Оксана гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в'ялі.
Степан
(увіходить і сідає близько Оксани на
дзиґлику)
Щось голова болить…
Оксана
(не підводячи очей від шитва)
Ти пізно встав.
Степан
Та світом же прийшов з тії беседи.
Оксана
Було там весело?
Степан
Ей, де там в ката!
По щирості бояться слово мовить… П'ють, п'ють, поки поп'ються,
потім звада…
Оксана
А як же там, Степане, та супліка?
Степан
Та що ж… ніяк… Цар каже: "прочитаєм, подумаєм"… Чували вже ми
теє!
Оксана
Що ж буде?
Степан
(з болісною досадою)
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать, Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.
Степан
Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова
забита усяким лихом.
Оксана
(в'яло)
Що ж я розкажу?
Нічого я не бачу і не чую, сиджу собі…
Степан
(трохи роздражений)
Ну, робиш же що-небудь?
Оксана
Учора вишила червону квітку, сьогодня синю… Се тобі цікаво?
Степан
Ти так, неначе дражнишся зо мною!
Оксана
(крізь сльози)
Ні, далебі, Степане, не дражнюся!
Степан
(придивляється до шитва. Лагідно)
А що се буде з сеї лиштви, любко?
Оксана
(знов безучасно)
Не знаю, се щось Ганна почала.
Степан
Либонь, собі на посаг. Се вже хутко її весілля.
Оксана
Та за місяць ніби.
Степан
От на весіллі трохи погуляєш, розважишся.
Оксана
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: "не обезсужьте", а гостійки поза плечима
судять: "Черкашенка, чужачка"…
Степан
Ти вже надто
на те вважаєш.
Оксана
(байдуже)
Ні, мені дарма.
(Мовчання.)
Степан
Ти так неначе втомлена сьогодня. Клопочешся при господарстві,
може?
Оксана
Ні, я не клопочусь, — то все матуся. Ми з Ганною все шиємо.
Степан
То, може,
не треба стільки шити?
Оксана
Що ж робити?
Насіння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подіти
і руки й очі…
Степан
Бідненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням.)
Оксано! Що се ти? Та Бог з тобою! Чи хто тебе образив? Мати?
Ганна?
Оксана
(трохи стишуючись)
Вони як рідні… я на їх не скаржусь…
Степан
Так що ж?..
Оксана
(уриває ридання, з одчаєм)
Степане! Ти хіба ж не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
(В знесиллі похиляється на кросна.)
Степан
Се правда, не ростуть квітки в темниці… А я гадав…
(Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється перед
Оксаною.)
Оксано, заспокойся,
поговорім ладом.
Оксана
Про що, Степане?
Степан
Виходить, я тебе занапастив.
Оксана
Ні, я сама…
Степан
Однаково. Я більше
не хочу заїдать твоєї долі. Хоч як мені се гірко… я готовий
тебе до батька відпустити.
Оксана
Як?
А ти ж?
Степан
Я тут зостануся. Для мене
немає воріття, ти ж теє знаєш.
Оксана
(зворушена)
То се б тебе покинути я мала? Чи я ж на те стояла під вінцем
і присягу давала?
Степан
(гірко)
Я, Оксано,
не хан татарський, щоб людей держати на присязі, мов на шнурку.
Ти вільна. Се тілько я в неволі.
Оксана
(хитає головою)
Ні, Степане.
Степан
Чого ж? Я присягу тобі вертаю…
(Голос йому переривається від турботи.)
І я прошу тебе… прости мене… що я… тебе відмовив від родини…
що я…
Оксана
(обіймає його)
Ні, годі, не скажи!
Не знаєш ти… Це ж ти мені ні слова, ні слова не промовив там, у
батька, а вже моя душа була твоєю! Ти думаєш, як я тепер поїду від
тебе геть, то не лишиться тута моя душа?
Степан
Так що ж робити, люба?
Оксана
Втікаймо всі! Мій батенько поможе прожити якось, поки ти
придбаєш. Хай їм абищо, сим московським добрам! Втікаймо на Вкраїну!
Степан
Цар достане
боярина свого скрізь на Вкраїні, та ще й твоїй родині буде
лихо. Не скриємось нігде…
Оксана
Втікаймо в Польщу!
