: жекузя
Вкажіть причину вашої скарги
|
