- 12. 08. 2008 рік. Близько другої години дня я та мої подруги пішли на прогулянку. Нас було п'ятеро. Сміялись, жартували, голосно говорили - усе як завжди. "Подружки - веселушки" одним словом. Аж раптом мені стало нудно. Дивлюсь іде якийсь хлопець - вирішила пожартувати. Кажу до нього: "Привіт. А можна познайомитись?" А він мені у відповідь образливі слова. Пройшов. Дівчата розсміялись, а я і не моргнула оком, хоча в душі було не дуже приємно. Іде наступний, такий собі, чорнявий молодик. Уже не з таким сміливим виглядом вирішила спробувати ще раз (в основному через те, щоб показати дівчатам, що мені байдуже). Кажу йому: "Привіт". А він мені сліпуче усміхнувся. Ніколи й ні в кого раніше не бачила такої красивою посмішки. Пройшов. Зібравши всю свою волю й відвагу, повертаюсь до нього й кричу у слід на всю вулицю: "А дай свій номер...". Він, лукаво зиркнувши, перепитав: "Хочеш?" Тоді посмілішала, підійшла й ближче й далі собі проваджу ненав'язливим тоном: "Хочу. Диктуй". Ну от продиктував і я вже записала - хочу йти. І знов кричу у слід: "А як хоч звати тебе?"- слава Богу, додумалась спитати. А він мені: "Сергій" - кидає. Просяяла та й дременула чимдуж до подруг. Не знаю з якого дива, але потім стало надзвичайно соромно за свою поведінку. До дівчат же поверталась із переможним виразом лиця. Так і познайомились.
- На другий день поїхала до бабусі в село. Робити було нічого, то й вирішила написати тому кароокому красунчику. Пишу: "Привіт. Як справи?" В кінці додала: "Від дівчини, що взяла твій номер на дорозі". На той момент нічого розумнішого я не придумала. Він подзвонив. Більш балакучу персону ніж то усміхнене чудо я ще не зустрічала. Домовились про зустріч. Не прийшла. Відтягувала декілька разів, бо дуже боялась. Раніше я ніколи не ходила на побачення. Хоча я й не могла сказати, що мало бути саме воно. Довго повагавшись, все-таки пересилила себе й зустрілись. Довго говорили й сміялись - було чудово. На мить подумала, що знаю цю людину все життя. Більше того літа ми не бачились ( він проживає не в Україні).
- Доля розкидала нас. Я поміняла номер телефону, він - також. Пройшло декілька місяців. Якось із подругою ішла в Укртелеком, щоб посидіти за комп'ютером, оскільки вдома не було такої розкоші. Згадала про нього. Пам'ятаю як кажу їй: "Свєт, "помниш" того хлопця, що я тоді номер у нього взяла? Шкода, що більше не зможу йому подзвонити. Певне вже й не зустрінемось". І чи то доля, чи просто диво якесь, але в той же день він написав мені у "вк". Бачили б ви мій погляд. Я сиділа 10 хв. непорушно і з виглядом ніби зомбі побачила. В голові гуділо лише одне питання: "ЯК???" Я до цих пір не знаю, як так сталось. Не знаю, як він мене знайшов. Не знаю, чому саме в той день, коли я його згадувала. А він ще так запитав: "Привіт. Пам'ятаєш мене?" НУ ЩЕ БИ НЕ ПАМ'ЯТАТИ.
- З того часу ми відновили своє спілкування. Я тратила усі гроші на похід до того "телекому", а він старався знайти вільний час, щоб виділити для мене годинку. Ми стали друзями. Ще з жодним хлопцем я так легко й відкрито не спілкувалася. Жодному так не довіряла. Ми могли бесідувати про все: від теми про навчання до тої, хто кому подобається.
- Наступний серпень 2009 року. Знову зустрілись. Цього разу я не боялася. З'єднались в обіймах із скромним поцілунком у щічку. Потім так само скромно взялись за руки і повільно пішли на прогулянку. Він розказав, що збирається розійтись із дівчиною, а я спробувала щось порадити. У мене також був тоді хлопець. Так і провели декілька тижнів серпня. Він знову поїхав. Усе пішло по кругу. Спілкування у соціальній мережі, відкривання душі одне одному. Я щиро вважала його своїм другом.