А ні, то на Волощину!
Степан
Що з того?
Зміняємо чужину на чужину… Приблудами чужі пороги будем там
оббивати… все одно, що й тут.
Оксана
Ні, там вільніше.
Степан
Треба заслужити
чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше, коли не зрадою проти
Москви?
Оксана
Так їй і треба!
Степан
Присяга, Оксано,
велике діло. Цар мені не верне так присяги, як я тобі вернув.
Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки.
Мовчання. Починає сутеніти. Десь у церкві тихо дзвонять.
Оксана
Степане, вже не говорімо більше про се ніколи.
Степан
Так, не треба, люба…
(згодом)
Чому не шиєш?
Оксана
Вже мені не видко.
А ще світити рано.
Степан
Заспівай
щось потихеньку, якщо можеш.
Оксана
Добре.
(Співає потихеньку.)
"Ой, як було хорошенько, як рід з родом п'є, вип'є чарку,
вип'е другу та по сестру шле. "Сеструнько-голубонько"…
(Уриває.)
Не можу.
Либонь, я одзвичаїлась від співів. Та й щось на груди важко.
(Кашляє.)
Степан
(стривожений)
Ой, кохана,
чи ти не хвора?
Оксана
Де ж там! То щось так.
Увіходять мати й Ганна, за ними слуги вносять загортки з
покупом. Поклавши пакунки, слуги виходять.
Мати
Добривечір, дітки! Що сидите так поночі?
Степан
Так, дещо розмовляли.
Мати
Не наговоряться все голуб'ятка. Коли б то Бог судив і Ганні
нашій таке подружжя!
Ганна
(світить тим часом і розгортає пакунки)
Подивись,
Оксано,
чого ми накупили!
(Оксана підходить.)
Се на шубу,
а се на літники, а се на кичку. Що, правда, гарне? Ми ж ото
пішли аж до купців заморських.
Оксана
(жваво)
Гарно, гарно!
Та й молодичка з тебе гарна буде! Ну, й потанцюю в тебе на
весіллі! Нехай уже московки не здивують!
Ганна
От я люблю, як ти така весела, а то сидить, похвюпившись, аж
сумно.
Мати
Та, звісно, і чого б таки журитись? Ви люди молоді… у хаті лад…
Оксана
(підхоплює)
За хатою добро…
Ганна
(не зважаючи іронії)
Авжеж, сестричко,
якби ти бачила, що там купців наїхало! І чом ти не пішла із
нами вкупі?
Оксана
Я дошити хтіла,
а завтра й я піду по всіх усюдах, закупимо з тобою всю Москву!
От я собі парчеву кичку справлю! Степане, можна?
Степан
Чом би ж то не можна?
Оксана
(плеще в долоні й приспівує)
"Бодай мені такий вік довгий, як у мене чоловік добрий!.."
Мати
(втішно всміхаючись)
Ну й вигадниця в тебе жінка, синку!
Ганна
А як вона мені співала гарно весільної! Сестричко, заспівай
тієї, як то косу розплітають.
Оксана
Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш. Я зараз коровайницею буду
або приданкою — ти тілько слухай:
(Співає дуже голосно, по-сільському.)
"Не бійся, матусю, не бійся, в червоні чобітки обуйся, щоб
твої підківки бряжчали, щоб наші вороги мовчали! Гу!"
(Вигукнувши, вискакує на ослін.)
Отак приданки скачуть через лавки!
Степан
(ловить її й здіймає з ослона)
Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.
Мати
Та правда, донечко, почує челядь…
Оксана
Овва! Так що ж? Бояриня гуляє! Давай утнем санжарівки, Ганнусю!
Ганна
(сміючись)
Та я не вмію!
Оксана
Я тебе навчу!
(Крутить Ганну навколо себе, приспівуючи.)
"Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине! Ой чи
згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине!"
Що ж ти, Степане? Помагай співати!
(Залягається сміхом, що згодом переходить у кашель. Степан
тривожно кидається до неї.)
* * *
Джерело: Життя, Смерть і
Гіганти. За виданням: Леся Українка. Поезія. Драматичні твори. К.,
"Наукова Думка", 1999.
726
