І знову білий сніг припорошив місто Лева.
Навіть при великій кількості людей місто, мені чомусь так здається, виглядає таким самотнім, загубленим, забутим.
Так само як і я.
Мені так багато хочеться сказати тобі, щоденнику, але моя голова пуста. Як і я сама. Розбита, спустошена. Здається, що так багато різних подій сталось за останній час в моєму житті, важливих, і не дуже. І мені так хочеться комусь довіритись, з кимось щиро поговорити. Знайти справжнього друга. Але де він? Той хто буде промовляти моє імя по-іншому, ммм... по особливому.
Де ти мій друже? Коли ти прийдеш? Коли врятуєш мене від цієї всепоглинаючої темноти і увімкнеш світло, десь там в маленьких кімнатах мого потаємного внутрішнього світу. Мого маленького я.
Я чекаю на тебе. Сподіваюсь ти прийдеш.
Сон знову накриває з головою,
Сьогодні - я не я і ти не ти.
Забула сонце за тобою,
Забула стежку за якою маю йти.
Тону в очах твоїх мов океанах,
Зелених трав, чарівних зіль.
Чи ти забув мене назавжди?
Чи просто затамувуєш свій біль?
Не забувай, прошу, благаю!
Я зачекаю, все стерплю,
Ти повертайся лиш до мене,
Я вже не сплю.
Тебе люблю.
|
|