Дивно. Ніколи не вела щоденника. Але інколи так хочеться вилити кудись той шквал думок, які розривають мозок, пульсують у скронях, не даючи заснути до 5-ї ранку, а завтра ж знову на першу пару... Тож, чом би й не спробувати?
Що ж загнало мене на терена онлайн-щоденника? Звісно ж, кохання. Банально. Та завжди актуально)
Так от. Мені 20 рочків. А 3 роки тому, ще навчаючись в 11-му класі, познайомилась на безкрайніх просторах віртуальної реальності з цікавим хлопцем, тільки от незадача - живе за три сотні кілометрів. То й що? Інтернет - велика штука, тож ніщо не стає на заваді дружньому спілкуванню. Але час йде, й з'являється нова проблемка - щось надто вже я звикаю до свого віртуального друга. "А чи не закохалась ти часом?" - сміюсь сама із себе. А ситуація ж і дійсно комічна: закохатися у людину, якої ніколи не бачила, та чи й взагалі колись побачу? А ще ж варто зазначити, що вже й школу закінчила, й в універ вступила, вже й перший курс завершився, а я ніколи не зустрічалася з жодним хлопцем. Мені хотілося справжнього кохання. Щоб аж дух захоплювало, щоб як у книжках, як у казці...
Ох, довго ж довелося чекати... 20 років - адже саме в свої 20 я вперше не просто закохалася, а покохала. Кого б Ви думали? Так, того-таки самого віртуального друга, з яким мені випала нагода зустрітися у реальному житті. І тут закрутилось... Надзвичайно рідкі, але такі яскраві зустрічі, телефонні розмови і зростаюча з кожним розставанням туга.
Спочатку все це було для мене цікавою забавкою: стосунки на відстані - цікаво, що з цього вийде, чи надовго мене вистачить? Ніби збоку споглядала перебіг подій, доки не зрозуміла, що почуття стали надто сильними, і я вже не можу контролювати навіть власні думки, які повсякчас линуть до однієї-єдиної людини. І відстань з розваги перетворилася на пекельну муку.
Кожен ранок - маленьке пекло. Просинатися в самотньому ліжку, не мати змоги провести ті такі завітні 5 хвилин в обіймах свого сонного кохання. Кожен вечір - маленьке пекло. Розстилати холодну постіль і згадувати, як тепло поруч з коханим...
Хочу до нього кожен день, кожну секунду, хочу всім серцем, кожною клітиною тіла... Але мене тримає моє місто, його своє. Так потрібно протриматись трішки менше 3-х років. Та вже зараз тягар надто важкий, а пройшло лише півроку... Що ж буде далі?..
|
|