- Приїхав він тією ж зимою. Ось знову перша зустріч. Він подарував мені милого песика, який ще досі тихенько ховається на моїй шафі. Обійнялись і як завжди пішли гуляти в тому ж напрямку. Я розказала, що у мене з хлопцем проблеми, що він приносить мені біль (той молодик "стріпав" мені всі підліткові нерви своїми вчинками "малолітнього казанови" - зараз про це згадую з посмішкою, а тоді...). І ось уже наш "маршрут" добігає кінця, присіли на лавку біля мого будинку. Сергій почав тихенько говорити: "Знаєш... я би хотів тобі дещо сказати...". Всередині все впало. Я одразу відчула своїм заднім місцем, що щось тут не чисто. В думках лише одне: "Тільки не це. Тільки не те, що я думаю." І тут: "Оксано, ти мені подобаєшся. Я би хотів, щоб ти була моєю дівчиною". - "НІ-І-І-І" - подумала я - "ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ". Серце так загупало. Ноги підкосило - добре, що я сиділа... Тоді я не знала, що відповісти. Включивши дурепу видавила: "Яке голубе небо... Гарне". Він ледве з усмішкою кивнув: "Гарне". На тому й розійшлись по домах.
- Ви не уявляєте скільки протиріч творилось у моїй такій ще юній і необізнаній душі. Я відверто не знала, що відповісти йому. Я свідомо розуміла, що ми вже далеко не просто друзі. Він став явно більше ніж другом, але і явно менше ніж коханим хлопцем. Я не відчувала кохання до нього. Тоді це явно не було коханням. Отож, взявши себе в руки, перше, що зробила, це подзвонила Святику, своєму "казанові", і послала його дуууже-дуууже далеко. Саме в той вечір нарешті набралась сміливості зробити те, що хотіла давно... На тому мої тримісячні відносини з тим юнаком і скінчилися. Почала думати, що робити. Я заплуталась. Була розчарована в хлопцях, і, чесно кажучи, не хотіла втратити дружбу з Сергієм.
- Він запросив мене гуляти і я вирішила відверто поговорити на цю тему. Кароокий почав перший. Так ніяково й обережно спитав:"Ну що?" Я ж, у свою чергу, тільки й мовила: "Нащо це тобі? Все ж закінчиться стандартно - рано чи пізно, ми посваримось і розійдемось. Навіщо руйнувати дружбу?" Пам'ятаю, як він розсердився. Сказавши "Ти всіх міряєш під одну лінійку", пішов. Я пригнічено пошкандибала додому.
Весь вечір ридала в подушку з того відчаю, думаючи, що натворила. У той момент я плакала лише від паніки, що можу втратити дорогу мені людину. Це була ніч 30. 12. 2009 року.
- 31. 12. 2009. Сиділа у школі з запухлими очима й думала, що написати. Набрала смс з вибаченням і проханням зустрітись. Прийшовши зі школи, швиденько почала їсти, оскільки Сергій вже в ті хвилини мав підійди до під'їзду. Дзвінок телефону. Він чекає. Я швиденько одягаюсь і зупиняюсь. Як зійду, що сказати? Як пояснити? Нащо я взагалі це зробила? Може сказати, що я не можу? Йду. Серце стукає - гуп гуп гуп. Відкриваю двері. Мовчки підходжу й цілую його. Ох яке ж було полегшення, коли він відповів на поцілунок. Хоча радості від нього я не відчула: руки тремтіли, губи вібрували - ніколи в житті я так сильно не переживала. Паніка настільки почала керувати моїм тілом, що взагалі не знаю, як я змогла нормально його цілувати. Коли ця з однієї сторони "мука" закінчилась, він подивився на мене таким теплим і рідним поглядом, що я аж затамувала подих. Лагідно усміхнувся - одразу було видно в його очах, що такого повороту ситуації Сергій не очікував. Мовчки взялись за руки й пішли гуляти. Таким чином, обоє зрозуміли, що в ту хвилину, того зимового дня між нами народилося щось нове...
- Тоді я це зробила для того, щоб не втратити того рідного друга до якого так звикла. Зараз я з впевненістю можу сказати, що люблю його до без тями. Кожним моїм внутрішнім органом, кожним подихом. Люблю як ніколи нікого... Люблю і хочу бути лише з ним. Так зародились мої перші довгі відносини. Зараз я насолоджуюсь ними й надіюсь, що ця людина буде моїм чоловіком, потім люблячим батьком моїх дітей і кумедним дідусем моїх онуків. Наших дітей і онуків.
- Розказала багато, але моє перше й теперішнє найбільше щастя зародилося саме так. І я вдячна моєму кароокому брюнетові за те, що все ще поряд. За те, що після всього нами пережитого, він дивиться на мене так, як тоді 31. 12. 2009 - тепло й любляче.
|
|
