Він десять літ її любив,
Та слів для неї не знаходив.
Всю душу спогадом палив,
Кохання в тиші самородив.
Вона була, як ніжний цвіт,
Що в натовпі ховав свій промінь.
Її краса і крізь цей світ
Його вела, немов той спомин.
Він кожен подих її чув,
Хоч був для неї просто другом.
Та знов сховався у тіні,
Бо слів для неї не знаходив.
І ось їх зустріч. Скільки літ!
А погляд — той же, що й у мрії.
Вона — маленька, мов той цвіт,
Що у юрбі сховався нині.
"Привіт. Як справи ?" — шепіт ледь,
Його уста мовчать безсило.
Її очей блискучий плет,
Знов кине в прірву його крила.
Він десять літ її кохав,
Усе життя за нею дбав.
Але сказати так й не зміг,
Й навіки тиша вкрила слід.