|
Герберт Нойфельд / Herbert Neufeld
«Весілля на глині! Або Полюшенків похорон, як воля та уявлення!»
ДРАМА у 2-х ДІЯХ.
ДІЯ ПЕРША:
Полюшенка,
Ельф,
Голоси з публіки.
Г о л о с і з з а л у: "Ви чули вже, як липа шелестить...
у зимку ясною морозною добою?"
Е л ь ф (майже нечутно):
(Коханно, спиш?.. Ні?.. Ти, любонько, осьо,
диви, не поспішай, покі мене немаєв в хаті...
Може краще... покочегарь, будь ласка,
летовище на місці?!.. Благаю, до пори ти
на морозі...
не співай зачасто, бо ж не у Снігирі тебе
хрестили!? Чуєш, обіймаю неруйнівно й
преніжно – не зовсім щоб моя, а вже своя,
на «Ти» для мене назавжди – коханна,
зелено-сіре-ока, співуча, тонко-мелодійна,
соло-домінантна, сі сопранна доля, сила мила
і як фасоля та й у тім, ще зовсім дуремоля...
сила лада бісових пісень, легка, балладна,
лемкострунна, бра-бравіссіма красуня із
хрестом-у-тина!!!)
---------------------------------------------------
М о н о л о г П о л ю ш е н к і:
Портрет Антонича, годинник,
гарнадля на паркеті...
Оце і вся моя кімната,
заходьте коли-небуть!
Я приласкаю мого Ельфа,
Ах, я давно Вас ждала.
З тих пір, як мене обвінчати
з кротом немилим мають.
Ось Вам уся трагедія моя –
як тільки... весна настане –
и квітенята крижані, що
долю мою знають, стануть...
слізьми у шлях останній,
мене відспівуючі, та уся
земля зігріта сонцем, що
вже квітами-перлинами
позакосичиться... – Я зникну
назавжди... Бо маю глибоко
іти під землю темну – поділяти
долю – із ново-нареченим та...
майбутнім мені «чоловіком»(?!)
Жахливим і сліпим – Кротом...
Отже... підземельну доленьку –
сиру, знесонячну, безквітну,
безкоханну, без... без-життяну!
Лиш, бездоганна, кажуть, наче
кротяча врода господарювати...
Ніби Кріт уцей, від будьякої –
незгоди, непогоди... завжди
щось припасе. І покі вдома він
у себе, то біш під землею – його
не можна зруйнувати!
Та що ж мені з того?..
Хай і розумний іще буде він, і
з логікою у ладах... Та хай також:
надійний, вірний, роботящій,
негулящій?!. Хай також собі уважний,
і заможний, і поважний... Нехай
собі і чесний, та хоч чеснотами
вшпіговний всіма, як цукряний
якійсь буряк високосортовий...
Хай увесь постане – Ніколаусом із
шоколаду... Життя суспільного із
ним... тих ніжностей кротячих...
Та чим скоріше там вже зашморг –
то напевно – краще!...
Й не допоможуть мені – ані сни про
сонце, ані мрії, ані казки книжкові,
не-книжкові, ані очікування... осьо
довголітнє – смерті «крото-чоловіка»
моєго... (казали ж – неруйнівний в
темнім царстві він своїм! А вбити я
його не зможу. Тож краще... на себе
покласти руки... напевно і зроблю...)
Єдиний вихід... коли б... ось Ви негайно
не прийшли б до мене та не врятували –
любий мій, коханий, дорогий мій, Ельфе!!!
Ви прийдіть сьогодні! В мене вдома –
ось я сама та миші!
Я кожен вечір буду ждати,
Співаючі до тиші...
А й ще: ніяковіти, ніяковити... ніяковитися...
це від самої лише тіні моїй надії...
Тож – спішить до мене, друже мій
коханий!!. Напевно Ви не пожалієте!..
Хто зна...
(Продовження слідує)
ID:
770530
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 10.01.2018 05:45:19
© дата внесення змiн: 06.02.2018 16:38:54
автор: Tychynin Herbert
Вкажіть причину вашої скарги
|