Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Пошук

Перевірка розміру




Герасим`юк Василь

Прочитаний : 1176


Творчість | Біографія | Критика

КОСА

Я  сказав  собі  так:  “Ти  не  зодчий  цих  стін.
Ти  народжений  жінкою  в  муках,  ти  син
нерозумний,  що  падав  і  падав”.
І  було  мені  так:  ранок,  вечір  –  одне.
Ті  забули  мене,  що  любили  мене.
Я  упав.  Я  зламався.  Я  зрадив.  

Не  провал,  не  обвал,  не  сповзання,  не  зсув...
Я  прозріння  й  не  знав.  Я  натхнення  забув.
Дні  і  ночі  зімкнулися  в  коло.
Доки  маски  міняли  мої  вчителі
для  нової  маланки  на  рідній  землі,
я  згадав,  що  скінчилася  школа,  

і  сказав  собі  так:  “Ти  не  зодчий  цих  стін.
Тобі  вистачить  власних  провин  і  колін
тільки  впасти,  а  це  не  поможе  –
забагато,  кого  вже  ніщо  не  спасе.
Навіть  вітер,  що  зносить,  несе  й  не  знесе,
бо  куди  нас  позносити,  Боже?”  

І  було  мені  так:  ранок,  вечір  –  одне.
Соломинка,  яка  ще  тримала  мене,
стала  тоншою  за  соломинку.
І  сказав  я  собі:  “Так  було  й  буде  так”.
І  тоді  розповів  мені  сивий  вояк
восени,  уночі,  про  жінку.  

Зимували  вони  у  землі.  Не  одна
є  зимарка  у  горах  самотня  й  сумна,
але  їм  у  зимарці  не  можна.
Їм  –  лише  у  землі.  І  не  день.  і  не  два...
Та  настане  весна.  І  настане  трава.
І  настане  ловитва  безбожна.  

З  ними  жінка  була.  У  землі  розплела  
свою  чорну  косу.  І  сокиру  дала
найгрізнішому  в  руки:  “Не  хочу.
Відітни”.  Той  узяв.  Озирнувся,  як  тать.  
Зблід.  Немов  йому  шию  біленьку  рубать.
І  промовив,  заплющивши  очі:  

“Я  чесатиму  сам.  Скільки  треба.  Засни”.
“Відітни”  –  вона  плаче.  А  він  до  весни
чеше  косу.  Розчісує  косу.
Хай  усе  на  землі  у  крові  і  в  золі  –
Є  живі  і  в  землі!  І  між  ними  в  землі
він  розчісує  чорноволосу.  

По  війні  десять  літ  –  у  землі  десять  літ
зимували.  Щоб  знову  піднятись  на  світ,  –
розчеши  чорну  косу,  вояче!
Настарай  за  ці  зими  на  землю  дощу!
(Так  він  чеше  –  як  плаче  й  не  чути  плачу).
Хай  ніхто  під  землею  не  плаче!  

(Косу  чеше!)  Не  дасть  вона  спати  змії.
Скине  іскри  свої  у  долоні  твої  –
Ще  забавиться  доля  з  тобою!
Ти  вже  рвешся  на  світ?  Ти  на  цей  не  спіши.
Чорну  косу  чеши.  Чорну  косу  чеши.
Твердь,  як  смерть,  над  тобою  з  косою.  

А  весна  захлинається!  Тепла,  як  грудь
у  землі  –  аж  потоки  над  вами  ревуть!
Хай  ревуть.  Скоро  стане  їм  легше  –
вийде  жінка  на  сонце!  На  перші  громи!
Поможи  їй  –  волосся  на  руки  візьми.
Хай  сама  в  перших  травах  розчеше.  

Що  потому,  вояче?

“Потому  нема,  
Чи  цікавить  геройство?  тортури?  тюрма?
Може,  зрада?  відступництво?  Може,
доля  кожного  з  нас  аж  по  нинішній  час?
Міг  би  я  розказати  про  кожного  з  нас,
але  це  тобі  не  допоможе”.  


Нові твори