|
Михайличенко Гнат :: Біографія
Творчість |
Біографія
|
Критика
Трохи перефразовуючи іншого поета, Михайла Лермонтова, який так само загинув у 27 років, почати розповідь про нього годилося б із попередження, що ні, він не Байрон, цей «гонимый странник» з українською душею, хоча й дуже на нього схожий. Він Михайличенко. Хоча від народження таке порівняння Гната Михайличенка, який народився у селянській родині на Курщині (нині — територія Сумської області), з англійським лордом викликало б хіба що іронію. Але що тут вдієш, українські поетичні демони здебільшого не шляхетного походження.
Він був сином епохи карбованої гуманності — доба дуелей відійшла, постав час розстрілів, крові й тероризму. Проте тоді це називалося боротьба (малося на увазі класова). Боротьба за ідеали боротьби. Наче диявольське казино, де у грі зі смертю на життя виграється азарт жити. Страх жити без азарту був страшнішим від страху смерті (недаремно ж то був час, коли кокаїн продавався в аптеці, наче аспірин).
Епоха захопила Михайличенка, коли він був студентом Харківської землеробської школи (куди, до речі, зміг вступити лише після двокласної сільської школи). Революціонери тоді діяли як сучасні заправські наркодилери — спочатку підпільна література, привабливість конспіративних зібрань, дурман нелегальних організацій. Потім Гнат учився всього потроху в Москві — в сільськогосподарській школі та слухав лекції в університеті, вештався Європою, здебільшого нелегально. Професійного революціонера із нього зробило дезертирство з фронту 1914 року. Перший арешт 1915 року (шість років заслання і довічний Сибір). Після Лютневої революції повертається в Україну, стає членом ЦК партії українських есерів, належав до лівого крила (майбутніх боротьбистів). 1918 року його двічі арештовували й Центральна Рада, і кайзерівські війська (ліві есери відверто висловлювали антигетьманські настрої та ультрасоціалістичні симпатії). Був засуджений на розстріл, але втік. У травні 1919 року Михайличенка призначено першим наркомом освіти УРСР. Проте Михайличенко не чиновник — він natural born підпільник. У складі терористичної групи рушає через польський кордон піднімати галицьких селян на повстання. 20 листопада 1919 року Київ був окупований денікінцями. На «Кручі» (будиночок у Києві біля Видубицького монастиря, де перманентно переховувався підпільник Михайличенко, який до того ж ще був і письменником) відбулося чергове засідання літературної групи «Здоровий футуризм». На ранок денікінська контррозвідка наскочила на «Кручу» (за дві години до наскоку з «Кручі» пішов інший великий поет — Михайль Семенко), арештувала Гната Михайличенка та поета Василя Чумака, цього ж дня обох було розстріляно.
Про Михайличенка написано мало, бо його і прочитано мало. Єдине видання в Україні, двотомове повне зібрання його творів, було підготоване до 10- річчя загибелі письменника. Проте видали лише перший том. І хоча перший нарком освіти у своїй доповіді «Пролетарське мистецтво» проголошував ідеали пролеткульту, практичним втіленням яких вважав свій «Блакитний роман», однак навряд чи знайшовся хоча б один пролетар, якого б захопила описана Михайличенком боротьба між червоним та блакитним. Мудрагелі єгипетських сфінксів, химерність психологічного перепроживання й переплавлення дійсності в сон, вишукана сексуальна агресивність і суїциїдальна збоченість, — усе це готовий сприймати хіба що піжонистий естет, а не пролетар, якого дратуватиме навіть звертання на «ви» одне до одного героїв «Блакитного роману». Кров дорівнює життя, жага життя, сплетені тіла на барикадах, любов і злягання усіх з усіма посеред крові, трупів, могил і жіночих сліз. Іноді «Блакитний роман» нагадує сповідь наркомана («Палала, грала червона заграва. Не стримав себе і напружено стрибнув вперед. Стиснув міцно кулак і загрозливо кинув його в небо. Обсмалене волосся. Подерта одіж робили тебе схожим на печерного мешканця підмікенської доби, а в твоєму глибинному погляді чезли усі надбання новітньої культури. Твоя блакить сполучилася в одноцільну пляму зі спокійно-величною, таємничою загравою. В Тобі вона росла, палала»), який галюцинує у ритмі кулеметних черг («Блакитна Іна! Іна блакитна! Я гордий за тебе! Я зараз заграва!»), а іноді автор постає відсторонено, наче випадковий свідок глобальної катастрофи («Довгі роки точилася нещадна боротьба двох світів. Давно вже вона загубила свої окреслені форми і перетворилася в стихійно вперту масово-криваву боротьбу»). До речі, в 20-х точилися запальні літературні дискусії, чи вважати «Блакитний роман» прозою, а чи поезією.
Сучасники називали Михайличенка «чорним Уїтменом», «параноїдальним маніяком» і «божевільним автором Заповіту Смерті». Володимир Гадзинський, дослідник його творчості, писав: «Він лишився стояти велично, як скеля, він не мав по собі ні літературної школи, ні епігонів... Лишився самотнім і непорушним». І Михайличенко неначе зник із літературного обрію, але хто хоч раз прочитав його твори більше не міг забути: сюжет його «Міста» прочитується між рядками «Білої гвардії» Булгакова, а Андрій Головко, пам'ятаючи інфернальний психологічний вплив «Блакитного», називає один зі своїх замовних прорадянських творів «Червоний роман». Найрадикальніші українські поети 90-х, які не бажали наслідувати досягнення соцреалістичного віршування й етики пострадянського лицедійства, обирали своїми кумирами Че Гевару та Михайличенка, поціновуючи в останньому відвертість, нестримність фантазії та радикалізм крові.
|
